3. Основні теорії міжнародних відносин.

Існує безліч класифікацій сучасних течій внауці про міжнародні відносини, що пояснюється відмінностямив критеріях, які використовуються тими чи іншими авторами.Мета численних класифікацій полягає в осмисленні стану і теоретичного рівня, досягнутого нею шляхом узагальнення наявних концептуальних підходів і співставлення їх із зробленим раніше. У залежності від критеріїв можна навести низку основних класифікацій сучасних теорій міжнародних відносин.

Перша класифікація – за географічним критерієм – виділяє чотири види концепцій: англосаксонські, радянські, китайські та теоретичні побудови учених – представників країн "третього світу".

Друга класифікація – на основі ступеня спільності розглядуваних теорій – розрізняє глобальні концепції (політичний реалізм і філософія історії) та часткові теоретичні конструкції (біхевіоризм). Серед останніх також називають теорію міжнародних акторів, теорію інтеграції, теорію міжнародних організацій, а також теорію стратегії, конфліктів і дослідження миру.

Третя класифікація – на основі методу дослідження міжнародної проблематики– основну увагу приділяє традиційному та модерністському або «науковому» напрямам в аналізі міжнародних відносин.

Четверта класифікація – на основі ступеня важливості проблем теорії міжнародної політики– виділяє сучасні політичні теорії природи міжнародних відносин і концепції змісту сучасної міжнародної політики. Саме такої класифікації дотримуються, наприклад. В. Мадіссон і В. Шахов у посібнику "Політологія міжнародних відносин" (К., 1997). Дана типологія характерна, насамперед, для представників політологічної науки.

Нарешті, п'ята класифікація – на основі низки комплексних критеріїв– розрізняє ряд підходів. Зокрема, Д. Коляр звертав увагу на класичну теорію "природного стану" (тобто політичний реалізм), теорію "міжнародного співтовариства" (або політичний ідеалізм), марксистську ідеологічну течію, англо-саксонську теорію і французьку школу міжнародних відносин. Французький соціолог М. Мерль основними напрямами в сучасній ТMB вважає традиціоналістський (Г. Моргентау, Г. Кісінджер), англо-саксонський на основі біхевіоризму та функціоналізму (Д. Сінгер, Д. Істон), марксистський і неомарксистський (П. Суізі, І. Валлерстайн).

Приклади різних класифікацій сучасних теорійміжнародних відносин можна було б продовжувати. Важливо, однак, відзначити принаймні три істотні обставини. По-перше,будь-яка з таких класифікацій носить умовний характер і не в змозівичерпати різноманіття теоретичних поглядів і методологічнихпідходів до аналізу міжнародних відносин. По-друге, вказанерізноманіття не означає, що сучасним теоріям вдалося подолати свою «кровну спорідненість» з розглянутими вище трьома основними парадигмами. Нарешті, по-третє, є всі підстави говорити про синтез, взаємозбагачення, взаємний «компроміс» міжнепримиренними раніше напрямками.

Геополітичні концепції мв

На межі ХІХ – ХХ ст. формується новий напрямок у вивченні ІМВ – геополітичний. Значення географічних умов для зовнішньої і внутрішньої політики держав відзначали ще давньогрецькі вчені Платон, Арістотель, Полібій, давньоримські – Цицерон і Страбон. У новий час увагу на зв'язок географії і політики звернув франц. пол. мислитель Жан Боден – розвиток суверенної держави і її могутність прямо залежать від природних умов. Шарль Монтескє – закони кожної держави повинні відповідати її фізико-географічним умовам.

Сама ж геополітика пройшла у своєму розвитку кілька етапів, в кожному з яких домінувала окрема із національних геополітичних школа: німецька, британська, північноамериканська.

Німецька геополітика відіграла найбільш важливу роль у формуванні цього наукового напрямку. Дане явище зазвичай пов’язують з іменем німецького політичного географа Фрідріха Ратцеля – простір – це не просто територія, зайнята державою, а її політична сила. Відомий як автор 7 законів експансії. Ф. Ратцель увів до обігу поняття «життєвий простір». За допомогою цього поняття він намагався довести, що основні економічні і політичні проблеми Німеччини породжені її несправедливими, тісними кордонами, які були серйозною перешкодою для динамічного розвитку країни. Одночасно вчений аналізував вплив на політику морського просторового фактору. «Океаном майбутнього» називав Тихий океан, вважаючи, що простір океану стане ареною активної діяльності і зіткнення інтересів провідних світових держав: Англії, США, Росії, Китаю і Японії.

