Тема 4. Формування української соціологічної

ДУМКИ (кінець XIX ст.- початок XX ст.).

1. Витоки вітчизняної етносоціології та соціологічної літератури.

2. Політична соціологія М. Драгоманова.

3. Соціологічні ідеї І. Франка.

4. "Генетична соціологія" М. Грушевського.

5. Соціологія політики В. Липинського.

6. Соціологічні дослідження українських вчених в еміграції: М. Шаповал, О.-І. Бочковський В. Старосольський.

Бібліографія

Обов’язкова література

Бочковський О.-І. Вступ до націології. К., 1998..

Шаповал М. Загальна соціологія. К., 1996.

Старосольський В. Теорія нації К., 1999

Додаткова

Список літератури

Василенко А. Б.А. Кистяковский // Cоциол. исследования. 1994, № 5.

Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

Кистяковский Б.А. В защиту права // Вехи. М., 1991.

Кондратик Л.Й. Історія соціології України в іменах. Луцьк, 1996.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. К.. 1990.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. К., 1996.

Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української

соціологічної думки. Львів, 1996.

Шаповал М.Ю. Соціологія українського відродження. К.. 1994.

Соціологічна думка України: Навч. посібник /М.В. Захарченко,

В.Ф.Бурлачук, М.О. Молчанов та ін.- К., 1996.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці

// За ред. Б.Кухти. Львів, 1997.

Бочковський Ольгерт

Вступ до націології.

К., 1998. С. 144

І. ПРОБЛЕМАТИКА, ЗАВДАННЯ

ТА ПОЧАТОК НАУКИ

ПРО НАЦІЮ (НАЦІОЛОГІЮ)

НАЦІОНАЛЬНЕ ПРОБУДЖЕННЯ І ВІДРОДЖЕННЯ ЄВРОПИ

Від середини минулого століття національне пи­тання відіграє найактивнішу роль в політичному житті Європи. З цього погляду революційні події 1848 року, що символічно й вічно названі “весною народів”, -свого роду рубікон у новітній європейській історії.

Добу 1848-1871 років історики слушно називають епохою національного ренесансу Європи. Попереджуваладоба “на­ціонального пробудження” (1815-1848), за влучною назвою французького історика Г. Веля (G. Well) Справді, минуле століття було свідком пробудження цілої низки так званих “неісторичних”, а властиво не­державних народів, як в європейській частині Туреч­чини, так і в Австро-Угорщині, що в національному плані справді являла собою живий “етнографічний музей”. На сході Європи, тобто в межах колишньої Російської імперії, цей національний процес захопив насамперед її західну територію - від Фінляндії через Балтику до України. Активніше він виявився тут зго­дом, - з початком XX ст., у зв'язку з першою російсь­кою революцією (1905-1906 років). Одним з найяскра­віших виявів цього європейського національного від­родження XIX ст. було осамостійнення та об'єднан­ня, з одного боку, Італії, а з іншого - Німеччини. Ці дві ііидп мали дололиуялчіс іилішії-іп^, дпсі-іхпіїя, ь”дя”^ Грунтовно змінились європейські міждержавні від­носини, які були встановлені на Віденському конгресі під впливом Меттерніха, непримиренного ворога на­ціональної засади, що визначається ним революцій­ною й надто загрозливою для державного абсолютиз­му і централізму.

Так у зв'язку з національними визвольними зма­ганнями неминуче мусив виникнути конфлікт між дер­жавою і нацією, особливо там, де народи перебували під чужим політичним пануванням, а державний цен­тралізм виявляв вороже ставлення навіть до культур­них змагань недержавних народів, оголосивши непри­миренну боротьбу національним змаганням та запро­грамоване примусовне їх винародовлення,

ПЕРШІ СПРОБИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГИ Й ТЕОРІЇ

Звісно, що виникнення нації, як політичного чин­ника на канві історії Європи і як певної драматичної постаті, яка досі була здебільшого пасивним статис­том, мусило викликати зацікавлення з боку політич­ної ідеології та теорії. Природно також, що перші ідео­логи нації повинні були вийти з табору поневолених народів, які передовсім зацікавлені в теоретичному обґрунтуванні та виправданні своїх національно-виз­вольних змагань.

<...> Поки що обмежуся двома типовими і якрави-ми прикладами, які, до речі, й хронологічно належать до перших проявів новочасної національної ідеології.

Й. Фіхте (1762-1814). Отже, передовсім згадаю сла­ветні “Промови до німецького народу” Фіхте (1808),

Виголошені ним під час розгрому і поневолення Німеччини французькою навалою наполеонівських військ, і які стали справжньою “національною Біб­лією” не тільки політичного визволення та об'єднан­ня німців, а й залишились свого роду каноном роман­тичного націоналізму взагалі. Завданням цих промов, як каже німецький історик П. Йоахімсен, автор про­грамової монографії “Від німецького народу до ні­мецької держави (Історія німецької національної сві­домості)”, було показати нації її втрачену самобут­ність і навчити, як вона може її здобути знову. Це має статися шляхом нового виховання, що є не тільки на­родним вихованням у розумінні Песталоцці, а й “на­ціональним вихованням”. В першу чергу це має бути виховання національної свідомості. Фіхте прагнув пробудити її шляхом прищеплення своїм землякам почуття національної гордості, що свідомо й програ­мове піднеслась до щабля німецького месіанізму й винятковості водночас. У своїх “Промовах до німець­кого народу” Фіхте із захопленням пророка пропові­дував, що лише німецький народ є праджерелом справжньої культури, що тільки німецька мова є справді живою і творчою, що лише німці вносять по­важність, працю, ґрунтовність у всі питання культур­ного життя й що тільки вони зможуть відновити і від­родити світ. “Філософія Фіхте, - як каже попередньо цитований автор, - є релігією, а його релігія - мораль­не домагання. Оце саме надає цій постаті особливу велич і винятковість”.

Ф. Палацький (1798-1878). Зовсім інший характер має документ, який я хочу тут навести. Це вступ із промовистого листа великого чеського історика і бу­дівничого модерної чеської нації - Ф. Палацького, написаного 11 квітня 1848р. у відповідь на заклик всенімецького Франкфуртського сейму, куди його було запрошено. Автор славетної історії чеського на­роду у своєму листі виклав погляди на право народів на самовизначення. “Право народів, - писав Ф. Па-лацький, - це справді право природи, жоден народ на землі не має права вимагати, щоб для його користі приніс себе в жертву сусід; жоден сусід не зобов'яза­ний відцуратися або пожертвувати себе для добра сво­го сусіда. Природа не знає жодних панівних народів або народів-наймитів”.

Цікаво порівняти цю національну ідеологію чесь­кого діяча і вченого із поглядами на таку ж справу славетного німецького філософа. Між ними відчува­ється суперечність, що, власне, не випадкова, а типо­ва для новочасної національної ідеології. Цей дуалізм між німецьким національним аристократизмом, який характеризує програмовий національний месіанізм, винятковість, заборчість, і чеським національним де­мократизмом, що відзначається свідомою людяністю, визнанням засад рівноправності і толеранції (терпи­мості) - відтак тягнеться червоною ниткою крізь усю історію національних ідеологій аж до наших часів. Можливо, раніше ця згадана суперечність національ­них світоглядів не виявлялась так непримиренно гост­ро і вороже, як тепер, у добу загального розбурхання національних пристрастей і стихій.

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ І НАУКА

Національні ідеології були першими теоретични­ми рефлексіями на прояви “національного ренесан­су”. <...> Суспільні ідеології, навіть коли вони суто теоретичні, не можуть бути цілком об'єктивними. На них лишається певне тавро неминучого суб'єктивіз­му... Ця обставина, власне, найбільше ускладнює на­укове дослідження суспільних явищ і вочевидь галь­мує розвиток і поступ громадознавства. Цим вели­кою мірою можна пояснити як запізніле виникнення соціології як окремої науки, так і всі ті манівці, яки­ми мусила пройти ця молода галузь науки, поки у цьому столітті не вийшла на науковий шлях свого розвитку. Отже, не слід дивуватись, що спеціальні соціологічні дисципліни виникли і відокремились з великим запізненням. Не дивно, що й наука про на­цію ще й досі як слід не самовизначилася і постає як дискусійне питання серед зацікавлених наукових ді­лянок. Адже нація, безсумнівно, належить до най­складніших витворів людського співжиття, природу та сутність якої науково важко збагнути... І це тим більше пов'язане з тим, що згадане явище відзнача­ється великим динамізмом. Зокрема, від середини минулого століття ритм і рух національних процесів є надто швидкими. Націю символічно можна порів­няти з річкою, береги якої викликають ілюзію трив­кості форми, але яка вічно пливе, змінюючи своє рус­ло. До цього аспекту національної проблеми дове­деться ще звернутися у зв'язку із самоозначенням на-ціології як самостійної науки.

Ці попередні зауваження мають пояснити, чому витоки наукового підходу та трактування національ­них питань мають радше випадковий, аніж система­тичний характер, і чому в них імпровізація та інтуї­ція поки що переважали над методичністю й систе­матичністю. Психологічно не повинна також дивува­ти та обставина, що піонери націології переважно виходять з лав поневолених народів і що наука держав­них націй менше цікавилася націологією і мало спри­яла її творенню. Історія або, точніше, передісторія на-ціології красномовно підтверджує цю тезу. Націо­нальна проблема в середині XIX ст. найбільше заці­кавлення викликає у німців та італійців, що пережи­вали в цю добу процес політичного самоозначення. Має вона чимало самостійних дослідників серед по­неволених народів габсбурзькоїта царської монархій:

чехів, угорців, поляків, українців, які або боролися за свою державність (угорці, поляки), або були захоп­лені процесом національного відродження (чехи, ук­раїнці). Власне, кожний поневолений народ у процесі своєї національної боротьби раніше чи пізніше мусить мати не лише своїх ідеологів нації, а й теоретиків, які більш чи менш науково обґрунтовують засади та за­гальну програму його визвольних змагань. Багато в них різного і своєрідного в залежності від індивіду­альності кожного окремого народу. Але чимало є та­кож спільного і загального у зв'язку із всеєвропейсь-ким спочатку, а тепер вже й всесвітнім характером но-вочасного національного ренесансу. Саме цей факт, так би мовити, універсальної актуальності й подіб­ності між усіма національними рухами є однією з під­став для творення й виправдання націології, бо забез­печується типологічний метод досліджень, тобто ви­користання способів порівняння збірного характеру національних явищ.

НАУКА ПРО НАЦІЮ

ЧИ РОЗПОДІЛ ПРОБЛЕМ НАЦІЇ

МІЖ ОКРЕМИМИ НАУКАМИ?

Таке питання не зайве чи безпідставне. Фактично дотеперішній розвиток досліджень щодо нації відбу­вався радше шляхом міжнаукового розподілу цього питання, аніж по лінії самоозначення націології як окремої науки.

Ф. Й. Нойман. На це звертає увагу один з найста­ріших дослідників національної проблеми-Ф. Й. Ной­ман (Рг. ї. N01111^11), автор джерельної й досі ще ціка­вої студії “Народ та нація” (“Уоііс ипгі Наїіоп”, 1888). У вступі він наводить для прикладу список тих наук, для яких національне питання має, згідно його думці, спеціальне значення, а саме: народознавство (етно­графія), популяціоністика, антропогеографія, народне господарство, соціологія, правознавство, особливо державне і міжнародне право. Цей реєстр не вичерпа­ний і потребує доповнення. Бо, крім згаданих в ньому дисциплін, існує ще ціла низка інших наук, які також цікавляться національним питанням, наприклад, ан­тропологія, етнологія, психологія народів (УоШег-рхусНоІо^іе), історія, естетика, мовознавство і передо­всім - політика.

В цьому списку є дві науки - етнологія та етногра­фія, - назви яких (етнос - народ) начебто засвідчу­ють те, що вони спеціально присвячені вивченню пи­тання, про яке йдеться. Таке припущення, однак, помилкове, бо обидві ці дисципліни мають на увазі початкові фази формування народів, а не модерної нації. Їх більшою мірою цікавлять примітивні, а не культурні народи. Вони, як правило, закінчують свої дослідження саме на порозі появи новітньої нації і через це не виключають потреби самостійної націо-логії; радше передбачають та зумовлюють необхід­ність цієї наукової дисципліни. Це ж саме значною мірою можна сказати й з приводу науки про психо­логію народів. Зацікавлення інших наук, наведених у згаданому списку, насправді - суто спеціальне; вони <...> не трактують нації загально.

П. Сорокін. Начебто і логічно нація мала б щонай­перше бути об'єктом систематичного вивчення з боку соціології як науки про суспільство. Та, передовсім, спеціалізація цієї молодої науки не пішла ще так да­леко, а відтак дехто з соціологів негативно ставиться до нації як до предмету соціологічних досліджень. Наприклад, відомий російський соціолог П. Сорокін (тепер перебуває в Америці) виключає націю з числа “кумулятивних груп”, тобто суспільних колективів. Нація, на його думку, - це нетипово суспільна, але тільки збірна група, яку неможливо визначити ні на підставі поодиноких ознак, ні на засаді скомбінова­них властивостей. Тому нація як така не є суспільною групою, так само, як, наприклад, “дитина” - зооло­гічною, “овочі” - ботанічною. Ясна річ, що таке став­лення автора оригінальної “системи соціології” по­милкове і продиктоване, власне, науковим формаліз­мом. Складність даного явища, як у цьому випадку, не може, звісно, бути підставою для виключення його за межі спеціального вивчення з причин лише квалі­фікаційного догматизму. Адже французький соціолог Р. Моньє у своїх викладах про суспільні групи (“Езааіз 5ііг 1е5 §гоиретеп1 яосіаих”, 1929) знай­шов місце для нації серед груп територіального типу.

Р. Челлен. Останнім часом націю як об'єкт спеціаль­ного вивчення зараховують до політики, де давніше гегемонію мала держава. З цього погляду цікавою спро­бою треба вважати “Нарис системи політики” (1920) шведського мовознавця Р. Челлена , в яко­му національній проблемі була визначена окрема ділян­ка, названа автором етнополітикою. Конкретизуючи цю назву, що вже набула права громадянства в Німеч­чині, можна було б етнополітику вважати національ­ною політикою, отже спеціальною або практичною націологією. У своїй системі шведський автор має на увазі державну націю. Її дослідженню він присвячує спеціальну ділянку свого нарису, якій дає назву - демо-політика. На думку Челлена, це ще непочата царина науки, що не має попередників, бо, як він зазначає, “етнографи загалом зовсім не дбають про державні народи і у своїх системах не торкаються справи політич­них кордонів”. Демополітика Челлена є, отже, політич­ною, а не загальною націологією. В ній свідомо обмина­ються недержавні нації, на які теоретична націологія має звертати спеціальну увагу, бо, власне, з їх визволь­ними змаганнями стала актуальною і все більш акту­алізується проблема модерної нації і новочасної історії.

