Лекція 3 (2 години) міжнародні відносини в 1648-1790-ті роки

План лекції:

1. Особливості розвитку міжнародних відносин у 16 - 17 ст.

2. Створення Вестфальського порядку, його сутність та періодизація.

3. Боротьба Франції за гегемонію в Європі у другій половині XVII ст.

4. Війна за “іспанську спадщину”, Утрехтський мир та його значення для міжнародних відносин.

5. Семирічна та Північна війни і їх наслідки для Європи і колоній. Війна за незалежність колоній.

6. Особливості розвитку міжнародних відносин у 16- 17 ст.

Основні вузли протиріч в дипломатії європейських держав

До кінця XV - початку XVI ст. остаточно складаються провідні держави на території Європи: Іспанія, Португалія, Франція, Польща, Австрія. Політичну карту Європи доповнювали Туреччина, менш великі Скандинавські держави - Данія, Швеція і Норвегія, далі - зовсім дрібні західнонімецькі князівства, італійські міські республіки. Закінчивши своє політичне об'єднання до другої половини XVI ст., ставши більш-менш централізованим, на політичну арену Європи виходить Російська держава.

Утворення єдиних держав та посилення централізованих начал управління ними намітився процес політизації та секуляризації МВ, тобто перетворення їх на поле боротьби і співпраці вже не між різними феодальними кланами та конфесіями, а між суверенними державами, що виражають спільні інтереси більш широких громадських сил і верств населення.

Процес секуляризації МВ прискорився у XVI ст. під впливом різкого підйому світової торгівлі, пов'язаного з Великими географічними відкриттями. Обидва ці явища були взаємообумовлені. Величезна зацікавленість європейських держав у розвитку торгівлі були головним стимулом пошуку морського шляху в країни Сходу - Індію, Китай, Японію.

Щоб зрозуміти значення цієї торгівлі для Європи, потрібно мати на увазі, що аж до початку XIX ст. Схід, країни Азії, були економічно більш сильними, ніж Європа. Вони виробляли набагато більше ремісничої і сільськогосподарської продукції. Це й не могло бути інакше в епоху, коли у всіх галузях економіки безроздільно панувала ручна праця. У цих умовах обсяги виробництва прямо залежали від кількості робочих рук. Країни Азії, особливо такі, як Індія і Китай, в усі часи відрізнялися від Європи більш численним населенням. Отже, вони були краще забезпечені таким цінним економічним ресурсом, як робоча сила, і забезпечували більшу частину світового промислового (ремісничого) і сільськогосподарського виробництва.

Однак наслідки світової торгівлі на Сході і на Заході виявилися різними. Завдяки цій торгівлі країни Азії накопичували скарби, а європейські країни - капітали. Тому у віддаленій перспективі вона мала набагато більш сприятливі наслідки для Європи, сприяючи розвитку капіталізму. На Сході збереглися традиційні інститути економіки, суспільства і держави, тоді як на Заході вони, починаючи з XVI ст., стали поступово змінюватися у відповідності з духом і потребами Нового часу.

Світова торгівля стає найважливішим фактором МВ Нового часу, в тому числі і політичних, тобто відносин між державами, де вона породжує особливий торговий інтерес. У XVI-XVIII ст. спостерігався збіг торгового інтересу з інтересом державним. Адже чим більш розвинена торгівля, чим багатші піддані, тим більший дохід надходить у державну скарбницю від податків і митних зборів і, отже, сильніше держава.

Незважаючи на формування державного та торгового інтересів, у МВ XVI-XVII ст. династичний і конфесійний принципи продовжували відігравати важливу роль. Наприкінці 15 ст. виник один із найгостріших династичних конфліктів між французькими королями і німецькими імператорами стосовно території, що тягнулася по лівому берегу р. Рейн від Альпійських гір до узбережжя Північного моря і протоки Ла-Манш. Перемігши у Столітній війні (1337 – 1453 рр.), Франція стає на шлях активної територіальної експансії: італійські війни (1494 – 1559 рр.), завоювання Бургундії тощо.