Послідовник Ф. Ратцеля шведський правознавець і державний діяч – Рудольф Челлен – також розглядав державу як живу істоту. Але якщо Ратцель звертав увагу на фізико-географічні умови розвитку держави, то Челлен виділяв роль і таких факторів, як культура, економіка, народ, форма правління. Наділяв державу 4 основними ознаками: 1) кожна держава – це визначена форма господарства зі своєю економічною активністю; 2) це народ зі своїми національними та етнічними особливостями; 3) це соціальне суспільство різноманітних класів і професій; 4) це апарат управління зі своєю конституційною і адміністративною структурою. Таким чином, у структурі політики Челлен виділяв 5 складових: економполітика, демполітика, соціополітика, кратополітика, геополітика. До речі, термін «геополітика» введено до наукового обігу саме Рудольфом Челленом.

Після закінчення ПСВ найбільш помітною фігурою в німецькій геополітиці став Карл Хаусхоффер. Цей вчений також розвивав ідеї Ратцеля і Челлена, одночасно спираючись на британські і американські геополітичні концепції. Хаусхофербачив основну рушійну силу будь-якої держави у прагненні до розширення її життєвого простору. Вважав закономірним процес поглинання малих держав більш великими. Динамічна держава потребує такого поглинання, оскільки із розширенням свого простору стає економічно більш самодостатньою і цим самим посилює свою могутність.

Головним же своїм завданням вчений бачив теоретичне обґрунтування територіальної експансії Німеччини, її домагань на панівне становище у світі. Перш за все, Хаусхофер намагався прищепити німцям думку про справедливість і необхідність змін кордонів Німеччини. Робилося це за допомогою уведеного геополітиком поняття «можлива карта». Протягом 20 років він друкував багато таких «можливих карт», на яких демонстрував бажані з точки зору інтересів Німеччини територіальні зміни. Вважав, що майбутнє належить сухопутним країнам, провідне місце серед яких займає Німеччина.

Оригінальним внеском Хаусхофера в геополітичні дослідження стала його концепція панідей. У відповідності до неї майбутній світовий порядок представлявся як сукупність декількох регіонів, у кожному з якому панувала визначена пан ідея (тобто ідея, яка здатна інтегрувати навколо себе всі країни і народи даного регіону). Спочатку дослідник виділив панамериканську, пан азіатську, пан російську, пан тихоокеанську, пан ісламську і панєвропейську ідеї. Але потім запропонував іншу схему світового порядку: три найбільші регіони: 1) пан-Америка на чолі зі США; 2) Велика Східна Азія на чолі з Японією; 3) пан-Європа на чолі з Німеччиною.

З точки зору Хаусхофера, головний супротивник Німеччини – Великобританія, і як наслідок, задача німецької геополітичної стратегії полягала у створенні єдиного анти британського блоку, важливу роль в якому повинна була відігравати Росія. Геополітичне значення цієї країни полягало у тому, що територія Росії була ланцюжком між Європою і узбережжям Тихого океану.

Британська школа геополітики. ХальфордМакіндер. Основні положення геополітичної концепції:

1. Фізична географія має безпосередній вплив на політичні процеси;

2. Політична міць кожної держави залежить від її географічного положення;

3. Розвиток технології змінює політичну розстановку сил, так як технологія змінює фізичне середовище;

4. Материкова серцевина Землі має стратегічний вплив на політичні процеси;

5. Світ у ХХ ст. перетворився на замкнуту систему.

Продовжуючи розглядати Німеччину у якості головного супротивника Великобританії, Х. Макіндер більше всього побоювався німецького проникнення на схід. Щоб цього не допустити, він пропонував створити між Росією і Німеччиною так званий серединний ярус, що складався б із невеличких незалежних держав: Фінляндії, Латвії, Литви, Румунії, Естонії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини. Цей ярус був створений. Однак, головне його завдання полягало не в стриманні німецької експансії, а у виконанні функцій «санітарного кордону» проти більшовицької Росії.

