7.2.4. Конституційно-правовий статус "міста", "району в місті", ''села", "селища"

Відповідно до ст. 133 Конституції України, ст. 1 Закону № 280/97-ВР від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування України" та абзацу 3 ст. 1 Рішення КСУ № 11-рп/2001 від 13 липня 2001 р. у справі про адміністративно-територіальний устрій, місто, район у місті, селище, село є адміністративно-територіальними одиницями. Зазначені адміністративно-терито­ріальні одиниці слід розглядати не лише як складові частини території України, але й як самостійні суб'єкти конституційно-правових відносин та територіально-просторові межі реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина. Окрім зазна­чених правових актів, статус цих адміністративно-територіальних одиниць обумовлюється положеннями Бюджетного кодексу № 2542-ІП від 21 червня 2001 p., який фактично, виходячи з фінансової доцільності, встановлює принципи розподілу повноважень між різними рівнями самоврядування, а також між державою та самоврядуванням²⁹⁶, Законом № 280/97-ВР від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні", який фіксує повноваження та функції органів самоврядування²⁹⁷, та Закон № 586-XIV від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації", який встановлює повноваження та функції органів виконавчої влади на місцевому рівні²⁹⁸.

Конституційно-правовий статус міста, району у місті, села та селища зумовлений їх правосуб'єктністю; функціями та компетенцією органів публічної влади, юрисдикція яких поширюється виключно на території даних адміністративно-територіальних одиниць; механізмом здійснення функцій міста, району у місті, села, селища; гарантіями реалізації їх прав та

Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №37-38. - Ст. 189. Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170. Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №20-21. - Ст. 190.

247

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

юридичною відповідальність, яку можуть нести відповідні органи публічної влади.

Відсутність закону "Про адміністративно-територіальний устрій України" створює низку проблемних моментів по вре­гулюванні конституційно-правового статусу "міста", "району в місті", "села" та "селища".

До прийняття Конституції України 1996 р. порядок вирі­шення питань адміністративно-територіального устрою вре­гульовувалися Положенням "Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР", яке було затверджено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 12 березня 1981 р.²⁹⁹

Відповідно до цього акта було запроваджено класифікацію населених пунктів в УРСР. Зокрема, до категорії міст респуб­ліканського підпорядкування було віднесено міста, які були найбільшими економічними, культурними та адміністративними центрами, з кількістю населення, зазвичай, понад 1 млн осіб, якщо для дальшого економічного і соціального їх розвитку доцільно було встановлювати безпосереднє керівництво ними з боку республіканських органів.

До категорії міст обласного підпорядкування належали міста, які були економічними і культурними центрами, мали розвинуту промисловість, комунальне господарство, значний державний житловий фонд, з кількістю населення понад 50 тис. осіб, якщо для дальшого економічного і соціального розвитку цих міст доцільно було встановити безпосереднє керівництво ними з боку обласних організацій. В окремих випадках до категорії міст обласного підпорядкування належали міста з кількістю населення менш як 50 тис. осіб, якщо вони мали важливе промислове, соціально-культурне та історичне значення, близь­ку перспективу дальшого економічного і соціального розвитку, зростання кількості населення.

До категорії міст районного підпорядкування належали селища, які мали промислові підприємства, комунальне господарство, державний житловий фонд, мережу соціально-культурних закладів і підприємств побуту, з кількістю населення

Відомості Верховної Ради УРСР. - 1981. - № 12. - Ст. 179.

248

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

понад 10 тис. осіб, з яких не менш як дві третини становили робітники, службовці та члени їх сімей.

Зачислення населених пунктів до категорії селищ міського типу, встановлення і зміна їхніх меж, а також зміна їх підпо­рядкованості проводяться виконавчим комітетом обласної Ради народних депутатів за поданням виконавчих комітетів відповід­них районних, міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.

До категорії селищ міського типу могли бути віднесені населені пункти, розташовані при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підпри­ємствах з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, а також населені пункти, на території яких розташо­вані вищі та середні спеціальні навчальні заклади, науково-дослідні установи, санаторії та інші стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, які мають державний житловий фонд, з кіль­кістю населення понад 2 тис. осіб, з яких не менш як дві трети­ни становлять робітники, службовці та члени їх сімей. В окре­мих випадках до категорії селищ міського типу належали населені пункти з кількістю населення менш як 2 тис. осіб, але не більш як 500 осіб, якщо вони мали близьку перспективу економічного і соціального розвитку, зростання кількості населення. Об'єднання сільських населених пунктів, а також зміна їх підпорядкованості проводяться виконавчим комітетом обласної Ради народних депутатів за поданням виконавчих комітетів відповідних районних, міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів³⁰⁰.

Успішне використання такої класифікації уможливлювалося лише завдяки існуваню радянської системи організації влади на місцях. З її руйнацією та розвитком інституту місцевого само­врядування застосування таких підходів стало недоцільним.

Відповідно до Конституції УРСР (30.01.1937 р.) сільська, селищна, місь­ка, районна у місті, районна та обласна ради називались як "Ради депутатів трудящих". Конституція УРСР (20.04.1978 р.) запровадила нову назву — "Ради народних депутатів". Сучасна назва представ­ницького органу місцевого самоврядування "рада" без словосполучен­ня "народних депутатів" почала використовуватися з часу підписання Конституційного Договору (08.06.1995 p.).

249

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

Більше того, тепер до уваги беруться міжнародно-правові стандарти регулювання статусу населених пунктів. Зокрема, слід звернути увагу на положення Міжнародної хартії з охорони й реставрації нерухомих пам'яток і визначних місць (Венеція, 1964 р.)³⁰¹, Рекомендації ЮНЕСКО про збереження і сучасну роль історичних ансамблів (Варшава — Найробі, 1976 р.)³⁰², Міжнародної хартії про охорону історичних міст (Вашингтонська хартія, 1987 р.)³⁰³, Рішення Конференції Організації Об'єднаних Націй по населеним пунктам (Хабітат II) в Стамбулі (Туреччина, 3—14 червня 1996 р.)³⁰⁴, Єреванської декларації про децентралізацію³⁰⁵, Загальної класифікації територіальних одиниць для статистики (NUTS) від 26 травня 2003 p. (Regulation (EC) № 1059/2003 Of The European Parliament And Of The Council)³⁰⁶.

З метою класифікації населених пунктів доцільно брати до уваги такі критерії, як чисельність населення, функціональне призначення населеного пункту в державі, його адміністративне та соціально-економічне значення, внутрішній територіальний устрій, порядок здійснення публічної влади та форми управління, час та причини виникнення.

Творчо розвинувши дані критерії та не порушуючи чинної Конституції України, можна розробити та прийняти низку зако­нів, зокрема "Про статус міста в Україні", "Про міста — облас­ні центри", "Про міста — районні центри", "Про малі міста України", "Про історичні міста України". Прийняття таких актів лише сприятиме більш конкретному визначенню конституційно-правового статусу міста в Україні та зміцненню його економічного і політичного потенціалу.

Дуалістична природа сучасного міста спричинена тим, що воно є населеним пунктом і адміністративно-територіальною одиницею. Як населений пункт місто проявляє себе як частина

³⁰¹ h tip: //zakon 1. га da. gov. ua.

³⁰² hl.t:p://zakon 1 .rada.gov.ua.

³⁰³ http://zakon 1 .rada.gov.ua.

³⁰⁴ http://zakon 1 .rada.gov.ua.

³⁰⁵ http: // zakon 1. rada. gоv. ua. ³⁽* htip://zakon 1.rada.gov.ua.

250

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

комплексно заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та іншої суспільної діяльності, має сталий склад населення, власну назву та зареєстрована в порядку, передбаченому законом.

Як адміністративно-територіальна одиниця місто є просто­ровою основою для організації та діяльності місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Сформувалася низка проблем, які висвітлили весь спектр недоліків у сучасному адміністративно-територіальному устрою України.

Зокрема, йдеться про неможливість врегулювання між-бюджетних відносин на рівні район — місто районного зна­чення — село — селище через відсутність єдиного підходу до утворення адміністративно-територіальних одиниць, і, відповід­но, неможливість зафіксувати єдині нормативи видатків для цих рівнів влади. З'явилися труднощі у врегулюванні питання власності, керованості бюджетними установами спеціалізованого призначення (лікарнями, школами-інтернатами тощо) у великих містах. Крім цих установ, які обслуговують виключно населення міста, існують однотипні установи, які обслуговують інше населення області.

