30. Визначення ціни і умов платежів у зовнішньоекономічному договорі.

Ціна та загальна вартість договору (контракту). У цьому розділі визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою, та валюта контракту. Якщо згідно з договором поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору зазначається його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути зазначені в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору.

При розрахунках ціни договору за формулою зазначається орієнтовна вартість договору на дату його укладення.

Відповідно до ст. 14 Віденської конвенції умовою визнання офертою пропозиції про укладення договору є пряме або опосередковане встановлення у ній ціни або порядку її визначення.

За загальним правилом, контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються суб'єктами ЗЕД України на договірних засадах в силу принципу свободи зовнішньоекономічного підприємництва. Виняток з цього правила встановлює Указ Президента України від 10 лютого 1996 р. № 124/96 «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності».

У випадках, визначених цим Указом, контрактні ціни у сфері ЗЕД визначаються суб'єктами ЗЕД України відповідно до індикативних цін, запроваджуваних Міністерством економіки України.

Під індикативними цінами розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.

Індикативні ціни є обов'язковими до використання суб'єктами ЗЕД всіх форм власності при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів.

Мінекономіки може запроваджувати індикативні ціни на товари:

• щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;

• щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;

• щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

• експорт яких здійснюється у порядку здійснення державної монополії;

• в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Мінекономіки. Таке рішення та переліки інди­кативних цін публікуються Мінекономіки або уповноваженими ним організаціями в газеті «Урядовий кур'єр» не менш як раз на місяць.

Умови платежів. Цей розділ визначає: валюту платежу; спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків; гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов'язань.

Слід розрізняти валюту ціни та валюту платежу. Валютою ціни є грошова одиниця, у якій виражається ціна товару. При виборі валюти ціни до уваги беруться міжнародні звичаї (наприклад, ціна на метали та вугілля виражається у фунтах стерлінгів, на нафтопродукти - у доларах США). Валюта платежу - це валюта, у якій відбувається фактична оплата товару або погашення міжнародного кредиту. Зі зміною курсу валюти змінюється реальна вартість платежу.

Обмеження свободи вибору сторонами валюти платежу встановлює ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» — у розрахунках між ре­зидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Використання як засобу платежу валюти України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

При укладанні зовнішньоекономічних договорів, вико­нання яких розраховане на тривалий строк або пов'язане з використанням відстрочки платежу (кредиту), виникають валютні ризики, пов'язані зі зміною курсу валюти платежу, внаслідок чого змінюється реальна вартість платежу. Способом нейтралізації валютних ризиків є включення до договору валютних (валютно-цінових) застережень.

Залежно від способу формулювання розрізняють прямі та непрямі валютні застереження.

Пряме валютне застереження передбачає збіг валюти ціни та валюти платежу, однак ціна товару і вартість платежу ставляться у залежність від курсу іншої валюти.

Різновидом прямого застереження можна вважати мультивалютне застереження, коли ціна та сума платежу ставляться у залежність не від курсу однієї валюти, а від середньоарифметичного курсу декількох валют.

Непряме валютне застереження передбачає встановлення різних валют ціни та платежу та визначення курсу перерахунку валюти ціни у валюту платежу. При цьому експортер та імпортер мають протилежні інтереси, компромісу між якими можна досягти, встановивши ціну у більш стабільній валюті, ніж валюта платежу (вигідно експортерові), з застосуванням курсу, який склався на день, що передує дню платежу, в країні валюти платежу (вигідно імпортерові).

Типові форми валютних застережень (непрямого та прямого) наведені у додатку 2 до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті», що має рекомендаційний характер.

Публічно-правове регулювання щодо способів (форм) розрахунків за зовнішньоекономічними договорами здійснюється Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України», який встановлює, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами, укладеними суб'єктами підприємництва України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів приписано забезпечувати додержання вимог, передбачених Уніфікованими правилами. Зовнішньоекономічні договори, укладені суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), можуть бути в установленому порядку визнані недійсними, якщо вони не відповідають вимогам Указу.

Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів діють в редакції 1993 р. (публікація МТП № 500). Широко застосовувані в міжнародній практиці, ці Прави­ла мають факультативний характер, тобто застосовуються за наявності посилання на них в акредитиві. Уніфіковані правила з інкасо діють в редакції 1995 р. (публікація МТП № 522), за юридичним характером та порядком застосуван­ня є аналогічними. Однак у вітчизняній банківській практиці посилання на Уніфіковані правила визнається обов'яз­ковим як для банківських установ, так і для українських суб'єктів ЗЕД, які використовують відповідні форми розрахунків. Саме цю практику і легалізує вищезгаданий Указ Президента України. Приписи Указу належить тлумачи­ти як вимогу обов'язкового підпорядкування відповідним Уніфікованим правилам умов зовнішньоекономічного договору про акредитив або інкасо у разі обрання сторонами саме таких форм розрахунку, але не як безумовну заборону використання будь-яких інших форм розрахунку (як-от: банківський переказ, вексельна форма).

На виконання зазначеного Указу прийнята вже згадува­на рекомендаційна постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті». Додаток № 1 до Постанови визначає пріоритети використання форм розрахунків за зовнішньоекономічними договорами зважаючи на їх вигідність для української сторони, диференціюючи такі пріоритети для ряду типових ситуацій, та наводить зразки тексту відповідних платіжних умов та деякі коментарі («примітки») щодо найбільш оптимального їх формулювання.

Коротко охарактеризуємо сутність акредитивної та інкасової форм розрахунків як найбільш поширених у міжнародній торгівлі.

Акредитив - це зобов'язання банку, що видається ним за дорученням клієнта (імпортера) на користь його контрагента - бенефіціара (експортера), згідно з яким банк, що відкриває акредитив (банк — емітент), повинен провести бенефіціару платіж при умові представлення бенефіціаром документів, передбачених в акредитиві, і при виконанні інших умов акредитиву.

Інструкція клієнта (покупця), у якій він просить банк виставити акредитив на користь продавця - це, практикно, умова, яку повинен виконати продавець, щоб одержа­ти платіж. Як умова частіше за все висувається вимога надати до банку документи за певним переліком.

У ст. З Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів встановлений принцип «абстрактності» акредитиву, згідно з яким акредитив за своєю природою являє собою угоду, відокремлену від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, і банки жодною мірою не пов'язані й не зобов'язані займатися такими контрактами, навіть якщо в акредитиві є яке-небудь посилання на такий контракт. Оскільки пере­важна частина положень Уніфікованих правил має диспозитивний характер, для того, щоб умови розрахунків за акредитивом задовольняли вимоги сторін контракту, важливо чітко обумовлювати в ньому відповідні положення.

Акредитив є формою розрахунків, вигідною продавцю, оскільки забезпечує найвищий ступінь надійності платежу. Для одержання платежу продавець повинен тільки виконати акредитивну інструкцію (тобто всі документи повинні відповідати вимогам акредитиву). Перевагою акредитиву для продавця є і висока швидкість одержання платежу, оскільки розрахунки за акредитивом, як правило, відбуваються за місцем його знаходження. Відносна невигідність акредитиву для покупця полягає у необхідності заморожувати кошти для майбутнього платежу.

Інкасо - це банківська розрахункова операція, шляхом якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (експортера) отримує на основі певних документів грошові кошти від платника (імпортера) за відвантажені на адресу імпортера товари і зараховує ці кошти на рахунок клієнта (експортера).

Інкасо є формою розрахунків, яка вигідна передусім покупцю. Він оплачує товар і майже одночасно одержує його у своє розпорядження (валюта заздалегідь не вилучається з обігу).

