4.3.2. Україна - демократична правова держава

Правова держава — це держава, чия діяльність спрямована на втілення права і обмежена правопорядком, який гарантує права особи в Основному Законі — Конституції. Природні пра­ва людини стають основними правами (конституційними).

Конституція проголошує Україну "демократичною, соціаль­ною, правовою державою". Про правову державу не можемо говорити як про певний тип чи форму держави. Критерії, за якими визначається тип чи форма, до правової держави не застосовують. Не можна уособлювати правову державу лише зі способом здійснення державної влади чи реалізацією прав людини. Адже тоді виникає доцільне запитання: чи "правова" відноситься до сутності чи це лише, наприклад, спосіб реалізації державної влади.

102

4.3. Основні конституційні характеристики Української держави

Е. Кант вважав, що позитивне право ототожнюється із за­безпеченням прав, які є наслідком природи кожного індивіда. У цьому сенсі всі індивіди рівні перед правом, яке слугує для забез­печення їхніх свобод. З погляду функцій воно характеризується примусом, який не може бути скерований проти прав і свобод, а лише проти свавілля. Зокрема, право позитивне і є правом формальним, загальним і становить зовнішній вираз цих прав і свобод. "Право, — пише Кант, — становить загальність умов, згідно з якими права однієї особи можуть бути погоджені з правами іншої, згідно з загальними правами"¹²⁴. Отож, у чистому розумінні право, встановлене в державі, є можливістю загального взаємного примусу. У цьому розумін­ні — це чисте право, без ніяких вкраплень етики. Його суть полягає в можливості застосування зовнішнього примусу, а не в усвідомленні обов'язку, як є у випадку застосування моралі. Базова властивість права — це уповноваження до застосування закладеного в ньому примусу, визначеного через закони, прийняті законодавчою владою. Отже, суть правової держави, фактично, полягає у пануванні права, яке несе в собі загальний примус і вважається рівним для всіх. Воно є підставою формальної рівності без огляду на будь-яку різницю між людьми. Право у такому розумінні є правом примусу або правом, ним наділеним. Ця форма легального примусу має закладену правомочність у внутрішньому праві людини, чи, по-іншому, у природничому праві. Вона слугує для подолання перешкод, які заважають втіленню загального права. Така концепція держави права формулює єдність права і держави, яка спирається на примат права, що становить основу держави. Заперечується теорія держави, заснованої на чистій силі, чи такої, що спирається на насильство. Звідси робимо висновок, що правова держава повинна бути не тільки державою права, а й державою сили, примусу.

Іншим питанням, з'ясування якого є важливим для визначення внутрішнього змісту правової держави, є проблема співвідношення індивідуальної свободи і загальнодержавних

^m Кант И. Метафизика нравов. Сочинения в 6-ти томах: Т. 4. — Ч. 1. - М., 1965. - С. 55.

103

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

інтересів¹²⁵. Як свідчить історія, людина протягом століть була відділена від держави та її інститутів. Держава протистояла особистості як ворожа сила.

Сама ідея правової держави заперечує можливість усереднення особистості, примусового доведення людини до певного еталону або її примірки до вже розробленого каталогу чеснот¹²⁶. Наприклад, ще Арістотель зазначав, що держава складається не просто з великої кількості людей, тому що державу формують неоднакові люди¹²⁷.

З викладеного робимо висновок, що правова держава як абсолютно новий виток у розвитку розуміння права, держави, суспільства і особи повинна відповідати тезі "держава для людини", це повинно становити внутрішній зміст правової держави — її суть. Отже, співвідношення державних і особистих інтересів повинно бути на користь останніх. Більше того, у правовій державі особа повинна мати можливість всестороннього розвитку, самовиявлення, реалізації власних здібностей тощо.

Держава лише в тому випадку може називатися право­вою, коли в своїх відносинах з громадянами вона дійшла до такого ступеня самообмеження, за якого "загальне благо" і благо кожної особи утворюють гармонійне ціле. Але, водночас, обмеженість держави суб'єктивними інтересами не повинна вступати в суперечності з правом законодавчої влади і уряду на реалізацію об'єктивного інтересу¹²⁸.

Хоча в сучасному розумінні сутності правової держави науковці більше схильні виділяти людину як особистість, яка займає центральне місце у правовій державі¹²⁹. Недаремно ж

Черниловський З.Н. Правовое государство: исторический опыт // Советское государство и право. — 1989. — № 4. — С. 50. Сурилов А.В. Советское правовое государство и юридическая наука. Круглый стол//Советское государство и право. — 1989. — № 4. — С. 60. Аристотель. Политика / Аристотель. Этика. Политика. Риторика. По­этика. Категории. - Минск: Литература, 1998. — С. 502. Черниловский З.Н. Правовое государство: исторический опыт // Со­ветское государство и право. — 1989. — № 4. — С. 51. Баялджиев Д. Идея правового государства и функционирования государства в условиях переходного периода // Вестник москов. ун-та. Серия "Право", — 1998. — № 6. — С. 84.

104

4.3. Основні конституційні характеристики сучасної Української...

дехто зводить правову державу лише до реалізації прав і свобод людини і громадянина¹³⁰.

За умови реалізації громадянами правової держави своїх політичних прав виникають й інші запитання і проблеми. У своїй сутності, правова держава повинна враховувати і забезпечувати інтереси всіх верств, класів, прошарків населення. Отож, влада повинна приймати певною мірою компромісні рішення, що може забезпечитись високим рівнем демократії у правовій державі. Правова держава за своєю природою і основними характеристиками органічно пов'язана з демократією як з формою політичної системи¹³¹. Це означає, що сама структура держави, її внутрішні системні зв'язки у процесі перетворення її у правову мають змінюватись у бік посилення в державному механізмі представницького начала, а також відкритості державних органів, що означає вільне проходження інформації між ними і суспільством, їх підконтрольність суспільству і відповідальність перед суспільством¹³². Демократія закладена ще в природничих правах людини і громадянина (право обирати і бути обраним), а також у суверенітеті народу, його владі, яку він делегує державі, тому вона становить внутрішню гарантію правової держави.

Нині, коли особистість є найбільшою цінністю у правовій державі, і гарантованість її прав становить внутрішній зміст правової держави, ця держава, з огляду на забезпечення еко­номічних, соціальних і культурних прав, щораз більше сумі­щається з соціальною державою.

Це зумовлено тим, що для реалізації згаданих вище суб'єк­тивних прав перед державою з'являється низка нових видів діяльності у соціальній сфері, у сфері освіти, культури і охоро-

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994. — С 23.

Баялджиев Д. Идея правового государства и функционирования государства в условиях переходного периода // Вестник москов. ун-та. Серия "Право". — 1998. — № 6. — С. 86.

Су рилов А Я. Советское правовое государство и юридическая наука-Круглый стол // Советское государство и право. — 1989. — № 4. — С. 60.

105

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

ни здоров'я, а також інших видів суспільної діяльності, захист яких буде найкраще забезпечувати високий ступінь соціалізації і підйому рівня загальнолюдського добробуту.

Але було б помилково вважати, що зазначені види діяль­ності, як би вони не були тісно пов'язані з правовою державою (адже фактично лише сьогодні правова держава має достатньо ефективні інструменти для здійснення цієї діяльності), стано­вить її сутність, і що правова й соціальна держава поєднують­ся¹³³. Та обставина, що правова держава виникла на противагу поліцейській державі абсолютизму і виступала за обмеження державної влади, попереджує про уважність і обережність стосовно тези про соціальну державу.