На цьому прикладі можна бачити, що політика як наука лише з свого погляду трактує та студіює націо­нальну справу. Це саме можна сказати і про всі інші науки, що так або інакше цікавляться нацією. Кожна з них вивчає лише один бік чи вияв нації як громадсь­кого явища. Кожна з них робить це за своїм власним методом. А оскільки науки, що цікавляться нацією, дуже різноманітні, одні природничі (антропологія, біологія), інші - гуманітарні (за німецькою терміно­логією - Gelswissenschaften), як соціологія, історія, філософія, правознавство тощо, ще інші - змішаного і перехідного типу, як антропогеографія або етнологія, то, звісно, неоднакові й їхні методи і результати до­сліджень. Взагалі, цей, так би мовити, “мозаїчний” ме­тод трактування національного питання лише усклад­нює вивчення нації як такої, тобто окремого і своєрід­ного явища людського розвитку та співжиття. Через це попередньо з'ясований тут розподіл проблеми нації між окремими науками навіть з методологічного по­гляду доводиться визнати недоцільним. Інакше кажу­чи, в інтересах всебічного та вичерпного дослідження цього питання загальна теоретична націологія як спе­ціальна наукова ділянка соціології за зразком, напри­клад, науки про релігію, є необхідною і виправданою.

Ст. І. Папроцкі. Проте такий, буцім-то цілком зро­зумілий, підхід, ще й досі не визнається багатьма до­слідниками національних питань. Ще й досі є прихиль­ники вищезгаданого розподілу систематичного ви­вчення національного питання. Його захищав саме з методологічних мотивів в 1933 р. польський дослід­ник Ст. І. Папроцкі, згідно думці якого націологія або народознавство, за німецькою назвою - НаїіопаШаї-Липсіе, - не наука, а лише предмет наукових дослід­жень. Особисто належу до протилежного табору. Га­даю, що нація як суспільний факт відіграє в сучасно­му громадському житті культурного людства не мен­шу роль, аніж держава або релігія. Її питома вага як культурного і політичного чинника все зростає і зрос­татиме в найближчій будуччині. Заплутаність, склад­ність, а через це і гостра дискусійність національних питань у політичній практиці конче вимагає теоретич­ного осягнення та з'ясування природи нації в її гене­тичному розвитку і сучасному стані. Найкраще цього можна досягнути через відокремлення нацюлогп в самостійну науку про націю. Тільки цим шляхом мож­на усунути дотеперішній хаос у теоретичних дослід­женнях проблеми нації. Тільки самостійна націологія може покласти тривкі теоретичні основи для практич­ної національної політики (етнополітики). Зайве ка­зати, як це конче необхідне, і особливо нині, коли не лише Європа, а й інші континенти (Азія, Африка, Пів­денна Америка) масово захоплені національною сти­хією, яка в організованому стані може бути творчою силою і передумовою культурного зрушення сучасно­го людства, і, навпаки, залишена сама по собі, без впливу критичної наукової думки, стає великою не­безпекою і надзвичайно деструктивним чинником.

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ НАЦІЇ ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

Суспільні явища та процеси надто складні. Крім того, вони - динамічні. Властиво, вони не існують в статичному стані, тобто бодай у відносному спокої. Це утруджує їхнє вивчення. Цим пояснюється, між іншим, чому в соціології від самого початку, тобто від О. Конта (А. Копіє), динаміка переважала над ста­тикою; чому соціологічне краще з'ясована механіка суспільних процесів, ніж аналітика основних суспіль­них явищ. Новітня соціологія, як наука про відноси­ни (ВегіеНипуІеНте), за назвою Л. фон Візе (ї-,. уоп ^іеязе), одного з основоположників і провідників так званої “кельнської школи”, <...> студіює суспільні яви­ща та процеси як дослідження громадської поведінки людей, - прокладає творчі шляхи для розвитку і по­ступу соціології як справжньої науки.

Громадські взаємини людей дуже різноманітні. Чим вищий культурний щабель, тим складніші вони, і тим більше виявляють вони нахил до урізнома­нітнення в міру суспільного поступу. Ці взаємини бу­вають морального, правничого, господарського, по­літичного, релігійного й іншого характеру. Кожен різ­новид цих взаємин став об'єктом окремого дослід­ження і вивчення спеціальними соціологічними дис­циплінами. Так виникли і існують політична економія, наука права, наука про релігію, етика, естетика. Деякі з них, як народне господарство, наука права, з'яви­лися ще перед народженням загальної соціології. Ні­кому в голову не спадає думка, що можна заперечу­вати або обмежувати їхнє право на існування.

Народ і модерна нація

Соціологічним фактом є також національні взає­мини між людьми. Цей вид міжлюдських взаємин ви­разно виявився пізніше у порівнянні з іншими проява­ми міжлюдських стосунків. Національні взаємини є дуже типовим явищем новочасного громадського життя, передовсім в Європі. На їхній підставі та у зв'яз­ку із ними населення поділяється на своєрідні суспільні колективи, що звуться націями. Модерні нації розви­нулися впродовж останніх майже двох століть із на­родів, що утворювались протягом кільканадцяти по­передніх століть. Модерна нація - кінцевий вияв но­вітнього культурно-історичного процесу. Народ - це давній витвір не лише історичного, а й природнього процесу, вихідними моментами якого були розпоро­шені племена, поріднені кров'ю, тобто спільним по­ходженням. Територія як спільна батьківщина об'єд­нувала народи. Історія моделювала їхню душу, тобто свідомість власної відрубності та самобутності. Мо­дерна нація - витвір цієї національної свідомості та волі до незалежного існування.

Термінологічний хаос

Така загальна схема виникнення і розвитку модер­ної нації. Але тут слід зазначити два основні етапи в націєтворчих процесах. П. Мілюков у своїй теорії нації (“Национальньїй вопрос”, 1925) розрізнив дві визна­чальні фази в історії виникнення та розвитку народів. Констатація цього факту надто важлива з методо­логічного погляду для наукового дослідження нації. Виходячи з цього, можна і слід усунути передовсім де­яку термінологічну нечіткість в націологічних студі­ях... Для соціолога взагалі і для націолога зокрема від-різнення фактів від слів, як і визначення пріоритету фактів над словами, мало б бути першим і основним методологічним правилом. Тоді швидше можна по­збутися хаосу понять, що завдяки суцільному анар­хізму непереможно панує у писаннях про національні справи. Тут повсякчас плутаються вирази - нація, на­род, людність, народність тощо, - і це відбувається в усіх мовах, не зважаючи на те, що <...> німецький до­слідник Ф. Й. Нойман писав ціле дослідження, щоб внести світло в цей термінологічний хаос, а його зем­ляк, відомий географ Ал. Кірхгоф присвятив згодом цьому питанню спеціальну студію “До розуміння по­нять нації та національності” (1905).

Складність природи нації

Ед. Єллінек. Націологічні дослідження ускладню­ються не лише через термінологічну плутанину. На­ція як громадське явище, безперечно, належить до найскладніших витворів суспільного життя. Дослід­ники марно намагаються виявити такі ознаки, що вичерпували б цілком природу нації та уможливлю­вали б її наукову дефініцію. З цих причин Сорокін, як ми бачили, взагалі викреслив націю зі списків об'єк­тів соціологічного дослідження. І цей російський со­ціолог не унікальний. В особі відомого німецького дослідника держави Ед. Єллінека він має свого попе­редника. В своєму класичному підручнику “Загальне державознавство” Ед. Єллінек спеціально звертаєть­ся і аналізує природу нації, і робить з цього приводу цілком негативний висновок: “Неможливо, отже, на­вести хоча б один певний, об'єктивний критерій на­роду. Неможливо витворити такий критерій шляхом кількох ознак. Із цього випливає, що народ не являє собою щось об'єктивне, - у розумінні зовні існуючо­го. Радше він належить до великого числа суспільних явищ, які взагалі неможливо визначити зовнішніми мірилами. Народ - це імовірніше щось істотно суб'єк­тивне, вияв певного змісту свідомості. Чимало людей, які почувають себе пов'язаними багатьма спільними культурними ознаками і через це відрізняються від інших - творять народ...”. Такий скептицизм приво­дить іноді до заперечення самої можливості об'єктив­но-наукового розуміння природи нації, а таким чи­ном, і самої науки про націю взагалі. Отже, треба від­повісти на питання: чи цей скептицизм виправданий? Інакше кажучи, чи можлива націологія? Чи існують підстави для існування такої спеціальної соціологіч­ної дисципліни?

ЧИ МОЖЛИВА І ВИПРАВДАНА СПЕЦІАЛЬНА НАУКА ПРО НАЦІЮ?

Ми бачили, що “мозаїчний” метод вивчення на­ції, тобто фактичний розподіл досліджень над цією проблематикою між різними науками, не задовільняє з багатьох причин. Постає природне запитання: чи можлива окрема наука про націю? Чи для цього по­трібні передумови й, головне, окремий дослідний матеріал?

Соціологія та нація

<...> Наука поки що безсила дати відповідь на за­питання: що таке нація? Чому й як люди відчувають свою національну приналежність? Як виникали наро­ди? Як перетворювались вони в модерні нації? Яка суспільна функція нації? Проблема еволюції народів - це одне з найактуальніших і все ще відкритих пи­тань націософії. Масарик, що як філософ і соціолог багато уваги присвятив національним справам, й творчість якого має каменярське значення для націо-логії, у своєму відомому трактаті “Нова Європа”, на­писаному під час Першої світової війни, дуже добре показує цю складність проблематики народознавчих досліджень: “Нації змінюються з плином часу; якою мірою і через що? Чи вони змінюються фізично (ана-томічно) шляхом схрещування, чи завдяки професії? Через те, що живуть в містах? В залежності від хар­чів?.. А як впливає зміна тіла стосовно кістяка на пси­хічні властивості? Чи психічні властивості народів змінюються незалежно від фізичних і чому? Чи ці влас­тивості змінюються самі по собі або під впливом інших психічних властивостей? Шляхом засвоювання чужих думок, звичаїв, установок тощо. Виникає, отже, нелег­ка проблема самобутності народів, самостійності та самодостатності їхньої культури”.

Потреба і виправданість націології

Вже ці питання - це свого роду націологічна проб­лема. Вони виправдовують потребу націології як ок­ремої спеціальної соціологічної дисципліни. Бо тіль­ки націологія, використовуючи дані і матеріали окре­мих наук, що, з свого погляду, цікавляться деякими із цих питань, як, наприклад, антропологія, етнологія і психологія народів, може дати критичну і вичерпну відповідь на них.

<...> Відкидати або заперечувати націологію мож­на лише з мотивів наукового формалізму чи консер­ватизму.

ПЕРЕДІСТОРІЯ І КАМЕНЯРІ НАЦІОЛОГІЇ

Й. Г. Ґердер. Хрещеним батьком націології слід вважати Й. Г. Гердера (1744-1803), цього “архіжерця чистої людяності”, який наприкінці XVIII ст. підніс проблему нації, передбачаючи її майбутню роль і зна­чення як культурного та громадського чинника в но­вітній історії Європи. Нація для Гердера - природний орган людства; держава - “штучний витвір”. “При­рода, - писав він у своїх славетних “Ідеях до філософії історії людяності”, - виховує родини; найприродніша держава - це також один народ з однією національ­ною вдачею, що в ньому зберігається впродовж ба­гатьох тисячоліть; і якщо народжений з нього володар захоче цього, то може її (національну вдачу -О. Б.) дуже легко виплекати, бо народ - така ж природна рослина, як і родина, тільки має більше розгалужень. Отже, перед завданнями влади ніщо не постає більш суперечливим, як неприродне змішування людських племен і народів під однією булавою”. Ґердер перед­бачає, що держави, з національного боку змішані, розпадуться, і що ідеал всесвітньої людяності здій­сниться в національних державах. Звісно, що націо-софія Ґердера ще надто романтична, нині його по­гляди потребують ґрунтовних наукових коректур. Проте незаперечною заслугою цього німецького фі­лософа залишиться назавжди те, що він першим на­лежно відрізнив “націю” від “держави”. Адже до сві­тової війни в Західній Європі ці два поняття науково, і особливо політичне, без потреби плуталися, при-мітно у Франції та Англії. Подекуди, і здебільшого із політичних міркувань, на цей шлях стала й державне об'єднана батьківщина Гердера. Зрозумілий також той величезний вплив, який мала національна філо­софія автора “Ідей...” на пробудження усіх поневоле­них народів взагалі, і на слов'янські зокрема, що кон­статує Масарик у своїй монографії “Чеське питання”:

“Був, отже, Ґердер чільним слов'янським учителем в добу відродження”.

Росія

<...> Ідеологічно Росія в національному питанні здебільшого і з незначними винятками стояла на занад­то космополітичних та універсальних позиціях, оскіль­ки йдеться про її поступові демократичні та передо­всім - революційні кола громадянства. Відомий ідео­лог і теоретик російського соціалізму П. Лавров у програмовій заяві (1873) писав, що “національне питан­ня має зовсім зникнути перед завданнями соціальної боротьби” - і взагалі, на його думку, це вже - “перед­історична засада”. Ще різкіше підкреслив це інший московський революціонер П. Ткачов, який доводив, що “розумовий поступ прямує до зникнення <...> на­ціональних особливостей” (1879). Московський соціа­лізм і революціонізм фактично залишався на цих пози­ціях увесь час. Право народів на самовизначення визна­валося ним здебільшого теоретично і під примусом не­вмолимої дійсності. Московський революційний та­бір був ворожим традиційному російському центра­лізму, заініційованому ще декабристами (Пестель).

О. Герцен. Винятком, що заслуговує на увагу з цього боку, був відомий російський публіцист О. Гер­цен, видавець славетного у свій час закордонного ча­сопису “Колокол”, до якого з великою пошаною ста­вився Т. Шевченко, ознайомившись з ним по дорозі зі свого заслання... Герцен не був теоретиком, а рад­ше ідеологом національного питання. Для нього пра­во кожного народу на самостійне існування було гро­мадською аксіомою. Визнав це право він і за Украї­ною, тавруючи безпідставні зазіхання на неї з боку як Москви, так і Польщі. Герцен йшов, власне, далі, бо право на самовизначення визнавав навіть за кожним “географічним положенням”. Творчість цього видат­ного російського публіциста, а особливо славетні спо­гади “Минуле й думи”, з погляду п[е]редісторії націо-логії, дуже цікаві тому, що в них автор багато уваги присвятив й живо змалював тогочасні національні рухи, зосереджені довкола “Молодої Європи”. Як майстер слова він залишив мистецькі портрети видат­них провідників національно-визвольних змагань (Дж. Мадзіні, Гарібалді, Кошута, Ворцеля тощо), вод­ночас пластичне охарактеризувавши позитивні й не­гативні риси національних еміграцій цієї доби.

М. Бакунін. <...> У поневолених народах М. Баку-нін вбачав природного союзника революції та воро­га держави, яку він заперечував, ідеологічно обстою­ючи позиції анархізму. <...>

М. Бакунін був революційним слов'янофілом. Московське слов'янофільство було, як відомо, течією консервативною, якщо не реакційною, - в кожнім разі антиєвропейської орієнтації, бо відкидало західний демократизм та конституціоналізм. Національна за­сада в цьому світогляді була одним із головних ідео­логічних складників, але політичне розумілася реак­ційне й не мала нічого спільного з революційно-виз­вольними змаганнями поневолених народів...