Окрім вищезазначених, є досить низька забезпеченість коштами, відповідно до Бюджетного Кодексу, бюджетів міст обласного значення, які мають малу чисельність населення; значні витрати коштів на фінансування утримання органів місцевого самоврядування в селах з малою кількістю населення, які інколи не мають бюджетних установ, крім сільради; високі питомі видатки на утримання органів самоврядування в мало-чисельних районах порівняно з густонаселеними районами тощо. Проблемою є те, що досі не врегульований статус району в місті та повноваження його представницьких органів; не врегульовані правила найменування та перейменування населених пунктів, інших адміністративно-територіальних одиниць; є території, де нечітко визначена юрисдикція тих чи інших органів влади (наприклад: м. Львів, м. Винники, смт Брюховичі та с Рудно); не врегульовані поняття "село", "селище", "місто районного значення", "місто обласного значення"; не врегульовані питання формування утворень, яким відповідно до договорів

251

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

передаються повноваження адміністративно-територіальних одиниць — агломерацій, мегаполісів тощо.

Сьогодні дискутується питання встановлення поняття "на­селений пункт". На думку членів робочої групи, яка працювала над офіційним законопроектом від уряду у 2004 p., населений пункт — це сфера компактного проживання мешканців. На­селені пункти, які не задовольняють умови віднесення їх до адміністративно-територіальних одиниць, можуть мати деякі елементи самоврядування та повноваження, однак наділення їх ними здійснюється не державою, а адміністративно-тери­торіальною одиницею, складовими яких є ці населені пункти.

Адміністративно-територіальна одиниця повинна задоволь­няти такі умови: мати певний рівень бюджетної та організаційної самодостатності відповідно до рівня, на якому формується адміністративно-територіальна одиниця; відповідати умові керованості території; мати ексклюзивні компетенції щодо пов­новажень відповідних рівнів, неможливість виконання певних компетенції веде до ліквідації адміністративно-територіальної одиниці; неперетинання територій юрисдикції адміністративно-територіальної одиниці одного рівня та типу; відсутність територій, які не охоплені адміністративно-територіальної одиниці всіма трьома рівнями, окрім тих, які мають спеціальний статус та регулюються безпосередньо державою.

На думку В.М. Шкабаро, місто розглядається як населений пункт, що сформувався історично природним шляхом або ство­рений за ініціативою держави, який відповідно до законодав­ства віднесено до категорії міст, і в межах території якого на публічних засадах самоорганізується та функціонує міська територіальна громада, що має специфічну економічну, екологіч­ну, технічну, соціально-культурну інфраструктуру, організа­цію політичного і суспільного життя та визначені й закріплені Конституцією, законами України та статутом територіальної громади міста права щодо вирішення питань місцевого та дер­жавного значення³⁰⁷.

Шкабаро В.М. Місто в системі адміністративно-територіального устрою України // Держава і право. Збірник наук, праць. — К.: Ін-т держави

252

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

Розкриваючи конституційно-правову природу статусу "міста", "району в місті", "села" та "селища", потрібно звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України від 13 липня 2001 р. у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів "район" та "район у місті", які застосовуються в п. 29 ч. 1 ст. 85, ч. 5 ст. 140 Конституції України, і поняття "організація управління районами в містах", яке вживається в ч. 5 ст. 140 Конституції України та в ч. 1 ст. 11 Закону України "Про столицю України — місто-герой Київ", а також щодо офіційного тлумачення положень п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України, п. 41 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" стосовно повноваження міських рад самостійно вирішувати питання утворення і ліквідації районів у місті³⁰⁸.

У цьому рішенні Конституційний Суд України зазначив, що під термінами "район", що використовується в п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України, і "район у місті", що вживається в ч. 1 ст. 133, ч. 5 ст. 140, ч. 1 ст. 142 Конституції України і відповідно в абзаці 3 ст. 1 Закону України "Про місцеве само­врядування в Україні", ч. 1 ст. 2 Закону України "Про столицю України — місто-герой Київ", треба розуміти різні за своїм значенням адміністративно-територіальні одиниці в системі адміністративно-територіального устрою України, правовий статус яких повинен визначатися законом.

Згідно з п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повно­важень ВР України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна їх меж, найменування і перейменування тільки районів, а не районів у містах.

На думку Конституційного Суду України, поняття "орга­нізація управління районами в містах", що міститься в ч. 5 ст. 140 Конституції України, треба розуміти в системному зв'язку з її ст.ст. 142, 143 як повноваження міських рад, що є органами місцевого самоврядування в містах з районним поділом приймати рішення щодо: матеріально-фінансового

і права і.м. В.М. Корецького НАН України, 2002. — Вин. 18: Юридичні

і політичні науки. — С. 115—118.

Офіційний вісник України. - 2001. - №29. - Ст. 162. - С 1327.

253

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

та організаційного забезпечення здійснення місцевого само­врядування в районах міста; утворення чи неутворення в місті районних рад та в разі їх утворення визначення обсягу і меж повноважень районних рад; адміністративно-територіального устрою та з інших питань у межах і порядку, визначених Конституцією та законами України³⁰⁹.

7.2.5. Конституційно-правовий статус столиці України ~ міста-героя Києва

У Конституції України існує декілька норм, які стосуються статусу Києва. Згідно з ч. 7 ст. 20; п. 16 ч. 1 ст. 92; ст.ст. 118, 133 і 140 Київ (як і м. Севастополь) є містом, яке має спеціальний статус. Специфіка цього статусу, зазначена в ч. 2 ст. 118 та ст. 140 Конституції України, виявляється у тому, що це місто постає як одиниця державного управління, і як одиниця місцевого самоврядування.

Київ поряд з іншими містами має право на самоврядування, традиції якого, зокрема в Києві, є досить тривалими (12 жовтня 1997 р. Київ відсвяткував 500-ліття свого Магдебурзького права). Конституція України в ст. 7 прямо закріплює правовий принцип, згідно з яким в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Цей принцип поширюється і на місто Київ. Особливістю Києва як міста є лише те, що Київ не входить до складу Київської області і безпосередньо взаємодіє з центральними органами виконавчої влади.

На місто Київ, крім ст. 7 Конституції, поширюються й інші її положення, які стосуються місцевого самоврядування і ви­значають засади організації місцевого самоврядування.

Однак лише тому, що Київ є адміністративним центром, столицею України, а виконання столичних функцій потребує спеціального регулювання, наявності державної виконавчої влади, місцеве самоврядування у місті Києві теж повинно мати специфіку. Київ посідає особливе місце в системі адміністра­тивно-територіального устрою України як місто загальнодер­жавного значення.

Офіційний вісник України. - 2001. - №29. - Ст. 162. - С. 1327.

254

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

Ці досить вагомі обставини потребують обов'язкового вра­хування при визначенні особливостей управління містом Киє­вом, доцільності більш широкої репрезентації в ньому органів виконавчої влади. Ось чому в спеціальному законі мають визна­чатись як специфіка — особливості здійснення місцевого само­врядування, так і специфіка — особливості здійснення держав­ної виконавчої влади, про що йдеться в Конституції України.

Така специфіка перебуває в площині обсягу повноважень органів місцевого самоврядування в місті Києві, особливостей їх взаємовідносин з органаїми державної влади тощо. Конститу­ційні норми щодо особливостей здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування (ч. 2 cm. 118 та ч. 2 cm. 140), отже, діють лише в своїх принципових положеннях, тих положеннях, які визначають природу і правові засади місцевого самоврядування, його повноту, правові гарантії здійснення тощо. В іншому вони відсилають до окремого закону України. Тобто конституційні норми, присвячені місцевому самоврядуванню і місцевій державній адміністрації стосовно м. Києва, мають рамковий характер. І законодавець, розробляючи закон про статус Києва, лише модифікує поєднання виконавчої влади на місцях і місцевого самоврядування, не порушуючи при цьому принципових конституційних положень.

Якщо законодавець пов'язаний лише конституційними принципами, то чи означає це, що він має надзвичайно великі простори для правового регулювання? На перший погляд, за­конодавець може використати дозвіл на конкретизацію статусу досить широко, як на користь компетенції місцевої державної адміністрації, так і на користь місцевого самоврядування. Проте якщо ретельно розглянути це питання, виявляється, що це не зовсім так. Законодавець не може на вільний політичний розсуд у разі регулюванйя статусу столиці вибирати між прагненням зміцнити структуру державного управління чи самоуправління на рівні міста через різну вагу цих елементів в організації влади в місті Києві. Законодавець пов'язаний цілою низкою принци­пових конституційних положень, які стосуються як виконавчої влади у Києві, так і місцевого самоврядування.

Не можуть бути проігноровані, зокрема, право територі­альної громади міста Києва самостійно вирішувати питання

255

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

місцевого значення в межах Конституції і законів України (ч. 1 cm. 140), право на організацію управління районами у місті (ч. 5 cm. 140), право на формування виборного органу місце­вого самоврядування — ради (ч. 2 cm. 140), право на обрання міського голови (ч. 2 cm. 141), право на майно та на управління ним (cm. 142), право на фінанси, на державну фінансову під­тримку (cm. 143), право на ведення місцевих справ, на широ­ку компетенцію щодо вирішення питань місцевого значення, право на захист прав місцевого самоврядування в судовому порядку (cm. 143).