Соціальна і правова держава будуть сумісні між собою доти, поки функціонування державної влади буде обмежувати­ся і урівноважуватися, контролюватися і розповсюджуватися в межах дотримання основних прав людини. І навпаки, соціальна держава буде в протистоянні з правовою, коли ''добробут лю­дини", "соціальність", "соціальна справедливість" вважатимуть найвищими цінностями.

Розмірковуючи над сутністю правової держави, потрібно також звернутися до її завдань, адже саме завдання, які вико­нуються, найповніше характеризують його внутрішній зміст.

З розвитком правової думки основні завдання правової дер­жави дещо змінювалися. Перші кроки на шляху до розроблення теорії правової держави мали на меті захистити людину від свавілля влади. Розробка концепцій розподілу влади ставила за мету створення держави, яка б оберігала суспільство від тиранії однієї особи чи групи осіб, в руках яких зосереджується влада. На основі цього виникла ідея про державу "як нічного сторожа"', завдання якої зводились до забезпечення правопорядку. Зокре­ма, Ш. Монтеск'є стверджував, що свобода громадянина може існувати лише у тому суспільстві, де є право, бо свобода — це під­корення праву¹³⁴. А завдання держави — забезпечити це право.

¹³' Баялджиев Д. Идея правового государства и функционирования государства в условиях переходного периода // Вестник мое ков. ун-та. Серия "Право". — 1998. — № 6. — С. 16.

'^Ч} Piniazek An ton i. Demokratyczne pans two prawne. — Przemysl, 1999. — S. 88.

106

4.3. Основні конституційні характеристики сучасної Української...

На думку Роберта фон Моля, який перший вжив термін "правова держава", вона не може мати іншого завдання, окрім того, щоб упорядковувати життя народу так, щоби кожній людині допомагати і охороняти її вільне й всебічне застосування і використання своїх сил. "Свобода громадян є справою над-урядовою, — вважав Роберт фон Моль, — і ціла держава існує для того, щоби цю свободу охороняти і зробити можливою¹³⁵".

У наш час правова держава невід'ємно пов'язується з су­спільством, що зумовлює ще одне завдання правової держави — забезпечити умови створення цього суспільства¹³⁶.

Розвиваючись, суспільство само здійснює вплив на держа­ву, визначаючи прерогативи її діяльності, завдання і функції, формує державу відповідно до нових потреб і вимог. Таким способом суспільство змінює не просто механізм держави, а й її сутність.

Отже, можна зробити висновок, що правова держава у контексті суспільства є засобом для його розвитку і функціону­вання, а також засобом для охорони і захисту його внутрішніх приватних інтересів.

Сутність правової держави доцільно розглянути також через призму розподілу владних функцій. Маємо на увазі не розподіл влади між різними гілками, а децентралізацію влади. Йдеться передусім про розподіл влади між урядом, який повинен здійс­нювати повноваження у сфері захисту держави, зовнішньої політики, внутрішнього ринку, що впливають на громадян на національній основі, та регіональними й місцевими органами влади, які повинні мати повноваження з питань муніципального управління, послуг та з інших питань, котрі головно впливають на громадян на місцевому рівні¹³⁷. Це дає змогу урядові легше і швидше реагувати на потреби населення, з одного боку, та бути більш підконтрольним зі сторони громадян, з іншого, а також заохочує політиків місцевого рівня до виконання своїх

⁶ Там само. — С. 103.

⁶ Лэйст О.Э. Мати И.Ф. Гражданское общество и современное госу­ дарство// Вестник москов. ун-та. Серия 11. Право. — 1995. — № 4, — С. 32.

⁷ Верховенство орава. — М, 1992. — С. 11.

107

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

обов'язків відповідно до місцевих умовах різних регіонів, запитів, традицій та бажань місцевого населення.

Зі здобуттям Україною незалежності поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського конституціоналізму. Зрозуміло, що стійких традицій правової держави Україна не мала, але її ідеї в теорії держави і права та конституційному праві України мають досить глибокі корені. Саме тому вони були так швидко відроджені в українській юридичній науці на початку 90-х років, і її термінологічно-понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить широкого використання відповідної термінології. Ідеї правової держави вчені-юристи — укладачі нової Конституції України 1996 р. '— одностайно сприйняли та інтерпретували відповідно до сучасного розуміння. Нова Конституція, яка проголосила принцип правової держави як фундаментальної ознаки української держави започатковує новий етап розвитку вчень про правову державу в Україні. Інтерпретація відповідних конституційних положень, наповнення їх адекватним змістом є одним з важливих завдань сучасної вітчизняної науки.

В основі концепції правової держави покладено взаємовплив теорії демократії, індивідуалістських і лібералістичних вчень та можливість їх синтезу в філософсько-правовій сфері, а також взаємодія їх принципових положень у праві та в інституалізації основ правової держави.

Легітимність правової держави забезпечується лише в су­спільстві, яке у змозі праволімітувати державні інституції і під­порядкувати їхню діяльність контролю громадськості, а також запобігти будь-яким спробам держави узурпувати владу.

Поняття правової держави має чітко виражений історич­ний характер, видозмінюється залежно від правових традицій та орієнтацій, наявних у різних державах, і знаходить реальне втілення у конституції та в правовій системі держави.

Обмеженість держави правами й свободами людини і громадянина виявляється в обов'язку держави щодо їх конституційного визнання, у забороні їх неконституційного обмеження, в інституційних механізмах їхнього захисту.

108

4.3. Основні конституційні характеристики сучасної Української...

4.3.3. Україна - світська держава

Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає по­няття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати і як зовнішню (фізичну) діяльність, що є проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття — свобода віросповідання. Свобода віровизнання передує свободі віросповідання, однак не може бути предметом юридичного забезпечення, регулювання.

На підставі цих понять визначається співвідношення сво­боди віровизнання та віросповідання між собою, а також із такими правами людини, як свобода світогляду, свобода пере­конань, свобода совісті, свобода релігії. Свобода думки, пере­конань, совісті, віри, світогляду торкається лише внутрішньої, психічної сфери життєдіяльності особистості. Відтак, право як спеціально соціальне (юридичне) явище може лише декла­рувати, визнавати такі можливості, проте воно не здатне їх забезпечувати, регулювати.

Свобода віросповідання як фундаментальне загальновизнане право людини відображена у міжнародних актах з прав людини, до котрих, насамперед, належать: Загальна декларація прав людини (ООН, 1948, ст. 18)¹³⁸, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ООН 1966, ст. 18)¹³⁹, Конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950, ст. 9)¹⁴⁰.

Реальність свободи віросповідання людини, як і будь-якого іншого права особи, залежить від наявності дієвого механізму її

Загальна Декларація прав людини. Прийнята і проголошена Генераль­ною Асамблеєю в резолюції 217А (III) від 10 грудня 1948 р. Український Центр прав людини. — К.: Українська Правнича Фундація, 1995. — 12 с.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Факультатив­ний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. — К.: Українська Правнича Фундація, 1.995. — 40 с

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод люди­ни. — К.; Київська правда, 1998. — 72 с.