Творчість російських слов'янофілів, що здебільшо­го були ідеологами зароджуваного московського на­ціоналізму, типу Хомякова, Аксакова, особливо Леон-тьєва, чи зрештою московського націоналіста Досто-євського, звичайно, цікава як матеріал до історії по-чатків націології. Цікава так само, як писання ідеоло­гів німецького пангерманізму, що розкривають харак­тер взаємин між нацією та расою. З цього погляду на особливу увагу заслуговує свого часу дуже відомий твір М. Данилевського “Росія та Європа”, що вважав­ся євангелієм молодого російського націоналізму, хоча науково ця праця мало оригінальна, бо здебіль­шого залежала від німецьких зразків (оскільки йдеть­ся про теорію “культурно-історичних” типів, запози­чену від німецького історика Рюккерта), й до того ще й реакційна, оскільки заснована на протиреволюцій-них, антидарвіністських позиціях.

Проф. Мілюков, який у своїй <...> теорії нації до­кладно аналізує спроби російських національних іде­ологій, слушно відокремлює А. Градовського як чи не єдиного московського дослідника, що науково ціка­вився проблематикою нації, правильно зрозумів її природу та оцінив її значення як “ідеї нової прина­лежності до нашого століття”.

А. Градовського та В. Соловйова, автора спеціаль­ної розвідки про націю, доводиться зараховувати до тих піонерів, що поклали свої цеглинки під фундамент майбутньої націології. З приводу нації висловлюва­лись також й інші російські вчені, наприклад, П. Стру-ве або М. Бердяєв. Але їхнє трактування нації суто містичне та метафізичне (П. Струве дивиться на на­цію як на “істоту понадрозумову та нерозумову”), і тому я свідомо не зараховую цих дослідників до піо­нерів націології, бо такими в дійсності вони не були.

Звичайно, царська Росія як жива лабораторія на­ціональних рухів, з погляду початкової націології -дуже цікаве джерело. Але в цьому аспекті аутентич­ний матеріал та теоретичне його розроблення історик націології скоріше знайде у національних ідеологів і теоретиків “інородческого” походження, аніж у росі­ян, які реально політичну вагу національної пробле­ми для імперії почали розуміти після першої революції (1905-1906 років), коли Російська імперія, цей “веле­тень на глиняних ногах”, фактично вже завалився. Націографічно багатий матеріал до історії національ­них рухів у передвоєнній Росії, а також у Німеччині та в Австрії, був зафіксований в дуже цікавому збір­нику А. І. Кастелянського “Форми національного руху в сучасних державах” (1910 р.), в якому почесне місце належить бібліографії націєзнавчої літератури.

Українці та націологія. Оскільки в Австро-Угор­щині піонерами національних досліджень були чехи, то в царській Росії ця роль випала українцям. Моти­ви зацікавлення національною справою в обох випад­ках були ті самі: наукова теорія мала підсилити і ви­правдати національно-визвольну практику й змаган­ня цих двох поневолених народів, які у XIX столітті національне прокинулися і були втягнені у вир всеєв-ропейського національного ренесансу. Характерно, що майже кожен з українських вчених, що працював для воскресіння свого народу, фактично був і каменя­рем майбутньої націології. Це доводиться визнати і щодо М. Костомарова, і щодо В. Антоновича.

М. Драгоманов. Проте, якщо у цих українських вчених націологічний інтерес був побічним, то дослід­ження М. Драгоманова на полі національних рухів і національних проблем взагалі органічно входили в програму його наукової діяльності. В XIX ст. в Європі було небагато вчених, ім'я яких може бути вписане більш заслужено на сторінках п[е]редісторії націології, аніж ім'я автора “Чудацьких думок про українську національну справу” й “Історичної Польщі та вели­коросійської демократії”, якщо обмежитись лише дво­ма <...> найцікавішими працями великого українсь­кого європейця, авторитет якого сучасний здезорієн-тований український націоналізм дарма намагається принизити, не розуміючи понадчасового в писаннях Драгоманова і політичне полемізуючи з ним у пло­щині вузькосучасного політичного реалізму.

Великі заслуги М. Драгоманова як одного з найви-датніших каменярів націології безсумнівні для кож­ного, кого проблеми нації цікавлять з наукового, а не виключно з політичного чи лише тактичного боку.

На конгресі німецьких соціологів у Берліні (1912 р.), що був спеціально присвячений науковому з'ясуван­ню природи нації, значення цього українського до­слідника національних рухів підкреслив, зокрема, ві­домий німецький вчений М. Вебер: “Кожному, хто хоче зрозуміти всебічно велике значення правного утворювання міжнаціональних взаємин, найголовні­шим джерелом могли б бути писання Драгоманова...”.

Т. Г. Масарик у своїй цінній монографії про марк­сизм (“Суспільне питання”) також звертає увагу на М. Драгоманова як критика національного шовініз­му Лассаля. М. Драгоманов справді має великі заслу­ги як безоглядний критик того революційного соціа­лізму, що по суті був лише замаскованим державним націоналізмом представників пануючих народів, та який прикривався абстрактним інтернаціоналізмом для поборення реальних визвольних змагань понево­лених народів. Для автора тези “космополітизм у ці­лях, націоналізм у засобах” між розумним інтернаціо­налізмом і здоровим творчим націоналізмом не було і не могло бути'суперечності. М. Драгоманов добре розумів, що це лише два громадські процеси, які один одного доповнюють. Тому М. Драгоманов був послі­довним оборонцем усіх плебейських народів. В ново-часних національних рухах він слушно вбачав посту­пову силу історії. Його національні й націографічні писання - це наріжні камені в будинку науки про на­цію, п[е]редісторія якої буде в першу чергу пов'язана з іменем цього трагічного українського вигнанця...

Українська еміграція і націологія

Більшовицьке вторгнення та окупація України пе­рервали творчі початки будування її молодої держав-

ності. Але започаткована у Києві ініціативна праця на полі практичної політики продовжується на еміг­рації у сфері націології. З цього погляду існує велика різниця між українською та російською еміграцією. Коли ця остання в національному питанні залишалась (за незначними винятками) на старих довоєнних по­зиціях, то українська еміграція виявила в цьому на­прямі неабияку творчу ініціативу. І до того ж в усіх ділянках націології, розроблюючи теорію нації й ана­лізуючи питання практичної політики чи націософії.

Потребу націології засвідчував автор цих рядків наприкінці першої світової війни у праці “Національ­на справа”, що видрукована під час переговорів. У цей час з'явилися цікаві націологічні розвідки А. Ле-винського, присвячені з'ясуванню проблеми “держа­ва і нація” та історичному висвітленню ставлення со­ціалістичного інтернаціоналізму до питань поневоле­них народів. Коли в 1921 р. у Відні проф. М. Грушевсь-кий заклав Український соціологічний інститут, то проф. В. Старосольський виголосив в ньому свій курс націології (перший, мабуть, в Європі взагалі), що зго­дом був надрукований (“Теорія нації”, 1921).

У започаткованій згодом у Подєбрадах Госпо­дарській академії вводиться в план навчання націо­логія (на кафедрі соціології), де цей предмет впродовж майже десяти років викладав автор цієї праці... Бага­то уваги присвячувалось націології та націографії на соціологічних семінарах Української господарської академії. На І Український науковий з'їзд у Празі я подав спеціальний виклад: “Націологія і націографія як спеціальна соціологічна дисципліна для науково­го дослідження нації”, друком оголошений у першо­му томі “Записок Української господарської академії”. Національною проблемою цікавився Український со­ціологічний інститут у Празі, особливо його фунда­тор М. Ю. Шаповал, звертаючи увагу передовсім на вивчення питання про поневолені нації та роль міста і села в житті народу.

В атомістичному аспекті цікаво з'ясував національну проблематику проф. С. Рудницький у своїй розвідці “До основ нашого націоналізму” у віденській “Волі” (1920 р.). Націософічною спробою обґрунтування ідео­логії сучасного паннаціоналізму є відома книга д-ра Дмитра Донцова “Націоналізм”. Це лише деякі основні праці з новітньої української націології. Вони аж ніяк не вичерпують списку авторів, які виступали на полі націології.

Із старих представників у цій царині слід згадати М. А. Славинського. З новітніх - вже покійного, але талановитого дослідника проблеми охорони націо­нальних меншин д-ра Давидівського. Націографією України спеціально цікавився Н. Григоріїв. Пробле­матику єврейської економіки українською мовою з'я­совував проф. С. Гольдельман.

Українська публіцистика і преса приділяє націо­нальним питанням чимало уваги. Цей журналістсь­кий матеріал про стан націології мас, має, так би мови­ти, семінарське значення. Оскільки націологію слід розглядати ширше, з урахуванням націографії Украї­ни, то слід наведений реєстр авторів значно розши­рити. Проте це виходило б за межі програми моєї праці.

Наприкінці мушу згадати проф. Ст. Дністрянсько­го як видатного знавця національного питання в дер­жавно-політичному аспекті, маючи на увазі тип при­йдешньої “нової держави”.

НАЦІОЛОГІЯ ТА ЇЇ АРХІТЕКТОНІКА

Історичний нарис націєзнавчих досліджень і над­бань є безсумнівним доказом потреби окремої нау­кової дисципліни, спеціально присвяченої вивченню сучасної нації. Було б зайве ще якось виправдовувати цю тезу. Зрозуміло також, що націологія може бути тільки спеціальною соціологічною дисципліною, вра­ховуючи те, що модерна нація є наслідком насампе­ред суспільних процесів. Завдання соціології - всебіч­не з'ясування природи нації за допомогою наукових методів. Отже, з одного боку, вона має бути аналі­тичною наукою, оскільки з'ясовуватиме елементи та природу націєтворчих процесів, а з іншого боку - по­винна стати синтетичною наукою про націю, зосе­реджуючи й об'єднуючи досі розпорошені й розріз­нені наукові дослідження в цьому напрямі.

Народ і нація (етнологія та націологія)

Дослідний об'єкт націології - модерна нація в про­цесі її утворення в новітній добі. Це означає, що зав­дання націології - з'ясовувати, як народ виник і сфор­мувався в попередній історичній фазі, перетворився в модерну націю як герой сучасної історії. Народ, який з боку своєї суспільної структури і будови суттєво різ­ниться від модерної нації, є об'єктом наукових дослід­жень етнології та етнографії... Націологія (а також на-ціографія) розпочинає науковознавчі студії там, де їх закінчує етнологія та етнографія. За своєю природою процеси суто генетичні й націогенетичні неодна­кові. Тому й здобутки їхні різні: народ і нація. Народ -так би мовити, націєтворчий сирівець, з якого може розвинутись нація. Народ - це етнографічна, ще не викристалізована національне маса. Нація ж - масо­во усвідомлений і організований колектив. Народ -це етногенетичний розчин; нація - це викристалізова-ний суспільний аґрегат.

Історія підтверджує, що не всі народи перетвори­лися в націю. Несприятливі географічні, господар­ські, політичні умови неодноразово загальмовували ці процеси. Як приклад - провансальський народ, підбитий французами, що й досі не сформувався у модерну націю, хоча у зв'язку із загальним націо­нальним ренесансом і серед провансальців розпоча­лося націокультурне пробудження. Інший приклад -фламандці, які у Бельгії вже вийшли із стану історич­ної летаргії й перед нашими очима перетворюються в модерну націю. Натомість у Франції їхні земляки виявляють поки що слабкий націєтворчий активізм. Взагалі, сучасна доба більш сприятлива для націє-творчих процесів. Прокинулися і національне са­мовизначаються майже всі так звані неісторичні на­роди...

Це протиставлення народ-нація може декому ви­датись штучним і необгрунтованим. Адже, мовляв, йдеться про одну і ту ж річ, бо нація - це лише чужа назва поняття про народ. Проте, таке припущення -помилкове. Дуалізм в назвах: народ-нація, - це не щось випадкове, з цим доводиться мати справу не лише в українській мові; це типове і характерне яви­ще усіх європейських мов.

Ф. Нойман в монографії “Народ і нація” спеціаль­но зупиняється і досліджує факт цього термінологіч­ного дуалізму, який він констатує у німців (Volk-Nation), у французів (ріеорlе-паtion), італійців (ророlо-

пагіопе), англійців (реорlе-паtіоп), іспанців (риеblо-пасіоп). Зрештою, ці два поняття розрізнила вже латин­ська мова, про це свідчать дві класичні назви: еі-аіо. Цей термінологічний дуалізм має, як ми побачимо далі, своє соціологічне пояснення і відповідає суспільно-структурній розбудові нації в її історичному розвит­ку. Перетворення народу в націю йшло поруч з поши­ренням національної свідомості серед усіх його складо­вих шарів, отже від центру до периферії. Модерна на­ція обіймає усі суспільні шари, з яких складається на­род. Натомість в народі нація була по черзі репрезен­тована лише вищими її верствами - від корони і ди­настії до панства і буржуазії. Саме в цьому криється ключ до розуміння дуалізму в назвах народ-нація, як і до відчуття різниці між модерною нацією і народом.

Націологія, як було вже зазначено, має вивчити модерну націю. Народ - це сфера дослідження етно­логії та генетичної соціології. В. Вундт, наприклад, окреслює етнологію як “науку про походження наро­дів, їхні властивості та поширення на землі”. Історич­на або генетична націологія повинна лише критично використати і систематизувати для своїх потреб над­бання цих двох згаданих дисциплін у царині загаль­ного народознавства.

Архітектоніка націології

В загальних рисах архітектоніку націології, тобто розподіл її на частини, можна уявити собі так:

1. Історична або генетична націологія як вступна частина цієї дисципліни, що з'ясовує систематичними методами на підставі даних етнології (етнографії) та генетичної соціології процеси етногенезиса, тобто ут­ворення народів із первісних племен.

2. Націоаналітика, що вивчає складові елементи модерної нації та її суспільну структуру.

3. Націодинаміка (відповідно механіка), що дослід­жує національні рухи як суспільні процеси.

4. Етнополітика, тобто національна політика, зав­дання якої - осмислення передовсім взаємин між на­цією і державою, а відтак - знаходження відповідних засобів до якнайдоцільнішого полагодження націо­нальних питань на практиці. Конкретна етнополіти-ка - це за своєю природою націотехніка, що практич­но потрактовує справи захисту національних меншин, подає інформацію про них тощо.

5. Націософія, до компетенції якої належить з'ясу­вання проблематики нації в ідеологічному та філо­софському аспекті, отже, її призначення - наукове висвітлення таких питань, як нація і людство, космо­політизм, інтернаціоналізм та націоналізм. Націосо­фія має також вивчати проблеми національної куль­тури та етики і, зрештою, патології, для якої саме наша доба розбурханого і агресивного паннаціоналізму (на­приклад, італійський фашизм, німецький гітлеризм) постачає численний документальний і повчальний матеріал. Національна патологія, як про це свідчить новітня історія і сучасність, органічно пов'язана із націоналістичними ідеологіями, і тому я зараховую її до рубрики націософії, а не етнополітики, де націона­лістичний психоз виявляється практично.

6. Націотипологія і характерологія - це заключна частина націології, в якій узагальнюються результа­ти націєзнавчих досліджень і робляться з них систе­матичні висновки; отже, вона встановлює типи і кла­сифікацію нації, визначає риси її вдачі (характероло­гія). Націологію доповнює націографія, тобто описова нацюлопя, яка, послуговуючись методами і теза­ми теоретичного націєзнавства, має змалювати наявні нації в їхньому фактичному бутті як самостійні сус­пільні спільноти. Одним з основних завдань націо-графії повинно бути, між іншим, обґрунтування націо­нальної статистики та картографії.

