18.Давньоруське місто за археологічними даними.

Розпечатка

19.Економіка Давньої Русі.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна більше, ніж було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби.

20.Мезоліт на території України.

У мезоліті на території сучасної України виділялися чотири природно-ландшафтні зони: лісова - Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного та Лівобережного лісостепу; степова зона, регіони гірського Криму. Люди стали дедалі більше опановувати й по-господарськи розробляти вододіли, долини малих водотечій. Вони, як і раніше, займалися полюванням, рибальством, збиранням плодів та ягід. Мисливство було провідною галуззю господарства. У зв'язку з тим, що в цей період зникли мамонти та деякі інші звірі, змінився характер полювання: від колективного полювання на стадну дичину переходили до індивідуального чи групового промислу невеликих звірів. Величезним досягненням став винахід лука і стріл - зброї далекої дії, за допомогою якої люди забезпечували себе постійними запасами їжі. Через труднощі відтворення природного середовища посилювалася міграція людей, укріплювалися племінні структури. Характерно, що етнічні риси починали насамперед формуватися в населення гірського Криму та в степу, де швидко відбувався перехід до нових форм господарювання. Дещо пізніше вони почали фіксуватися в українському Поліссі.

У період мезоліту люди оволоділи технікою виготовлення з кремнію вузьких тонких і гострих пластинок, потрібних для виготовлення так званих вкладишевих знарядь, зокрема вістер списів, ножів, гарпунів (їхня основа вирізалася з кістки чи дерева, а в пази вставлялися пластинки). З'явилися знаряддя для обробки дерева.

У цю епоху розпочалося приручення диких тварин. Люди приручили собаку (вперше це вдалося туземцям Австралії та Нової Зеландії), а дещо пізніше - свиню й бика.

На території України налічується майже 1 000 відомих нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба - у Криму, Гребениківська стоянка - на Одещині, Журавська- на Чернігівщині та ін.). Цікавою пам'яткою епохи мезоліту є печера поблизу села Баламутівка на Букови-ні, стіни якої розмальовані зображеннями людей і звірів, мисливців, танцюючих чаклунів.

21.Племена передскіфського часу на території України.

Передскіфський період історії України (IX – VII ст. до н.е) представлений кіммерійською культурою у степовій зоні, чорноліською культурою на землях Правобережного лісостепу України, висоцькою та лужицькою – в західних областях України та культурою фракійського гальштату в Середньому Подністров’ї та Північній Буковині.

Про мешканців Північного Причорномор’я – кіммерійців – відомо з писемних джерел: асірійських клинописів, давньогрецьких міфів, з поем Гомера (VIII ст. до н.е.), який пише, що кіммерійці і скіфи проживали поряд в один і той же час. Про часткове співіснування цих двох народів свідчить також спільний для них термін “доярі кобил”, яким Гесіод (VII ст. до н.е.) називав скіфів, а Каллімах (ІІІ ст. до н.е.) кіммерійців.

Для порівняння можна згадати, що за часів новітньої історії українців називали і козаками, і малоросами і хохлами – в Російській Федерації і досі широко вживана остання назва, при тому вона зараз навіть більш поширена і не тільки як зневажлива форма, а й як еквівалент етноніму “українці”.

А за даними батька історії Геродота (V ст. до н.е.), вся земля, яку на той час займали скіфи, раніше належала кіммерійцям. Геродот називає також пов'язані з ними топоніми і гідроніми: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор.

Страбон (І ст. до н.е. — І ст. н.е.), обстоюючи думку про історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор'ї, пише про Боспор Кіммерійський (зараз Керченська протока), про м. Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у гірському Криму.

За асірійськими джерелами, у 722-705 рр. до н.е кіммерійцями були розгромлені Урарту та Ассирія. З 679 р. до н.е. почалася друга хвиля кіммерійських походів на Близький Схід, під час яких вони воювали проти Ассирії, Лідії, дійшли до Іонії. Лише з визволенням Лідії з-під кіммерійського ярма при царі Лідії Аліаті (615—565 рр. до н. е.), кіммерійці зникли з історичних джерел. Друга хвиля походів була, очевидно, переселенням кіммерійців (за Геродотом — всіх, за Плутархом — лише їх частини) з Північного Причорномор'я під тиском скіфів, що прийшли з-за Волги (Араксу). Геродот писав, що кіммерійці тікали від скіфів через Кавказ до Малої Азії, де оселилися на Синопському півострові.

