28. Основні ідеї російських філософів права

Борис Чичерін – ідеолог лібералізму

Основний зміст філософії права, з погляду Б.Н. Чичеріна, складає природне право як система неписаних норм і правил, витікаючих з природної природи і розуму людини. Вони служать підставою, принципами створення позитивного права вчення про правду, справедливість і рівність. Само право Чичерін розумів як зовнішню свободу, визначувану загальним законом, тобто зафіксованими нормами. Право виникає на початковій стадії розвитку людського суспільства для взаємного обмеження свободи в ім'я справедливості.

Павло Новгородцев – апологет лібералізму

Проте на відміну від позиції Б.Н. Чичеріна, його лібералізм індивідуалістичний. Новгородцев проводив ідею етичного ідеалізму у філософії права, вважаючи, що основу природного права складає етика абсолютних цінностей. Дотримувався позиції «відродження природного права» як етичного критерію і ідеалу. На його думку, право вкорінене в глибинах духовного життя. Із його точки зору, термін «природне право» застарілий, оскільки само природне право міняється у міру розвитку людства так само, як міняються і його ідеали, що становлять , плани прийдешніх подій, проекти майбутніх реформ.

Релігійно-філософський лібералізм Володимира Соловйова

У руслі ідеалістичного підходу до пояснення дійсності В.С. Солов'їв вважав, що природне право це загальна ідея права, в основі якої лежать поняття «особа» «свобода» і «рівність» .

Право без свободи насильство, право без загальної рівності неправда, затверджував В.С. Соловйов в праці «Право і моральність». Але не всяка рівність робить свободу правом, а лише рівність справедлива, рівність в належному. Така рівність можлива лише тоді, коли воно регулюється правовим законом.

Ідея права отримує у нього моральне обґрунтування. Право, на думку Соловьева, займає проміжне положення між ідеальним добром і злою дійсністю.

Апологія релігійно-філософського лібералізму Миколою Бердяєвим

Н.А. Бердяєв вважав, що особа це самоцінність і самоціль; немає нічого вищого за особу (окрім Бога), особа це ідеал, і ніякий закон до неї не непридатний. Особа не може бути об'єктом, вона завжди суб'єкт, але що існує у відкритій системі і прагнучий до об'єктивування.

29. Загальна характеристика філософії права XX століття.

Особливою рисою філософсько-правової думки XX ст. є те, що в ній немає одного генерального напряму, а існує плюралізм поглядів і тенденцій.

Виникає полеміка між позитивізмом і вченням про природне право (юстнатуралізмом). Істотні зміни відбуваються і в юридичному позитивізмі, який трансформується в неопозитивізм. У межах цього вчення про право сформувалися і поширилися нові підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський і деякі інші).

Найбільш інноваційним напрямком думки в філософії права стає соціологізм, який будується на передумові, що право здійснюється тільки в соціальному контексті і виходячи з нього може бути зрозумілим. З погляду соціології право повинно розглядатись не просто як статичний набір норм, а як процес, основою якого є соціальна діяльність людей. У сучасній західній філософсько-правовій думці все виразніше виявляються тенденції відстоювання пріоритету особистості та суб'єктивних прав.

Одна з найхарактерніших ознак сучасної західної філософсько-правової думки, а саме: понятійне розмежування і критичне зіставлення права і закону.Характерна для XX століття ідеологічна і практична радикалізація протилежностей "право — неправо (антиправовий, який порушує закон)", "свобода — свавілля", "людина — влада", "людина — колектив", "індивід — держава" і т. п. суттєво сприяло актуалізації ідей, цілей і цінностей юридичного типу праворозуміння, відродженню природного права, формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберальне-демократичного характеру. В XX ст., як і раніше, філософія права (і в цілому наукове юридичне праворозуміння) розвивалось і продовжує розвиватися зусиллями філософів і юристів. В кінці XIX на початку XX ст. перед філософсько-правовою думкою постали закономірні питання: "Чи може справедливість розглядатися як критерій права?", а звідси випливає друге питання — "Справедливість стоїть "над" правом чи "під" правом?" Філософія права XX ст. дає дві найбільш поширені відповіді на ці питання: представники першого — правового позитивізму розглядають справедливість "під правом", другий напрямок пов'язаний з неотомізмом та іншими інтерпретаціями доктрини природного права, представники цього напрямку розглядають справедливість "над правом".

Правовий позитивізм постановку питання про справедливість як критерій права вважає некоректною, бо справедливість у відриві від правових реалій є поняттям, яке важко визначити в термінах науки. Найбільш яскравим представником цього напрямку є Р. Ієринг, який вбачає у принципах права мірило справедливості, а також Г. Кельзен, який весь смисл справедливості зводить до того, щоб знайти вирішення конфлікту, джерелом якого є зіткнення майнових інтересів, і відповідно справедливість служить лише тим, чиї майнові інтереси визнаються владою.

XX століття породжує концепції, які вимагають підкорення позитивного права основам людського співжиття, а також характеризується зрушенням філософії права з позицій "справедливості під правом" на позиції "справедливості над правом". Для Лакамбра справедливість є основоположним принципом права, оскільки право є поглядом від справедливості.