26. Вірування давніх слов'ян.

Розпечатка

28. Козацькі січі за археологічними даними.

Чортомлицька Січ (також Стара Січ) — осередок Запорізької Січі з кінця 16 століття. Згодом Січ назвали Сірковою, на честь славетного отамана Івана Сірка, який найдовше з усіх запорожців перебував на гетьманській посаді. Січ була заснована 1652 року, і проіснувала до 25 травня 1709 року, коли її зруйнувало московське військо порядком репресії за підтримку запорожцями на чолі з Костем Гордієнком самостійницької політики гетьмана Івана Мазепи. Чортомлицька Січ знаходилася на острові Чортомлик або Базавлук при впадінні в Дніпро приток: Чортомлик, Підпільна і Скарбна (тепер біля села Капулівки Нікопольського району).

Згідно з археологічними дослідженнями, це був військовий городок на Чортомлицькому Розі, що мав близько 2 км в окружності і був оточений сімома річками — Чортомлик, Скарбна, Скажена, Корівка, Прогній, Павлюк і Підпільна. Сама Січ знаходилась на північній частині півострова, що не затоплювалась весняною повінню і займала 1050 квадратних сажнів, височіючи на поверхневими водами на 8,5 м, в той час як південна, значно більша, частина Чортомлицького Рогу була полога й підтоплена, і уявляла собою плавню з гіллястими деревами поміж велетенських кам'яних брил та болотяного різнотрав'я. Довкола Січі було викопано рів і насипано земляний вал в 13 метрів заввишки, де влаштовано бійниці, набито дерев’яні палі й встановлено плетені, наповнені землею коші. Для виходу по воду на Чортомлик та Скарбну в земляному валу зроблено було вісім пролазів, через які могла пройти одна людина; біля кожної з них стояла бойова вежа, а всередині Січі була зведена висока вежа для стрільби. Крім цього, навколо січового майдану, за козацьким звичаєм, стояло 38 куренів для запорожців — військових підрозділів, що мали окрему будівлю, де постійно перебувало 150-200 козаків зі своїм курінним отаманом. Загалом на Січі перебувало від шести до десяти тисяч козаків.

Крім того, акти 1659, 1664 й 1673 років свідчать, що на Чортомлицькій Січі існувала церква Покрови Богородиці: 1664 року кошовий отаман Іван Щербина писав гетьману Івану Брюховецькому, що церква ця раптово згоріла, так що духовенство навіть не встигло вихопити церковного начиння.

Причина перенесення Січі з Микитиного Рога в гирло Чортомлика, на думку Яворницького, криється у більшій зручності місцевості біля Чортомлика порівняно з Микитиним Рогом. Річ у тому, що місцевість Микитиного Рога, досить висока і з трьох боків зовсім відкрита, мала досить значні недоліки у стратегічному розумінні: татари, кочуючи по лівому березі Дніпра, просто навпроти Січі, могли стежити за діями запорізьких козаків і передбачати всі їхні плани й задуми. Ця незручність могла бути причиною залишення козаками Січі на Микитиному Розі й перенесення її нижче, на ріку Чортомлик.

29. Релігія та мистецтво палеоліту.

Мистецтво пізнього палеоліту. На рубежі середнього і пізнього палеоліту (ХL-ХХХV тис. до н.е.) людина починає виражати свої духовні потреби у художній творчості. З того часу мистецтво, будучи однією з форм суспільної свідомості, розвивалось й допомагало первісній людині закріпити нагромаджений досвід, зберегти пам’ять про минуле, зафіксувати емоційну оцінку оточуючого світу. Мистецтво також служило для вираження ранніх релігійних уявлень людського суспільства. Мистецтво пізнього палеоліту поділяється на два періоди: оріньяк-солютрейський і мадленський (за назвами печер у Франції).

Оріньяк-солютрейський період тривав в ХХХV-ХХ тис. до н.е. Перші рисунки тварин були недосконалими: неясно зазначені голова і ноги, пропорції не дотримані зовсім, лінія несмілива, невпевнена. У кінці періоду рисунок значно покращується: можна розрізнити морду тварини, роги, копита, іноді зазначена вовна (рисунок тварини – з печери Санта-Ізабель в Іспанії). Серед рисунків того часу зустрічаються зображення людей у масках. Тваринні маски мисливці одягали, очевидно, для релігійних обрядів, магічних танців і для участі у самому полюванні.

У цей же період створюються пам’ятки круглої скульптури з м’яких порід каменю й кістки, завжди невеликих розмірів – 5-10 см. Крім тварин, у пластиці того часу зустрічаються зображення жінок, відтворених майже завжди за одним і тим самим принципом. Кінцівки у таких фігурок ледь намічені, голова оброблена сумарно без зазначення рис обличчя, але зате різко підкреслені статеві ознаки жінки-матері. Оскільки такі статуетки зустрічаються у багатьох місцях, де мешкала пізньопалеолітична людина, можна припустити, що образ матері-прародительки і в житті, і у творчості епохи матріархату відігравав величезну роль. Незважаючи на малі розміри, всі ці фігурки виповнені внутрішньої сили, вирізняються монументальністю й чіткою побудовою. Зараз відомо більше 150 статуеток «палеолітичних Венер». Найвідомішою є Венера Віллендорфська.