Простежимо це на прикладі відомого і важливого питання, а саме — виконавчого органу міської ради. Чи можна відмо­витися від такого органу і перенести його виконавчі повно­важення на місцеву державну адміністрацію? Таке рішення буде конституційним лише у разі, коли наявність виконавчого апарату не є суттєвою для нормального функціонування міс­цевого самоврядування як конституційно-правової інституції, іншими словами, якщо такий орган може бути відсутнім, а місцеве самоврядування, як гарантована Конституцією інсти­туція, не буде порушеним.

Відповідь на це питання має враховувати природу самовря­дування як особливу форму організації управління в держа­ві, не тільки як можливість прийняття тих чи інших рішень представницьким органом, рішень, які мають бути виконані тим чи іншим органом, а водночас як право цього представ­ницького органу самому обирати форми, методи і процедури втілення своїх рішень у життя. Саме ця риса є сутнісною для місцевого самоврядування як єдності нормотворчої і виконавчої діяльності, що відповідає суті правової держави, задекларованій в cm. 1 Конституції України, принципу поділу влад, оскільки самоврядування (як управління) належить повністю і виключно до виконавчої влади в розумінні cm. 6 КонстатуціїУкраши. Особливою ознакою цієї форми управління є лише її децентралізація. З цього випливає і це означає лише, що на громадян, як носіїв права на місцеве самоврядування, покладено відповідальність за конкретне виконання і здійснення того, що вирішив місцевий представницький орган. Водночас це аспект тієї автономії, якою місцеві жителі володіють і в сфері організаційних питань, як

256

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

частини їх права на самоврядування. Як складова частина місцевого самоврядування конституційно-правової інституції, організація виконання рішень представницького органу, а відтак самих громадян, за допомогою комунальних службовців, обраних посадових осіб, не може бути вилучена з місцевого самоврядування без завдання шкоди його суті та природі.

Підтвердженням такого підходу є висновок Бюро Конгресу місцевих та регіональних влад Європи, що стосується оцінки правової ситуації, пов'язаної з усуненням з посади голови Київ­ської міської ради Л. Косаківського та статусом міста Києва. В листі Президента Конгресу Клода Егі на ім'я Глави Адміністра­ції Президента України п. Кушнарьова від 10 вересня 1997 р. зазначено, що принципи Європейської хартії про місцеве само­врядування мають бути повністю застосовані у місті Києві, а законодавство має забезпечити, щоб виборна міська рада мала власний адміністративний орган, відповідальний за питання, які належать до повноважень місцевого самоврядування в столиці, і підпорядкований виборній раді. Бюро вважає також, що За­кон України "Про місцеве самоврядування в Україні" має бути завершено додатковими законодавчими актами щодо статусу Києва та Севастополя: територіальної адміністрації, місцевого фінансування; комунальної власності на землю; статуту ви­борних членів рад. Занепокоєння з приводу стану "місцевої демократії в Україні та звільнення з посади мера міста Києва" висловило також Бюро Парламентської Асамблеї Ради Європи під час засідання 22 грудня 1997 р.

Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" з урахуванням положень Європейської хартії про місцеве самоврядування по­слідовно закріпив весь спектр форм здійснення територіальними громадами місцевого самоврядування (безпосередні форми — через місцеві референдуми, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання; опосередковані форми — через виборні ради та їхні виконавчі органи, органи самоорганізації населення тощо (ст.ст. 7—14). Закон закріпив також порядок прийняття статуту територіальної громади (cm. 19), визначив повноваження рад та їхніх виконавчих органів (ст.ст. 25—41, 43—44), матеріальні і фінансові засади місцевого самоврядування (розділ 3), врегулював інші питання організації місцевого

9 7-180

257

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

самоврядування. Проте реалізація цього Закону щодо Києва виявилася практично неможливою, незважаючи на те, що в його ст. 24 прямо визначено, що правовий статус місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначається цим Законом з особливостями, передбаченими законами про ці міста. Проблема полягає в тому, що з прийняттям цього Закону не був остаточно врегульований не лише статус місцевого самоврядування в Києві (уп. 1 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення¹' Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" прямо встановлено, що положення цього Закону є підставою для розробки та прийняття закону про місто Київ), а й статус місцевої державної адміністрації, з обсягом повноважень значно ширшим, ніж це опосередковано випливало з Закону 21.05.1997 р. № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні"³¹⁰. Але лише опосередковано, оскільки Закон визначав лише повноваження органів місцевого самоврядування, а не місцевих державних адміністрацій, їх статус, повноваження, організація, порядок діяльності, оскільки вони входять до системи органів виконавчої влади, згідно з п. 12 ч. 1 ст. 92, а також ч. 2 ст. 120 Конституції України, мають визначатися виключно Конституцією та законами України. Отже, й проблема уточнення повноважень місцевої адміністрації в Києві, яка за п. 10 Розділу XV "Перехідних положень" Конституції України здійснювала виконавчу владу в місті Києві, вимагала вирішення на законодавчому рівні.

А головний аргумент щодо неможливості прямого застосу­вання Закону України "Про місцеве самоврядування" стосовно міста Києва полягає в тому, що Закон є актом, який повинен ґрунтуватися на Конституції. А це означає, що оскільки Кон­ституція надає законодавцю повноваження диференціювати правовий статус Києва щодо інших міст, то загальний закон про місцеве самоврядування, який, не вирішуючи по суті про­блему такої диференціації, а лише намагаючись відмовитись від неї чи відіслати до іншого закону, не може бути повнокровним регулятивним актом безпосереднього застосування в повному обсязі щодо місцевого самоврядування в місті Києві.

Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 1.70.

258

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

Щодо адміністративно-територіального устрою в м. Києві, то він має визначатися не тільки Конституцією України, а й відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України законом України про територіальний устрій, який визначатиме порядок утворення і ліквідації районів у містах, встановлення та зміну їх меж, найменування і перейменування таких районів.

У ч. 1 ст. 133, ч. 4, 5 ст. 140 Конституції України і відпо­відно в абзаці 3 cm. 1 Закону України "Про місцеве самовряду­вання в Україні"³¹¹, у ч, 1 cm. 2 Закону України "Про столицю України — місто-герой Київ"³¹² район і район у місті визна­чаються як окремі адміністративно-територіальні одиниці, які мають різний правовий статус та інші відмінні ознаки.

Згідно з п. 29 ч. 1 cm. 85 Конституції України до повнова­жень Верховної Ради України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна їх меж, найменування і пере­йменування таких районів, а не районів у містах.

Функціонування і розвиток місцевого самоврядування є визначальним для будь-якої демократичної держави. Форми місцевого самоврядування у кожній державі зумовлені її полі­тичним, територіальним устроєм, історичними, національними, економічними та іншими ознаками.

Україна — суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (cm. 1 Конституції України). Носієм суверені­тету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 cm. 5 Конституції України). В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (cm. 7 Конституції України). Місцеве самоврядування є пра­вом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ч. 1 cm. 140 Конституції України).

Ці конституційні положення свідчать про те, що Україна не тільки закріплює гарантії місцевого самоврядування в Консти-

³¹¹ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

³¹² Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 11. — Ст. 79.

259

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

туції, а й визнає його як одну з фундаментальних засад демо­кратичного устрою держави і суспільства. Система місцевого самоврядування у своїй основі визначається адміністративно-територіальним устроєм України.

Обсяг повноважень міських рад встановлюється Консти­туцією України (ч. 6 cm. 140), Законом "Про місцеве само­врядування в Україні"³¹³ та Законом про столицю та іншими законами України.

Поняття "організація управління районами в містах" у контексті ч. 5 cm. 140 Конституції України та частини першої cm. 41 Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" пов'язане з питаннями організації і надає можливість міським радам у містах з районним поділом вирішувати питання щодо: матері­ально-фінансового та організаційного забезпечення здійснення місцевого самоврядування в районах міста; утворення чи не утворення в місті районних рад та в разі їх утворення визна­чення обсягу і меж повноважень районних рад; адміністратив­но-територіального устрою та інші питання в межах і порядку, визначених Конституцією України, Законом "Про місцеве само­врядування в Україні" й іншими законами України.

На відміну від Закону "Про місцеве самоврядування в Укра­їні", згідно з ч. 4 cm. 16 якого територіальні громади міста або міська рада можуть утворювати або не утворювати органи місцевого самоврядування районів у місті (районних раду міс-ті)^зи, Закон про столицю (cm. 7) прямо передбачає існування в системі місцевого самоврядування районних рад (не обмежу­ючи їх кількісно).