109

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

юридичного забезпечення. Основою такого механізму в Україні є національне законодавство, насамперед Конституція, котрою проголошено, що "кожен має право на свободу світогляду і віросповідання" (ст. 35), і Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р.¹⁴¹, а також інші нормативно-правові акти. Згідно зі ст. 9 Конституції, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, зокрема ті, в котрих закріплюється свобода віросповідання людини. До них належать, насамперед, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Теоретичний і практико-прикладний аналіз правозабезпе-чувального механізму свободи віросповідання людини в Укра­їні дає підстави стверджувати, що у багатьох випадках не в достатньому обсязі представлені, а то й взагалі відсутні деякі юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи віросповідання, а отже, і розглядуваного права людини загалом.

Огляд законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації виявив з-поміж його приписів такі, що не відповідають Конституції України, є взаємно суперечливи­ми, а також потребують коригування та внесення доповнень унаслідок змін, котрі відбулись у соціальному житті України. Така ситуація, як видається, подекуди здатна призводити до порушення свободи віросповідання, до її неправомірного об­меження, до виникнення у нашому суспільстві міжрелігійних конфліктів і в кінцевому підсумку — до неможливості повною мірою реалізувати, оберегти й захистити це фундаментальне право людини.

Складниками свободи віровизнання та свободи віроспові­дання як загальносоціальних явищ є такі можливості людини: а) приймати певну релігію чи інші переконання; б) змінювати свої релігійні чи інші переконання; в) сповідувати якусь ре­лігію чи інші переконання; г) утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. Крім

Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 25. - С 283.

110

4.3. Основні конституційні характеристики сучасної Української...

вищезазначених елементів, свобода віровизнання охоплює та­кож можливість мати релігійні чи інші переконання. Наслідком такого аналізу змісту свободи віровизнання та свободи віроспо­відання є положення про те, що центральне місце серед пере­лічених складових елементів посідає право сповідувати якусь релігію чи інші переконання. Ця обставина якраз і знаходить відображення у терміні "свобода віросповідання".

До найважливіших засад конституційного законодавства України стосовно цього права належать: рівноправність грома­дян незалежно від їхнього ставлення до релігії; недопустимість визнання державою жодної релігії як обов'язкової; рівність усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом; відокремлення церкви і релігійних організацій від держави; відокремлення школи від церкви і релігійних організацій.

Отже, елементами цього суб'єктивного права людини є такі можливості (права): мати релігію або переконання; приймати релігію або переконання; змінювати релігію або переконання; сповідувати одноосібно або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідувати жодної; відправляти релігійні культи, ри­туальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати ре­лігійні або атеїстичні переконання, вести релігійну діяльність; здобувати релігійну та світську освіту; вимагати заміни вико­нання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів релігій­них чи інших переконань (зокрема, заміни військової служби альтернативною).

Структура свободи віросповідання, подана в українському законодавстві, потребує деякого уточнення. По-перше, право мати релігію або переконання не потребує юридичної регла­ментації, оскільки стосується виключно внутрішньої психічної сфери особи. По-друге, право змінювати релігію або переко­нання закріплень як "право змінювати свої релігійні або інші переконання", а право приймати релігію чи переконання — як "право приймати релігійні чи інші переконання".

Отже, свобода віровизнання як загальносоціальне (при­родне) право — це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього.

Свобода ж віросповідання як загальносоціальне (природне) право є можливістю людини вчиняти певні дії або утримуватися

111

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровиз­нання. Конкретизуючи, зазначимо, що свобода віросповіда­ння як загальносоціальне (природне) право — це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповідуються релігійні або інші переконання.

Відтак, структура свободи віровизнання та свободи віросповідання як природних прав людини — це система тих можливостей, котрі відображають змістовну конкретизацію зазначених прав та зв'язки між ними. Структурні елементи (можливості) свободи віровизнання та зв'язки між ними стосуються лише внутрішньої (психічної) сфери людини. Зовнішній їх прояв становить структуру свободи віросповідання. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загальносоціальних (природних) явищ відображено у міжнародних (універсальних та регіональних) актах з прав людини. Ці акти слугують широко визнаними міжнародними стандартами розглянутого права.

До структурних елементів свободи віровизнання та свобо­ди віросповідання як загальносоціальних явищ належать такі можливості людини:

• приймати певну релігію чи інші переконання;

• змінювати свої релігійні чи інші переконання;

• сповідувати якусь релігію чи інші переконання;

• утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. Крім цих елементів, свобода віровизнання вміщує також ще один — можливість мати власні релігійні чи інші переконання.

Структура суб'єктивного юридичного права на свободу віросповідання містить такі елементи (складники): право при­ймати релігію або інші переконання за своїм вибором; право сповідувати будь-яку релігію одноосібно або разом з іншими; право не сповідувати жодної релігії; право змінювати свої релігійні або інші переконання, право на релігійну та (або) світську освіту; право на заміну окремих юридичних обов'яз­ків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. В Україні на конституційному рівні необхідно закріпити ті з названих можливостей, які нині в її Основному Законі ще не зафіксовані.

112

4.3. Основні конституційні характеристики сучасної Української...

Передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок, строки утворення релігійної громади, які слугують юридичною процедурою колективного сповідування релігії, потребують певних уточнень і змін.

Чинним законодавством не передбачено механізму захисту від таких порушень права, що розглядається як примушування громадян до сповідування або, навпаки, до відмови від спові­дування певної релігії, до участі або неучасті у богослужіннях і релігійних обрядах, до навчання релігії або переконань; ви­магання від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; зазіхання на виключне право ре­лігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення; відмова посадових осіб від надання дозволу на проведення публічного богослужіння, релігійних обрядів, це­ремоній, процесій; примусове залучення учнів або студентів до участі у релігійних заходах чи релігійних організаціях. За вчинення таких дій потрібно вживати конкретних заходів юри­дичної відповідальності.

Законодавча регламентація права на релігійну освіту як складника свободи віросповідання потребує з'ясування поняття релігійної освіти. На підставі аналізу висвітлених у літературі поглядів визначимо, що релігійна освіта — це навчальний про­цес, який полягає у наданні особі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних умінь і навичок щодо його сповідування. Тим біль­ше, що це знайшло своє відображення в Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" від 21 березня 2002 р.

4.3.4. Україна - соціальна держава

Соціальна держава — це держава, яка, маючи за економічну основу соціально орієнтоване ринкове господарство, створює всі можливі умови з метою реалізації економічних, соціальних

113

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

і культурних прав людини, для самостійного забезпечення іні­ціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім'ї; га­рантує кожному прожитковий мінімум задля гідного існування людини й сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві.

Ознаки соціальної держави у повному обсязі можуть бути притаманні лише державі соціально-демократичного типу.

Соціальна держава виконує всі функції держави соціально-демократичного типу. Проте специфічними функціями, в яких виражається власне соціальність держави, є такі: соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних верств населення); соціально-правозабезпечувальна (забезпечен­ня реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян); у згоджу вальна, "консенсусна" функція (зміцнення соціального миру в суспільстві).

Проголошення України соціальною державою (cm. 1 Конс­титуції) в умовах сьогодення відображає не стільки реальну дійсність, скільки прагнення та орієнтацію Української держа­ви. Водночас це конституційне положення поставило актуальне завдання: визначити й дослідити сутність, завдання, ознаки та функції саме соціальної держави, обґрунтувати її загально­теоретичну характеристику, визначити шляхи побудови такої держави в Україні.