У формуванні кіммерійської культури брали участь племена зрубної і білозерської культур, остання – основа кіммерійської. Можливо, що кіммерійська культура є пізньою формою білозерської культури, тобто це та ж сама культура з двома різними назвами. Кіммерійці раніше від інших народів Південно-Східної і Центральне Європи першими у досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі. Сусідні племена і народи переймали у кіммерійців зразки зброї (залізні кинджали і мечі з бронзовими рукоятками), спорядження для верхової їзди. Кіммерійці відіграли важливу роль у поширенні заліза не лише у Східній, а й частково в Центральній Європі. Так, на території Угорщини і Словаччини у значній кількості виявлено характерні для кіммерійців речі (предмети озброєння і кінські вуздечкові набори). На території Болгарії (поблизу сіл Білоградець і Єнджа) знайдені і досліджені кургани кіммерійських вождів.

Кіммерійські пам'ятки представлені, як правило, впускними похованнями в курганах, які були закладені раніше (своєрідне дозахоронення до існуючих курганів). Також відомі безкурганні поховання. Кіммерійські поховання були знайдені в Криму, в Донецькій, Луганській, Запорізькій областях, біля порогів Дніпра. Дніпропетровські дослідникі стверджують, що поховання біля с. Олександрівка, що неподалік Дніпропетровська - основні, тобто такі, над якими спеціально насипався курган. Ями надзвичайно великі і мають могутній накат з обтесаних або неопрацьованих колод. Крім того, обряд поховання в них збігається з обрядом поховання в курганах кіммерійців Запорізької області. І це дозволяє їм припустити про існування єдиного великого племені кімерійців на території сучасних Дніпропетровської і Запорізької областей.

М.О.Чмихов виділяє два ступені культури: чорногорівський і новочеркаський. На першому ступені кіммерійці ховали померлих в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому на боці положенні, хоча, за твердженнями інших археологів, спостерігається поступова заміна скорченого положення витягнутим. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовою рукояткою та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав традиції білозерської культури, але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками. Деякі керамічні вироби мають також елементи чорноліської культури.

На другому ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети стали класти й на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, у тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки. Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але, як і людина, містять зображення одягу та озброєння. Останні дослідження засвідчують значну близькість стел кіммерійців та бронзового віку України.

Чорноліська культура

Чорноліську культуру О. 1. Тереножкін датував X — серединою VIII ст. до н. е. Відтак ранній її період — X ст. —- синхронізовано з пізнім періодом білозерської культури у Стелу, а пізній — IX — перша половина VIII ст. до н. е. — з чорногорівськими пам'ятками. Проте нижня дата вимагає уточнення. Перехідною ланкою між чорноліськими пам'ятками і скіфським часом є старожитності жаботинського типу, виділені Є. Ф. Покровською і досліджені В. А. Іллінською. У системі О. І. Тереножкіна вони є синхронними новочеркаським (пізньокіммерійським) старожитностям (середина VIII — середина VII ст.). Оскільки пам'ятки жаботинського типу передують скіфському періодові й генетично пов'язані з чорноліськими, то їх розглядають також як заключний період чорноліської культури.

Уже на етапі першого опрацювання археологічного матеріалу чітко простежувалися локальні особливості цієї культури, що дало підстави виділити два локальних варіанти: середньодніпровський і середньодністровський (або південно-західноподільський). Завдяки активним і плідним дослідженням Л. І. Крушельницької стала особливо помітною своєрідність останнього. Еталонним для подністровського регіону вона вважає комплекс пам'яток поблизу с. Непоротове Чернівецької області (поселення, городища, могильники). Концентруючись переважно на Лівобережжі Дністра, чорноліські пам'ятки заходять і на правий берег, де вже були поширені старожитності фракійського Гальштату.

Побутові пам'ятки представлено двома різновидами — селищами і городищами. Селища відомі на всій території культури, й існували вони протягом усього часу. Городища зводили з IX ст. до н. е. Сконцентровані вони у двох регіонах: у верхів'ях р. Інгулець і в басейні р. Тясмин (північ Кіровоградщини — південь Черкащини), де відома низка городищ (Чорноліське, Залевкинське, Лубенецьке, Калантаївське та ін.), та в Середньому Подністров'ї (Григорівське, Рудковецьке, Непоротівські та ін.).

Вибір місця для городища підпорядковувався оборонним цілям. їх влаштовували на високих мисах, що стрімко здіймалися над ярами чи заплавами. З напільного боку, де мис плавно переходить у плато, зводили вал із дерев'яною стіною, а перед ним — рів. На городищах Подністров'я схили валу та рову обкладали камінням. Застосування каменю при зведенні захисних споруд, улаштуванні могил та курганів є однією з локальних особливостей цього регіону.