Династичні протиріччя в Європі початку Нового часу тісно перепліталися з торговими і колоніальними. У XVI ст. Іспанія і Португалія, першими проклали морські шляхи до Індії та Америку, займали монопольне становище на світових торговельних шляхах і в колоніях. Інші держави Європи, не настільки процвітаючі, як Іспанія і Португалія. Лише у другій половині XVI ст. Англія і Голландія створили сильний флот і спробували розтрощити морську могутність Іспанії та Португалії. Почалася епоха боротьби англійців і голландців проти португальців та іспанців на морі і в колоніях. Однією з яскравих її форм було заохочуване урядами Англії та Голландії піратство, метою якого був грабіж судів, що везли в порти Європи колоніальні товари, а також контроль над морськими шляхами світової торгівлі.

Династичні і торгові суперечності європейських держав у XVI-XVII ст. химерним чином перепліталися з конфесійними. Саме на ґрунті релігійних протиріч на початку XVI ст. виник ще один найгостріший міжнародний конфлікт, що визначив хід європейської політики на багато десятиліть вперед. Реформація, початок якої поклав в 1517 р. знаменитий виступ Мартіна Лютера з критикою римсько-католицької церкви, розділила християн Західної Європи на два табори: протестантський, який з часом стали називати прихильниками церковної Реформи, і католицький. Європа в XVI - першій половині XVII ст. переживає такий напад релігійного фанатизму та релігійної нетерпимості, які рідко зустрічаються в історії. І все це прямо впливало на стосунки між державами.

Середина і друга половина XVI ст., а також перша половина XVII ст. - це епоха релігійних війн в історії Європи. Але хоча ці війни велися під релігійними гаслами, вони носили двоїстий характер. По суті склалося два загальноєвропейських табори - католицький і протестантський. На чолі католицького табору стояли папа римський, світські правителі Європи, що зберегли вірність католицизму, передусім, Габсбурги, що правили в німецьких землях і в Іспанії. Перед лицем об'єднаних государів католицької Європи протестанти теж стали створювати власні міжнародні об’єднання, незважаючи на відому різницю у віровченнях, наприклад, між лютеранами і кальвіністами. Велику допомогу протестантам на континенті надавала Англія, захищена від підступів католицьких государів Європи морями і океанами. Практично всі міжнародні коаліції, що створювалися в Європі в другій половині XVI - першій половині XVII ст. будувалися за конфесійною ознакою.

У XVI ст. найсильнішими європейськими державами були Франція та Іспанія, що володіли величезною вагою у вирішенні загальноєвропейських проблем, змагалися між собою за гегемонію на континенті і за захоплення нових територій. З другої половини XVI ст. починає рости колоніальна міць Англії. У другій половині XVI ст. відбувається повстання Нідерландів (1572 р.) проти іспанського панування, яке увійшло в історію як нідерландська буржуазна революція, підсумком якої було утворення нової незалежної держави, першої буржуазної республіки Сполучених провінцій – Голландської республіки.

XVI ст. в історії МВ характеризувалося боротьбою між Іспанією і Францією за гегемонію в Європі і суперництвом Іспанії та Англії за панування на морях. Результатом цієї боротьби було ослаблення Іспанії, що значно відставала у своєму економічному розвитку. Міжнародний вплив останньої було підірвано, як у суперництві з Англією за переважання на морях, так і в боротьбі з її нідерландськими підданими. Ослаблення Іспанії призвело до посилення Франції в XVII ст. і її домагань на європейську гегемонію.

У період XVI - XVIII ст. переважали силові методи вирішення конфліктів. Війна, як спосіб вирішення міжнародних проблем, визнавалася найдієвішим засобом. У цей час відбувалися війни, які були одними з найтриваліших і значущих в плані перегрупування європейських політичних сил на світовій арені. Характер європейських воєн XVI - XVIII ст. визначався специфікою політичного та соціально-економічного розвитку європейських держав. Більшість воєн носило династичний характер, тобто в ході війни вирішувалися проблеми спадкування певної династією того чи іншого вакантного престолу. Найбільш гострим було суперництво між двома найбільшими європейськими династіями Бурбонами (французька) і Габсбургами (австрійська). Найважливіші міжнародні суперечності цього періоду, у тому числі і династичні, знайшли яскраве вираження в чотирьох найбільших загальноєвропейських конфліктах: Тридцятирічна війна (1618-1648 рр.), Війна за іспанську спадщину (1701-1714 рр.), Північна війна (1700-1721 рр.), Семирічна війна (1756-1763 рр.).