Завдання соціальної держави охоплюють такі напрями — формування юридичних і фактичних умов для самостійного забезпечення працездатною людиною для себе та для своїх близьких гідного життя, а також здійснення державою заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення хоча б на рівні прожиткового мінімуму.

Другий "блок" завдань соціальної держави — це забезпе­чення реальних гарантій реалізації економічних, соціальних і культурних прав, тобто прав людини "другого покоління".

Конституювання соціальної держави аж ніяк не суперечить найважливішим принципам правової держави, а є новим, по­дальшим етапом розвитку держави.

В Україні розбудова соціальної держави має своєю особ­ливістю те, що відбувається вона одночасно із формуванням правової держави. А це є чинником, котрий спричиняє усклад-

114

4.3. Основні конституційні характеристики сучасної Української...

нення, і, крім усього іншого, потребує зосередження ще більшої уваги на проблемі підтримання зазначеної рівноваги.

Можна погодитися з думкою О. Скрипнюка, згідно з якою історична логіка розвитку моделей соціальної держави виглядає так: від найменш досконалої моделі позитивної держави — че­рез державу соціальної безпеки — до соціальної держави за­гального благоденства як найефективнішої форми гарантування соціальних та економічних прав людини¹⁴².

Під час дослідження проблеми соціальної держави особливу увагу варто приділити аналізу сучасних тенденцій розвитку соціальної держави. Зокрема, проблемі формування та розвит­ку соціального права і, відповідно, соціального законодавства, із розгортанням її діяльності щодо забезпечення соціального партнерства, розширенням участі недержавних неприбуткових організацій та приватного бізнесу у виконанні функцій соціаль­ної держави у гуманітарній сфері.

Найпомітнішим недоліком соціальної держави є високий рівень її витрат на соціальні заходи, спрямовані на виконання належних їй завдань, що може стати непосильним тягарем навіть для економічно високорозвинутих держав. Тому над­звичайно важливим є виявлення можливих шляхів подальшого розвитку такої держави за одночасного зменшення власне державних витрат на соціальну сферу.

Заслуговує на увагу й тенденція до децентралізації соціаль­ної політики, тобто відмови від організації системи допомоги бідним головно на загальнодержавному рівні та делегування цієї функції місцевій владі, що сприяє оптимізації витрачання суспільних коштів, виділених на цілі соціального захисту, і концептуально відповідає принципу субсидіарності.

¹⁴² Скрипнюк О.В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми тео­рії і практики / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Інститут міжнародних відносин Київського національного ун-ту ім. Т. Шевченка. - К., 2000. - С 599.

115

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

4.4. Поняття надзвичайного стану. Види надзвичайних режимів

Інститут надзвичайного стану є важливим елементом системи конституційного права. Застосування відповідних правових норм зумовлене можливістю виникнення екстремальних ситуацій техногенного, економічного і соціально-політичного характеру та негайною потребою їх правового врегулювання актами вищої юридичної чинності, оскільки звичайних форм правового регулювання недостатньо для нейтралізації і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, що загрожують не лише значній кількості людей, але й основам конституційного ладу, існуванню самої держави.

Закон № 1550-ІП від 16 березня 2000 р. "Про правовий режим надзвичайного стану" встановлює визначення надзвичайного стану. Надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який тимчасово вводять в Україні чи в окремих її місцевостях у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або у разі спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства. Надзвичайний стан передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, зумовлене загрозою обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень¹⁴³.

Метою уведення надзвичайного стану є усунення загрози та якнайшвидша ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалі-

¹³ Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 23. — Ст. 176.

116

4.4. Поняття надзвичайного стану. Види надзвичайних режимів

зація обстановки, відновлення правопорядку у разі спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів суспільства.

Зазначимо, що українське законодавство розрізняє правовий зміст понять "надзвичайний стан" та "воєнний стан".

Зміст правового режиму надзвичайного стану (порядок його введення та припинення дії, особливості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ і організацій в умовах надзвичайного стану, дотримання прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб та відповідальність за пору­шення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану) визначається Законом № 1550-ІІЇ від 16 бе­резня 2000 р. "Про правовий режим надзвичайного стану"¹⁴⁴.

Зміст правового режиму воєнного стану (порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб) та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану визначається Законом № 1647-ІП від 6 квітня 2000 р. "Про правовий режим воєнного стану"¹⁴⁵.

На відміну від надзвичайного стану, воєнний стан — це особливий правовий режим, що його вводять в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози на­паду, небезпеки державній незалежності України, її територі­альній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місце­вого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тим-

¹¹¹ Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 23. — Ст. 176. ¹⁴⁵ Відомості. Верховної Ради України. — 2000. — № 2В. — Ст. 224.

117

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

часове, зумовлене загрозою обмеження конституційних прав і свобод людини й громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Метою введення воєнного стану є створення умов для здій­снення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.

В Україні правовою основою введення надзвичайного стану є Конституція України, Закон України від 16 березня 2000 р. № 1550-ІП "Про правовий режим надзвичайного стану"¹¹⁶, інші закони та Указ Президента України "Про введення надзви­чайного стану в населенних пунктах Автономної Республіки Крим", затверджений Верховною Радою України.

Відповідно до ст.ст. 85 та 106 Конституції та cm. 5 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану", надзви­чайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів від моменту звернення Пре­зидента.

Президент України звертається через засоби масової ін­формації або в інший спосіб до груп осіб, організацій, установ, які є ініціаторами чи учасниками дій, що можуть бути приводом для запровадження надзвичайного стану, з вимогою припинити свої протиправні дії протягом визначеного у зверненні строку і попередженням про можливість уведення надзвичайного стану.

За умов, що потребують невідкладних заходів для врятуван­ня населення або недопущення загибелі людей, надзвичайний стан може бути введено без попередження.

Пропозиції щодо введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України. У разі необхідності введення надзвичайного стану внаслідок виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного ха­рактеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж,

⁶ Відомості Верховної Ради України. - 2000. — № 23. - Ст. 176.

118

4,4. Поняття надзвичайного стану. Види надзвичайних режимів

застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров'ю значних верств населен­ня, пропозиції щодо його введення подає KM України.

Введення надзвичайного стану на території Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може ініціювати Верховна Рада Криму.

В Україні надзвичайний стан може бути запроваджений лише за наявності реальної загрози для безпеки громадян або для конституційного ладу, усунення якої іншими способами є неможливим¹⁴⁷. Підставами запровадження надзвичайного стану може бути:

1. виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосу­вання засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров'ю значних верств населення;

2. здійснення масових терористичних актів, що супрово­джуються загибеллю людей чи руйнуванням особливо важливих об'єктів життєзабезпечення;

3. виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конф­ліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об'єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування;

4. виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їхні права і свободи;

5. спроби захоплення державної влади чи зміни консти­туційного ладу України шляхом насильства;

6. масового переходу державного кордону з території су­міжних держав;

7. необхідності відновлення конституційного правопоряд­ку і діяльності органів державної влади.

В умовах надзвичайного стану Президент, ВР України, KM України, міністерства, інші центральні і місцеві органи вико-

Відомосгі Верховної Ради України. — 2000. — № 23. — Ст. 176.