Наведена тут схема архітектоніки націології - це лише її робоча програма, здійснення якої потребує ще чимало часу та й колективних зусиль усіх, хто пра­цює у цій ділянці соціології і кого фахово цікавлять національні проблеми.

Потреба координації та організації націєзнавчих досліджень

Національні питання належать до найактуальні­ших справ нашої доби. Націогенетичні процеси ви­кликають скрізь у всьому світі надзвичайно гострий політичний інтерес. Сучасна етнополітика і особливо націотехніка, на жаль, на практиці мало рахуються з наукою. Методи їхньої практики здебільшого алхі-мічні. Зайве твердити, як це не тільки недоцільно, а й просто небезпечно з погляду найближчої історичної майбутності. Завдяки цьому нація, яка виступає од­ним із визначальних культуротворчих чинників, фак­тично може стати деструктивним елементом. Вся наша сучасність занадто заполітизована. Та найбільше, мабуть, слабує на цю гіпертрофію політики післяво­єнний паннаціоналізм. Лише науковий критицизм зможе очистити його від тих руйнівних елементів, за­вдяки яким сучасний неонаціоналізм став патологіч­ним явищем у громадському житті. Патологія, зумов­лена психозом теперішнього надміру чутливого та стихійного націоналізму, також засвідчує потребу

науки про націю і вимагає раціональної координації та зосередження націологічних досліджень, досі занад­то розпорошених і здебільшого випадкових.

Конкретно це означає потребу міжнародної цен­тралізації, наприклад, організації інтернаціонально­го націологічного інституту; і в подальшому - періо­дичних міжнародних націознавчих конгресів; націо-знавчого щорічника або ще краще - спеціального на­ціологічного журналу, і зрештою - націографічної біб­ліотеки, що забезпечувала б вихід публікацій щодо актуальних національних питань.

Одне слово, доконечно потрібна якнайдоцільніша координація і організація наукової праці в цій царині і, отже, найтісніше об'єднання і зосередження науко­вих сил та установ, що працюють у цій сфері соціоло­гічної науки.

П. СКЛАДНИКИ І БУДОВА НАЦІЇ (ЕТНОГЕНЕЗ І НАЦЮГЕНЕЗ)

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ВСЕСВІТНЬОГО ЕТНОГЕНЕЗУ (НАРОДОТВОРЕННЯ)

Нація - порівняно новітній витвір суспільних про­цесів (соціогенезису), що досі найяскравіше виявився в Європі. Соціологічне він мало досліджений. Отже, етнологія як “наука про виникнення народів, їх влас­тивості та поширення на землі” фактично цікави­лась і вивчала примітивні племена та початкові фор­ми суспільного життя. Так само робиться і в генетич­ній соціології. Антропогеографія, згідно думці проф. С. Рудницького, “насамперед покликана до всебічно­го розгляду тих груп людства, що звуться народа­ми...”, в ній з'ясовується роль і вплив природи в су­спільно-творчих процесах, етногенезис, тобто виник­нення і формування народів. Власне, ще й досі немає вичерпної наукової відповіді щодо того, як зарод­жувалися і утворювались народи, навіть історичні. Бо історія, яка також цікавилась цією справою, з'ясо­вувала ці дуже складні процеси однобічним лінеар­ним методом, маючи на увазі головним чином їхнє поступове, хронологічне чергування. Для історії по-чатки народотворення здебільшого виникали десь за присмерку міфології, патріотичних та національних леґенд. Не слід забувати, що писана історія обіймає порівняно невеликий період часу. Для європейського континенту (за винятком античної Греції та Риму) - це, власне, післяхристиянська ера. Реальна [же] істо­рія людства і процес його соціальної еволюції нара­ховує вже не одну тисячу років.

Людина і суспільство. Археологія відкрила нам людину як суспільну істоту, виправдовуючи, таким чином, відому тезу Арістотеля про людину як про “сус­пільну тварину” (зоополітикон) і водночас спрос­товуючи новітні погляди з цього приводу Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, які свою суспільну філософію виводили із помилкового припущення про асоціальний стан пер­вісної людини. Англійський філософ, автор класич­ного твору “Левіафан” (1551 р.) уявляв собі цього дикуна як розбишаку, що, наче вовк, вічно гризеться з усіма (“людина людині - вовк”, “війна усіх проти всіх”); його французький колега, автор славетного трактату “Суспільна угода”, навпаки, ідеалізував цього первісного Робінзона, якого, на його думку, здеградувала культура і громадський поступ, засно­вані від самого початку на суспільній несправедли­вості й господському визиску. “Людина народилася вільною, та скрізь вона перебуває у кайданах”, - та­ким твердженням починається “Ои Сопїгасі 8осіа1”, цей ідеологічний катехізис Великої Французької ре­волюції. Гоббс і Руссо були представниками соціоло­гічного контрактуалізму, тобто історії виникнення організованого суспільства шляхом “соціального кон­тракту”. Вони обидва помилялися щодо напряму гро­мадського розвитку. “Суспільна умова” не є його ви­хідною точкою, це радше кінцева мета. Людина, як слушно зауважив Гердер, - це стадна тварина (Нег-(Іепііег). Людське стадо - праформа суспільного роз­витку, подальшими етапами якого виступають рід, плем'я, пранарод, народ, нація. Таким чином, в соціологічному аспекті націогенезис і етногенезис уявля­ються як спеціальні (хронологічно <...> пізніші) про­яви соціогенезису, тобто суспільно-творчих процесів взагалі. Типологія як загальна схема цих процесів, зокрема в їх початкових фазах, у всьому світі майже однакова, і це свідчить про спільне походження люд­ського роду (моногенезис). Подальші й особливо вищі її форми - неоднакові на різних континентах, залежать від природи, географічного положення та історично­го процесу.

Розподіл соціогенезису і етногенезису за континен­тами. Австралія, Африка, відтак країни навкруги Рів­нини, - це зони примітивного соціогенезису та розпо­рошеної громадянської організованості. Азія - кон­тинент сталих цивілізацій та історичних народів і, отже, вищих форм народотворення. З цього погляду особливо цікаві країни, розташовані навкруги Серед­земного моря і в Передній Азії, де межують три кон­тиненти Старого Світу (Азія, Африка і Європа). Тут майже лабораторне можна вивчати процеси етноге­нези культурних та історичних народів. Прикладом насильно припиненої етногенези під впливом історії може бути доля перуанської або мексиканської циві­лізації південноамериканських тубільних народів -інків та ацтеків... Проте найвищих форм етногенези, що уособлює прогрес народотворення, досягла лише Європа.

Європа (передумови етногенези). Європа - це бать­ківщина нації. Тут процес етногенезису знайшов своє завершення в націогенезисі, тобто в утворенні модер­них націй, вивчення яких є основним предметом і зав­данням націології як спеціальної науки. В Європі ви­никли і розвинулися новочасні національні рухи. Тут від середини XIX ст. ми є свідками того могутнього і величезного процесу, що влучно був названий про­будженням або відродженням народів, і під впливом якого прокинулися до самостійного національного життя в першу чергу європейські, так звані “неісто-ричні”, народи, але який згодом на початку цього сто­ліття захопив усю земну кулю, викликаючи націо-творчі зрушення серед кольорових племен усіх частин світу. Націолог, якого цікавить механіка і динаміка націотворчих процесів, мусить, отже, якнайбільшу увагу звернути на Європу, цю робітню націогенетич-ної емпірії. В Європі найкраще можна вивчати й етно-генезис, тобто формування народів історичних і дер­жавних. Може виникнути цілком природне запитан­ня: чому саме наш континент опинився в такому особ­ливому становищі?

<...> Природа подбала про те, щоб в Європі рід

людський міг розвиватися без тяжких перепон. Її гео­графічне розташування сприяло суспільному і куль­турному [поступу] мешканців. Незважаючи на те, що джерела й початки європейської культури зосеред­жені в Передній Азії, подальший <...> розвиток через Грецію та Рим захопив Європу. Тут були витворені й вищі форми політичної і суспільної історії. Продов­жувалися також подальші етапи етногенезису, що в Старому Орієнті (наприклад, Ассірія, Вавілонія, Єги­пет тощо) або в античному світі (Греція, Рим) зупи­нився на початковому щаблі формування народів, бо тоді перед 4000-2000 роками ще не було суспільних передумов для повної кристалізації таких громадсь­ких колективів; їх внутрішні складники були замало пов'язані між собою внаслідок механічної, а не орга­нічної структури.

<...> Наприкінці першого тисячоліття нашої ери починають визначатися перші політичні контури май­бутньої Європи, і одночасно, як на західній її пери­ферії, так подекуди і в центрі її розпочалися етногене-тичні процеси, внаслідок яких впродовж майже тисячі років сформувалися сучасні європейські народи.

Чим далі на схід Європи, тим більше запізнювала­ся її етногенна стабілізація, і повільніше відбувалося утворення народів. І це тому, що тут, і особливо в пів­денно-східній її частині, передовсім в Україні, мігра­ція азіатських народів дуже затягнулась і гальмувала розвиток етногенезису. На Україні, наприклад, мігра­ція закінчилась щойно у XVIII столітті, коли у Захід­ній Європі процес кристалізації історично-державних народів був завершений, і вона стояла на порозі своєї націогенетичної фази, тобто формування модерних націй та пробудження і відродження так званих неісто-ричних, політичне і державне поневолених народів. Великою Французькою революцією (1789р.) завер­шується ця доба західноєвропейського етногенезису, і розпочинається ера націогенезису, тобто перетво­рення цих народів у модерні нації.

ПІ. СУСПІЛЬНА СТРУКТУРА НАЦІЇ

З ПРИВОДУ КЛАСИФІКАЦІЇ НАРОДІВ НА ІСТОРИЧНІ Й НЕІСТОРИЧНІ

Слід зазначити, що класифікаційний поділ на “істо­ричні” й так звані “неісторичні”, або “безісторичні народи”, заведений у першій половині XIX ст. (Геге-лем, Енгельсом), за своєю сутністю неправильний. І ще більш помилковою слід вважати класифікацію народів на “вищі” та “нижчі”. Прикметне, що ця кла­сифікація розрізняє народи державні та недержавні. Таким чином, її критерій передовсім політичний. В іншому аспекті - він культурний; некритично, на жаль, обирається держава за критерій культурності та куль-туроздатності народів. Державна самостійність, звіс­но, сприяє культурному поступу, але це зовсім не оз­начає, що недержавні народи їсиїіиг/аЬщ - нездатні до культури. Як політичне поневолені, вони не мають змоги нормально плекати свою національну культу­ру і тому культурно запізнюються. Проте скрізь, де політичний і суспільний утиск хоча б трохи послаб­люється, і виникають передумови культурного розвит­ку, поневолені народи виявляють безперечний хист до культурного поступу. Безсумнівним доказом цього можна вважати таке характерне для минулого і цього століття національне відродження усіх так званих “безісторичних” народів Європи.

Як бачимо, історія в даному разі не причетна до справи. “Без-” чи “неісторичних” народів не було і не буває, бо все, що існує, має свою, хоча б неписану або незаписану, історію. Вже батько антропогеографії Фр. Рацель справедливо відкинув згадану вище кла­сифікацію народів, слушно зауваживши, що не в історії слід шукати підстави для їх розрізнення. “Їх хочуть відрізняти, - писав він в “Засадах народознавства”, -шляхом протиставлення історичних і безісторичних народів. Та чи історичні факти тому втрачені для історії, що історіографія не зберігла про них спогаду? Сутність історії полягає в тому, що дійсно сталося, а не в спогаді чи фіксації того, що сталося”.

<...> Для більшості так званих “безісторичних на­родів” новочасний “націогенезис” був водночас і за­вершенням їхнього недорозвиненого (з причин сус­пільно-політичного характеру) етногенезису. За ана­логією з біогенезисом і наведеним біогенетичним за­коном, ці народи-покидьки, немов той людський ем­бріон, проходили свій стаж народотворення у стено­грамному скороченні, впродовж кількох десятків ро­ків, в той час, коли їхні старші колеги, так звані “істо­ричні” народи, потребували для цього майже ціле ти­сячоліття. В цьому сенсі можна вести мову про свого роду соціогенетичний закон, що виявляється, зреш­тою, не тільки у народотворчих, айв усіх суспільних процесах взагалі.

Чому розрізняємо етно- і націогенезис? Чи є під­стави для такого розрізнення між етно- і націогенези-сом <...>? Гадаю, що в даному разі розходження не лише хронологічне, організаційно це також - різні процеси. На мою думку, доказом цього може бути термінологічний дуалізм, зафіксований усіма мовами, бо виразно розмежовуються поняття народу {(Іетоз) та нації (еіНпої)... Зрештою, інші дослідники також визнають дуалізм народотворчого розвитку, виразно розрізняючи етно- і націогенезис. Наприклад, фун­датор новочасної німецької соціології Фр. Тенніс в процесі дебатів з приводу національних проблем на II конгресі німецьких соціологів (Берлін, 1912 р.) за­значив: “Народ (УоїК) - це первісний елемент суспіль­ного життя; нація ж - специфічно модерне поняття. Народ - це сировина, природна, біологічна речови­на; нація - радше ідея, соціологічний ідеал. Поняття народу пов'язане з уявленням про широкі низи; нація натомість є ідеєю горішніх керуючих шарів, які защеп-люють її згодом серед народу згори. Сучасний пат­ріотизм стосується не народу, а нації”. Видатні ав­стрійські соціологи О. Бауер і К. Реннер також розріз­няють етно- і націогенезис. К. Реннер у монографії “Право на самовизначення народів” (1918) підкрес­лює: те, що змальовує нам соціологія, ще не є нацією, йдеться про державне уконституйований народ (ро-риіш). Античність, Середньовіччя і Нова доба знають державні народи, бо нації в специфічному розумінні цього слова - значно молодші формації європейської історії, які в минулому не мають рівнозначного від­повідника, хіба що деякі натяки.

Російський історик і соціолог проф. П. Мілюков також розрізняє етно- і націогенезис. В праці “Націо­нальне питання” (1925) визначено дві визначальні фази народотворчого процесу: “доба утворення народ­ності” та “доба усвідомлення народності”, тобто ос­таточної кристалізації модерної нації. “Передовсім, -пише він, - ми мусимо розрізняти в процесі розвитку народності дві доби так само, як ми розрізняли періо­ди виникнення раси і національності. Та якщо виник­нення рас датується від стародавніх часів..., то сучасні народності сформувалися впродовж тисячі років...”.

<...> Щоб не ускладнювати термінологію, я замість “народність” вживаю “народ”, протиставляючи цьо­му поняттю “націю” для означення сучасного довер­шення народотворчого процесу. Свідомість виступає істотною і головною ознакою нації. Завдяки їй етніч­на сировина викристалізовується в модерний націо­нальний колектив. Чим ширше і глибше поширена ця свідомість, тим краще скристалізований національний колектив, тим більше той чи інший народ наближа­ється до поняття сучасної нації. Але від чого це зале­жить? Що впливає і зумовлює темп і ритм народотвор­чого розвитку? Словом, яка механіка і динаміка цього процесу? Такі питання природно виникають перед нами. Треба, отже, дати на них бодай загальну відпо­відь, щоб мати засадничі підстави для аналізу.

Зорієнтуватися у цій справі допоможе нам суспіль­на структура народу, бо головним чином від неї зале­жить як темп, так і ритм народознавчого розвитку і, отже, перебіг етногенезису та інтенсивність націоге-незису та, зрештою, й ступінь самовизначення кож­ного народу, його більше чи менше визволення або поневолення. Та передовсім мусимо ще з'ясувати одне термінологічне питання.