Північноамериканська школа геополітики. Батько-засновником американської геополітики вважається адмірал Альфред Мехен. Велику увагу приділяв вивченню ролі воєнно-морської могутності держави в її зовнішній політиці. Головна праця Мехена, що стала настольною книгою багатьох політиків першої половини ХХ ст., так і називається: «Влияние морской силы на историю (1660 - 1783)». Виокремив 6 критерії, за допомогою яких слід визначати геополітичний потенціал держави і її воєнно-морську могутність:

1. Географічне положення держави;

2. «Фізична конфігурація» держави, тобто конфігурація морського узбережжя, кількість портів тощо;

3. Протяжність території;

4. Статистична кількість населення (важлива для оцінки здатності держави будувати кораблі і їх обслуговувати;

5. Національний характер - здатність населення до занять торгівлею, так як морська могутність ґрунтується на мирній і широкій торгівлі;

6. Характер політичної влади. Від цього залежить переорієнтація найкращих природних і людських ресурсів на створення морської могутності держави.

Геополітик вважав необхідним відмовитися від традиційної північноамериканської зовнішньополітичної «доктрини Монро», орієнтованої на ізоляціонізм. З його точки зору, США повинні перетворитися на могутню воєнно-морську державу. Союзником США вважав Великобританію. До числа морських держав Мехен відносив також Німеччину і Японію. У перспективі прогнозував об’єднання основних морських держав в єдиний блок, спрямований проти Росії і Китаю.

Наступником Мехена можемо вважати Ніколаса Спайкмена, що розширив критерії Мехена, на основі яких варто визначати геополітичну могутність держави. На його думку, сила держави залежить від:

1. Території;

2. Характеру кордонів;

3. Чисельності населення;

4. Наявності або відсутності корисних копалин;

5. Економічного і технологічно розвитку;

6. Фінансової допомоги;

7. Етнічної однорідності;

8. Рівня соціальної інтеграції;

9. Політичної стабільності;

10. Національного духу.

Наступник СпайкменаС. Коен. Вводить нові поняття: «геостратегічний регіон» (великі ділянки простору, що характеризується спільністю місця розташування, торгівельними операціями, спільністю культурних і ідеологічних зв’язків) і «геополітичний регіон» (більш компактний і обмежений географічно; є складовою геостратегічного регіону).Виділяє 2 «геостратегічних регіонів» - «залежний від морської торгівлі світ» і «Євразійський континентальний світ». До складу першого включив наступні геополітичні регіони: а) Англо-Америка і Карибський басейн; б) Морська Європа і Магріб; в) віддалена від центру континентальна частина Азії і Океанії; г) Південна Америка. Євразійський континентальний світ поділив на 2 геополітичні регіони: 1) Східна Європи і європейська частина СРСР, Урал, Західна Сибір, Північний Кавказ. 2) Східна Азія, зокрема континентальний Китай. Ввів поняття «роз’єднувальні пояси»: Близький і Середній Схід, Південно-Східна Азія.

Виділимо і проаналізуємо наступні основні теорії міжнародних відносин – політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транснаціоналізм, неомарксизм, неореалізм.

Теоретичні дослідження міжнародних відносин у 1940 – 1960-х рр.

Політичний ідеалізм.Ідеалізм в сучасній науці про міжнародні відносини має більш близькі ідейно-теоретичні витоки, в якості яких виступають утопічний соціалізм, лібералізм і пацифізм XIX ст. Його основна посилка - переконання в необхідності і можливості покінчити зі світовими війнами і збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин,поширення на них норм моральності і справедливості.

Для політичного ідеалізму першоосновою міжнародних відносин були мораль і право. Прихильники даного підходу намагалися аналізувати цілі і завдання зовнішньої політики виходячи виключно з морально-етичних і абстрактно-правових норм. Такі представники північноамериканської зовнішньополітичної думки першої половини XX ст., як Д. Перкінс, Ф. Танненбаум, Т. Кук , М. Мус, Ф. Джессап, У. Ліппман, Т. Мюррей, В. Дін у відповідності з поглядами класичного лібералізму вважали, що головним завданням зовнішньої політики США має бути захист ідеалів свободи і демократії в усьому світі. Вони розділили переконання, що демократизація міжнародних відносин, впровадження у світову політику норм моральності і справедливості остаточно усунуть збройні конфлікти і війни між народами. За їх уявленнями, світове співтовариство демократичних держав цілком зможе домогтися утвердження такого світового порядку, при якому всі конфлікти вирішуватимуться лише мирним шляхом, тобто на основі норм і принципів міжнародного права при збільшенні числа міжнародних організацій і підвищення їх ролі. Як видно, політичний ідеалізм в США успадкував багато чого з традицій європейської ліберальної політичної думки.