Зазвичай чорноліські городища невеличкі (діаметром 40—50 м), з бідним культурним шаром. Вони слугували дозорами та схованками у випадку загрози. Життя вирувало поруч — біля підніжжя фортець та в селищах. Проте є городища більші й складнішої структури, захищені кількома лініями укріплень, у системі яких вирізняється своєрідний акрополь на краю мису (цитадель чи кремль — прообраз верхнього міста). Потрійну лінію оборони має, наприклад, Чорноліське городище площею 80 га. Такі городища на випадок небезпеки слугували також притулком для навколишнього населення. На це, можливо, вказує вільна від забудови цитадель чи центральна її частина (якщо вона була заселена, оселі влаштовувалися по периметру).

Виникнення городищ, безперечно, пояснювалося сусідством кочовиків. Відображенням напруженої ситуації тих часів є сліди згарищ та руйнації на городищах (Тясминське, Чорноліське, Суботівське) і селищах, а також, мабуть, скарби, зариті неподалік осель (Суботівське городище, Залевкинське). В одному із скарбів у Суботові знайдено чудовий залізний меч довжиною 108 см з бронзовими руків'ям та бутероллю

Деякі поселення влаштовувалися у важкодоступних місцях, як, скажімо, на Тарасовій Горі поблизу с. Жаботин на Черкащині (за яким названо цілу групу пам'яток). Окрім житлово-господарчих споруд, тут виявлено вівтарі. Один із них являв собою круглу глиняну вимостку, орнаментовану в північній частині смугою мікенського орнаменту (набігання хвилі), псевдомеандром і лініями. Садиби на поселенні Хрещатик, що датується тим же часом, локалізувалися навколо майданчика діаметром 40x35 м, обнесеного ровом. Функція таких поселень була тотожна городищам.

На поселеннях виявлено зольники — пагорби, що утворилися внаслідок зсипання попелу, кухонних покидьків і, можливо, якихось ритуалів. Вони з'явилися ще за попередніх часів і були поширені у хліборобських суспільствах, їх розглядають як прояв культу домашнього вогнища, Сонця, родючості.

Поховальні пам'ятки чорноліської культури вивчені ще недостатньо. Попри незначну їх кількість (близько 100), поховальний обряд доволі строкатий: ґрунтові та курганні поховання, кремації (повні й часткові) та тілопокладення (скорчені й випростані), у ямах і дерев'яних склепах. Супровід складається, головним чином, із посуду. Поодинокі ґрунтові поховання супроводжували браслети. Численні випадкові знахідки обгорілих і неушкоджених браслетів дали підстави О. І. Тереножкіну висловити припущення, що вони походять зі зруйнованих поховань. Складається враження, що чорнолісці ховали небіжчиків переважно у ґрунтових могильниках.

Серед курганних поховань привертають увагу досліджені Г. Т. Ковпаненко могили воїнів у супроводі зброї, вуздечок та інших речей, зокрема новочеркаського типу. Найбагатшим є поховання в кургані поблизу с. Квітки на Черкащині, здійснене у так званій шатровій гробниці (конструкція над могилою із радіально укладених колод). До супроводу входили й золоті речі, а серед предметів оснащення коня — бронзові бубонці передньоазійського зразка. Дещо поступається йому поховання підлітка в кургані поблизу с. Вільшана (одне з найпізніших), що супроводжувалося, зокрема, золотими гривною її оригінальною шпилькою з голубими вставками. С. А. Скорий розглядає їх як свідчення встановлення гегемонії кіммерійців над лісостеповим населенням. Ця думка є цілком слушною. Проте не слід забувати, що у хліборобському середовищі, зокрема на ґрунті протистояння кочовикам (зведення городищ, організація захисту), сформувалася власна знать. І місцеві "князьки" могли брати участь у далеких походах разом із кіммерійцями, перейнявши від них передові зразки військового спорядження. Зауважимо, що одне з таких поховань — поблизу с. Бутенки на Полтавщині — було ґрунтовим і являло собою спалення, а це аж ніяк не вписується в поховальний обряд кіммерійців.

