20. Співвідношення влади і права.

Проблема співвідношення влади і права є однією з ключових у філософії права й однією із самих складних у суспільній практиці. Для дослідження даної проблеми скористаємося підходом одного з провідних російських філософів права Сергія Алексєєва. На його думку, співвідношення права і влади досить парадоксально. З одного боку, «право не може існувати без влади», тому що тільки державна влада за своєю природою здатна забезпечити строгу і своєчасну реалізацію правових норм і принципів за допомогою своїх правоохоронних установ і інститутів. З іншого боку, «влада є антиподом права». «Влада, - як підкреслює С. Алексєєв, - особливо – влада політична, державна, котра і робить «право правом», у той же час – явище, якоюсь мірою з ним несумісне, виступаюче стосовно права у виді протиборчого, а часом і далекого, гостро ворожого фактора» Джерела цієї ворожості влади праву криються в глибокій суперечливості влади, у тому, що, являючись необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, керування суспільством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі твердження і зміцнення влади можуть перетворювати її в самодостатню, авторитарну силу.

Право на примус і його виправдання. Однією з найважливіших внутрішніх функцій політичної влади є забезпечення надійного суспільного порядку, а також протидія антисоціальним тенденціям і антигромадянським діям з боку окремих громадян чи їхніх об'єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати як кошту переконання, так і примусу. Якщо не приносять належного ефекту кошти переконання, то держава для наведення суспільного порядку застосовує кошти правового примусу.

Примус може приймати різні форми. Основними серед них є психічний і фізичний примус. Перший з них несе в собі погрозу застосування сили і виконання покарання і має, власно кажучи, попереджувальний характер. Другий діє вже як безпосереднє застосування фізичної сили, що накладає на людину ті чи інші обмеження у волевиявленні, пересуванні, волі вибору місцезнаходження і т.д. Фізичний примус спирається на такі специфічні знаряддя і кошти влади як судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, національну гвардію, в’язниці та інші виправні установи і т.д.)

З цього погляду політична влада – це організований суспільством правомірний і справедливий (чи міркується як такий) примус і насильство. Політичність влади означає, що примус і насильство (аж до фізичного) як специфічні кошти влади монополізовані і зосереджені в спеціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що у сукупності складають державу. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій громадян, таким чином, вилучається в приватних осіб чи груп і передається державі, в особі якої примус і насильство отримують законність, чи, за вираженням І. Канта, легальність.

У філософії права та влада, що приймається народними масами і спирається на їхню добровільну згоду підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною. Така легітимна (від лат. legitimus – законний) влада сприймається населенням як правомірна і справедлива. І навпаки, якщо правляча група не користається народною довірою і змушена постійно прибігати до коштів примуса, то владу такої групи прийнято вважати нелегітимною.

До поняття «легітимність» за змістом близьке інше поняття - «легітимація». Легітимація – це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючого особи, а також визнання законності існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання. 

Принципи легітимації: суверенітет народу і права людини. Найважливішими принципами легітимації є суверенітет народу і права людини.

Принцип суверенітету народу виражається в праві громадян на комунікацію між собою і з правлячою елітою й участь у виробленні загальних рішень, що торкаються їхніх власних інтересів. Реалізація цього принципу забезпечує грумадянську (публічну) автономію населення країни від політичної влади і захист їхніх інтересів від свавілля влади. Що ж стосується принципу прав людини, то він знаходить своє вираження в класичних правах людини, що забезпечують громадянам життя, свободу і їхню особисту (моральну) автономію.