У політичній практиці ідеалізмзнайшов своє втілення у розробленій після ПСВ американським президентом Вудро Вільсоном програми створення Ліги Націй, в Пакті Бріана-Келлога (1928 р.), що передбачав відмову від застосування сили в міждержавних відносинах. Упіслявоєнні роки ідеалістична традиція знайшла певневтілення в діяльності таких американських політиків якдержсекретар Джон Ф. Даллес і держсекретар ЗбігнєвБжезінскій(який представляє, втім, не тільки політичну, а й академічну еліту своєї країни), президент Джиммі Картер(1976-1980) і президент Джордж Буш (1988-1992).

У той же час слід зазначити, що ідеалізм протягом тривалого часувважався таким, що втративвсякий вплив і вже у всякому разі - безнадійно відсталим відвимог сучасності. І дійснонормативістський підхід, що лежить в його основі, виявився глибоко підірваним внаслідокнаростання напруженості в Європі 30-х років, агресивної політикифашизму і краху Ліги Націй, розв'язування світового конфлікту 1939 -1945 рр. і «холодної війни» в наступні роки. Результатом сталовідродження на американському ґрунті європейської класичної традиції звластивим їй висуненням на передній план в аналізі міжнароднихвідносин таких понять, як «сила» і «баланс сил», «національнийінтерес» і «конфлікт».

Політичний реалізм. Політичний реалізм не тільки піддав ідеалізм нищівній критиці, - вказавши, зокрема, на ту обставину, що ідеалістичніілюзії державних діячів того часу неабиякою мірою сприяли розв'язанню другої світової війни, - але й запропонував досить струнку теорію. Її найбільшвідомі представники - РейнхольдНібур, ФредерікШуман,Джордж Кеннан, Джордж Шварценбергер, КеннетТомпсон, ГенріКіссінджер, Едвард Карр, Арнольд Уол-Ферс та ін.– надовговизначили шляхи науки про міжнародні відносини. Безперечнимилідерами цього напрямку стали Ганс Моргентау і РеймонАрон.

Робота Г. Моргентау «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу», перше видання якої побачило світ у 1948 році, сталасвого роду «біблією» для багатьох поколінь. З точки зору Г. Моргентауміжнародні відносини являють собою арену гострогопротиборства держав. В основі всієї міжнародної діяльностіостанніх лежить їх прагнення до збільшення своєї влади, або сили(power) та зменшення влади інших.При цьому термін «влада»розуміється в самому широкому сенсі: як військова та економічна міцьдержави, гарантія її найбільшої безпеки і процвітання, славиі престижу, можливості для поширення її ідеологічнихустановок і духовних цінностей. Два основних шляхи, на якихдержава забезпечує собі владу, і одночасно двавзаємодоповнюючих аспекти її зовнішньої політики - це військовастратегія і дипломатія. Таким чином, Ганс Моргентау сформулював широко відому тезу: «Цілі зовнішньої політики повинні визначатись в термінах національного інтересу і підтримуватися відповідною силою».

Результатом прагнення кожної з державдо максимального задоволення своїх національних інтересів євстановлення на світовій арені певної рівноваги (балансу) влади(сили), яке є єдиним реалістичним способомзабезпечити і зберегти мир. Власне, стан миру - це і єстан рівноваги сил між державами.

Згідно Моргентау, є два фактори, які здатніутримувати прагнення держав до влади в якихось рамках –цеміжнародне право і мораль. Однак занадто довірятися їм упрагненні забезпечити мир між державами - означало бвпадати в ілюзії ідеалістичної школи. Проблемавійни і миру не має жодних шансів на вирішення за допомогоюмеханізмів колективної безпеки або за допомогою ООН. Утопічні і проекти гармонізації національнихінтересів шляхом створення світового співтовариства або ж світової держави. Єдиний шлях, що дозволяє сподіватися уникнутисвітової ядерної війни - оновлення дипломатії.