119

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

навчої влади, Верховна Рада Криму, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, а також військове командування та його представники, підприємства, установи і організації відповідно здійснюють повноваження, надані їм Конституцією та законами України, і забезпечують виконання заходів, передбачених Законом України "Про пра­вовий режим надзвичайного стану"¹⁴⁸.

Військовим командуванням, якому надається право разом з органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Рес­публіки Крим та органами місцевого самоврядування вживати заходів правового режиму надзвичайного стану, є: Головне управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України; Служба безпеки України; Головне управління сил Цивільної оборони центрального органу виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи — у разі введення надзвичайного стану на підставах, передбачених Законом про правовий режим надзвичайного стану.

У період надзвичайного стану не можуть бути відповідно припинені чи обмежені повноваження Президента, ВР України, KM України, Уповноваженого ВР України з прав людини, Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Кри­му, міністерств, інших центральних і місцевих органів виконав­чої влади та органів місцевого самоврядування, а також судів, органів прокуратури України, органів дізнання та слідства¹⁴⁹.

У разі введення надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях ВР України приймає рішення про продовження сесії або її роботи в пленарних засіданнях протягом усього періоду дії надзвичайного стану.

Якщо Указ Президента про введення надзвичайного стану на всій території України чи в окремих її місцевостях виданий у міжсесійний період, ВР України збирається у дводенний строк без скликання і працює у сесійному режимі.

Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій усіх форм

¹⁴⁸ Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 23. - Ст. 176.

¹⁴⁹ Відомості Верховної Ради України. — 2000. - № 23. - Ст. 176.

120

4.4. Поняття надзвичайного стану. Види надзвичайних режимів

власності зобов'язані сприяти негайному прибуттю народних депутатів на засідання ВР України та виконанню їхніх пов­новажень.

У разі закінчення строку повноважень ВР України під час дії надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування надзвичайного стану. Це положення поширюється також на діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо на всій або частині території Криму введено надзвичайний стан.

В умовах надзвичайного стану органам, що здійснюють управління на відповідній території, Указом Президента Укра­їни про введення надзвичайного стану, затвердженого Зако­ном України, визначаються межі додаткових повноважень для здійснення заходів, необхідних для якнайшвидшої нормалізації обстановки, відновлення конституційного правопорядку і за­конності, а також для ліквідації загрози безпеці громадян.

Здійснення заходів із впровадження і забезпечення дії над­звичайного стану, передбачених цим Законом, покладено згідно з Указом Президента України на органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого само­врядування та відповідні військові командування.

Органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Респуб­ліки Крим та органи місцевого самоврядування у взаємодії з відповідним військовим командуванням під час дії надзвичай­ного стану вживають заходів, передбачених цим Законом, та забезпечують контроль за дотриманням громадського порядку, забезпеченням конституційних прав і свобод громадян, їх без­пеки, захисту інтересів держави на відповідних територіях.

Координація діяльності органів виконавчої влади, Ради мі­ністрів Автономної Республіки Крим, військового командуван­ня, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах надзвичайного стану в частині, що не належить до повноважень Ради національної безпеки і оборони України, покладена на KM України.

З метою координації дії органів, підприємств, установ і ор­ганізацій в умовах надзвичайного стану з питань підтримання правопорядку і забезпечення безпеки громадян на відповідній

121

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

території згідно з Указом Президента України про введення надзвичайного стану на місцях можуть створювати оперативні штаби, до складу яких залучають представників Служби без­пеки України, центральних органів виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, внутрішніх справ та місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого само­врядування на чолі з комендантами територій. Ці органи мають право видавати, в межах своєї компетенції, обов'язкові до ви­конання на відповідній території, в тому числі спільні, рішення, розпорядження, накази і директиви з питань забезпечення режиму надзвичайного стану.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, рішення Ради міністрів Криму, рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які стосуються прав і свобод людини й громадянина, що обмеж­уються з огляду на введення надзвичайного стану, тимчасово не застосовуються.

Указом Президента України про введення надзвичайного стану в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей на період надзвичайного стану, можуть запроваджуватися такі заходи:

1. встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а та­кож обмеження свободи пересування по території, де введено надзвичайний стан;

2. обмеження руху транспортних засобів та їхній огляд;

3. посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народ­ного господарства;

4. заборона проведення масових заходів, крім заходів, за­борону на проведення яких встановлює суд;

5. заборона страйків.

У разі введення надзвичайного стану на підставах, перед­бачених п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану", крім заходів, передбачених ст. 16 цього Закону, можуть також вживати таких заходів:

122

4.4. Поняття надзвичайного стану. Види надзвичайних режимів

1. тимчасова чи безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для проживання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових житлових приміщень;

2. встановлення для юридичних осіб квартирної пови­нності для тимчасового розміщення евакуйованого або тимчасово переселеного населення, аварійно-рятуваль­них формувань та військових підрозділів, залучених до подолання надзвичайних ситуацій;

3. тимчасова заборона будівництва нових, розширення діючих підприємств та інших об'єктів, діяльність яких не пов'язана з ліквідацією надзвичайної ситуації або забезпеченням життєдіяльності населення та аварійно-рятувальних формувань;

4. встановлення карантину та проведення інших обов'яз­кових санітарних та протиепідемічних заходів;

5. запровадження особливого порядку розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності;

6. мобілізація та використання ресурсів підприємств, уста­нов і організацій незалежно від форми власності для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних си­туацій з обов'язковою компенсацією завданих втрат;

7. зміна режиму роботи підприємств, установ, організацій усіх форм власності, переорієнтація їх на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, потрібні для проведення аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт;

8. усунення від роботи на період надзвичайного стану, в разі неналежного виконання своїх обов'язків, керівників державних підприємств, установ і організацій, від діяль­ності яких залежить нормалізація обстановки в районі надзвичайного стану, та покладення тимчасового вико­нання обов'язків зазначених керівників на інших осіб¹⁵⁰.

З метою ліквідації стихійного лиха чи катастроф у мирний час може здійснюватися цільова мобілізація, обсяги і строк проведення якої визначаються в Указі Президента України про введення надзвичайного стану.

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 23. — Ст. 176.

123

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

У виняткових випадках, пов'язаних з необхідністю прове­дення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, допускається тимчасове переведення або залучення на добровільній основі працездатного населення і транспортних засобів громадян за дозволом відповідного керівника аварійно-рятувальних робіт та за умови обов'язкового забезпечення безпеки праці. Забороне­но залучення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, які можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

У разі введення надзвичайного стану на підставах, зазна­чених у п. 2 — 7 частини другої ст. 4 Закону України "Про пра­вовий режим надзвичайного стану", додатково можуть бути вжиті такі заходи:

1. запровадження комендантської години (заборона пере­бувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у визначені години доби);

2. перевірка документів у громадян, а в необхідних ви­падках — проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та громадського житла;

3. заборона призовникам і військовозобов'язаним зміню­вати місце проживання без відома відповідного військо­вого комісаріату;

4. обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкогольних напоїв та речовин, вироблених на спирто­вій основі;

5. тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вогне­пальної і холодної зброї та боєприпасів, а у підприємств, установ і організацій —навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів, отруй­них і сильнодіючих хімічних речовин;

6. заборона виготовлення і розповсюдження інформацій­них матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку;

7. регулювання роботи цивільних теле- та радіоцентрів, заборона роботи аматорських радіопередавальних за­собів та радіовипромінювальних пристроїв особистого і колективного користування;

124

4.4. Поняття надзвичайного стану. Види надзвичайних режимів

8. особливі правила користування зв'язком та передачі інформації через комп'ютерні мережі;

9. порушення у порядку, визначеному Конституцією і за­конами України, питання про заборону діяльності по­літичних партій, громадських організацій в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей¹⁵¹.