Відповідно до ч. 2 cm. 140 Конституції України особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севас­тополі визначаються окремими законами. Статус міста Києва визначається Законом "Про столицю України — місто-герой Київ", яким питання організації управління районами в місті віднесено до компетенції Київської міської ради (ч. 1 cm. ll)_t a також надано додаткові повноваження, зумовлені спеціальним статусом міста Києва як столиці України. Органи місцевого

Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170. Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

260

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують створення належних умов для діяльності Президента України, ВР України, KM України, центральних органів державної вла­ди, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій тощо. Здійснення столичних функцій забезпечу­ється органами виконавчої влади та органами місцевого само­врядування і гарантується державою (ч. 2 ст. 4 Закону про столицю).

Наведене дало підстави Конституційному Суду України дійти висновку, що поняття "організація управління районами в місті Києві" (ч. 1 cm. 11 Закону про столицю) за змістом від­повідає поняттю "організація управління районами в містах" (ч. 5 cm. 140 Конституції України), за винятком повноважень приймати рішення щодо неутворення районних у місті рад, оскільки вони є обов'язковою складовою системи місцевого самоврядування в місті Києві³¹⁵.

Чинні Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" та Закон про столицю до компетенції міських рад відносять по­вноваження приймати рішення з питань адміністративно-те­риторіального устрою в межах і порядку, визначених цими та іншими законами.

Межі таких повноважень міських рад, зокрема щодо утво­рення і ліквідації районів у місті (на відміну від районів як регіонально-географічних утворень), Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами України чітко не визначені і не віднесені до компетенції інших органів. У зв'язку з цим та виходячи із спеціального конституційно-право-

³¹⁵ Рішення КСУ у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів "район" та "район у місті", які застосовуються в п. 29 ч. 1 ст. 85, ч. 5 ст. 140 Конституції України, і поняття "організація управління районами в містах", яке вживається в ч. 5 ст. 140 Конституції України та в ч. 1 ст. 11 Закону України "Про столицю України — місто-герой Київ", а також щодо офіційного тлумачення положень п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України, п. 41 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" стосовно повноваження міських рад самостійно вирішувати питання утворення і ліквідації районів у місті [Справа про адміністративно-територіальний, устрій) // Офіційний вісник України. — 2001. — № 29. - С 162. - Ст. 1327.

261

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою..,

вого статусу міста Києва як столиці України не виключається можливість вирішення цих питань Київською міською радою до їх повного законодавчого врегулювання.

На тлі гострих дискусій, конкуренції теоретичних, праг­матичних та політичних мотивів і відбувався процес розробки проектів законів про статус столиці — міста Києва, а також їхнє обговорення у Верховній Раді України.

Принагідно зауважимо, що було розроблено кілька проектів організації місцевого самоврядування у місті Києві, у тому числі проект KM України, проект народних депутатів В. Чемериса і В. Бондаренка, проект народних депутатів О. Лавриновича, В. Стретовича, Т. Стецьківа та інших народних депутатів. За­гальним для всіх пойменованих проектів було те, що всі вони намагалися визначити специфіку столичних функцій, зумовлені цими функціями порядок формування бюджету м. Києва, ре­жим комунальної власності, особливості організації місцевого самоврядування, дати гарантії здійснення столичних функцій. Спільним для них було й те, що вони визначали територію міста та його адміністративно-територіальний поділ. Жоден з законопроектів не передбачав впровадження на рівні районів у місті Києві районних державних адміністрацій. Однак про­поновані моделі організації місцевого самоврядування мали суттєві розбіжності.

262

Розділ 8

УКРАЇНА - СУВЕРЕННА ДЕРЖАВА

8.1. Поняття суверенітету в конституційному праві

У справжньому демократичному суспільстві первинним і єдиним суверенітетом є суверенітет народу. На цьому ґрунту­ється Конституція нашої держави: носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні — народ (cm. 5). Формами здійснення народного суверенітету є пряма і представницька демократія (на­родовладдя). У Конституції України зафіксовано: народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (cm. 5). Держава як основна форма організації народу повинна бути тією інституцією, яка створе­на для втілення в життя народовладдя (народний суверенітет).

Верховна Рада, виражаючи волю народу, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, за­значено у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., проголошує державний суверенітет як верхо­венство, самостійність, повноту і неподільність влади Респу­бліки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах³¹⁶.

Держава у своїй діяльності керується як нормами націо­нального права, так і ратифікованими нею загальновизнани­ми принципами міжнародного права (ст.ст. 1, 9 Конституції України).

Отже, першочергово, підґрунтям державного суверенітету є суверенітет народу. Звідси, як ми вважаємо, державний суверенітет є верховною владою, що виходить від народу, і полягає у самостійному здійсненні державою завдань і

³¹⁶ Відомості Верховної Ради УРСР. ~ 1990. - № 31. - Ст. 429.

263

Розділ 8. Україна — суверенна держава

функцій в межах національного і міжнародного црава. Недарма Конституція України (ст. 5) акцентує, що право визначати і зміцнювати конституційний лад належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Пріоритетність народного суверенітету підтверджує процес становлення української державності в 90-х роках XX ст. Зокрема Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.³¹⁷, у якому йшлося про те, що продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, ВР України проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України, був схвалений всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. І нині, як ми щойно зазначили, законопроекти про внесення змін до Основного Закону, зокрема, до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" затверджує всеукраїнський референдум (ст.ст. 155, 156 Конституції України).

8.2. Державно-правові ознаки суверенітету України

Суверенітет — не лише властивість держави, а й здатність державної влади бути верховною всередині країни і незалеж­ною (самостійною у міжнародних відносинах). Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:

• по-перше, наявність верховної державної влади всере­дині країни як результат самовизначення української нації, усього українського народу, проголошення на­родовладдя, забезпечення верховенства Конституції і законів на своїй території. В Акті проголошення не­залежності України йдеться, що на території держави чинні виключно Конституція і закони України. В Украї­ні визнається і діє принцип верховенства права (cm. 8 Конституції);

³¹⁷ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — №38. — Ст. 502.

264

8.2. Державно-правові ознаки суверенітету України

• по-друге_г територіальне верховенство, яке було сфор­ мульоване Декларацією про державний суверенітет: Україна здійснює верховенство на всій своїй території. Територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди, держава самостійно визначає свій адміністративно- територіальний устрій. Нині чинна Конституція України (ст.ст. 2, 17, 73) встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною, виключно всеукраїн­ ським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішою функцією держави, справою всього українського народу.

Територія є просторовою межею здійснення державної влади і водночас матеріальною основою незалежної держави. У науковій літературі³¹⁸ підкреслено, що по­ширення державної влади на певний простір і пану­вання над цим простором державної влади називають територіальним верховенством. Загалом держава може здійснювати верховенство лише всередині своєї держав­ної території і панувати лише на своїй, а не на чужій території; в межах будь-якої конкретної території може діяти лише одна державна влада;

• по-третє, наявність свого громадянства і права само­ стійно вирішувати питання про громадянство. У Дек­ ларації про державний суверенітет України йдеться про те, що Україна має своє громадянство, всім грома­ дянам гарантуються права і свободи, які передбачені українською Конституцією і нормами міжнародного права, визнаними Україною. В Україні існує єдине гро­ мадянство (cm. 4 Конституції). Поняття громадянства, принципи законодавства України про громадянство, порядок набуття громадянства України, припинення громадянства, повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства само-

Мауіщ Т. Государственное право Германии. — М., 1959. — С. 70.

265

Розділ 8. Україна — суверенна держава

стійно сформульовані державою у Законі "Про грома­дянство України";

• по-четверте, наявність самостійної фінансово-кредитної системи, що гарантує економічну самостійність дер­жави. Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах, створюючи банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи. Виключно законами України визначається (встановлюється) право­вий режим власності, державний бюджет і бюджетна система, система оподаткування, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної та іно­земної валют, засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи (cm. 92 Конституції України). Бюджетна система України базується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами (cm. 95 Кон­ституції); грошовою одиницею України є гривня (cm. 99 Конституції); Рада Національного банку України роз­робляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням (cm. 100 Консти­туції України);

• по-п'яте, самостійне здійснення зовнішньополітичної ді­яльності державою. Відносини України з іншими держа­вами будуються на засадах рівноправності, взаємопова­ги і невтручання у внутрішні справи. Україна самостійно вступає у відносини з іноземними державами, укладає з ними угоди, договори, обмінюється дипломатичними і консульськими представництвами. Зовнішньополітич­на діяльність України, зазначено в Основному Законі держави (cm. 18), спрямована на забезпечення її на­ціональних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизначеними принципами і нормами міжнародного права;

• по-шосте, наявність Збройних сил України, інших військових формувань, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності

266

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

і недоторканності. Конституція України (cm. 17) вміщує положення, за яким ''захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу". Зовнішнім проявом суверенітету України є її державні сим­воли: Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн.