Народність або національність

Доречно буде пояснення цих двох слів, що по суті є синонімами. Історично вони недавнього походжен­ня. У словниках європейських мов зафіксовані були на початку минулого століття. Наприклад, в німецько­му словнику іноземних виразів, що вийшов у Тюбін-гені в 1819 р., у французькому академічному словни­ку в 1835 р. Винайдення виразу “національність” при­писують Наполеонові, який одного разу висловився: “Французи не мають народності”. Пані де Сталь дала роз'яснення цього модного новотвору, підкресливши, що “поняття народності означає національний харак­тер”. Зрештою, цей новотвір швидко поширився у світі і був засвоєний усіма культурними народами і мова­ми (наприклад, в німецькій —паtionalitat, в італійській - паzionalita, в іспанській - пасіопаlidadі тощо).

Присвятили увагу цьому новотвору дослідники національного питання. Скажімо, Фр. Нойман у праці “Народ і нація”. З'ясовуючи, що криється за цією наз­вою, він слушно констатує, що в основі цього понят­тя, яке походить від прикметника “національний”, є властивість або приналежність до того, чим є нація. Отже, національна ознака або прикмета “народність”, вживаючи український переклад, означає також суб'єктивне відчуття приналежності до певної нації. В Західній Європі, де часто (як, приміром, у Франції) націю політичне ототожнюють з державою, назву “національність” застосовують до недержавних і не­культурних народів. В цьому сенсі перед світовою вій­ною йшлося про польську, чеську або українську на­родність, паtionalite. Таким чином, цьому термінові для відокремлення слова “нація” надавалось культур­не значення. Цікаво, що новітня французька націоло-гічна література вживає назви “паїіопаїііе”, ведучи мову про сучасний націогенезис.

Ал. Кірхгоф у розвідці “До розуміння поняття “на­ція” і “народність”” наводить думку з цього приводу Трайчке (Тгеіtschke), висловлену у “Викладах про політику”: “Отже, для цього каменяра німецького новочасного націоналізму “нація” була поняттям суто політичним, натомість “національність” - расовим, для означення єдинокровного походження і спільності

(Gemeinschaft des Blutes)”. Цілком протилежної думки у цій справі дотримувався швейцарський дослідник Гільті (Ніlіу), для якого нація пов'язана з походжен­ням народу, а національність визнається поняттям політичним. На цій підставі він вважає, що існує швей­царська національність, але не може бути мови про швейцарську націю. Сам Ал. Кірхгоф свою думку з цього приводу формулює так: “Нація - це щось абсо­лютне, національність (в сенсі народної групи) - від­носне поняття”.

Як бачимо, в науці у цій справі ще не існує одно­стайної думки. Тому методологічно вважаю більш до­цільним не вводити при наявності двох старіших назв і понять - “народ” і “нація”, - ще третю назву “народ­ність” (“національність”) для групового означення певної фази чи стану народотворчих процесів. Кра­ще, на мою думку, залишити це поняття для окрес­лення національної приналежності, визначення прик­мет, тобто як поняття відносного чи якісного поряд­ку. З цього погляду мій націологічний словник різ­ниться від попередньо наведеної термінології проф. П. Мілюкова, хоча по суті наші погляди на націо-творчий процес майже однакові...

ЩО ТАКЕ НАЦІЯ?

Існує безліч найрізноманітніших дефініцій нації, але досі немає жодної, що була б загальновизнаною. Цьому не слід дивуватись. Нація - надто складне сус­пільне явище. Процес її творення надзвичайно плин­ний. Майже ніде він не досяг закінчених і викриста-лізованих форм. Крім того, не вдалися спроби ви­значити націю як громадський колектив за якимись об'єктивними ознаками. Сутність нації, як зараз по­бачимо, лежить поза ними у сфері психологічних пе­реживань. Не слід також забувати, що саме соціо­логічне нація ще мало досліджена. І як слушно заува­жив Зомарі на II конгресі німецьких соціологів, “де­фініція, звісно, з'являється наприкінці тривалих нау­кових досліджень, а тут (тобто щодо націй - О.Б.) з неї почали”.

Чимало дослідників нації вбачають в ній щось міс­тичне. Наприклад, російський економіст Б. Струве вважає її “істотою містичною,... надприродною та ір­раціональною”. Так само російський філософ М. Бердяєв називає націю “містичним організмом”. П. Со-рокін, як ми бачили; виключає націю із сфери соціо­логії. Звичайно, багато вчених трактують це питання інакше, приймаючи відому класифікацію Фр. Тенніса, що розрізняє два основні типи соціологічних уг-рупувань: первісну спільноту (Sprachgemeinschaft) та пізнішу і організаційно вищу спілку (Gemeinschaft). Як народ, так і націю вони зараховують, ясна річ, до пер­шого типу. Зрештою, кожен з них підкреслює ту чи іншу ознаку нації як найхарактернішу. К. Каутський розуміє народ як “мовну спільноту” (Sprachgemeinschaft), літературну самостійну мову, вважаючи її істотною ознакою модерної нації. Згідно думки О. Бауера, народ - культурна спільнота, з одного боку, а з іншого - це “спільність вдачі, розвинена із спільності долі <...> під впливом історичного співжит­тя”. У багатьох визначеннях нації підкреслюється особлива роль і вплив минулого та традиції на розви­ток нації. Та <...> останнім часом у витлумаченні при­роди нації здебільшого увага звертається на сучасність і майбутність. Скажімо, для чеського філософа

І. Б. Козака “народ - це не є щось дане, але означає завдання”. Цікаво дивиться на цю справу інший чесь­кий біолог і філософ проф. Е. Радль. Він вважає, що “національність є не ознакою людини, а її обов'яз­ком”. Зрештою, для нього “вільна нація зумовлена майбутністю, а не минувшиною”.

Рудницькии, Манчіні та Ренан

Усе [ще] дискусійним з наукового погляду лиша­ється питання про те, чи можливо визначити націю за об'єктивними прикметами. Можливість цього припус­кає так зване атомістичне розуміння суспільства, за яким соціологічні угрупування різного плану (стан, каста, клас, партія і також нація) є просто сумою лю­дей, що їх складають. В українській науці захисником цієї теорії став відомий географ проф. С. Рудницький, який виклав її у розвідці “До основ нашого націоналіз­му”, де навів і свою дефініцію нації. Вона звучить так:

“Самостійним народом або нацією визнаємо більшу чи меншу групу людства (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, тільки собі властивих прикмет, які об'єднують усі індивіди цієї групи в одну цілісність. Такими прикметами є: 1) антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла); 2) само­стійна мова (з літературою, наукою тощо); 3) власні історичні традиції і змагання (на політичному, суспіль­ному й т. д. полях); 4) власна культура (як матеріаль­на, так і духовна), спільні культурні прямування;

5) власна національна територія, на якій або була, або є чи може бути власна національна держава”.

Усі ці засади самостійного народу зумовлюють з усіма своїми передумовами “це спільне загальне почут­тя, цей постійний плебісцит, що продовжується з дня на день і творить націю, цю велику спілку, яка спира­ється на свідомість жертв, що вже були спільно прине­сені і які готові принести в майбутньому; цю спілку, що тримається на згоді та виразно висловленому ба­жанні й далі продовжувати спільне життя” (Е. Ренан).

В “Теорії нації” проф. В. Старосольський слушно і доказово розкритикував цю дефініцію... З її помил­ками читач ознайомиться далі, коли буде зроблено критичний огляд цих “основних прикмет нації”.

Мусимо нагадати, що першу спробу систематизації цих об'єктивних ознак нації зробив видатний італійсь­кий націолог С. Манчіні... В своєму славетному вик­ладі Манчіні навів такі основні зовнішні ознаки нації:

1) спільна територія (еlemento geografio); 2) спільне походження (rагга); 3) спільна мова (Ііпgua); 4) спільні звичаї і побут; 5) спільні переживання і спільна історич­на минувшина (storia) і, зрештою, 6) спільне законо­давство (leggi) та спільна релігія (religion). Проте Ман­чіні мусив визнати, що згаданих об'єктивних ознак ще не вистачає для утворення нації, бо вони не тільки окремо, а й разом узяті, є “немов мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесений подих жит­тя...”. Тим подихом, що оживляє націю, є “національ­на свідомість”, отже, почуття, яке вона витворює із самої себе й яке дає їй змогу утримуватись зовні і виявлятися внутрішньо.

Як бачимо, в основу дефініції, наведеної проф. С. Рудницьким, було покладене це визначення Ман­чіні. На жаль, в інтерпретації українського вченого вона багато втратила щодо виразності її італійського оригіналу. Зайвим є також те, що проф. С. Рудниць-кий об'єднав першу частину дефініції Манчіні, в якій трактується про “елементи нації”, з відомою формулою нації Е. Ренана. Адже цей французький націолог рішуче порвав із атомістичним розумінням нації, про­тиставляючи йому своє психо-волюнтаристське трак­тування. У своєму не менш славетному викладі “Що таке нація?”, виголошеному тридцять років тому піс­ля матуринського виступу Манчіні, Ренан категорич­но відкинув значення цих об'єктивних “прикмет” нації, шукаючи її сутність в зовсім іншій, позаматері-альній сфері.

“Людина, - казав він, - не є рабом ані раси, ані мо­ви, ані своєї релігії, ані течії рік, ані напрямку гірсь­ких верховин. Велике скупчення людей, здорового глуз­ду і повного серця витворює моральну свідомість, яку звемо нацією”. А далі він розгортає це стисле визна­чення, пояснюючи так: “Нація - це душа, духовна заса­да. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, тво­рять цю душу, цей духовний принцип. Одна - це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга - це те­перішня згода і бажання жити разом, вияв волі продов­жувати та відновлювати цю неподільну спадщину ми­нулого... А коли виринають сумніви щодо кордонів, тоді запитайте населення, якого це стосується. Воно, звичайно, має право висловити свою думку з цього приводу...”. Так для Ренана плебісцит стає технічним засобом виявлення національної волі населення з при­воду речей, що є під сумнівом; з цього погляду нація для нього рівнозначна з повсякденним плебісцитом.

Синтетичну й досі ще актуальну дефініцію нації дав <...> італійський націолог Маміямі, визначаючи її як “певну кількість людей, пов'язаних кровним поход­женням, спільністю психічної вдачі та спільною мо­вою, тобто тими відповідними передумовами, що сприяють більш вузькому суспільному об'єднанню”.

Крім згаданих тут критеріїв нації, останнім часом за найоб'єктивнішу її ознаку визнається змагання кожного народу за політичну та державну самостій­ність. З цього погляду цікавою є <...> дефініція нації Ем. Дюркгейма, висловлена під час світової війни, останній абзац якої звучить так: “Серед культурних народів вважається тепер засадою, що ця спільна воля, коли вона наполегливо виявляється, має право бути врахована і навіть визнана, що вона є єдино трива­лою підвалиною держави”. Так само видатний німець­кий вчений Макс Вебер в дебатах про націю на II конг­ресі німецьких соціологів, визначаючи поняття нації, охарактеризував її як “свого роду почутєву спільно­ту, рівнозначною з якою була б власна держава, яка (цебто нація) нормально прямує до витворення її з себе”.

Не підлягає сумніву, що “національна свідомість” та “національна воля” є тією силою, яка формує модер­ну націю. Та було б зовсім неправомірним відкидати роль деяких, так званих об'єктивних, ознак нації. В добу етногенезису, коли виникав і творився народ, вони по черзі або й разом (неоднаково в різних часах) мали, безсумнівно, своє певне народотворче значення...

ЕЛЕМЕНТИ НАЦІЇ

Території у світлі націології

Питання території в процесі виникнення і творен­ня нації ще остаточно не з'ясовано націологією і ли­шається дискусійним. Суперечка йде про те, чи мож­на вважати територію об'єктивною ознакою або прик­метою нації? Чимало давніх і сучасних дослідників нації це заперечують. Наприклад, Ф. Й. Нойман у пра­ці “Народ та нація” пише з цього приводу: “Те, що стосується... спільноти осідку чи тієї спільноти “гео­графічної підвалини”, яку мають на увазі більшість дослідників, а серед них Манчіні та Маміямі, то не тільки різні нації в багатьох випадках живуть на цій самій землі поруч, проте можливо, що саме їхня на­ціональна відмінність позбавляла ці народи спільно­го осідку. Бо саме те, що властиво народам, спонукає їх у багатьох випадках до нарізного розселення, опа­нування віддалених гірських чи побережних округів. Як німці, що завдяки своєму активному маринізму від-давен оточували Північне море, так і греки освоюва­ли південні моря Європи. Німці відштовхували кельт­ські, північно-слов'янські й латвійські елементи в се­редину країни, греки ж - південнослов'янські і ту­рецькі. І так само, як в даному випадку, це викликала національна здатність і нахил до мореплавства, в іншому разі це могли спричинити своєрідна безтур­ботність чи особливий національний хист, наприклад, до гірництва. Рівнина була полишена в слов'яно-ні-мецьких прикордонних смугах здебільшого слов'янам, гори ж стали німецькими, бо німці виявили більше хисту до опанування важкого гірського господарю­вання і до вживання плугу як в горах, так й в долині”.

Нойман як націолог в своїх дослідженнях виходить передовсім від нації. Тому територія не є для нього самостійною національною ознакою, а об'єктом на-родотворчих впливів з боку національне сформова­ного населення.

Так само і єврейський націолог X. Житловський заперечує територію як визначальну національну оз­наку. Покликається він на кочові племена, вбачаючи у цьому доказ можливості існування національності без території. Та, головне, він має на увазі циган і євре­їв як типово атериторіальні народи. Однак аргумен­тація цього дослідника непереконлива. Щодо кочо­вих племен Житловський помиляється антропогео-графічно. Чеський географ проф. В. Дворський захи­щає у своїй розвідці “Народ і земля” (1919) протилеж­ну тезу, підкреслюючи, що “народ виникає і розвива­ється під впливом життєвих умов, які дає йому земля:

певні здатності і властивості лише в процесі довгого перебування стають спадковими”, тобто немає тако­го космополітизму, аби скупчення людей, змінивши свій осідок, стало отак просто мешканцем на новій землі. Він слушно зауважує, що кочовий народ не менш пов'язаний з територією, ніж осілий. І розвива­тися він може тільки на певному типі землі, хоча може жити і як кочовий народ. Навіть найпримітивніша мандрівна людина зростається зі своїм пралісом чи своїм лісостепом. Цей автор підтверджує загальнові­домий факт біологічного пристосування людини до природного оточення, серед якого вона живе, тобто так званий “органічний патріотизм”.

А тепер про циган і євреїв. Це стереотипний аргу­мент націологів проти території як ознаки нації. Але, по-перше, важко говорити про циган як про народ. Це - розпорошене плем'я, яке пройшло стадії етноге-незису, однією з причин чого і був саме брак певної території. Щойно після світової війни під впливом всесвітніх національних зрушень можна запримітити деякі симптоми народотворчого процесу серед цен­тральноєвропейських циган. Та цікаво, що ці пряму­вання йдуть у парі з їхньою культуризацією і перехо­дом до осілого життя. У Чехословаччині була закладена перша національна школа, що мала успіх, в Ру­мунії передбачується скликання першого всецигансь-кого конгресу з метою порозуміння й зближення єв­ропейських циган.