Усі органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, по­літичні партії та громадські організації, а також громадяни на території, де введено надзвичайний стан, зобов'язані сприяти органам у вжитті заходів правового режиму надзвичайного стану.

Забезпечення громадського порядку, охорони життя, здо­ров'я, прав, свобод і законних інтересів громадян в умовах надзвичайного стану здійснюється силами і засобами органів Міністерства внутрішніх справ України, у тому числі Внутріш­ніх військ, військ Цивільної оборони, Служби безпеки України відповідно до їхніх повноважень, визначених законом.

При запровадженні надзвичайного стану на підставах, зазначених у п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону, коли надзвичайні ситуації техногенного або природного характеру ставлять під загрозу життя і здоров'я значних верств населення і потребують термінового проведення великих обсягів аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт, відповідно до Указу Президента України про введення надзвичайного стану до виконання цих робіт залучають також військові частини Збройних сил та Прикордонних військ України.

Згідно з Указом Президента України про введення надзви­чайного стану за підставами, передбаченими п. 6 ч. 2 ст. 4 цього Закону, до здійснення заходів надзвичайного стану можуть залучатися військові частини Збройних сил України та Прикордонні війська України¹⁵².

¹⁶¹ Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 23. — Ст. 176. ¹⁵² Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 23. — Ст. 176.

125

Розділ 4. Основи конституційного ладу України

Порядок взаємодії військових формувань, які залучаються до здійснення заходів надзвичайного стану, з міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування визначає Верховний Головнокомандувач Збройних сил України.

В умовах надзвичайного стану заборонено:

• зміну Конституції України;

• зміну Конституції Автономної Республіки Крим;

• зміну виборчих законів;

• проведення виборів Президента України, а також ви­борів до Верховної Ради України, Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим і органів місцевого само­врядування;

• проведення всеукраїнських та місцевих референдумів;

• обмеження прав і повноважень народних депутатів України.

У разі закінчення на період дії надзвичайного стану продо­вжується строк повноважень представницьких органів місце­вого самоврядування, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, ВР України.

Відповідно до частини другої ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлю­ватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням стро­ку дії цих обмежень. Конституція прямо передбачає перелік прав, які не можуть бути обмежені в період дії воєнного або надзвичайного стану. Зокрема йдеться про ст.ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов надзвичайного стану, є ви­черпними і розширеному тлумаченню не підлягають. Строк їхнього застосування не перевищує строку, на який вводять надзвичайний стан. Введення інших обмежень заборонено.

В умовах надзвичайного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, зазначені у ч. 2 cm. 64 Конституції України.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а та­кож юридичних осіб іноземних держав, які перебувають на

126

4.4. Поняття надзвичайного стану. Види надзвичайних режимів

території України під час надзвичайного стану, визначений Конституцією та законами України, її міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана ВР України.

Принагідно зазначимо, що введення надзвичайного стану не може бути підставою для застосування тортур, жорстокого чи принижуючого людську гідність поводження або покарання, для будь-яких обмежень права на життя, на свободу думки, совісті, релігії у розумінні цих прав і свобод, прийнятому в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і в законах України. Будь-які спроби використати введення над­звичайного стану для захоплення влади або зловживання нею тягнуть за собою відповідальність згідно з законом.

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права, запровадивши надзвичайний стан, держава має негайно після його введення повідомити через Генерального секретаря ООН держави, які беруть участь у цьому пакті, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхи­ленням від зобов'язань за Міжнародним пактом, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення. У повідом­ленні зазначають також термін, на який вводяться відхилен­ня від зобов'язань, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права. У такому ж порядку Україна повідомляє про зміни межі відхилень від зобов'язань за Міжна­родним пактом про громадянські та політичні права або строку дії обмежень прав і свобод.

У разі необхідності до ліквідації особливо тяжких надзви­чайних ситуацій, спричинених стихійним лихом чи катастрофами, можуть залучатися аварійно-рятувальні формування інших держав. Ці питання вирішуються за угодами з урядами відповід­них держав, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода н& обов'язковість якого надана ВР України.

127

Розділ 5

ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ І ГРОМАДЯНИНА. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ

Стандарт (від англ. standard — норма, зразок), в широкому розумінні слова — зразок, еталон, модель, яка є первинною з метою подальшого порівняння з подібними об'єктами.

Міжнародні стандарти — це загальновизнані міжнародно-пра­вові норми (звичаєві й договірні), які визначають на основі тенденцій і потреб соціального прогресу загальнолюдський статус особистості шляхом: 1) визначення переліку прав та свобод, що підлягають загальному дотриманню; 2) закріплення юридичного змісту і обов'язку держав дотримуватись цих прав і свобод; 3) встановлення меж можливого та припусти мого обмеження цих прав і свобод; 4) заборони певних дій з боку держави, юридичних та фізичних осіб¹⁵³.

Віденська Декларація та Програма дій (Всесвітня конференція з прав людини. Відень, 25 червня 1993 р.)

Витяг "83. Всесвітня конференція з прав людини наполегливо закликає уряди включити стандарти, що містяться в міжна­родних договорах з прав людини, у внутрішнє законодавство та посилити національні структури, інститути та органи сус­пільства, які відіграють відповідну роль у справі заохочення і захисту прав людини."

Визначальний вплив на формування сучасного розумін­ня конституційно-правового статусу людини та громадяни-

Вінгловська О.І. Імплементація міжнародних стандартів прав дитини в національному законодавстві України. Рукопис. Дис. ... на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.11. — між­народне право. — Інститут міжнар. відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка. — К., 2000.

128

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

на у державах з республіканською формою правління мала Декларація прав людини і громадянина, прийнята у Франції 1789 р. Упродовж подальшого розвитку суспільних відносин як в Європі, так і поза її межами Декларацію розглядали як політико-правовий каталізатор розвитку конституційно-право­вих інститутів багатьох держав світу. Вона містила передові на той час філософські погляди про місце та роль людини і громадянина в системі суспільних відносин. Незважаючи на те, що їй понад двісті років від часу прийняття, її положення, як низка інших філософських та теологічних праць, актуальні та ефективно використовуються в теорії та практиці консти­туційного права України.

Правовою специфікою міжнародних стандартів прав лю­дини є порядок їхнього розроблення та прийняття. У цьому випадку гарним прикладом може стати процес прийняття Між­народна хартія прав людини.

З метою реалізації визначеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше на міжнародно-правовому рівні було визначено перелік основних прав і свобод людини, що повинні дотримуватись в усьому світі, а також було погоджено юридич­ний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, і тому мала на той час рекомендаційний характер.

Згодом, через 18 років після її проголошення, були роз­роблені й відкриті для підписання та ратифікації Міжнарод­ний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Між­народний пакт про громадянські і політичні права (прийняті 16.12. 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН Док. ООН A/RES/ 2200 А (XXI)р⁵⁴. У цих конвенціях міжнародні стандарти прав людини були закріплені у вигляді договірних норм. Унаслідок цього ці стандарти стали обов'язковими для держав-учасниць Міжнародних пактів та для держав, які не є учасниками Пактів, як загальновизнані звичаєві норми.