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

Поняття "державний символ" походить від грецького "ах>іф6кох>", що означало в стародавній Греції умовний знак для членів таємного товариства. З розвитком конституційного законодавства державні символи набули статусу "конституційно-правового інституту". До такого висновку доходимо завдяки системному аналізу конституційно-правових норм, якими встановлюється опис державних символів та визначається порядок їх використання.

Принагідно зазначимо, що на різних етапах становлення української державності діяли (діють) правові норми, якими врегульовується правовий статус державних символів. Напри­клад, можна згадати законодавчі акти доби Української На­родної Республіки. Центральна Рада 14 січня 1918 р. ухвалила "Тимчасовий закон про фльоту Народної Української Респу­бліки. Відповідно до положень цього Закону "Прапором Укр. Військової фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовто­му — кольорах. В кряжі блакітного кольору історичний золо­тий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому". "Прапором Укр. торговельної фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовтих — кольорах"³¹⁹. У часи гетьманату опис військово-мор­ського прапора визначався положеннями наказу від 18 липня 1918 р.

Артикул V Тимчасового Основного Закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської

³¹⁹ Вісник Ради народних міністрів Української Народної Республіки. — 1918. - № 16. - С 3.

267

Розділ 8. Україна — суверенна держава

монархії (від 13.11.1918 р.) закріплював Герб, Прапор та "Державну печать Західно-Української Народної Республіки"³²⁰. У тексті Проекту Основного державного закону Української Народної Республіки також було передбачено конституційне врегулювання питання державної мови (артикул 8), державного герба (артикул 9), державної барви (артикул 10), прапора військового та торгового флоту (артикул 11)^37л.

У наукових дослідженнях, окрім поняття "державні символи", трапляються також такі поняття, як "інсигнії" (лат. signum — знак); "клейноди" (нім. kleinodien — регалії, емблеми влади); "емблеми"; "атрибути держави" тощо. І хоча в наукових колах досить активно обговорювалось питання конституційно-правового змісту поняття "державні символи", конституційне законодавство України досі ще не закріплює дефініцію цього поняття. Натрапляємо лише на спробу закріпити поняття "місцева символіка"³²².

Особливості розвитку, встановлення та використання дер­жавних символів в Україні досліджені у працях М. Андруся-ка, М. Битинського, А. Гречила, К. Гломозди, Р. Климкевича, А. Кубинського, В. Сочинського, В. Ткаченка, В. Трембіцького, Б. Яневського та ін.

Від часу прийняття Декларації про державний суверенітет України і аж до прийняття Конституції України (28.06.1996 р.) питання державних символів було одним із найбільш диску­сійних. Не раз можна було почути закиди, що національна

Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі Конституції України. — К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. — С 96.

Проект Правительств енної Комісії по виробленню Конституції Україн­ської держави. Основний державний закон Української Народної Респуб­ліки // Конституційні акти України. 1917— 1920. Невідомі Конституції України. — К.: Філософська і соціологічна думка. — 1992. — С. 127.

Місцева символіка — герб міста, селища, села, назва чи зображення архітектурних, історичних пам'яток, визначених такими відповідно до законодавства (абзац 6 п. 1 Указу Президента Україна № 565/99 від 25.05.1999 р. "Про місцеві податки і збори". Указ не вступив в дію через відхилення проекту Закону України про місцеві податки і збори згідно з Постановою Верховної Ради України № 754-XIV від 17.06.1999 p.).

268

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

символіка "дискредитована" і потребує заміни³²³. Такий погляд був обґрунтований, зазвичай, з позиції радянської ідеології та політики.

У дискусіях особливу увагу приділяли не лише змісту де­фініції "державні символи", але й тому, яким має бути новий прапор, герб та гімн новоутвореної держави. Розбіжність по­літичних поглядів з цього питання стала однією з причин відмови частини народних депутатів України у складенні присяги перед Верховною Радою України³²⁴. Це свідчило про наявність конституційного конфлікту, який вирував не лише у стінах парламенту, але й охопив собою значну частину українського суспільства. На щастя, на сьогодні у національній символіці намагаються побачити не націоналістичний, а навпаки — гуманний зміст. Широкого вжитку набуває нове тлумачення барв: синьої, як чистого неба — символ миру, жовтої, як пшеничного лану — символ багатства України.

З погляду сучасної науки конституційного права інтерес ви­кликають результати дисертаційного дослідження П. Стецюка "Державні символи України". На його думку, державні симво­ли — це закріплені в конституційному праві України офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру і символізують суверенітет держави.

На його думку, основними функціями державних симво­лів України (залежно від виконуваної ними ролі) є політична, дипломатична, ідеологічна та соціальна. Кожна з цих функцій

Радянська Україна. — 1989. — 26 лютого.

Після прийняття Конституції України (1996 р.) назріло питання реалізації положень ст. 79 Конституції. Частина народних депутатів, які не підтримали положень про те, що державною мовою в Україні є українська мова (ст. 10) та чинну редакцію ст. 20 відмовились від принесення присяги. Проте це не привело до припинення повноважень народних депутатів, оскільки у Рішенні КСУ № 1-зп від 13.05.1997 р. у справі щодо несумісності депутатського мандата було вказано на те, що "вимоги статті 79 Конституції України не поширюються на народних депутатів України, обраних до набуття чинності Конституцією України 1996 року" (п. 4 резолютивної частини) // Офіційний вісник України. - 1997. - №20. - С 117.

269

Розділ 8. Україна — суверенна держава

відображає сутність державних символів та їх основні шляхи впливу на суспільну свідомість як втілення соціальної злагоди.

Одним із перших правових актів, який було покладено в основу правового регулювання нових державних символів України стала Постанова Президії Верховної Ради України № 1238-ХП від 24 червня 1991 р, "Про заходи щодо вирішення питання про державну символіку України"³²⁵. Потреба встановлення нових державних символів слугувала логічним наслідком розвитку конституційно-правових відносин, що виникли внаслідок проголошення Декларації про державний суверенітет України (16.07.1990 p.). Постановою № 1567-ХІІ від 18 вересня 1991 р. "Про прапор України. Президія Верховної Ради дозволила в "протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор" до прийняття Конституції України³²⁶.

Відхід від застарілих політичних догматів вимагав внесення цілого ряду змін та доповнень до чинної на той час Конституції УРСР (20.04.1978 p.). Зокрема Законом № 2113-12 від 14 лютого 1992 р. "Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України" було викладено нову редакцію ст. 166:

"Символами України як незалежної держави є її Держав­ний герб, Державний прапор та Державний гімн.

Державний герб України, Державний прапор України та Державний гімн України затверджуються Верховною Радою України"³²⁷.

Через деякий час Законом № 2480-ХІІ від 19 червня 1992 р. "Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України V ст.ст. 167 та 168 були виключені із чинної на той час Конституції 1978 р.³²⁸ Завдяки цим двом законам в Україні було сформовано політико-правову базу для встановлення но-вих державних символів.

Нова редакція ст. 166 полягала у тому, що державні символи затверджувала Верховна Рада України. Розвиваючи положен-

Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 31. — Ст. 410.

Відомості Верховної Ради України. — 1991. — №47. — Ст. 655.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 20. — Ст. 271.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 35. — Ст. 514.

270

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

ня нової редакції ст. 166, 15 січня 1992 p., Президія Верховної Ради видала Указ № 2042-ХП "Про Державний гімн України"³²⁹. Указ затвердив музичну редакцію Державного гімну України, композитором якої є М.М. Вербицький. Передбачалося, що з 16.01.1992 р. запроваджується повсюдне виконання нового Державного гімну України. Цим же актом Президія Верховної Ради України скасувала дію Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 22 березня 1978 р. "Про Державний гімн Української РСР"³³⁰.

Державний прапор України є символом Української держави та історичного наслідування традицій усього українського народу в процесі державотворення. Зокрема 18 травня 1917 р. у Києві відкрився Перший український військовий з'їзд, на який Петроградська делегація прислала синьо-жовтий прапор з написом "Хай живе національно-територіальна автономія. А влітку 1917 р. частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори.

Після прийняття Акта проголошення незалежності України новий Державний прапор України було затверджено Поста­новою Верховної Ради № 2067-ХП від 28 січня 1992 р. "Про Державний прапор України". Державним прапором України було визнано національний прапор, що являє собою прямо­кутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольо­ру, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини як 2:3³³¹.

І хоча Державний прапор України було затверджено По­становою Верховної Ради України у січні 1992 р., на морських суднах, зареєстрованих в Україні, його було піднято з 20.08.1992 р. на підставі розпорядження КМУ від 12 серпня 1992 р. Більш того, на фасадах і в приміщенні Верховної Ради державні символи України було встановлено лише на підставі Постанови Верховної Ради № 1405-XIV від 21 січня 2000 р. "Про

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 17. — Ст. 217. Відомості Верховної Ради УРСР. - 1978. - № 14. - Ст. 214. Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 19. — Ст. 257.