Для продавця інкасо є в принципі надійною формою розрахунків. Перехід права власності на товар до покупця здійснюється у момент одержання документів на нього, а документи при інкасо можуть бути одержані покупцем при неодмінному здійсненні платежу. Однак інкасо має і очевидні для продавця недоліки. Передусім, це ризик невикупу товарних документів після того, як товар вже відправлений імпортеру (при зміні кон'юнктури ринку, якщо товар купувався для перепродажу й імпортеру стає вигідніше оп­латити витрати, або у разі настання неплатоспроможності імпортера). Тому більшість розрахунків по інкасо здійснюється з наданням банківських гарантій. Крім того, для продавця незручним є тривалий строк одержання платежу після поставки товару.

При здійсненні платежів за зовнішньоекономічними договорами виникає необхідність у використанні правових інструментів, які забезпечують зобов'язання по оплаті. Одним з таких інструментів є гарантія, що являє собою видане на прохання принципала (боржника за основним зобов'язанням) письмове зобов'язання гаранта (зазвичай, банку) у разі невиконання основного зобов'язання сплатити певну грошову суму на узгоджених у гарантії умовах на вимогу бенефіціара (кредитора принципала).

У міжнародній банківській практиці використовуються різні види гарантій. Найбільше поширення останніми роками отримала гарантія на вимогу, яка передбачає, що гарант зобов'язаний провести платіж на першу вимогу бенефіціара, не заглиблюючись у питання виконання принципалом своїх зобов'язань за основною угодою. Для отримання бенефіціаром платежу за такою гарантією достатнім є надання простої письмової вимоги про невиконання зобов'язання за основною угодою або інших зазначених у гарантії документів. Гарантію на вимогу, наприклад, придбаває продавець для захисту покупця від невиконання або неповернення сплачених сум у разі, якщо купівельна ціна або її частина була сплачена авансом, а товар не поставлений¹.

Правовому регулюванню гарантії в Україні присвячена ст. 200 ГК, а також § 4 глави 49 ЦК України. Законодавство багатьох країн (наприклад, Франції, Німеччини, Швейцарії, Швеції) не містить спеціальних норм, що регулюють відносини з гарантії, не передбачене використання гарантії і в країнах системи загального права, зокрема у США, де своєрідною «гарантією виконання» слугує резер­вний акредитив. За таких умов великого значення набувають міжнародні банківські правила та звичаї, кодифіковані у публікаціях Міжнародної торгової палати (МТП). МТП підготовлені: Уніфіковані правила для договірних гарантій 1978 р. (публікація МТП № 325) (широкого застосування на практиці не отримали, хоча формально не втратили свого значення), Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу 1992 р. (публікація МТП № 458).

На відміну від Уніфікованих правил 1978р., що передбачають отримання суми платежу після складної процедури надання доказів про невиконання зобов'язань з основної угоди, Уніфіковані правила 1992 р. спрямовані на те, щоб забезпечити виплату платежу в найкоротші строки в межах обумовленої суми. Ці правила поширюються на «будь-яку гарантію, платіжне зобов'язання банку, страхової компанії чи будь-якої іншої юридичної або фізичної особи, що видана у письмовій формі і містить зобов'язання сплатити грошову суму в разі подання письмової платіжної вимоги, складеної у відповідності з її умовами, а також інших документів (наприклад, сертифікату архітектора або інженера, судового або арбітражного рішення)» (ст. 2а). Поряд з приписами матеріально-правового характеру (сто­совно форми та змісту гарантії, процедури видачі гарантії за інструкцією принципала, вимог щодо перевірки гарантії, обсягу відповідальності гаранта перед бенефіціаром тощо), Уніфіковані правила 1992 р. містять колізійну прив'язку, згідно з якою за відсутності у самій гарантії вказівки на інше, вона підпорядковується праву місця комерційної діяльності гаранта, а якщо гарант має більше одного місця комерційної діяльності - праву місця комерційної діяльності відділення, яке видало гарантію (ст. 27). У разі підпорядкування гарантії українському праву питання про те, якими положеннями щодо цієї гарантії слід керуватися, має вирішуватися на основі ч. 2 ст. 7 ЦК, згідно з якою звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.