^Ь| Ці акти ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української POP № 2148-VIII від 19.10.1973.

5 7-180

129

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації у конституціях більш ніж 120 країн світу перелік, зміст і до­пустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнарод­ного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися усі країни світу. На другій Всесвітній конференції з прав людини у Відні представники 171 держави світу проаналізували розвиток принципу поваги прав людини, проголосили і прийняли Віденську декларацію і Програму дій (25 червня 1993 р.), в яких визначили шляхи розвитку держав із забезпечення прав та свобод людини в XXI сторіччі.

Отже, міжнародні стандарти формуються на підставі звича­євих норм, що сформувалися унаслідок визначення державами юридичної сили (opinio juris) правил поведінки, які були про­голошені Генеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій про принципи і загальні правила поведінки держав у галузі прав людини у вигляді рекомендацій. На підставі таких норм ООН розробляє і відкриває для підписання і ратифікації універсальні конвенції, які закріплюють міжнародні стандарти прав людини і засоби їхньої імплементації у вигляді договірних норм.

Україна як одна з держав-засновниць ООН відповідно до cm. 55 Статуту ООН узяла на себе зобов'язання у галузі між­народного співробітництва для сприяння загальної поваги та дотримання прав людини і основних свобод для всіх.

Загальне визнання міжнародних стандартів зумовлює зо­бов'язання держави погодитись на міжнародний контроль за дотриманням цих стандартів у національній правовій системі.

Ратифікувавши Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. та Факультативний протокол до нього 1966 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (16 грудня 1966 p.), Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації¹⁵⁵, Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (18 грудня

Конвенція набула чинності 4 січня 1969 р., для України — 7 квітня 1969 р. (Див.: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1969. — № 5. - Cm. 27).

130

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

1979 р./⁵⁶, Конвенції про права дитини (20 листопада 1989 р.)¹⁵⁷, Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.¹⁵⁸, Україна взяла на себе зобов'язання на­давати конвенційним органам доповіді з питань дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь в інших формах міжнародного контролю.

Приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (4 листопада 1950 р.)¹⁵⁹, Україна взяла на себе зобов'язання щодо імплементації цього документа в національ­не законодавство. Особливістю цієї конвенції є визначення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який роз­глядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави-учасниці конвенції зобов'язались не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та не-

¹⁵⁶ Конвенция набула чинності 3 вересня 1981 р. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР від 19.12.1980 р. (Див.: Сборник Международных договоров СССР, Вьиь XXXVII.- М., 1983. - С 26-36).

¹³⁷ Постанова Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 р. "Про ратифікацію Конвенції про права дитини" // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 13. - Ст. 145.

¹⁵⁸ Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 p. № 3484-ХІ "Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання" // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1987. -*№ 6. - Ст. 101; Закон України від 5 листопада 1998 р. № 234-XIV "Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання" // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №50-51. - Ст. 314.

^,5Й Закон України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 40. — Ст. 263.

131

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 p., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про за­побігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють пред­ставники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан її дотримання, яку в конфіденційно­му порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, він може оприлюднити факти порушень і обов'язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Отож, сьогодні Україна взяла на себе зобов'язання брати участь у міжнародних засо­бах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Україна як учасниця шести універсальних конвенцій ООН має регулярно подавати свої доповіді створеним ними органам, а саме: Комітету по ліквідації расової дискримінації (Міжна­родна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації); Комітету з економічних, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні пра­ва 1966 p.); Комітету з прав людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 p.); Комітету по ліквідації дискримінації щодо жінок (Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 p.); Комітету проти катувань (Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 p.).

Конвенційні органи, склад яких обирають з представників держав, розглядають такі доповіді і дають свою оцінку діяль­ності кожної з них з погляду ефективності виконання взятих зобов'язань, а також розробляють рекомендації. Цими реко­мендаціями привертають увагу держав-учасниць до порушення ними конвенційних норм. Такі доповіді разом із рекоічендаці-ями конвенційного органу через Економічну і соціальну раду

132

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

ООН надсилають до Генеральної Асамблеї ООН і публікують. Держави-учасниці зобов'язані вжити заходів щодо усунення порушень конвенційних положень.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського суду з прав людини у разі встановлення порушень цих прав мають наслідком відшкоду­вання матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного пра­ва у сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжна­родними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов'язання привести своє законодавство відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Таке саме зобов'язання взяла Україна відповідно ст. 1 Конвенції про за­хист прав і основних свобод людини 1950 р.

Як бачимо, в Україні діє досить широке коло засобів наці­ональної імплементації міжнародних стандартів прав людини, закріплених у міжнародно-правових актах. Це зумовить унор­мування національного законодавства згідно з міжнародно-правовими зобов'язаннями, передбаченими відповідними між­народно-правовими актами, і проведення політики відповідно до міжнародно-правових зобов'язань; унормування відповідно до міжнародно-правових зобов'язань судової і адміністратив­ної практики і створення державних органів для контролю за здійсненням міжнародно-правових зобов'язань і позасудового захисту прав людини.

Отже, Україна від часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав лю­дини, взяла на себе певні міжнародні зобов'язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини. Норми конституційного права врегулювали процедуру входження дер­жави у міжнародно-правову систему захисту прав людини та встановили особливості застосування міжнародних стандартів у національній правовій системі.

133

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

5.1. Поняття та сутність правового положення особи у державі. Особливості конституційно-правового статусу особи в Україні

Правовий статус особи — це реальне, конституційно ви­значене положення особи в її взаємовідносинах з державою, суспільством. Як доцільно трактувати правове положення лю­дини, громадянина? У науці конституційного права вважають, що складовими елементами змісту правового положення особи є ті правові інститути, що врегульовують відносини між люди­ною, громадянином з одного боку, суспільством, державою — з другого.

Правовий зв'язок держави і особи виникає внаслідок на­явності у людини громадянства цієї держави або через про­живання особи в межах її території як іноземця чи особи без громадянства. Зазначені взаємозв'язки регулює законодавство про громадянство. Отже, громадянство становить важливий елемент правового положення особи в державі. Наявність гро­мадянства є юридичною підставою, завдяки якій особа наді­лена у повному обсязі правами, свободами, виконує обов'язки, передбачені Конституцією України, поточним законодавством. Іноземці, особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються певними правами, вста­новленими українським законодавством, але, на відміну від громадян, не мають усієї повноти прав, визначених в Україні для її громадян (наприклад, виборчі права, право створювати політичні партії тощо).

Держава не покладає на цю категорію осіб виконання низку обов'язків (наприклад, служба у Збройних силах України).

Оскільки інститут громадянства визначає правовий зв'язок держави і особи в загальному вигляді, з метою з'ясування правового положення людини, громадянина доцільно визна­чити, які права і обов'язки закріплює за ними законодавство України. Власне права і обов'язки займають центральне місце в характеристиці правового положення громадян, оскільки вони фіксують найбільшу за обсягом частину зв'язків і відносин, що виникають між людиною, громадянином та суспільством, державою.

134

5.1. Поняття та сутність правового положення особи у державі...

І, зрозуміло, щоб особа могла бути громадянином, набувати права (свободи), виконувати обов'язки, вона повинна володіти загальною правосуб'єктністю, тобто бути правоздатною та ді­єздатною.