271

Розділ 8. Україна — суверенна держава

встановлення державної символіки на фасадах і в приміщенні Верховної Ради України"³³².

Державний прапор України піднімають:

• на будинках, де розміщуються органи державної влади України та органи місцевого самоврядування (постійно);

• на будинках підприємств, установ і організацій неза­лежно від форм власності, громадських об'єднань, а також житлових будинках — у дні державних свят та пам'ятних подій;

• на транспортних засобах Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, ке­рівників державних і урядових делегацій, глав диплома­тичних представництв, консульських установ та інших офіційних представництв України за кордоном;

• на суднах, зареєстрованих у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, та таких, що мають право плавати під Державним прапором України;

• на будинках, де відбувається голосування, — у дні ре­ферендуму, виборів Президента, народних депутатів та депутатів органів місцевого самоврядування України, голів обласних, районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад;

• на спортивних аренах — під час проведення чемпіонатів і першостей України, міжнародних спортивних змагань за участю національних збірних, а також у разі нагоро­дження переможців таких змагань, що представляють Україну;

• в інших випадках, передбачених законом.

Державний прапор України повинен бути у робочих ка­бінетах Президента, Голови ВР України, Прем'єр-міністра, Голови Конституційного Суду, Генерального прокурора, Голо­ви Національного банку, Уповноваженого ВР України з прав людини, Голови Рахункової палати, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, голів обласних, район­них, міських, районних у містах, селищних, сільських рад, глав дипломатичних представництв, консульських та інших

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 8. — Ст. 60.

272

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

офіційних установ України за кордоном чи при міжнародних організаціях.

Зображення Державного прапора України наносять на по­вітряні судна України, зареєстровані у Державному реєстрі цивільних повітряних суден України.

Державний прапор може бути піднятий під час урочистих церемоній та інших заходів, які проводяться органами держав­ної влади України, політичними партіями і громадськими ор­ганізаціями, підприємствами, установами незалежно від форм власності.

Прапори іноземних держав піднімають перед будинками органів державної влади України під час перебування в них офіційних делегацій, проведення міжнародних заходів у поряд­ку, встановленому дипломатичним протоколом і міжнародними документами.

У разі підняття одночасно з Державним прапором Укра­їни прапора іншої держави Державний прапор України має підніматися з лівого боку будинку (якщо стояти обличчям до фасаду), а прапор іншої держави — з правого.

Під час одночасного підняття з Державним прапором Украї­ни прапорів декількох держав їх піднімають зліва і справа від прапора України. Якщо одночасно піднімають Державний прапор України з парною кількістю прапорів інших держав їх піднімають з обох боків від прапора України — в алфавітному порядку назв держав українською мовою. При цьому прапори повинні бути підняті на однакову висоту. Кожний державний прапор піднімають окремо, на флагштоці або щоглі однакової довжини.

На знак трауру Державний прапор України може підніма­тися у траурному оформленні — у цьому випадку до верхньої частини древка або флагштока прапора прикріплюється чорна стрічка шириною від 50 до 100 мм, обидва кінці якої спадають до нижньої частини полотнища прапора.

Під час підняття прапора на флагштоці у разі трауру його приспускають до середини щогли так, щоб нижній край по­лотнища був на рівні середини щогли.

Державний прапор України піднімають на будинках у на­лежному стані. При цьому його вставляють у кронштейн, який

273

Розділ 8. Україна — суверенна держава

кріпиться до фасаду так, щоб древко прапора утворювало до фасаду кут, не більший 45°. Нижня частина кронштейна крі­питься до фасаду не нижче 2 м від землі.

Державний прапор України може бути піднятий на флаг-штоці, що встановлений перед будинком.

Зображення Державного прапора України використовують з декоративною метою, але без прояву неповаги до нього.

Постановою Верховної Ради № 2137-ХІІ від 19 лютого 1992 р. "Про Державний герб України" було затверджено тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом вели­кого герба України³³³. Було акцентовано на тому, що зображен­ня Державного герба України поміщають на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. Цей акт було прийнято на підставі пропозицій комісій Верховної Ради про малий герб України³³⁴.

Комісія Верховної Ради з питань культури та духовного відродження внесла свої пропозиції щодо державної символі­ки України. На основі цих матеріалів Президія Верховної Ради України прийняла Постанову № 1946-ХП від 9 грудня 1992 р. "Про пропозиції Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження щодо державної символіки України"³³⁵.

Здійснюючи установчу функцію, парламент закріпив у тексті Конституції України 1996 р. положення про державні символи. У ст. 20 Конституції визначає, що "державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України". Бланкетна норма, що міститься у цій статті передбачає необхідність прийняття окремого законодавчого акта, яким у подальшому були врегульовані відносини, що виникають унаслідок прийняття та застосування державних символів України.

^в Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 40. — Ст. 592.

^м Постанова Президії Верховної Ради України № 2042 а-ХІЇ від 15.01. 1992 р. "Про малий герб України" // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 17. - Ст. 218.

^to Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №9. — Ст. 117.

274

^1

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

Вищезгадана стаття є однією з найцікавіших як з погляду законотворчої процедури, так і законодавчої техніки.

По-перше, якщо відповідно до загального правила ст. 91 Конституції України Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, то положення ст. 20 є винятком, що передбачає процедуру прийняття закону України двома третинами народних депутатів України. Зміст цієї статті підтверджує особливу політико-правову природу державних символів та їхній вплив на розвиток державотворчого процесу в Україні.

По-друге, результати аналізу конституційних положень на­штовхують нас на думку про можливість двоякого підходу до правового регулювання державних символів в Україні.

Конституційні положення не дають однозначної відповіді на питання про кількість законодавчих актів, якими б оста­точно визначився конституційно-правовий статус державних символів України. У другому реченні ч. 2 ст. 20 написано, що великий Державний герб України "встановлюється з ураху­ванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома тре­тинами від конституційного складу Верховної Ради України". У ч. 4 згаданої статті передбачено, що "Державний Гімн Украї­ни — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради Украї­ни". У ч. 5 зазначено, що "опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що при­ймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України".

Отож, аналіз положень ст. 20 свідчить про можливість прийняття або одного загального закону про державні симво­ли України, або трьох окремих законів, якими було описано кожен державний символ України та порядок його викорис­тання зокрема. До того ж, зазначимо, що якщо законодавець безпосередньо передбачає необхідність прийняття Закону про Державний гімн та Державний герб України, то прямого по­силання на Закон про Державний прапор України не має. Лише у ч. 5 ст. 20 є посилання на закон України яким визна-

275

Розділ 8. Україна — суверенна держава

чатиметься "опис державних символів України та порядок їх використання".

З прийняттям Конституції України стало зрозумілим те, що закону про державні символи таки судилося бути. У порядку законодавчої ініціативи на розгляд до Верховної Ради України надійшла низка законопроектів: проект Закону України "Про текст Державного Гімну України та Духовний Гімн України" (KM України; 14.07.1998 p.); проект Закону України "Про Державний Гімн України" (народні депутати України — члени групи "Яблуко" В.В. Чайка, В.В. Проценко, Ю.П. Сахно, М.Ю. Бродський, А.І. Литюк, СП. Подгорний, В.А. Ткачук; 10.02.2000 p.); проект Закону України "Про Державний Гімн України" (народний депутат К.М. Ситник; 14.04.2000 p.); проект Закону України "Про Державний Гімн України" (народний депутат М.Н. Туш; 18.05.2001 р.)\ проект Закону України "Про Державний Прапор України" (народний депутат СІ. Пересунько; 19.04.2000 p.).

Гострої критики зазнав проект Закону України "Про надання Червоному Прапору Перемоги державного статусу". Цей проект вніс колишній Голова ВР України О. Ткаченко та голова депутатської фракції Селянської партії України С. Дов­гань (23.09.1999 p.). Як показала практика, прийняття цього Закону могло спричинити низку конфліктів не лише правового, але й політичного характеру.

Питання прийняття Закону про державні символи України піднімалось і на рівні Президента України. Своїм Указом від 23 червня 2000 р. "Про відзначення 10-ї річниці Декларації про державний суверенітет України" Глава держави зобов'язав Уряд України пришвидшити подання на розгляд ВР України проекту закону про державні символи України³³⁶.

На сьогоднішній день конституційно-правовий статус державних символів України визначає цілу низку підзаконних правових актів. Зокрема на увагу заслуговують: Постанова Верховної Ради № 347/96-ВР від 3 вересня 1996 р. "Про державні символи України"³³⁷; Постанова Верховної Ради від № 1405-XIV від 21 січня 2000 р. "Про встановлення державної символіки

Урядовий кур'єр. —2000. — ЗО червня.