Проте, приклад циган ще нічого не доводить і не може бути аргументом проти значення території як народотворчого чинника. В кращому разі, це виня­ток з правила, зрештою, так само, як євреї чи вірме­ни. Що до євреїв, то ми бачили, яким національним прокляттям, безпросвітньою трагедією стала для них безтериторіальність. Вона спричинила національну деформацію і суспільний розлад єврейського народу. Сіонізм як новочасний вияв єврейського націоналіз­му своїм програмним завданням поставив терито-ріалізацію народу Агасфера, що має бути передумо­вою їхнього націо-соціального відродження. Не слід забувати також, що перед своїм розпорошенням по світу євреї пройшли вже свій етногенезис, і що в ре­лігії вони мали національний елемент, який аж до емансипації в XIX ст. рятував їх перед денаціоналі­зацією, і це, зрештою, практично виключалось бой­котом та ізоляцією євреїв (“гетто”, “межа осілості”). Відтак єврейський месіанізм все ж був тим народо-творчим чинником, який дав євреям віру і силу для поборення еміграційного лихоліття. До речі, націо­нальна еміграція не може бути підтвердженням непри­четності території до народотворення. Нагадує про це проф. В. Старосольський в “Теорії нації”. Бо зно­ву це виняток, а не правило. В кращому випадку -доказ того, що новочасна нація, сформована націоге-незисом, позбавляється своєї національної приналеж­ності незалежно від території. Це відбувається тому, що в ній територіальний патріотизм еволюціонував до ідеопсихологічного націоналізму, не обмеженого жодними географічними кордонами, і для неї батьків­щина є чимось духовним. Все ж таки еміграція живе в постійному духовному контакті зі своєю старою бать­ківщиною, звідки черпає живі сили для свого націо­нального існування. Якщо цей контакт занепадає або уривається, то еміграція починає національне вирод­жуватися і вмирати.

Історія засвідчує, що територія є, безсумнівно, народотворчим чинником і, отже, безпосередньо од­ним із конструктивних елементів нації. Такого погля­ду дотримуються представники сучасної англійської націології, які вводять територію до дефініції нації. Наприклад, проф. Цімер вважає, що нація являє пев­ну форму колективної свідомості, особливо стосовно спрямованості, інтимності та гідності, які пов'язані з даною країною - батьківщиною (див. працю “Нація і влада”). Виходячи з такого визначення нації, інший видатний націолог С. Герберт уточнює це таким чи­ном: “Національність - це форма родової свідомості, пов'язана з даною рідною країною (Ноте-соипігу), що об'єднує людей незалежно від їхніх політичних взає­мин і поглядів, релігійних вірувань і господарських інтересів”. В цій дефініції слушно підкреслюється со­ціологічна своєрідність національних відносин та їхня перевага над усіма іншими суспільними взаєминами між людьми. Мушу додати, що серед французьких дослідників є прихильники такого підходу. Напри­клад, Р. Моніє (Моипіег) відносить націю до суспіль­них груп територіального типу. “Батьківщина, - на­голошує він, - це передовсім територія. Народ, який не має національної території, не є народом чи дер­жавою”.

Проте, взагалі доводиться констатувати, що на-ціологічна дискусія з приводу території занадто аб­страктна і науково формалістична, а відтак й методо­логічно заплутана: не розрізняється належним чином практичне від теоретичного, випадкове від типового, бажане від реального, відносне від постійного. Звідси

- велика різноманітність поглядів.

В. Дворський, захисник теорії автохтонності, який різко відрізняє тубільців від колоністів певної тери­торії, веде мову про зв'язок людини з землею, в якій народилась не тільки вона, а й її попередники, про землю, яка її годує і захищає й яка здатна викликати в уяві зовсім інші почуття, ніж звичайне перебування на якійсь території. “Народ і батьківщина - це різні наймення для означення аспектів одного й того ж по­няття. Так само, як слово “народ” відповідає уявлен­ню про суцільну групу людей, слову “батьківщина” -уявлення про суцільну географічну одиницю. Пошма­товані смуги землі не можуть бути батьківщиною ні для кого”. Таке ставлення антропогеографа у цій справі, що цілком природньо робить наголос на зна­ченні території у житті нації. Протилежної думки до­тримуються націологи-“негеографи”, як, приміром, Житловський або Ренан, які, в свою чергу, визнача­ють соціологічний характер та природу народотвор-чого процессу, відкидаючи так звані об'єктивні озна­ки нації. Як звичайно, істина лежить посередині. Чіт­ко формулює це проф. Мілюков у “Національному питанні”, виходячи з того, що ознаки національності

- умовні, й жодна з них, взята зокрема, не є необхід­ною для характеристики певної національності. Конк­ретно щодо території його думка така: “Територія, як і мова, звичайно, потрібні для утворення національності. Територія потрібна як середовище для зв'язків (середовище, суспільство), і вона мусить мати такий простір, щоб ці зв'язки (спілкування) могли б задово­льнити досить численну групу. З іншого боку, вплив території - це той вплив географічного середовища, що слугує важливим чинником змін і пристосувань. Клімат, їжа, навіть географічний краєвид, безсумнів­но, впливають на природу і психіку людини, хоча над­то важко простежити в окремих випадках наслідки цих впливів. Конфігурація гір і долин, течія рік пере-думовлюють географічний зв'язок місцевостей, за яким відбувається зв'язок народів, що заселяють да­ний географічний комплекс... Проте до того, як вияв­ляється вплив території, й утворилася під її впливом народність (етногенезис - О. Б.), вона, без сумніву, може, не змінюючись, звільнитися від зв'язку з пер­вісним місцем осідку...”.

Цими словами добре сформований гео-релятивізм в його націологічному розумінні. Такого роду гео-релятивізм визнає територію як одну із визначальних передумов народотворення, тобто вважає її етногене-тичним чинником, але не ознакою чи прикметою нації. І, зрештою, стає націологічною аксіомою те, що на­роди органічно пов'язані із землею, як це яскраво під­тверджує всесвітня міфологія, підкреслюючи якнай-інтимніші зв'язки людини із землею. Є фактом, що ко­жен народ міцно тримається своєї землі. Із цим по­в'язаний його політичний і національний патріотизм, обидва суто територіального походження. Боротьба за територію є одним із провідних мотивів людської історії. Давніше вона мала династичний і державний характер, але за новітніх часів в ній домінує яскраво національний мотив. Маю на увазі боротьбу поневолених народів проти “історичних” чи “державних” на етнографічній території перших й ренаціоналізацію цієї останньої. Можна погодитись з думкою Фр. Ра-целя про те, що “народ занепадає, коли втрачає зем­лю”. Бо засуджені на смерть народи, подібно до мі­фічного Антея, відновлюють й черпають свої творчі сили з рідної землі своєї батьківщини.

Чудово змалював любов до рідного краю та хати, як прояв взаємин між людиною і землею, Гі де Мо-пассан в своєму трагічному щоденнику “Орля”, де у вступі він пише: “Я люблю цю країну і люблю тут жити, бо маю відчуття свого коріння; ці глибокі й ніжні коріння, що прив'язують людину до землі, де вона народилася й перемагали її прадіди; що прив'язують її до того, що там думають та їдять; до звичаїв і до харчів; до місцевих виразів; до вимови селян; до запа­ху землі, сіл і навіть повітря. Я люблю хату, де я виріс. З моїх вікон я бачу Сену, яка тече поза шляхом біля мого саду, майже біля мене, велику та широку Сену, що прямує від Руана до Гавра, вкрита пароплавами, які пливуть...”.

Нація і мова

Багато дослідників визнають мову за безсумнівну ознаку нації. Дехто навіть ототожнює націю з мовою. К. Каутський, наприклад, вважає, що нація - це “мов­на спільнота”, модерна ж нація - це “спільнота лі­тературної мови”. Шведський соціолог Р. Челлен гадає, що народотворчий процес досягає своєї верши­ни тоді, коли народ витворив свою самостійну мову. Український дослідник В. Тимошевський, автор роз­відки “Мова і національність” (1912), визначає рідну мову за критерій культурної своєрідності й вартості нації. Чесько-єврейський націолог Б. Клінберґ в роз­відці “Народ і національність” (1919) підкреслює, що “мова творить своєрідність народу: народ мусить мати свою рідну мову, інакше він перестає бути на­родом. Ця правда - непохитна, бо не припускає ви­нятку, адже та обставина, що народ не має своєї рід­ної мови, є доказом і наслідком того, що він втрачає ознаки народу”. Мушу зазначити, що автор наведе­ної цитати - єврей, який не вважає євреїв народом, бо, мовляв, вони не мають своєї мови й мовно асимі­лювалися. Ця обставина, як і негативне ставлення Клінберга до сіонізму, психологічно пояснює його ро­зуміння взаємин між мовою і нацією. Зрештою, воно характерно для націософії XIX століття, має давню

традицію.

Такий підхід захищали не лише видатні мово­знавці, психологи, історики та соціологи, але його приймали з великим захопленням й молоді народи, що прокинулися до нового національного життя на початку минулого століття. Коли йдеться про тради­цію, то можна згадати відомий вислів німецького по-ета-міннезинґера кінця XII ст. Вольтера фон Фогель-вайде про те, що німецький народ поширений скрізь, де й “як далеко звучить німецька мова”. Ідеолог слов'янських взаємин Я. Коллар також вважав рідну мову за істотну ознаку нації, а <...> В. Ганка твердив, що “народи не вмирають доти, доки живе їхня рідна мова”. Цілком природно й зрозуміло, чому каменярі національного відродження звертають свою увагу на мову, прагнучи відновити і зробити її придатною для літературного вжитку навіть тоді, коли ще навіть самі не вірять в успіх почину, як, скажімо, Павловський, який писав про граматику української народної мови, що, згідно його думці, вже була “ни живой, ни мерт-вьій язьік, типу исчезающего наречия”. М. Максимо­вич, М. Костомаров і навіть П. Куліш не вірили в май­бутність української мови як літературно-культурної. Скептиком відновлення чеської мови був патріарх славістики Й. Добровський, сумніви щодо цього мав і перший її новочасний лексикограф Юнгман. Таку зневагу стосовно рідної мови можемо констатувати на початку відроджень у каталонців, фламандців, про­вансальців тощо. Проте ця зневіра якось дивно по­в'язувалася з непохитною вірою в те, що шлях до вос­кресіння народів прийде через відродження рідної мови. Цю непереможну віру символічно висловили фламандці, коли у своїх “Просвітах” висували про­грамове гасло: “Мова - це увесь народ”. Далматинські хорвати, які були практично двомовні, бо розмовля­ли хорватською вдома, італійською на роботі, розріз­няли своє ставлення до мови, називаючи першу з них “мовою серця”, а другу - “мовою праці”.

Рідна і чужа мова

Звісно, ніхто не буде заперечувати основної різни­ці у ставленні до рідної і чужої мови. Кожен її при­родно відчуває. По-своєму без труда думається. За­своїти чужу мову нелегко. Опанувати її досконально майже неможливо. Лише діти швидко її навчаються, але так само й швидко забувають. В старшому віці з великим трудом можна опанувати вимову і наголос чужої мови. Бо в кожній мові інакше вимовляються голосні та приголосні звуки. Майже кожна мова має свої специфічні звуки, які чужинець не може добре ви­словити, бо його мовні органи до цього не присто­совані...

Та це лише один бік справи, пов'язаний із фізіоло­гією мови. Є й другий бік, не менш важливий, на це звернув увагу видатний український лінґвіст і націо-філософ О. Потебня, а саме - психологічний. “Різні мови - це різні інструменти”, - навчав він, і не тільки щодо вимови, а й стосовно мислення і відчування. Вір­туозно можна опанувати лише одним інструментом, в даному разі рідною мовою. Бо “знання двох мов у ранньому віці, - згідно думці О. Потебні, - це не є опа­нування двох систем, виявлення і передача одного й того ж кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що утруднює досягнення цілісного світогляду і науко­вої абстракції”. Саме тому недоцільний і шкідливий з національно-культурного погляду утраквізм або дво­мовність навчання у школах. Педагогічний досвід новітньої доби цілком підтвердив цю думку. Зазнав краху білінгвізм (двомовність) у бельгійських школах. Так само, як мало вдовольнили його результати в Швейцарії. Ейстен у спеціальній праці “Думка і ба­гатомовність” констатує, що кожен швейцарець знає другу крайову мову, але дуже “недосконало”. Отже, має рацію Ол. Вірт, коли у своїй книжці “Раса і на­род” зауважує з цього приводу: “Кожна чужа мова -це начебто вбрання, до якого людина не звикла та якого вона не вміє носити з приємністю”. Міжнарод­ний конгрес у Люксембурзі (1928), де ця справа роз­глядалася фахово, рішуче відкинув двомовність, ви­словившись за рідну мову навчання в школах.

Національна мова має переваги як засіб літератур­ної творчості. Історія літератури знає, щоправда, ви­нятки щодо цього. Багато письменників фламанд­ського походження писали французькою мовою... М. Гоголь своїми російськомовними творами заклав новий напрям в московський літературі. Проте, саме з погляду мови твори цих національне “двуєдумних” авторів викликали справедливу критику. Проф. Ман-дельштам, наприклад, констатував на підставі доклад­них студій творів М. Гоголя, що автор “Тараса Буль­би”, пишучи російською мовою, думав по-українсь­ки, і, отже, фактично перекладав свої писання з рід­ної мови на чужу.

Немає нічого дивного в тому, що російська мова Гоголя була далекою від класицизму, і що редактори докладали багато зусиль для усунення з його творів “малоросійщини”. І у творчості Шевченка російською мовою надто відчутно, наскільки чужа вона психіці автора “Кобзаря”. Недаремно поет так не любив “ро­сійське слово” і своїх кореспондентів просив, щоб писали до нього “по-нашому”. Т. Шевченко чудово розумів і відчував значення рідної мови як головного знаряддя та підвалини національної культури. Тому він з таким захопленням вітав батька новоукраїнсь-

кої літератури в своїй поезії...

Національним генієм Т. Шевченко міг стати, пи­шучи тільки українською мовою. Російською мовою “Кобзар” не міг бути написаним... З іменем Шевчен­ко завжди буде пов'язане національне воскресіння українського народу, як з іменем Б. Бернсона само­стійність Норвегії, а з іменем Фр. Містраля - мовно-літературне відродження Провансу.

Так рідна мова стає невичерпним джерелом націо­нально-культурної творчості, а чужа мова - лише су­рогатом. Ось чому навіть найкращий переклад не пе­редає цілком красу і зміст оригіналу, як це влучно під­креслює вислів: “Ігааиііоге - Ігааиіоге” (перекласти -зрадити). К. Каутський в розвідці “Сполучені Штати середньої Європи” (1916) тонко вхопив таке значен­ня рідної мови: “Тільки мова, якою людина від най­молодшого віку ділиться усіма своїми враженнями з оточенням, дає нам ту силу, ту чистоту відтінків, ту різноманітність висловів, які потрібні для розвитку не лише літературних понять, а й для відтворення пов­ноти конкретного життя. Політикою та наукою мож­на займатись й мовою, вивченою в школі, але мис­тецький твір може виникнути тільки рідною мовою”. Виходячи з такого розуміння, О. Потебня вважав, що мова - “це не лише один з елементів народності, а й найбільш досконале її відбиття”.