Матеріальна культура. Чорноліська культура репрезентована оригінальним речовим комплексом. Посуд — кухонний і столовий — різнився асортиментом і якістю. Кухонний — це горщики тюльпаноподібної форми, оздоблені на плічках наліпним валиком із защипами або рядочком зашипів і наскрізними проколами під краєм вінець. Столовий посуд значно кращого ґатунку: з добре відмуленої глини і старанно загладженою до блиску (залощеною) поверхнею. Це корчаги — великі (висотою до 1 м) посудини грушоподібної форми для зберігання запасів (інколи слугували й урнами); миски; кубки з кулястим тулубом та циліндричною шийкою; черпаки з високою ручкою; піксиди — невеличкі циліндричні посудинки з покришкою. Посуд оздоблено прокресленим і штампованим орнаментом, гребінцем, канелюрами (прогладженими рельєфними смугами), виступами-шишечками тощо. Панує геометричний стиль, який сягає вершин досконалості за жаботинського часу. Основу його становить зазвичай зигзаг. Обмежений згори і знизу горизонтальними лініями, він утворює ряди трикутників, у які часто вписано менші. Заштриховка трикутників і простору між ними різнонаправленими лініями, чергування заштрихованих полів із

незаштрихованими створює пасмо колоритного орнаменту, яке інколи доповнюється шахматним візерунком. Ці смуги нерідко облямовано штампованим рядочком ямок, s-подібних значків чи хрестиків у колі. На кращих зразках затертий білою пастою орнамент контрастує з темно-чорним, неначе лакованим, тлом.

Глину широко застосовували у будівельній справі (обмазка стін, вогнищ), а також для виготовлення дрібних речей — ливарних форм, ллячок, пряселець, "котушок", ритуальних "хлібчиків" тощо.

Чорноліська культура є перехідним періодом від бронзової доби до залізної. Залізних речей тут ще небагато. Це, головним чином, зброя (мечі, кинджали, списи), а також тесла, ножі. Зате бронзоливарна справа сягнула високого рівня. Лише на Суботівському городищі знайдено близько 800 уламків ливарних форм. Серед металевих речей прикметними для цієї культури є бронзові сокири-кельти з одним вушком, орнаментовані ялинкою, та масивні орнаментовані браслети. Інші браслети — з товстого дроту, скрученого у спіраль, а також спіральні і цвяхоподібні сережки, шпильки із цвяхоподібною, конічною або загнутою в кільце голівкою трапляються і в інших культурах хліборобського кола. Предмети озброєння та спорядження коня є такими ж, як і в кіммерійців. Щоправда, у Лісостепу частіше трапляються кістяні псалії. Загалом кістку і ріг тут широко використовували для виготовлення різних речей (мотики, проколки, руків'я та ін.). Водночас ще побутували кам'яні та кременеві вироби (вкладні до серпів, сокири й молоти, зернотерки).

У визначенні етнічної належності носіїв чорноліської культури дослідники виходять із її походження та подальшої долі. Принципове значення тут має керамічний комплекс. А він, зокрема столовий посуд, тяжіє до кола культур так званого фракійського Гальштату Дунайсько-Карпатського регіону. Проміжною ланкою між ним і чорноліським світом є пам'ятки типу Сахарна-Солончени у лісостеповій Молдові (М. Кашуба ці пам'ятки, а також типу Козія у Запрутській Молдові (Румунія) об'єднує сьогодні в культуру Козія-Сахарна). їх змінюють старожитності типу Шолданешти, синхронні жаботинським пам'яткам в Україні.

Зауважимо, що О. І. Тереножкін і В, А. Іллінська виводили чорноліську культуру з попередньої білогрудівської, розглядаючи обидві як ланки етногенезу слов'ян. Певну схожість чорноліського посуду та керамічних виробів із пам'яток типу Сахарна-Солончени вони пов'язували з впливами, що йшли від чорнолісців. їх підтримала Л. І. Крушельницька. Натомість А. І. Мелюкова, яка виділила пам'ятки типу Сахарна-Солончени і Шолданешти, румунський дослідник С. Моріц та деякі інші дослідники вважають, що впливи йшли у зворотному напрямі — від Прутсько-Дністровського населення на північний схід — до чорнолісців. Проте А. І. Мелюкова, обстоюючи свою позицію й не виключаючи навіть можливість переселення якихось груп фракійців у чорноліське середовище, визнає місцеве походження чорноліської культури, а відтак не вважає її фракійською. Про це свідчить також вибірковість запозичених форм кераміки, на що звертає увагу Г. І. Смирнова. Дана концепція підриває позиції С. С. Березанської, яка заперечує генетичний зв'язок чорноліської та білогрудівської культур і вважає першу фракійською.

Одним із вагомих аргументів на користь появи фракійців на території нашої країни є поширення жертовників жаботинського типу, безперечно, пов'язаних зі світом дунайських культур. Однак масштаби переселення встановити важко, хоча згасання традиції зводити такі жертовники у культурі скіфського часу може свідчити про "обмежені контингенти" прибульців.