30. Рекламації та санкції у зовнішньоекономічному договорі.

Термін «рекламація» є синонімом терміна «претензія». Підставою для пред'явлення продавцеві претензії (рекламації) є комерційний акт, який складається покупцем у разі виявлення при прийманні поставленого товару невідповідності за кількістю та/або якістю. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) вказує на необхідність врегулювання в договорі строків, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, прав та обов'язків сторін договору при цьому, способів врегулювання рекламацій. Варто детальніше зупинитися на окремих аспектах відповідного розділу договору:

• якщо при здаванні-прийманні допускаються відхилення від кількості, вказаної в товаросупровідних документах, доцільно додатково вказати, що претензії покупця у розмірах, що не перевищують допустимих відхилень за кількістю, розгляду не підлягають;

• договірний строк пред'явлення рекламацій залежить від характеру товару і, як правило, є тривалішим щодо якості товару та менш тривалим щодо кількості. У разі відсутності договірного строку строк пред'явлення рекламацій визначатиметься згідно з матеріальним правом, що підлягає застосуванню до договору.

Інтерес становить питання про наслідки порушення стороною встановленого строку пред'явлення рекламацій. Вочевидь, таке порушення не тягне за собою позбавлення сторони права звертатися з позовом до суду. Право сторони, права якої порушені, звертатися з позовом до суду передбачене у ст. 4 ГПК України як імперативна норма, яка не може змінюватися угодою сторін. Разом з тим право на позов має дві сторони: матеріально-правову та процесуально-правову. Процесуальна сторона права на позов визначається як право на подання позову, матеріально-правова сторона - як право на його задоволення. У праві на подання позову ніхто не може бути обмежений (відмова від такого права визнаватиметься недійсною згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК). Що стосується права на задоволення позовних вимог, то у випадках, коли перевірка якості товару здійснюється з порушенням порядку її проведення, визначеного в контракті, та претензія за якістю пред'являється з порушенням встановленого у контракті строку, це може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог;

• важливо вказати в договорі спосіб передачі рекламації від продавця до покупця. Найнадійнішим способом є відправлення рекламації рекомендованим листом, оскільки поштова квитанція, яку отримує покупець, у разі необхідності може слугувати доказом відправлення рекламації продавцю. Доцільно також зазначити в договорі дату, яка вважатиметься датою пред'явлення рекламації;

• слід узгодити та закріпити в договорі необхідний перелік документів, які додаються до рекламації та підтверджують її обґрунтованість;

• для продавця важливо вказати в договорі, що пред'явлення покупцем рекламації не може бути використано як підстава для відмови від наступних партій товару, що поставляються за тим самим договором;

• для обох контрагентів має суттєве значення умова про строк розгляду рекламацій. У разі відсутності відповіді продавця щодо пред'явленої рекламації в межах узгодженого строку рекламація вважатиметься визнаною продавцем.

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) приписує сторонам чітко визначати розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості недопоставленого товару (робіт, послуг) або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафів - від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють, або їх граничний розмір).

Погоджені сторонами умови про відповідальність за порушення договірних зобов'язань не повинні суперечити імперативним нормам права, яке підлягає застосуванню до договору, інакше їх неможливо буде реалізувати в судовому порядку. Так, англо-американське право виходить з того, що договірна умова про штраф в принципі не може бути реалізована судом, за винятком випадку, якщо суд визнає, що ця умова носить характер заздалегідь оцінених збитків, розмір яких міг бути реально передбачений на момент укладення договору.

У вітчизняному законодавстві загальні питання відповідальності за договірних зобов' язань регулюються главою 51 ЦК, главами 24-26 ГК.

Віденська конвенція до основних засобів правового захисту відносить відшкодування збитків та розірвання договору. Інститут неустойки (штрафу, пені) Конвенцією не передбачений, що тягне за собою використання норм на­ціонального права у питаннях як її застосування, так і співвідношення зі збитками (саме з цих питань існують принципові розбіжності в англо-американській та континентальній системах права).

З огляду на існування різних підходів щодо визначення збитків у законодавствах різних країн, сторони зовнішньоекономічного договору повинні обумовити, що вони розумітимуть під збитками. За Віденською конвенцією (ст. 74) поняття «збитки» охоплює як позитивну шкоду, так і упущену вигоду, яка понесена іншою стороною внаслідок порушення договору. Встановлена межа збитків, що підля­гають відшкодуванню: вони не можуть перевищувати шкоди, яку сторона, що порушила, передбачала або повинна була передбачати на момент укладання договору, враховуючи обставини, про які вона знала або повинна була знати. Допускається можливість при розірванні договору вимагати відшкодування абстрактних збитків (ст. 76), тобто різниці між поточною ціною на товар на момент розірвання договору та договірною ціною. При цьому не виключаються вимоги і щодо будь-яких інших збитків.

Відповідно до ст. 77 Конвенції потерпіла сторона зобов'язана вжити необхідних заходів для зменшення шкоди, -під загрозою зменшення відшкодовуваних збитків. Окрім того, встановлено, що сторона не може посилатися на невиконання зобов'язань контрагентом тією мірою, якою це невиконання викликано її власними діями або упущеннями (ст. 80). У Принципах УНІДРУА збиткам присвячений розділ 4 глави 7, правила якого близькі до передбачених Віденською конвенцією.

Підставою розірвати договір згідно з Віденською конвенцією та Принципами УНІДРУА слугують порушення, які визнаються суттєвими. Порушення договору, допуще­не однією з сторін, вважається істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що вона значною мірою позбавляється того, на що була вправі розраховувати на підставі договору, за винятком випадків, коли сторо­на, що порушила договір, на передбачала такого результату, і розумна особа за аналогічних обставин не передбачала бйого(ст. 25 Конвенції, ст. 7.3.1 Принципів). Право на ро­зірвання виникає у сторони і при інших порушеннях, якщо інша сторона не виконує своїх зобов'язань у наданий їй додатковий строк.

Урегулювання спорів у судовому порядку. У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та/або неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а також погоджений сторонами вибір права, яке буде засто­совуватися цим судом, та правил процедури судового урегулювання.

Домовленість сторін про порядок вирішення спорів повинна бути відображена в арбітражній угоді, яка може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в самому договорі або у вигляді окремої угоди. З урахуванням зовнішньоторговельної практики арбітражне застереження повинно містити такі компоненти:

1) вказівку на те, що застереження стосується усіх спорів, які можуть виникнути в майбутньому з договору або у зв'язку з ним;

2. чітке та недвозначне визначення виду арбітражу (арбітраж «ad hoc» чи постійно діючий арбітраж), а також повне його найменування з посиланням на існуючий регламент;

3. вказівку на місце проведення арбітражу та мову арбітражного провадження;

4) вказівку на матеріальне право певної країни, яке застосовуватиметься при вирішенні спорів.