Лекція 2 Питання теорії міжнародних відносин

Питання:

1. Системний підхід в історії міжнародних відносин.

3. Основні ознаки та тенденції розвитку міжнародних відносин нового та новітнього часу.

1. Системний підхід в історії міжнародних відносин.

Система міжнародних відносин(міжнародний порядок) являє собою конкретно-історичну, стійку форму політичної організації міжнародних відносин, яка закріплюється в договорах і угодах і відображає як співвідношення (баланс) сил, так і специфіку відносин міждержавами, які входять у систему.

Одним з головних принципів функціонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів МС. Контроль базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав.

Стратифікація:

1. Наддержава – здатність до масових руйнувань планетарного масштабу; здатність впливати на умови існування всього людства; неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава;

2. Велика держава – істотний вплив на світовий розвиток; вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;

3. Середні держави – мають вплив в найближчому оточенні;

4. Малі держави – вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності;

5. Мікро держави – не здатні захистити свій суверенітет національними засобами.

Кожна система має свої типи контролю. Одним з головних принципів функціонування міжнародних систем є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів міжнародної системи.

Контроль над МС базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. В історії МВ існують 3 типи контролю:

а) імперський – єдина держава контролює решту (сучасна епоха);

б) біполярний тип контролю – дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (Холодна війна);

в) баланс сил – три або більше держав контролюють дії одне одного за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи).

Суверенні держави є головними суб'єктами міжнародних систем. У новому світовому порядку, що формується після розпаду на рубежі 80 - 90 -х рр. XX ст. глобальної біполярної системи МО, все більшу самостійну роль починають грати недержавні суб'єкти світової політики. Однак, на наш погляд, було б передчасно робити висновок про те, що ця роль стає порівнянною за своєю важливістю і значенням з роллю держав. Міжнародні політичні відносини сьогодні і в осяжному майбутньому багато в чому залишаються синонімом міждержавних відносин.

Кожній системі міжнародних відносин властиві певні часові та просторові характеристики. Історично МС утворюються й існують в рамках окремих регіонів. Регіональна система МВ виникає тоді, коли міждержавні відносини в цьому регіоні досягають рівня розвитку, при якому стає можливою їх стійка політична організація. Найважливішою умовою при цьому є існування сильних і стабільних держав.

У Новий час першим регіоном, де склалась стійка МС, стала Європа. У цей період європейські держави значно випередили у своєму економічному і військово-технічному розвитку країни і народи інших континентів. Вони стали домінувати і в міжнародних відносинах. Освоюючи все більші географічні простори, створюючи великі колоніальні імперії, вони втягували в світовий політичний процес держави і народи інших частин світу, що, в кінцевому підсумку, призвело до формування глобальної системи міжнародних відносин. Цей процес, що охопив не одне сторіччя, завершився на початку XX ст. після Першої світової війни утворенням Версальсько-Вашингтонської системи.

У глобальному міжнародному порядку регіональні системи не зникають, а продовжують існувати як автономні складові її складною єдиної структури, підкоряючись разом з тим внутрішній логіці її функціонування. При цьому регіональні системи мають як подібні, так і специфічні риси, які визначаються рівнем та особливостями політичного, соціально-економічного та історико-культурного розвитку того чи іншого регіону

Провідне місце в системі міжнародних відносин займають найсильніші держави – так звані великі держави. Цей політичний статус держави визначається рядом суб'єктивних і об'єктивних умов. До них відносяться як потужний політичний, економічний і військовий потенціал даної держави, так і високий рівень культурного і духовно-морального розвитку його народу. Ці обов'язкові умови не тільки є запорукою його внутрішньої стабільності, але і відображають основні тенденції світового розвитку Об'єктивними передумовами, як правило необхідними для придбання державою статусу великої держави, є геополітичні чинники: розміри території, чисельність населення, вигідне географічне положення, доступ до відкритих морів, сприятливий клімат, багатство природних ресурсів і т. д.

Великодержавний статус не є постійною історичною величиною У різних умовах, в силу тих чи інших обставин він може бути придбаний або втрачений. Так, наприклад в XVIII ст. до групи великих держав входили Великобританія, Франція, Австрія, Пруссія, Османська імперія і Росія, в той час як Іспанія і Швеція в першій чверті XVIII ст. позбулися великодержавного статусу. До середини XIX ст. цей статус втратила Османська імперія, а об'єднана в 1871 р. Німеччина його придбала. Після Першої світової війни припинила існування Австро-Угорщина, а Сполучені Штати на початку XX ст. вперше увійшли до числа великих держав.

Інтереси великих держав в більшості випадків виходять за регіональні рамки, і якщо такі держави володіють достатніми силами і ресурсами для реалізації своїх глобальних інтересів, вони стають світовими державами Класичними прикладами світових держав на початку XX ст. були Великобританія і Франція, а після Другої світової війни - США і СРСР.