Нація не тотожна з мовою

Соціологія, а за нею націологія, ще не мають своїх аксіом, правил без винятку. Скоріше - навпаки. Адже проблема нації належить до найсуперечливіших, бо в дискусіях щодо неї доводиться раз-у-раз стикатися з різними винятками. Так і у даному випадку. Якщо для одних дослідників мова - це найповніша, об'єктивна ознака нації, то для інших - вона виступає зовнішньою й мінливою прикметою. Так, наприклад, згідно думці Фр. Рацеля, “цілі народи відкидають одну мову й при­ймають іншу, подібно до того, як людина скидає одне вбрання й одягає інше”. Таке ставлення етнолога до цієї справи. Поділяє цей погляд славетний фран­цузький лінгвіст А. Мейє (А.МеіІІеІ), який в своєму огляді “Мови в Новій Європі” (1918) підкреслює, що майже усі народи Європи змінили свою мову один чи більше разів, усі виявили хист до вивчення інших мов. На підтвердження цього можна навести чимало при­кладів з історії Європи, не кажучи вже про інші час­тини світу, де процеси етно- і націогенезиса дуже запізнилися. Отже, йдеться про болгар, євреїв і, особли­во, про ірландців. Та не слід забувати, що євреї - це національна аномалія. Болгари - це, мовляв, націо­нальна археологія. Цим хочу сказати, що їхній сло­в'янський етногенезис пізніший, аніж євро-азіатське автохтонство. Мова ж стає народотворчим фактором у зв'язку із етногенезисом і остаточно (а саме - літе­ратурно) фіксується на етапі націогенезиса. Ірландці почали масово втрачати свою рідну мову ще на по­розі свого націогенезису. Але вони не втратили по­чуття національної самостійності, зумовленого, з од­ного боку, їхньою географічною ізоляцією на острові, і релігійним та соціальним протиірландським похо­дом Англії в нову добу, - з іншого. Так територія, ре­лігія, політика і економіка компенсували в Ірландії втрату рідної мови, захищаючи її національну відок­ремленість, допоки в боротьбі за самостійність вона стала на шлях свого націогенезису, водночас розпо­чинаючи заходи в напрямі реставрації кельтської (галльської) мови, що занепадала.

В кожнім разі приклад ірландців засвідчує умов­ність і відносність так званих зовнішніх ознак нації. Жодна з них не має абсолютного значення для нації. Так само і мова. Нація - це щось ширше і більше за мову, як це підкреслюють чимало дослідників (Й. Ной-ман, Е. Ренан, О. Бауер, В. Старосольський, Ф. Ра-цель, П. Мілюков, Є. Рад, М. Вебер та інші). Нація не може утворитись, не маючи своєї національної мови. Наприклад, індуський націогенезис з кінця минулого століття послуговується англійською мовою, як сво­го роду “койне” (об'єднуючою), бо дуже пошматова­на у лінгвістичному відношенні Індія не має й досі власної спільної мови. Всенаціональні індуські конґреси, які збираються щорічно (від 1885 р.) і є найви­щим національно-політичним органом руху, й досі послуговуються англійською мовою. Це явище в іс­торії національного відродження “приспаних народів” не є чимось надзвичайним. Бо на початку відроджень навіть каменярі й ідеологи не завжди добре знали мову, за яку боролися...

Це один бік справи, яка нас цікавить. Та вона має й іншій бік, не менш гідний уваги. Бо якщо є випад­ки, коли народ, втративши свою мову, не перестає існувати, то можна навести чимало прикладів, коли два або більше народів мають одну й ту саму мову. Скажімо, серби і хорвати, фламандці, голландці та бури (африканери) або спочатку - американці й ан­глійці, португальці та бразильці, південно-амери­канські народи (понад десять) та іспанці; амери­канські негри і американці, австралійці й англійці тощо. Щоправда, з плином часу в цій спільній мові двох чи кількох народів виникають різниці щодо ви­мови, словника, складів, і вони починають розмежо­вуватись, як, приміром, американська та англійська, або американсько-іспанська та європейсько-іспансь­ка; іноді їх відрізняє абетка (наприклад, хорватську і сербську), іноді - правопис (фламандську і голланд­ську), часом історична стадія розвитку: французька в Канаді, бурська в Африці, що є давнішими етапами розвитку своїх європейських прототипів. Проте в жодному із цих випадків не виключене взаєморозу­міння. Та з різних причин (історичних, географічних, культурних, релігійних, політичних, господарських тощо) на підставі однієї спільної мови згодом вини­кали та утворювалися два або більш окремих наро­дів чи націй.

Не тільки у житті народів, а й окремих людей мова не завжди постає критерієм національності. Бо, ска­жімо, як бути з німими, що не мають дару мови вза­галі, але належать до того чи іншого народу? Що ро­бити з людьми, що народилися у національне зміша­них родинах і від дитинства говорять не тільки мо­вою матері, а й батька? Відносити їх до двох народів? Чи їхня двомовність означає двонаціональність? Чи подвійна національність взагалі можлива? Або, може, дво- і більшомовність веде до анаціональності? По­стає питання, чи можуть бути люди без національ­ності. Відомий польський лінгвіст і поліглот проф. Бо-дуен де Куртене заявляв, наприклад, що він людина “без віри і нації”. Серед прихильників космополітиз­му трапляються люди, що вважаються безнаціональ­ними. Часто це пов'язано з їхнім поліглотизмом.

Цим не вичерпуються питання, що можуть вини­кати на цьому грунті. До них можна віднести, скажі­мо, таке: якщо людина втрачає рідну мову і приймає іншу, то чи означає це також й зміну її національної приналежності? Переважно так, але не завжди. Ір­ландці або шотландці, наприклад, мовно англізува­лися, але національне - ні. Ельзасці, анексовані Ні­меччиною в 1917 році, безсумнівно, німецького поход­ження, їхня рідна мова - німецький діалект, проте на­ціональне вони лишилися французькими патріотами і прихильниками протинімецького “реваншизму”. Так само багато литовських патріотів, які забули вже рід­ну мову, не денаціоналізувалися політичне, з громад­ського боку.

Це останнє питання має два аспекти: теоретичний і практичний. Як теоретичне, воно належить до націо-софії, а практичне - до етнополітики. В обох випадках йдеться про право на національне самовизначен­ня людини... Конкретно проблему взаємин між нацією і мовою намагалася розв'язати статистика... Та їй не пощастило це зробити, хоча вона поглибила розумін­ня природи та значення мови, розрізняючи основні її типи, а саме: мову матері, мову родинну, мову розмов­ну й мову щоденного вжитку...

Мова і раса

В розділі про націю та расу йшлося про так зване арійство, що під впливом расизму стало свого роду офіційною націософією сучасної Німеччини. Ця на­ука про арійство і аріїв видається за найчистішу расо­ву філософію історії. Насправді ж арійство - поняття не расове, а мовне. Засновано воно на мовному спо­рідненні головних груп європейського населення. На початку XIX ст. (1816) німецький лінгвіст Фр. Бопп (Рг. Ворр) констатував, що більшість європейських мов (від античних до сучасних), а саме: грецька, ла­тинська, кельтська, латвійська, литовська, албанська й слов'янські, балтійські, німецькі, романські мови -утворюють генетичну спільноту з деякими азіатсь­кими мовами, такими як санскрит, іранська та вір­менська, й що всі ці мови походять від однієї спільної прамови. Ця мовна спільнота згодом була названа “арійською”. Німці її здебільшого називають індо-німецькою.

Від ідеї арійської прамови зроблено крок до ідеї арійського пранароду. В такий спосіб факти мовно-культурного порядку були переведені в етноантропо-логічну сферу, а між мовою і расою встановлено пев­ний органічний зв'язок. Одним із фундаторів мовно­го арійства був славетний оксфордський філософ

Макс Міллер. Спробу етнографічної класифікації на­родів на підставі мов зробив видатний віденський вче­ний Фр. Мюллер в своїй “Етнографії”, що з'явилася в 1876-88 роках і знайшла жвавий відгук у науково­му світі. Природу арійства з наукового погляду все­бічно з'ясував О. Шрадер (О. Schrader) у “Die Іndogermanen”(1911).

Та незабаром виявилася помилковість арійської теорії як расової. Стало зрозумілим, що раса і мова -різні речі, які не слід плутати чи змішувати. Каменярі арійства змушені були рішуче опротестувати фаталь­не непорозуміння на цьому грунті. М. Міллер, ска­жімо, заявив, що “для мене етнолог, який говорить про “арійську расу”, “арійську мову”, “арійські очі та волосся”, - такий же великий грішник, як і мово­знавець, який веде мову про довгоголовий словник або короткоголову граматику”. Його віденський ко­лега Фр. Мюллер не менш рішуче проголосив, що “раса - це порожня фраза, звичайне шахрайство”. К. Гартман стверджує, що “так звані арійці ніколи не існували як примітивний народ, це - винахід кабі­нетних вчених”. Так само й на думку Віхрова, не від­найдено й місце фактичного осідку арійців. Навіть ве­ликий прихильник арійської теорії чеський мовозна­вець проф. В. Фляшганс мусив констатувати, що “про цей великий народ (тобто арійців - О. Б.), найзнач-ніший для історії людства, історія не говорить нам аб­солютно нічого: ні про людей, з яких він складавсь, ні про його культуру, ні про місце первісного осідку, ні про давні мандрування. Все, що ми знаємо про цей народ, відоме нам лише на підставі мови”. Можливо, занадто різко, але цілком справедливо кваліфікує арій­ство Б. Фіна, визначаючи його як “арійську хворобу” чи навіть “арійську брехню”. На його думку, в історії “людських помилок ця доктрина посяде колись по­чесне місце й стане важливим доказом того, як одна­ково легко можна обдурити фахових вчених і про­фанів”. Професійно аналізує це питання французький лінґвістА. Мейє...

Він також твердить, що раса не має нічого спіль­ного із мовою, бо це явище стосується різних катего­рій - природної та культурної. Характерні типи Євро­пи, - підкреслює він, - доліхоцефальний русявий, аль­пійський та середньоморський, - не мають чітко ви­значених кордонів, які розмежують мовні типи”. А. Мейє застерігає проти того, щоб поширювати прикметник “арійський” на європейські народи, вжи­вати його стосовно людини, яка говорить слов'янсь­кою або романською мовами... На думку цього мо­вознавця, арійцями можна називати тільки північно-західних індусів або іранців (персів).

Як бачимо, мову не слід плутати із расою. Адже, по-перше, це різні речі, й, по-друге, так зване сучасне арійство в Європі, головним чином в Німеччині, не має жодних підстав як расових, так і мовних. Арійст­во - ідеологія суто політична, що лише зовні замаско­вана псевдонауковою оздобою.

Висновки

<...> Можемо констатувати, що хоча мова й не є абсолютною ознакою нації, проте і в кожнім разі це надто типова її прикмета, яка відіграє велику роль в історії та житті народу, сприяє поглибленню наро-дотворчого процесу. Має рацію проф. В. Фляйшганс, коли пише, що “історія народу, його моральні та правничі погляди тощо, - все це цілком заховане в мові; нічим іншим, аніж через мову, не передається у спадок минувшина і спільний набуток нації; в мові зосереджено все без решток, чим народ жив і що пе­режив”.

Так виглядає націогенетична функція мови в іс­торичній ретроспективі. Не менш важливе її суспільне значення в теперішній час. Завдяки мові нація об'єд­нується і викристалізовується в громадську спільно­ту. Як слушно відзначили М. Вебер та А. Мейє, ак­тивно сприяє цьому процесові новочасна демократи­зація політичного життя. Згідно А. Мейє, “немає нації, котра не прямувала б до розвитку своєї власної мови;

мова животіє там, де вона не знаходить підтримки в національному почуванні”. У зв'язку із демократиза­цією громадського життя “боротьба за мову є сим­волом боротьби за владу” (А. Мейє). Отже, в процесі самовизначення народу мова постає вирішальним чинником етнополітичного характеру. Рідна мова -це міцна зброя поневоленого народу у визвольній боротьбі.

НАЦІЯ І КУЛЬТУРА

Культура як критерій національної самобутності

До визначальних ознак або критеріїв нації відно­сять також і культуру в найзагальнішому розумінні цього поняття. Німецький соціолог Фіркандт поділяє народи на примітивні та культурні. Ця класифікація є, власне, етно-, а не націологічна. Проф. Старосоль-ський в “Теорії нації” слушно звернув увагу на те, що саме поняття культури досі науково не визначене й залишається дискусійним. Він має рацію, коли стверджує, що не може бути мови про якусь національну культуру в загальнонаціональному значенні.Це по­в'язане з тим, що народи не являють собою поки що чогось одноманітного. Навпаки, їхнє громадське ро­з'єднання - велика перешкода для всенаціонально-го культурного об'єднання. Давніше станові та кла­сові розмежування в колі народу були такі високі, що доводилось говорити про “бель-етаж” і “сутерен” того чи іншого народу, коли між паном, з одного боку, і селянином - з іншого, існувала справжня культурна прірва; наприклад, це притаманне московському на­роду майже до кінця XIX ст. Новочасна демократія поступово вирівнює ці громадські суперечності, роз­криваючи дедалі більше суспільні “сутерени” народів. Зокрема, коли йдеться про молоді народи, що тільки-но воскресають із історичного небуття або животін­ня до нового самостійного життя, то слід враховува­ти, що у них культурний розвиток має вже наявний національний напрям, і вони з культурного боку, без­сумнівно, вже суцільніші за своїх історичних колег, як скажімо, фіни, латиші, чехи, каталонці тощо у по­рівнянні з росіянами, поляками, німцями, францу­зами та іспанцями. В цьому сенсі, подаючи свою схе­му національного відродження (див. мою працю “На­ціональна справа”, розділ II), я зазначав, що перша фаза національного пробудження має суто культур­ний характер.

Отже, якщо культура, переважно масова, вважа­ється критерієм нації, <...> самобутності та окреміш-ності, то в цьому є певна рація. Нація настільки і тому постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини - її особовість. Звісно, культурна своєрідність народу може по-різному виявлятись за­лежно від історичних та мезологічних обставин. Ви­токи цього національного індивідуалізму можна вже побачити й в етнографічному побуті народів за часів їхнього етногенезису. Та в добу націогенезису вона сягає вищих щаблів розвитку в усіх основних ділян­ках культурної творчості, тобто в літературі, мис­тецтві та науці. Зрозуміло, що до своєї культурної самобутності прагнуть усі народи. Іноді ці змагання набувають ознак національного месіанізму, як це ми бачили на прикладі фінського письменника Юхоні Ахо. Щоб довести стародавність чеської культури в порівнянні з німецькою, В. Ганка склав “старовинні” чеські рукописи, яким відводилася визначальна роль в історії чеського національного відродження. А нині турки, захоплені великим національним зрушенням, прагнуть “науково” довести, що вся світова культу­ра - турецького походження, як про це свідчить но­вітня праця турецького патріота Васрі-Гюнтекіна “Турки та їхня історична місія” (1935)... У всіх цих панрасових і паннаціональних змаганнях жевріє не­похитна віра не тільки в самобутність власної куль­тури, айв її історичну місію. Ми знаємо вже, як Фіх-те вважав німців єдиним справжнім європейським народом, а німецьку мову - істинною “прамовою”. Цікаво, що Т. Шевченко підкреслював значення куль­тури як критерія національної самобутності. В “Близ­нятах” він пише: “Що з нами буде, якщо ми через якийсь там срібляник почнемо глумитися над святи­ми звичаями старовини? Вийде з нас який-небудь француз або, не дай Боже, куций німець, а вже про тип чи, так би мовити, фізіономію національну тоді й спомину не буде. А на мою думку, коли у нації немає риси власної, що тільки їй притаманної, то вона скидається тоді на кисіль, та й ще кисіль найне-смачніший”.