У Європі XVI -XVIII ст. існували чотири основних вузла міжнародних протиріч, спроби вирішення яких здійснювалися головним чином військовим способом. Перший вузол протиріч сформувався на Заході Європи, де стикалися торговельні та колоніальні інтереси чотирьох найбільш впливових держав континенту (Іспанії, Франції, Англії і з XVII ст. Голландії) за встановлення торгово-колоніальної гегемонії.

Другий вузол протиріч, що виник в XVI ст. і остаточно склався в XVIII ст. на південному сході Європи, увійшов в історію МВ як «східне питання» - проблема взаємин між європейськими державами та Турецькою імперією щодо розділу її колоніальних територій.

Третій вузол протиріч - так зване «північне» або «балтійське питання», склався на північному сході Європи, де держави Півночі вели запеклу боротьбу за панування над Балтійським морем і контролем над судноплавною торгівлею, що здійснювалася по Північно-німецьким річках.

Четвертий вузол протиріч - так зване «польське питання», що включало в себе суперництво і військові дії Росії, Пруссії та Австрії за поділ польських територій.

ФОРМУВАННЯ НОВИХ НОРМ І ПРИНЦИПІВ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

З виникненням нового об'єкта управління - єдиної централізованої держави - складається і нове ставлення правителів до своїх володінь. З'являється ідеологія, яка обґрунтовує пріоритетність інтересів держави. Виникає так званий державний інтерес. Спочатку він тісно переплітався з династичним інтересом, ставлячи в обов'язок монарху піклуватися про славу і могутність власної держави як самої надійної опори блиску і величі династії. Виникнення державного інтересу свідчило про те, що йдуть у минуле ті часи, коли феодальний титул і древність роду визначали місце монарха в суспільній ієрархії. Головними критеріями його величі стають розміри, багатство, військова могутність держави.

Державний інтерес визнавався одним з основних принципів як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У цей же період в практиці МВ з'являються нові політико-дипломатичні та правові поняття, які зводяться в ранг основоположних принципів МВ, так само як і принцип «державного інтересу». Це такі дефініції, як «політична рівновага», «природні кордони» держави, про право війни і миру, про свободу морів, про непорушність міжнародного договору.

Автором принципу «природних кордонів» можна вважати близького друга і помічника короля Франції Генріха IV, Г. Сюллі. Коротко сформулювати цей принцип можна так: «захоплювати варто лише те, що можна зберегти». Виходячи з принципу «природних кордонів», він створив проект встановлення гегемонії Франції над усіма християнськими народами. Він вважав, що на півдні Європи Франція має свій «природний кордон - це Піренеї». Повернути Франції її колишню силу, якою країна володіла при Карлі Великому, значить повернути сусідні території, що колись належали їй. Це - Савойя, Франш-Конте, Лотарингія, Геннегау, Артуа, Нідерланди. Його план залишився тільки на папері.

Принцип «політичної рівноваги». Цей принцип широко застосовувався Генріхом IV у його дипломатичній діяльності, і особливо його наступником - кардиналом Франції Рішельє. У зовнішній політиці держава, зберігаючи свою цілісність, прагне забезпечити історично сформоване співвідношення сил між європейськими державами, формуючи блоки та союзи на противагу державі, що швидко набуває сили.

У середині XVII ст. МВ проходили, якщо так можна висловитися, своєрідну точку біфуркації (зміни). Сформульований у середині XVI ст. Аугсбургський принцип, згідно якому в країні панує та віра, якої дотримується її правитель, істотно трансформував роль конфесійного чинника в політиці, але не призвів ще до повної секуляризації сфери МВ. Релігія все ще залишалася важливим політичним фактором і це наочно продемонстрували події Тридцятилітньої війни.

Тридцятирічна війна - один із перших загальноєвропейських збройних конфліктів, який тривав з 23 травня 1618 р. до 24 листопада 1648 р. між двома угрупуваннями держав: габсбурзькою та антигабсбургзькою коаліцією за домінування на європейському континенті. Війна розпочалась як релігійний конфлікт між протестантськими князівствами Священної Римської імперії і католицькою династією Габсбургів, на завершальному етапі війна втратила виключно релігійний характер.