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 45. — Ст. 241.

276

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

на фасадах і приміщеннях Верховної Ради України"³³⁸; Указ Президента № 79/2001 від 9 лютого 2001 р. "Питання щодо використання державних символів України"³³⁹; Рекомендації Міністерства освіти і науки № 439 від 7 вересня 2000 р. "Про затвердження Рекомендацій щодо порядку використання державної символіки в навчальних закладах України".

Постановою Верховної Ради №347/96-ВР від 3 вересня 1996 р. "Про державні символи України" було запропоновано KM України до 1 грудня 1996 р. провести конкурс щодо ве­ликого Державного герба і тексту Державного гімну України та подати на розгляд ВР України пропозиції про визначення державних символів України згідно з вимогами ст. 20 Консти­туції України. Комітети (на той час комісії) ВР України з питань державного будівництва, діяльності рад і самоврядування та з питань культури і духовності мали взяти участь у проведенні конкурсу та підготувати пропозиції щодо процедури розгляду ВР України питання про великий Державний герб та про текст Державного гімну України.

Указом Президента України № 1271/2000 від ЗО листопада 2000 р. "Про геральдичні знаки — емблеми і прапори централь­них органів виконавчої влади України" з метою впорядкування символіки міністерств та інших центральних органів виконав­чої влади, розвитку традицій національної геральдики та прапор-ництва було встановлено, що міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України може мати власний геральдич­ний знак — емблему та прапор, а Міністр внутрішніх справ України, Міністр оборони України, Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Голова Служби безпеки України, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Голова Державної податкової адміністрації України, Голова Державної митної служби України, начальник Управління державної охорони України, начальник Генерального штабу та командувач виду Збройних сил України — також свій штандарт.

^й Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 8. — Ст. 60. •^у Офіційний вісник України. — 2001. — № 7. — С. 105.

277

Розділ 8. Україна — суверенна держава

Узаконення геральдичних знаків — емблем, прапорів та штандартів, а також затвердження порядку їхнього викорис­тання, описів та малюнків здійснює Президент України³⁴⁰.

Клопотання про заснування геральдичних знаків — емблем, прапорів і штандартів вноситься міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади до Комісії державних нагород та геральдики при Президентові України, яка здій­снює відповідну геральдичну експертизу та робить висновок щодо порушеного питання. Контролює виконання цього Указу Управління державних нагород та геральдики Адміністрації Президента України.

З метою визначення порядку використання державних символів України на період до законодавчого врегулювання зазначеного питання, виховання у громадян поваги до цих символів, запобігання неналежному їх використанню Президент України видав Указ "Питання щодо використання державних символів України (із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 1143/2001 від 26.11.2001)".

Поряд з поняттям "державні символи" вживається поняття "офіційні символи глави держави". Відповідно до Указу Президента № 1507/99 від 29.11.1999 р. "Про офіційні символи глави держави" офіційними символами глави держави є Прапор (штандарт), Знак, Гербова печатка, Булава Президента України³⁴¹.

^ю Укази Президента України № 1346/2000 від 19.12.2000 р. "Про символі­ку органів Міністерства внутрішніх справ України" (Офіційний вісник України. - 2000. - № 51. - Cm. 2197); № 594/2001 від 07.08.2001 р. "Про символіку Державної прикордонної служби України" (Офіційний віс­ник України. - 2001. - № 32. - Cm. 1463); № 1189/2001 від 05.12.2001 р. "Про символіку Управління державної охорони України" (Офіційний вісник України. - 2001. - № 50. - Cm. 2225); № 75/2002 від 28.01. 2002 р. "Про символіку внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України" (Офіційний вісжш України. — 2002. — № 5. — Cm. 186); № 129/2002 від 14.02.2002 р. "Про символіку Служби безпеки України" (Офіційний вісник України. - 2003. - № 9. - Cm. 350); № 554/2003 від 27.06.2003 р. "Про символіку Державної митної служби України" (Офіційний вісник України. - 2003. - № 27. - Cm. 1315); № 551/2006 від 20.06.2006 р. "Про символіку, яка використовується у Збройних силах України" (Офіційний вісник України. — 2006. — № 25. — Cm. 1809) та ін.

^[1 Офіційний вісник України. — 1999. — № 48. — С. 2.

278

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

Прапор (штандарт) Президента України являє собою синє квадратне полотнище з зображенням у центрі золотого Знака Княжої Держави Володимира Великого (малого Державного Герба України). Полотнище обрамлене золотою лиштвою і прикрашене золотою бахромою. Древко прапора (штандарта) Президента України дерев'яне. Верхівка древка має форму кулі з онікса, що оздоблена рельєфним накладним орнаментом із жовтого металу. Лицьова і зворотна сторони прапора (штан­дарта) Президента України ідентичні.

Прапор (штандарт) Президента України має оригінал і дуб­лікати, розміри яких відповідають меті їхнього використання. До основи верхівки древка оригіналу прапора (штандарта) Пре­зидента України прикріплюється срібна пластинка з виграві­руваними прізвищем, ім'ям, по батькові Президента України та датою складення ним присяги народові. Після закінчення повноважень Президента України пластинка передається на постійне зберігання до Відділу державних нагород адміністрації Президента України.

Знак Президента України має форму орденського ланцюга, що складається з медальйона-підвіски, 6 фініфтевих медаль­йонів та 12 декоративних ланок, розміщених у відповідній послідовності.

Медальйон-підвіска Знака Президента України являє собою геральдичний картуш з рельєфним зображенням малого Дер­жавного герба України на синій емалі. Фініфтеві медальйони мають овальну форму, обрамлені геральдичним картушем і містять зображення знака Київського князя Володимира Вели­кого, герба Галицько-Волинського князівства, герба Великого Князівства Литовського, герба Війська Запорізького, родово­го герба гетьмана Богдана Хмельницького, герба Української Народної Республіки. На декоративних ланках — стилізоване зображення листя та кетягів калини.

Гербова печатка Президента України має форму кола. У центрі — зображення малого Державного герба України, над яким по колу розміщено напис "Президент України". Під зоб­раженням малого Державного герба України є стилізоване зображення знака відзнаки Президента України "Орден князя Ярослава Мудрого".

279

Розділ 8. Україна - суверенна держава

Гербова печатка Президента України використовується для засвідчення підпису Президента України на грамотах, по­свідченнях до президентських відзнак та почесних звань Украї­ни, а також на посланнях Президента України главам інших держав.

Булава Президента України виготовлена з позолоченого срібла. Руків'я і верхівка булави прикрашені декоративним орнаментом і оздоблені дорогоцінним камінням. Булава Пре­зидента України засвідчує спадкоємність багатовікових істо­ричних традицій українського державотворення.

Під час приведення до присяги новообраного Президента України оригінал прапора (штандарта) Президента України розміщується поряд з Президентом України.

Знак Президента України покладається на новообраного Президента, Гербова печатка і Булава Президента вручають­ся новообраному Президентові України після складення ним присяги.

На відміну від державних символів, опис та порядок вико­ристання місцевої символіки визначається актами, прийнятими органами місцевого самоврядування³⁴².

Наприклад, рішенням Одеської міської ради № 2725-ХХШ від 15 жовтня 2002 р. затверджено "Положення про збір за право використання місцевої символіки". Відповідно до цього положення не дозволяється використовувати символіку територіальної громади міста Одеси без спеціального дозволу. Порядок видачі дозволів на використання місцевої символіки міста Одеси з комерційною метою визначає виконавчий комітет Одеської міської ради.

Рішенням Хмельницької міської Ради народних депутатів від 27.09.1990 р. "Про використання символіки на території міста Хмельницького" затверджено "Положення про герб і прапор міста Хмельницького". Герб і прапор м. Хмельницького відображають його як адміністративно-територіальну одиницю, виступають як символи місцевого самовряду­вання і сприймаються як правові знаки міста. Герб м. Хмельницького є гербовим щитом з фігурою — три золоті (жовті) перехрещені стріли (середня — вістрям до низу, дві — під кутом 90° — вістрями вгору) на синьому тлі. Обрамлення щита золоте (жовте). Форма гербового щита — іспанський заокруглений щит і його варіацій. Співвідношення ширини гербового щита до його довжини 2 х 2,8. Фігура розташована посередині щита і займає (по середній стрілі) 2/3 довжини щита.