Зв'язок між культурою і нацією

Ясна річ, теоретична націологія повинна вислов­люватись з приводу питань “нація і культура”. Не дивно, що багато дослідників нації вбачають її при­роду саме в культурі. Для ілюстрації цього тверджен­ня наведу два типових приклади. Серед старших на-ціологів проблему нації в культурному аспекті тракту­вав Фр. Й. Нойман. У своїй джерельній праці “Народ і нація” він подає таку дефініцію: “Нація - це велике скупчення людей (населення), які внаслідок своєрід­них культурних надбань, особливо в літературі, мис­тецтві та науці, чи в ділянці політики, витворили само­бутню загальну спільноту, яка передається через поко­ління і головним чином виявляється у спільній мові, спільних рисах вдачі, спільних звичаях, а також в дуже розвиненому відчутті національної спільноти”. В цій дефініції доречно підкреслені усі складники культури як націогенетичні чинники. Кожен з них - мова, писем-ство, особливо книга, та мистецтво, і передовсім музи­ка, наука, - пристосовані змістом і формою до життє­вих потреб народу, а також і увесь світогляд та етика, вдача і побут народу є тими елементами, що поглиб­люють процес національної індивідуалізації народу, перетворюючи його з етнографічної сировини в на­ціональне викристалізований суспільний колектив.

<...> Трактує націю як “культурну спільноту” й О. Бауер. <...> У монографії “Національне питання та соціал-демократія” О. Бауер захищає тезу, що кож­на нація репрезентує власну культуру, і що новочасний розвиток прямує до розквіту “національної куль­турної спільноти”. Цей процес поступової національ­но-культурної диференціації розпочався у зв'язку із виникненням капіталізму, особливо вищих щаблів розвитку цієї суспільно-господарської системи, але тільки за умов соціалізму за посередництвом “еволю­ційно-національної політики”, яка конче має бути соціалістичною, - досягне своєї вершини. Є фактом, -наголошує О. Бауер, - що соціалізм сприяє автономії нації, робить її долю витвором свідомої волі, впливає на всезростаюче розрізнення нації в соціалістичному суспільстві, більш чітке визначення її своєрідності, розмежування вдачі”. Змушений нагадати, що нація, за дефініцією цього націолога, - це не тільки культур­на спільнота, вона передовсім зумовлюється спільною долею і пов'язаними з цим спільними рисами вдачі. У концепції О. Бауера слушно звернуто увагу на суспіль­ний бік цього питання, а саме на внутрішню консолі­дацію нації, усунення тих суспільних перепон на тлі дотеперішнього народу, про що тут згадувалося попе­редньо. “Піднесення всього народу до національної культурної спільності, - підкреслює цей автор, - здо­буття нацією повного самовизначення, прогресуючий процес диференціації нації - це означає соціалізм”.

Згідно думці цього дослідника, соціалізм найкра­ще забезпечує масову націоналізацію народу і, таким чином, його політичне об'єднання. Соціалізм висту­пає передумовою національної культури, на брак якої в сучасному суспільстві зверталася вже увага. О. Бау­ер з'ясовує відтак механіку цього процесу шляхом так званої національної апперцепції...

Завдяки масовій апперцепції нація стає джерелом культурної своєрідності та творчості. Завдяки цьому

вона є вічним джерелом культурної різноманітності, збагачує все новими дарунками загальну світову куль­туру й вносить в її сонячне сяйво веселкову різнобарв­ність. Ось чому найбільше й найглибше національне постає також як вселюдське й світове. Можна навес­ти безліч доказів на підтвердження цієї тези. Обмежу­ся, за браком місця, лише кількома.

В музиці (яка, до речі, є одним із найхарактерні­ших проявів національної культури) чим більш ознак національного, тим вона оригінальніша й всесвітньо цікава. Не кажу вже про народну пісню, в якій найкра­ще виявляється мистецька вдача народу. Та зверне­мось до музики мистецької. Р. Вагнер був, безсумнів­но, одним з найбільших національних композиторів. Вже поетична тематика його музичних творів суто національна і навіть пранімецька. Деякі з них, напри­клад, <...>, “Лоенгрін” є апофеозом німецького на­роду, не кажучи вже про національно-міфічний “Пер­стень Нібелунгів”. Проте автор “Тристана та Ізоль-ди” й “Персіфаля” - один з найбільших корифеїв євро­пейської музики XIX ст. Це саме можна сказати про Ф. Шопена або Е. Гріга, великих музикантів польсь­кого та норвезького народів, твори яких увійшли до пантеону всесвітньої музики. Або візьмемо інший при­клад, згадаймо чеського композитора Б. Сметану. Відомо, що його музика була одним із головних чин­ників чеського національного відродження у XIX ст. Його комічна “Продана наречена” воскресила чесь­ку музику, але відтак здобула увесь світ. Програмо­вий цикл симфонічних поезій Б. Сметани “Моя бать­ківщина” - заклик сурми до визвольної боротьби. Під час світової війни, коли австрійська цензура задуши­ла всі інші прояви чеської самостійної думки - “Vlast” на концертах була єдиним стихійним виявом націо­нального протесту і віри в непереможність чеського народу.

Україна ще чекає свого Т. Шевченка в музиці. Але приклад геніального і безсмертного “Кобзаря” є до­казом з іншої ділянки культури (а саме письменства), що велике національне явище є водночас і великим вселюдським; гріхом проти душі нації є протистав-ленння національного вселюдському, коли насправді ці два елементи культури обопільне доповнюються й довершуються.

<...> Хочу ще одну згадати цікаву думку Ж. Жо-реса, одного з найвидатніших французьких націоло-гів, про те, що “нація - це скарбниця людського генію і поступу”. Інакше кажучи, нація - це вічне джерело культурно-творчого розвитку людства.

Отже, культуру цілком виправдано можна зараху­вати до критеріїв нації. Культура - це свого роду мі­рило своєрідності й вартості нації. Ступінь поширен­ня і, головне, поглиблення культури в масах - це одна із передумов перетворення народу в націю. Нація як така немислима без власної культури. Культура - пер­ший і вирішальний етап на шляху національного са­мовизначення кожного народу. Ось чому мова і релі­гія, письменство і мистецтво були й є народотворчи-ми чинниками. Адже, як пише П. Барт у розвідці “На­ція в її соціологічному значенні” (1912), “мистецтво сприяє піднесенню національної свідомості, а прина­лежність до нації, в свою чергу, стимулює мистецт­во”. Навіть для античних греків, де етногенезис най­яскравіше виявився саме в ділянці мистецтва, переваж­но різьбярства і музики як виховного засобу, ця ос­тання була критерієм, що відрізняла земляків Гомера від варварів. Це - один з найдавніших прикла­дів самовизначення народу за культурною ознакою. Цей критерій стає ще більш обов'язковим, коли йдеть­ся про самовизначення модерної нації, для якої куль­тура є легітимацією на право вступу до пантеону людськості.

РЕЛІГІЯ ТА НАЦІЯ

Релігія як один з найдавніших проявів людської культури вважається деякими націологами також за ознаку нації. У світлі історичної ретроспективи наро-дотворення доводиться констатувати, що релігія, без­сумнівно, й особливо під час етногенезису, сприяла формуванню народів.

Релігійний універсалізм і націоналізм

У своїх витоках всі релігії мають виразно націо-центричниЙ характер. Коли згодом вони церковно організовувались, деякі з них стали виявляти універ-салістичні, наднаціональні тенденції. Проте, ставши світовими, вони не втрачають зовсім свого національ­ного типу. Навпаки, їхній універсальний месіанізм породжує власний націоцентризм.

Вже в давні часи, на думку П. Варта, “релігії ан­тичних основних суспільств були виразно національ­ними”. Грецький Аполлон так само, як римський Юпітер, були національними богами. Проф. Ф. Жил­ка в “Історії всесвітніх релігій” (1924) пише: “Якщо ми хочемо зрозуміти виникнення та історію світових релігій, то мусимо ввести їх у межі давніх, з яких і про­ти яких вони постали”.

Буддизм міг вирости лише в Індії з брахманізму. Християнство також важко уявити деінде поза зем­лею ізраїльського народу. Національні релігії мають своє продовження і завершення в універсальних ре­лігіях; універсальні релігії зберігають і собі деякі оз­наки племенних релігій...

Історія усіх релігій наочно підтверджує їхній орга­нічний зв'язок з народом і краєм, де вони виникли.

Націогенетичні впливи релігії

<...> Існує певний зв'язок між релігією і нацією. Соціологічне поки що не з'ясований характер цього зв'язку. Можна припустити, що між релігійними і на­ціональними почуваннями людини існує певна ана­логія. Обидва належать до найінтимніших і водночас до найфанатичніших проявів людської душі. Хро­нологічно національна свідомість пізніша за релігій­ну. Та в релігійних почуттях вже підсвідоме криють­ся зачатки майбутньої національної відрубності. Цим до певної міри пояснюється те, що релігія давніше, а подекуди нещодавно (на Сході переважно) - була “на­ціональним критерієм”. Католик був синонімом по­ляка в царській Росії, а православний - росіянина. В Галичині уніат (греко-католик) - це національне ук­раїнець, а римо-католик - конче поляк, хоча рідною мовою для нього була українська. В Азії та Африці мохаммедан ототожнювали з арабами. Звісно, такі узагальнення помилкові, так само, як і расово-ре­лігійні...

НАЦІЯ

ЯК ПСИХОВОЛЮНТАРИСТИЧНА

СПІЛЬНОТА

Як бачимо, усі спроби визначення нації за так зва­ними об'єктивними ознаками не справдились; кожна ознака чи всі разом - не вичерпують природи нації. Адже не можна націю ототожнювати з расою або з кров'ю, вона не рабськи пов'язана з територією чи землею, не покривається мовою і тим більше релігією. Навіть культура не вичерпує абсолютно її природи, хоча нація - безсумнівне передджерело (передвісник) вселюдських культурних вартостей й інспірує най­кращі архітвори світової культури.

Саме тому поки що неможлива точна й вичерпна наукова дефініція нації. Не випадково деякі дослід­ники скептично сприймають можливість точного ви­значення поняття нації. Так, наприклад, А. Мейє гадає, що “насправді нація являє собою досить неяс­ну річ, зміст і характер якої змінюється залежно від обставин”. Хоча цей же видатний лінгвіст схильний вважати, що приналежність до нації - справа почут­тів та волі. Це нагадує теорію П. Манчіні, який серед ознак нації найголовнішою вважав “національну сві­домість”. Звичайно, що пробуджена національна сві­домість постає з попередніх національних почуттів та волі, шляхом розумової їх дистиляції. Бо національні почуття і воля діють первісне і, ясна річ, підсвідоме та стихійно. Тому і молодий націоналізм у своїй полі­тичній практиці часто буває ірраціональним і фана­тичним. Іноді цей фанатизм перетворюється в про-тикультурне варварство, як, скажімо, в Європі після світової війни. Американський етнолог Фр. Боас у праці “Раса і культура” подає таку історичну схему основних ета­пів народотворчого розвитку. “Почуття приналеж­ності до орди, - пише він, - поширюється до відчуття єдності племені, до пізнання однорідності населення більшої території, а зрештою - до національної свідо­мості. Ця остання, здається, може бути межею, до якої доходить розвиток поняття людської співприналеж-ності”. Відомий німецький соціолог М. Вебер також підкреслює чуттєвий характер природи нації, визна­чаючи її як “емоційного типу спільноту, рівнознач­ним відповідником якої стає своя держава...”. На цій підставі нація “нормально змагається за витворення держави із себе”. В свою чергу, таке розуміння нації наближається до її визначення О. Бауером як спіль­ноти долі та вдачі. Націогенетичне значення волі в процесі утворення нації відзначав батько німецької соціології Ф. Теніс на II конгресі німецьких соціоло­гів, де він в дебатах з цього приводу сказав: “При­роду модерної нації слід розуміти таким чином, що її, бодай почасти, визначають вольові змагання, ядро яких полягає в можливо більшому й загальному її поширенні”.

Отже, почуття і воля відіграють велику роль як чинники етно- і націогенезису. Натомість, зовсім під­рядна й обмежена поки що функція випадає за таких обставин розумові, зрештою, все ще малоактивному чиннику етногенезису. В політиці та громадському житті панують стихійні пристрасті, а несвідомо - кри­тичний розумовий аналіз. Проте раціоналізація сус­пільних процесів - неминуча передумова подальшого людського поступу. Модерна нація також мусить ра­ціоналізуватись, звільнити свою свідомість від намулу стихійного антисоціального атавізму. Це переду­мова міжнародного замирення та міжлюдського по­розуміння. Так усвідомлюють націю віщуни й каме­нярі історичного завтра, яких не лякає криваве без­глуздя післявоєнної сучасності. Один з них, ідеолог Пан-Європи Куденгове-Калергі, вважає, що нації “не є спільнотою крові, але духу; вони об'єднані не фізич­ним спільним походженням, а духовно спільними вчи­телями. Нації постають <...> із взаємин між талано­витими народами та їхніми велетами. Геній без наро­ду не витворить жодної культури, але й народ без ве­летнів не є нацією. Народи народжують своїх геніаль­них провідників, поетів і мислителів, які, зі свого боку, через медіум мови, релігії, мистецтва та політики пе­ретворюють народ, до якого вони належать духом”. Куденгове-Калергі ілюструє це твердження історич­ними прикладами. Мухаммед був батьком арабсько­го народу. Дайте - італійського, Лютер - німецького, Гус - чеського, Корнель, Расін, Вольтер і Руссо, На­полеон та Золя перетворили французький народ в націю. Кант, Гете і Шіллер, Ваґнер, Ніцше та Бісмарк були будівничими німецької нації; Р. Тагор і М. Ганді - духовні батьки індуської нації, як Т. Г. Масарик -чеської, а Д'Аннунціо та Муссоліні мають незапереч­ний вплив на новітній італійський націогенезис.

Висновок із цих міркувань авторів “Пан-Європи” такий: “Нації - симбіози спільнот між велетнями та їх народами, що водночас є Їхніми батьками і синами, творцями і витворами. Характерною релігією на­ціоналізму постає культ героїв. Народ об'єднують спільні герої, яких він наслідує, його об'єднують спільні ідеали та ідеальні постаті, спільні провідники, поети і боги”.

Незважаючи на те, що ця теорія та ідеологія зву­жує природу націогенезису, нехтуючи, скажімо, зна­ченням матеріального (бо це відноситься до оточення в народотворчих процесах), проте в ній слушно під­креслюється і підноситься роль духовного і індивіду­ального чинника, як свого роду активних атомів, на­вколо яких швидше і виразніше відбувається криста­лізація модерних націй, що врешті-решт (якщо вони ще не є ними) дедалі більше ставатимуть духовними спільнотами.