Протягом декількох сторіч історії середньовічної Європи, континент був буквально поздираним протистоянням папської влади, що претендувала на створення «вселенської» теократії, і європейськими монархами, насамперед імператорами «Священної Римської імперії німецької нації». Іронія історії полягала в тому, що в протистоянні з протестантськими князями Німеччини та монархами Північної Європи експлуатація німецьким імператором з дому Габсбургів католицького універсалізму являла собою останній акт боротьби за домінування на континенті під релігійними прапорами. Імператор Фердинанд II всерйоз розглядав себе як «посланця Божого» і, керуючись цим духом справжнього хрестоносця, намірився створити в Європі подобу майже універсальної католицької імперії на основі здійснення проекту контрреформації в протестантських областях Німеччини. Однак в особі кардинала Рішельє йому довелося зіткнутися не тільки з досвідченим державним і політичним діячем, але і з творцем нового принципу зовнішньої політики. На зміну релігійно забарвленого універсалізму прийшов принцип raison d'etat – державного інтересу, якому судилося перетворитися на майже релігійне кредо, новий догмат і символ віри для багатьох поколінь європейських дипломатів та державних діячів.

Одночасно, і по всій ймовірності незалежно від волі безпосередніх учасників подій, в горнилі Тридцятилітньої війни, на думку цілого ряду дослідників, було остаточно збудовано сучасну державу з такими її атрибутами, як внутрішній і зовнішній суверенітет, бюрократія, регулярна армія, наявність чітко окреслених і міжнародно-визнаних кордонів, централізований контроль за територією і т.д. Саме сучасна держава, згодом протягом XVIII - XIX ст. еволюціонувало в бік «національної держави» або точніше «нації-держави», остаточно стає з цього моменту провідним суб'єктом МО.

Тим часом, якщо середньовічний конфлікт між папою і імператором зумовив саму можливість існування альтернативних центрів сили в політичній сфері і виникнення європейського конституціоналізму, то домінування договірного начала в житті європейських суспільств ще з часів феодалізму в чому вплинуло на характер МВ. Адже феодальна держава по суті, являла собою складну систему договірних відносин між суб'єктами різних статусів і рангів. За допомогою відповідних договорів регламентувалися відносини васалітету, фіксувалися зобов'язання суб'єктів феодального права (монархів, представників феодальної аристократії, лицарства, духівництва, міст) відносно один одного, закріплювалися відповідні торговельні та політичні права і привілеї.

Особливістю еволюції міжнародних відносин у розглянутий період стає очевидний європоцентризм світової системи МВ. Дане твердження не означає, що всі основні події МВ протікали саме в Європі. Зовсім ні. У Китаї, наприклад, на цю пору припадає зміна династії (падіння імперії Мін і встановлення влади маньчжурської династії Цин) і епоха стрімкого територіального розширення імперії, протягом кінця XVII - першої половини XVIII ст. На півострові Індостан, навпаки, на початку XVIII ст. відбувається розпад імперії Великих Моголів, що спричинив вельми драматичні політичні наслідки і забезпечив європейцям додаткові можливості для проникнення на субконтинент і т.д. Йдеться про інше. Світова система МО складалася в цей період не в результаті об'єднання в одне ціле регіональних систем міжнародних відносин, як того можна було б очікувати, а в ході активної експансії європейської системи МВ зовні. При цьому основні принципи і параметри МВ в Європі були сформовані саме в середині XVII ст. в рамках т.зв. Вестфальської системи МО.

Як же усі ці грандіозні зміни позначилися на міжнародних відносинах у Новий час?

• Міжнародні відносини уперше стали дійсно всесвітніми;

• Міжнародна політика стала фактично придатком європейської політики - долі світу фактично вирішувалися жменькою великих європейських держав, тоді як неєвропейські країни і народи (так само як і, втім, і малі європейські країни) зовсім нічого не означали, будучи усього лише об'єктом гегемоністських спрямувань вищезгаданих великих держав;

• Радикальним змінам піддалася структура міжнародних відносин, особливо в Європі. Дрібні феодальні сеньйоріальні володіння, як і величезні феодальні імперії поступово пішли в минуле; їм на зміну прийшли національні держави, які і стали головним суб'єктом міжнародних відносин нового часу;

• Зовнішня політика поступово все більше обуржуазнювалася, стаючи буржуазною не лише по цілях, але і по методах.