Отже, правове положення особи визначається інститутом громадянства, загальною правосуб'єктністю, як і правами та тобов'язками людини, громадянина.

Серед усієї сукупності прав і обов'язків, зафіксованих у законодавстві України, особливе значення мають конституційні права і обов'язки. Вони виражають основний зміст правового положення людини, громадянина. Інакше кажучи, якщо пра­вове положення особи полягає у всій сукупності закріплених в законодавстві держави прав і обов'язків, то конституційні права і обов'язки громадян закріплюють його основи, дають загальну концентровану уяву про правовий статус людини, громадянина України загалом.

Конституційні права та обов'язки відрізняються від інших юридичних прав та обов'язків громадян України і за змістом, і за формою. За змістом їх відрізняє те, що вони закріплюють основоположні, тобто найважливіші, фундаментальні, докорінні відносини між державою і особою, а формально-юридична їх відмінність полягає в тім, що зафіксовані ці права і обов'язки не в звичайних законах, а в Конституції України — Основному Законі держави, чи конституційних законах (закони України про громадянство, про правонаступництво, про правовий статус іноземців, про біженців, про імміграцію).

Конституційне право як провідна галузь права України своїми нормами охоплює не всі права та обов'язки особи, за­кріплені в усіх галузях національної системи права держави, а лише основні, тобто конституційні права і обов'язки.

В Основному Законі нашої держави дослівно визначено, що права і свободи людини й громадянина, закріплені Консти­туцією, не є вичерпними (cm. 22 Конституції України).

Тому наука конституційного права, на відміну від інших галузевих правових наук, які досліджують правове становище людини, громадянина у певній сфері (трудові, майнові, сімей­ні правовідносини тощо), охоплює своїм предметом вивчення найсуттєвіших аспектів (сторони) правового положення особи

135

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

в державі, суспільства в цілому. Інакше кажучи, наука консти­туційного права, досліджуючи основи правового становища особи, формулює засади правового статусу людини, громадя­нина в Україні.

Основні права і обов'язки мають першорядне значення, адже вони забезпечують свободу людини у всіх сферах соціаль­но-економічного і суспільно-політичного життя держави. Вони є визначальними стосовно інших прав і обов'язків. Конституційні права і обов'язки є справжньою основою для всіх інших прав і обов'язків громадян, що конкретизують, доповнюють різні галузі права (адміністративне, цивільне, трудове та інше) з метою всебічної реалізації основних прав і обов'язків людини, громадянина України.

Отже, основні права і обов'язки особи в Україні — це права та обов'язки, законодавчо закріплені у Конституції, конститу­ційних законах держави, що опосередковують найсуттєвіші від­носини між державою і громадянами, виражають основи пра­вового становища людини, громадянина в суспільстві, державі.

Підсумовуючи зазначимо, що зміст поняття основ право­вого статусу особи (людини і громадянина) України становлять інститут громадянства, загальна правосуб'єктність, конститу­ційні права (свободи) і обов'язки.

5.2. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина

Основи правового статусу особи, як, до речі, і правове по­ложення людини, громадянина загалом базуються на певних засадах (принципах), визначених Конституцією України. Голов­ними засадами правового становища людини, громадянина є ті керівні начала, покладені в основу взаємовідносин людей (громадян), як і відносин між окремими громадянами, людьми, з одного боку, і державою, суспільством — з іншого.

Власне з визначення таких засад починається другий роз­діл Конституції України, в якому висвітлено права, свободи та обов'язки людини і громадянина (cm. 21—26).

Насамперед в Основному Законі України акцентовано, що усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах. Цим стверджуєть-

136

5.2. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина

ся, що людина, народившись, має певні права, тобто природні права. Властивою для держави категорією є громадянин, статус якого визначається позитивним правом. Однак позитивні права громадян, у тому числі основні права й обов'язки, закріплені у конституції держави, виражають природно-правове начало, яке ґрунтується на правах людини. Конституційні права є трансформацією природно-правових засад у позитивно-правові інститути. Державно-правове визнання прав людини (право на життя, рівність, на повагу до гідності людини, на свободу та особисту недоторканість, на вільний розвиток своєї осо­бистості та інші) є гарантією їхньої реалізації з боку держави. Інтересам людини, захистові її прав і свобод підпорядкована чітка організація державної влади та місцевого самоврядування. Держава відповідає перед громадянином за свою діяльність.

Із першого принципу логічно випливає зафіксований Кон­ституцією України наступний принцип — принцип невідчу­жуваності та непорушності прав і свобод людини, громадянина. Конституційні права і свободи не можуть бути скасовані (ст.ст. 21, 22 Конституції України), Оскільки людина має основ­ні права і свободи від народження, ніхто не може позбавити її зафіксованих у Конституції держави прав. За умови прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не можна звужувати зміст та обсяг наявних прав і свобод.

Важливою засадою конституційно-правового статусу особи в Україні є право кожної людини на вільний розвиток власної особистості (cm. 23 Конституції України). Щоправда, Консти­туція застерігає, що використання цього права кожним не повинно порушувати права і свободи інших людей, так само людина має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечу­ється вільний всебічний розвиток її особистості. Поєднання індивідуальних Інтересів особи з інтересами інших осіб, дер­жави забезпечує гармонійний розвиток суспільства і кожної людини зокрема.

Якщо дотримуватися законів логіки, Конституція України закріплює рівність конституційних прав і свобод громадян та їхню рівність перед законом (cm. 24) як важливішу засаду конституційно-правового статусу людини і громадянина в дер­жаві. Акцентовано, що не може бути привілеїв чи обмежень

137

Розділ 5. Основи правового статусу особи і громадянина...

за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Окремо підкреслено рівність прав жінки і чоловіка, яка забезпечується: наданням жінці рівних з чоловіком мож­ливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороди за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці й здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам змогу поєднувати працю з материнством; право­вим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материн­ства і дитинства, у тім числі надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам та матерям.

Конституційні права і свободи гарантуються (cm. 22 Кон­ституції України) — це ще один важливий принцип правового статусу особи в державі. Гарантії — це засоби фактичного забезпечення реалізації прав і свобод, виконання обов'язків. Найчастіше в літературі описано такі різновиди гарантій: ма­теріальні, політичні, юридичні. Під матеріальними гарантіями розуміють економічний лад держави, що створює матеріальні умови для реалізації прав і свобод людини й громадянина (на­приклад, закріплення у Конституції України (ст.ст. 13, 14, 41) прав власності, різноманітність її форм та однаковий (рів­ний) їх правовий захист; права на підприємницьку діяльність кожного (cm. 42 Конституції); права громадян на соціальний захист (cm. 46 Конституції) та ін.).

Політичні гарантії — це передусім умови, що забезпечують владу народу в державі (cm. 5 Конституції), здійснення дер­жавної влади на засадах поділу її на законодавчу, виконавчу, судову як умову, що забезпечує політичну свободу особи (cm. 6 Конституції), визнання та гарантування місцевого самовряду­вання (cm. 7 Конституції), закріплення прямого народовлад­дя — вибори, референдум (ст.ст. 69—74 Конституції) тощо.

Юридичні гарантії — це не лише закони та інші норматив­ні акти, що визначають гарантії, але й правомірна діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, на які покладено обов'язок забезпечувати реалізацію прав і свобод, виконання обов'язків особою.

138