З часом поглиблюється образне пізнання довколишнього світу, особливо уявлення про тваринний світ. Фігура тварини тепер передається більш впевненою лінію, контур стає чіткішим, пропорції більш правильними. З’являється штрихування, що відкрило можливості переходу від площинного контурного рисунку до більш об’ємного зображення (голова лані з печери Кастільо в Іспанії). Також осягаються можливості барвної лінії (печери Фон-де-Гом і Ніо у Франції).

Період Мадлен охоплює ХХ-Х ст. до н е. Це час найвищого розквіту палеолітичного мистецтва. Тварини залишаються головною темою, але зображуються вони майже завжди у різних позах, іноді в русі. Кращі рисунки того часу показують тварин, що пасуться, відпочивають, чвалують, стинаються. Фарбою покривається все зображення повністю, і поступово від однобарвного розпису художник переходить до двох або і трьох кольорів різної тональності та інтенсивності. У ХІІ тис. до н.е. печерне мистецтво досягає вершини розвитку. Живопис передає об’єм, перспективу, колір і пропорції тварин, а також їхні рухи. Тоді ж були створені величезні живописні «полотна», що покривали склепіння і стіни глибоких печер.

Відкрив печерний живопис у 1868 р. іспанський археолог Марселіно Саутуола у печері Альтаміра (Іспанія). На стелі печери намальовано біля двох десятків бізонів, коней і кабанів. Ось, наприклад, одне із зображень бізона. Економними, сміливими, впевненими штрихами у поєднанні з великими плямами фарби передана монолітна, могутня фігура звіра з дивовижно точним відчуттям його анатомії і пропорцій. Зображення є не тільки контурним, але й об’ємним: крутий хребет бізона і всі опуклості його масивного тіла ніби відчутні на дотик. Рисунок повний життя, у ньому відчувається трепет напружених м’язів, пружність коротких, сильних ніг, ніби звір готовий кинутись вперед, наставивши роги й дивлячись з-під лоба очима, налитими кров’ю.

Альтаміра стала першою з багатьох десятків подібних печер, знайдених пізніше на території Франції, Іспанії та Італії: Ла Мут, Ла Мадлен, Труа Фрер, Фон-де-Гом , Санта-Ізабель та ін. Зараз на території тільки однієї Франції відомо близько ста печер із зображеннями первісних часів. Найвідомішою у світі є печера Ласко (Франція), випадково відкрита у 1940 р. й названа «Сікстинською капелою первісного живопису». Це порівняння із фресками Мікеланджело не є перебільшенням, тому що печерний живопис повністю виражав духовні прагнення і творчу волю первісної людини – мисливця, що одночасно і полює на тварин, і поклоняється їм як божествам. Всі тварини в епоху палеоліту, як правило, зображені ізольовано, не пов’язані між собою композиційно. Тільки у кінці періоду Мадлен з’являються спроби згрупувати фігури тварин, об’єднуючи їх в один сюжет (група оленів з печери Лімейль у Франції). Дуже дотепно зображено стадо оленів у гроті біля Тейжа (Франція): художник окреслив силуетом лише перших й останніх тварин, вся ж основна маса дана багато разів повтореними рисками ніг й вигнутими лініями рогів, що добре передає враження руху великого стада. Однак, розвиток композиційного відчуття супроводжувався у мистецтві загальною схематизацією образів, втратою живості й об’ємності.

Вірування первісного суспільства. Згідно сучасних наукових даних, релігія виникла у період пізнього палеоліту, на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Виникнення релігії пов'язане з таким рівнем розвитку людського інтелекту, коли з’являються початки теоретичного мислення і можливість відриву думки від дійсності: загальне поняття відокремлюється від означуваного ним предмета, перетворюється в особливу «істоту». Ці можливості реалізовуються лише у зв’язку із сукупністю практичної діяльності людини, її суспільних стосунків. На початкових стадіях людської історії релігія є продуктом обмеженості практичного й духовного оволодіння світом. Ранні вірування у фантастичній формі відобразили усвідомлення людиною своєї залежності від природних сил. Не відокремлюючи себе від природи, людина переносить на неї стосунки, що складаються у первісній громаді. Об’єктом релігійного сприйняття стають ті природні явища, з якими людина була пов’язана у своїй повсякденній практичній діяльності і які мали для неї життєво важливе значення.

У науці існує досить чітка і розроблена класифікація ранніх форм вірувань. Слід, однак, зазначити, що вони рідко або й зовсім не зустрічаються у дійсності в чистому вигляді. Фетишизм, анімізм і т.д. – все це, швидше, форми мислення, в яких осягається дійсність і які служать основою для її зрозуміння. Тим не менше, всі ці первісні вірування обов’язково присутні не тільки в історії культури, але й складають суттєвий елемент розвинених релігій.