280

'^1

8.4. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні

8.4. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні

Український народ — це громадяни України всіх національ­ностей. Цими словами починається текст Конституції України. Тому Верховна Рада, беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, прагнучи до утвердження в незалежній, демократичній Україні священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України в числі перших правових актів 1 листопада 1991 р. схвалює Декларацію прав національностей України³⁴³. Парламент, приймаючи цей акт, виходив із Загальної Декларації прав людини та ратифікованих Україною міжнародних пактів про права та свободи особистості. Верховна Рада 25 травня 1992 р. приймає Закон № 2494-ХП "Про національні меншини в Україні"³⁴⁴. Власне у ньому формулюється основоположна засада конституційно-правового статусу національних менших в Україні — нерозривність прав людини і прав національностей. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й само­виявлення.

Усвідомлюючи значення національних взаємовідносин для забезпечення стабільності суспільно-політичного розвитку дер­жави в цілому, Україна в Основному Законі (ст. 11) проголошує: "держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України".

У літературі сформульовано поняття правового статусу національних меншин³⁴⁵. Правовий статус національної менши­ни — це сукупність юридичних чинників, які сприяють забез-

³⁴³ Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 53. - Ст. 799.

³⁴⁴ Відомості Верховної Ради України. - 1992 — № 36. — Ст. 529.

³⁴⁶ Конституційне право України / За ред. Ю.М. Тодики, B.C. Журав-ського. - К., 2000. - С 177.

281

Розділ 8. Україна — суверенна держава

печенню її національної самобутності, зумовлюють її існування, безпосередньо і суттєво впливають на подальший розвиток національних менших як усталеної соціальної спільноти, що сформовано історично. Це чинники, що зумовлюють місце, роль і становище такої соціальної спільноти, як національна меншина, стосовно титульної та інших націй, інших національ­них меншин і етнічних груп, а також держав та їх об'єднань. Звідси робимо висновок, що передусім потрібно з'ясувати що ж розуміється під соціальною спільнотою національна меншина. Законодавець вважає (ст. 2 Закону України "Про національні меншини в Україні"), що "до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спіль­ності між собою". Далі законодавець акцентує, що громадяни України мають право особисто вільно обирати та відновлювати національність, примушення громадян у будь-якій формі до від­мови від своєї національності не допускається. Причому кож­ний громадянин України має право на національні прізвище, ім'я та по батькові та на їх відновлення. Якщо ж у національній традиції громадян немає звичаю зафіксовувати "по батькові", вони можуть записувати в паспорті лише ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження — ім'я батька і матері³⁴⁶.

Цілком логічно Парламент України, надавши своїм грома­дянам вище перелічені права, зобов'язує державу гарантувати національним меншинам право на збереження життєвого се­редовища у місцях їх історичного й сучасного розселення³⁴⁷. Тому зрозумілим є повернення свого часу незаконно депортова­ного кримського населення на територію Кримського півостро­ва — їхню історичну батьківщину.

Законодавство України гарантує всім національним мен­шинам право на національно-культурну автономію, зміст якої

Дав.: ст.ст. 11, 12 Закону № 2494-ХІІ від 25 червня 1992 р. "Про на­ціональні меншини" // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. - Ст. 529.

Див.: ст. 10 Закону № 2494-ХІІ від 25 червня 1992 р. "Про національні меншини" // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. — Ст. 529.

282

8.4. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні

охоплює користування й навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через на­ціональні культурні товариства. У роботі державних органів, громадських об'єднань, а також підприємств, установ і органі­зацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватися її мова поряд з державною українською мовою.

Поняття культурно-національної автономії означає також наявність у цих спільнот прав на розвиток національних куль­турних традицій, використання національної символіки, відзна­чення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволен­ня потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законо­давству. Держава вживає заходів для підготовки педагогічних, культурно-просвітницьких та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів, на основі міжнародних угод спри­яє національним меншинам у підготовці спеціалістів в інших країнах. Пам'ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом.

Користуються національні меншини належними повно­важеннями, які забезпечують їм участь у державному та сус­пільно-політичному житті України. Національні громадські об'єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади відповідно до Конституції України, Законів про вибори народних депутатів і депутатів місцевих рад. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право, відповідно, обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування і армії, на підприємствах, в установах і організаціях.

Українська держава гарантує всім національностям право створювати власні культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання, які б здійснювали діяльність, спрямовану на розви­ток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Національні грохмадські об'єднання, громадяни, які

283

Розділ 8. Україна — суверенна держава

належать до національних меншин мають право у визначе­ному в Україні порядку вільно налагоджувати і підтримувати зв'язки з особами своєї національності та їх громадськими об'єднаннями за межами України, одержувати від них допо­могу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій. Україна сприяє розвиткові міжнародного співробітництва у за­безпеченні й захисті прав та інтересів національних меншин, зокрема шляхом укладення й реалізації багатосторонніх і дво­сторонніх договорів у цій сфері.

Право на вільний розвиток своєї особистості як засада конституційно-правового статусу людини в Україні Вхміщує обов'язок не порушувати права і обов'язки інших людей. Тому поряд з наданням прав на громадян національних хменшин по­кладені певні обов'язки. Громадяни України всіх національнос­тей зобов'язані дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобут­ність українського народу та всіх національних меншин.

Права національних меншин в Україні гарантуються. Як зазначено в літературі³⁴⁸, гарантії реалізації прав національ­них меншин — це сукупність взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально-культурних чинників, які створюють необхідні умови для збереження національної самобутності та розвитку певної національної меншини як єдиного організму, а також правових засобів, спрямованих на забезпечення їх фактичного використання та захисту.

Закон № 2494-ХП від 25 червня 1992 р. ''Про національні меншини" (ст. 16) фіксує, що у державному бюджеті передбача­ються спеціальні асигнування для розвитку національних меншин. Формується в країні система державних органів, установ та громадсько-суспільних інституцій, обов'язком яких є сприяння здійсненню прав національних меншин, контроль за дотриманням законодавства у сфері міжнаціональних від­носин в Україні. Зокрема у ВР України діє Комітет з питань

³¹⁸ Колісник П.В. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні / Конституційне право України. — К., 2002. — С. 185.

284

'^Ч

8.4. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні

прав людини, національних меншин і міжнаціональних відно­син³⁴⁹. Створюються в разі необхідності постійні комісії з питань міжнаціональних відносин в органах місцевого самоврядування — місцевих радах.

В органах державної виконавчої влади функціонують Мініс­терство (державний комітет) у справах національностей як цен­тральний орган державної виконавчої влади у сфері міжнаціо­нальних відносин, а в місцевих органах державної виконавчої влади можуть створювати відповідні структурні підрозділи.

Як суспільні інституції при місцевих радах утворюються і функціонують на громадських засадах дорадчі органи з поміж представників національних меншин. Порядок формування цих органів визначається відповідними місцевими радами. При центральному органові державної виконавчої влади у справах національностей функціонує як дорадчий орган Рада представ­ників громадських об'єднань національних меншин.

Важливою гарантією прав національних меншин є міжна­родно-правові акти щодо статусу національних менших, під­писані і ратифіковані Україною. Наше законодавство прямо підкреслює, що якщо міжнародним договором України вста­новлено інші положення, ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовується положен­ня міжнародного договору³⁵⁰.

Постанова Верховної Ради України № 11 -V від 18 липня 2006 р. "Про обрання голів, перших заступників, секретарів, членів комітетів Вер­ховної Ради України п'ятого скликання та обрання голови, першо­го заступника, заступників голови, секретаря та членів Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації" // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 36. — Ст. 308.

Див.: ст.ст. 4,19 Закону № 2494-Х1І від 25 червня 1992 р. "Про націо­нальні меншини" // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. - Ст. 529.

285

Розділ 9

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

9.1. Поняття та види автономії. Автономія як конституційно-правова категорія

Автономія (грец. autos — самий і nomos — закон) у кон­ституційному праві означає самоврядування визначеної тери­торіальної одиниці, тобто право самостійно вирішувати питан­ня місцевого значення у межах повноважень, установлених конституцією. Залежно від обсягу повноважень та структури органів державної влади розрізняють державну територіаль­ну і місцеву (адміністративну) автономію. Надання статусу автономії досить часто пов'язують з необхідністю врахування інтересів національних меншин, що компактно проживають на певній території. У таких випадках автономія виступає як форма реалізації права нації на самовизначення ("національно-територіальна автономія").

Автономія може і не мати зв'язку з вирішенням національ­ного питання, а відображати демократичну децентралізацію влади або традиції населення, що історично сформувались на тій або іншій території {"територіальна автономія"). У будь-якому випадку автономне утворення не має права одно-сторонньо вирішувати питання про виділення та утворення самостійної держави.

Однією з актуальних проблем конституційного права Украї­ни на сучасному етапі є визначення конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим (АР Крим) у складі України. Насамперед питання конституційно-правового статусу АР Крим врегульоване Конституцією (п. 8 та 37 cm. 25; п. 16 ст. 106; ст. 133; ст.ст. 134—139; ст. 150) та законами: Законом УРСР

286