Політичний реалізм допускав можливість існування трьох моделей зовнішньої політики:

1) політика статус-кво, яка проводиться державою, що прагне зберегти вплив в сфері міжнародних відносин;

2) імперіалістична політика, притаманна державам, що прагнуть до розширення сфери свого впливу і зміни балансу сил на свою користь;

3) політика престижу, характерна для держав, що демонструють силу для збереження свого місця в системі міжнародних відносин.

Наступним відомим теоретиком політичного реалізму став французький соціолог, політолог, філософ РаймонАрон. За Р. Ароном, для зовнішньої політики держав характерні дві символічні фігури - дипломата і солдата, оскільки відносини між державами «складаються, по суті, з чергування війни і миру. Кожна держава може розраховувати у відносинах з іншими державами тільки на свої власні сили, і вона повинна постійно піклуватися про збільшення своєї могутності. Р. Арон вбачав специфіку міжнародних відносин у відсутності єдиного центру, що володіє монополією на насильство і примус. Тому він визнавав неминучість конфліктів між державами із застосуванням сили і робив з цього висновок про те, що підлягають поясненню передусім причини миру, а не причини війни.

Однак і політичний реалізм не став безроздільно панівною парадигмою в науці про міжнародні відносини.Перетворенню його в центральну ланку, цементуючий початокякоїсь єдиної теорії з самого початку заважали його серйознінедоліки.Справа в тому, що, виходячи з розуміння міжнародних відносин як «природного стану» силового протиборства за володіння владою, політичний реалізм, по суті, зводить ці відносини до міждержавних, що значно збіднює їх розуміння. Абсолютизація ролі сили і недооцінка значення інших факторів, - наприклад таких, як духовні цінності,соціокультурні реальності і т.п., - значно збіднює аналізміжнародних відносин, знижує ступінь його достовірності.

Модернізм з’явився в середині 1950-х рр. і став своєрідною противагою політичному реалізму. Виникнення нового напряму було зумовлене: по-перше, впливом технологічного і наукового прогресу, появою нових засобів і можливостей для теоретичного і емпіричного вивчення МВ; по-друге, змінами в світовій політиці, викликані послабленням наприкінці 1950-х рр. накалу холодної війни; по-третє, приходом в американську політичну науку нового покоління вчених – КуінсіРайта, МортонаКаплана, Карла Фрідріха і Карла Дойча. Модерністи піддали критиці головну тезу реалістів про силу як важливий фактор, що дозволяє одним державам впливати на інші, диктувати їх свою волю.

Найяскравішим представником модерністів є американський політолог Джеймс Розенау. Дж. Розенау виділяє 5 груп основних факторів, що впливають, на його думку, на зовнішню політику:

1) індивідуальні фактори, під якими розуміються особисті якості, талант, попередній досвід політичних діячів, що визначають особливості прийняття зовнішньополітичних рішень даними лідерами в порівнянні з іншими;

2 ) рольові фактори, або фактори, які відносяться до зовнішньої поведінки державних діячів і обумовлені роллю, яка витікає із займаного ними офіційного положення, а не з їхніх особистих якостей і характеристик;

3 ) урядові фактори, на думку Дж. Розенау стосуються тих аспектів урядової структури, які визначають межі зовнішньополітичного вибору політичних лідерів;

4 ) «суспільні перемінні» - основні цінності суспільства, ступінь його національної єдності, рівень економічного розвитку тощо;

5 ) «системні перемінні», тобто чинники, що визначаються впливом зовнішнього середовища та міжнародної системи на зовнішньополітичний вибір державних лідерів (географічні реальності, ідеологічні виклики з боку інших держав, стабільність урядів в країнах, з якими дана держава взаємодіє в системі міжнародних відносин тощо).

Не дивно, що при такому підході до розуміння суті зовнішньої політики і детермінуючих її чинників увагу модерністів було зосереджено на суб'єктивній стороні міжнародних відносин, на вивченні ролі окремих особистостей і груп у прийнятті зовнішньополітичних рішень.