Дуже рано у первісному суспільстві виник фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам-фетишам, яким приписуються надприродні властивості. Фетишами могли бути будь-які предмети: шкаралупа горіха, хвіст тварини, її зуби й кістки, а також певне знаряддя праці, дерево, камінь або спеціально виготовлений культовий предмет. До системи фетишистських вірувань входить звичай носіння амулетів (оберегів), які відіграють роль особистих надприродних захисників, а також віра у талісмани – предмети, що приносять щастя, удачу.

Іншою формою первісних вірувань є анімізм – віра в існування надприродних істот, що містяться в яких-небудь тілах (душі) або діють самостійно (духи). В основі анімізму є усвідомлення людиною специфіки свого внутрішнього духовного світу, який і дістав назву «душа», «дух». Виникають ідеї безсмертя душі й можливості її існування окремо від тіла, звідки випливає уявлення про потойбічне життя – у країні мертвих. Найчастіше посмертне життя душ розумілось як продовження земного існування. В окремих народів замість уявлення про країну мертвих з’явились теорії переселення душ у нові тіла (метемпсихоз). Для розвиненого родоплемінного ладу характерний культ предків — вшановування духів померлих предків (особливо вождів, патріархів), які впливають на життя нащадків.

Тотемізм (від тотем) — одна з первісних форм вірувань, для якої характерна віра у спільне походження і кревну спорідненість між даною групою людей (родом, кланом) і певним видом тварин, рослин, рідше тим чи іншим предметом або явищем природи. Тотемами називали тварин, рослин, предмети, що їх люди вважали своїми родичами і в яких вбачали покровителів роду і племені, захисників й заступників, помічників у розв’язанні всіх конфліктів. Поклоніння, вшановування стосувалось не стільки тварин, рослин і предметів, скільки їх тотемних духів, і проявлялось через молитви, танці, табу, жертвоприношення, виготовлення зображення тотемів, свята. Одним з проявів культу було уподібнення тотемові (одягання шкіри, пір’я, іклів тотемів, фізичне скалічення і т. д.). Убивство і споживання тотемів дозволялось тільки за певними правилами, так, щоб не зашкодити тотемному духові (виконання ритуалів, прохання вибачити, побажання щастя у країні мертвих тощо). Тотемізм найтіснішим чином пов’язаний із родоплемінним устроєм; існує думка, що ця форма вірувань виникла як фантастичне відображення у свідомості людей родоплемінних стосунків, котрі ще перебувають у стані формування.

уже поширеною серед первісних людей була віра у магію. Магія (чаклунство) – це обряди, покликані надприродним шляхом впливати на світ (явища і об’єкти природи, людей, духів). В основі магії лежить віра у взаємопов’язаність істот, предметів і стихій Всесвіту й переконання у здатності людини (чаклуна, мага) включати людські дії у природні процеси (натуралізація) і таким чином впливати на них. За кінцевою метою магія поділяється на продуктивну (господарську), охоронну (лікувальну) і деструктивну (шкідливу). За методом здійснення магія є гомеопатична (наслідувальна, за схожістю; знищення зображення – загибель ворога і т.д.) й контагіозна (заразна, за суміжністю: використання волосся, одягу жертви для завдання шкоди і т.д.). Пов’язані з магією уявлення про світ, а саме про взаємодію всіх речей лягли в основу найдавніших філософських вчень і різного і роду «таємних наук», що розповсюдились у пізній Античності й Середньовіччі.

Важливим елементом первісних вірувань є антропоморфізм (від грец. anthropos – людина і morphe – форма, вид), уподібнення людині, перенесення людських властивостей на предмети і явища неживої природи, небесні тіла, тварини й рослини. Наприклад, чукотський шаман твердить: «Все, що існує на світі, живе: лампа може ходити, стіни житла мають свою мову, хутра у мішках розмовляють вночі між собою, дерево тремтить і плаче під ударами сокири». Слід вважати, що із розвитком господарства, ускладненням соціальної структури, розширенням світогляду, появою нових форм життєдіяльності антропоморфізація природних й надприродних об’єктів поглиблюється: душі, духи, тотемні предки починають уявлятись у вигляді людей, їм приписуються людські пристрасті й душевні стани – гнів, підступність, жадібність, байдужість, прихильність і т.д., а їх діяльність і стосунки між ними моделюються за зразком пануючих у даному суспільстві відносин і соціокультурних особливостей. Так виникають уявлення про богів – клас надприродних істот, які персоніфікували найважливіші стихії (землю, небо, вогонь, воду, грім, дощ і т.п.) або соціальні функції (боги – покровителі жерців, воїнів, громадян, міст тощо), були творцями й володарями світу й людей. Як правило, навіть вигляд богів залежав від антропологічних особливостей людей, які у них вірили. Це помітив ще давньогрецький філософ Ксенофан (VI ст. до н.е.): «Ефіопи кажуть, що їхні боги є кирпатими й чорними; фракійці ж уявляють своїх богів синьоокими й рудоволосими».