Наростання застійних та кризових явищ
Після провалу реформ 60-х років в Радянському Союзі потреби в ре-формуванні економіки та суспільства перетворилися в розмови про реформу. В країні почали проявлятися застійні і кризові явища. Про це свідчили:
однобокість, непропорційність економіки. Частка важкої промисловості складала майже 90 % виробничих фондів країни, легкої – 3,7 %, агропромислового комплексу – 6,3 %;
закупівля зерна за кордоном (щорічно на суму майже 50 млрд крб.);
падіння продуктивності праці (в Україні за період з 1961 по 1980 роки більш ніж вдвоє);
загострення демографічної ситуації. Природний приріст населення пере-став забезпечувати просте відтворення поколінь. (За 30 років зменшилася кількість українців в Україні з 76,8 % до 72,7 %, проте частка росіян збільшилась з 16,7 до 22,1%.);
мілітаризація економіки. На початку 90-х років країна мала 64 тис. танків. Це більше ніж в усіх країнах світу разом взятих. Гонка озброєнь штовхала країну в економічну безодню;
залишкова система фінансування освіти, медицини, культури;
шалені витрати коштів на підтримання закордонних прорадянських сил. Тільки Нікарагуа обходилась СРСР у 3 млн доларів в день;
неприйняття командно-адміністративною системою вимог і змін, ви-кликаних науково-технічною революцією;
падіння життєвого рівня населення. Вже в 1977 році СРСР за рівнем споживання продовольства посідав 77 місце в світі, а за дитячою смертністю – 50 місце.
Щоб порятувати Радянський Союз від краху, необхідні були радикальні реформи, а не розмови про них. Першим це зрозумів Генеральний секретар ЦК КПРС Ю.Андропов. Незважаючи на важку хворобу, у 1982 р. він спробував через наведення дисципліни і порядку зупинити негативні явища в економіці та суспільстві, але не встиг.
Лише прихід в березні 1985 р. до влади М. Горбачова дозволив спробувати здійснити перебудову в СРСР. Її метою було:
зміцнити теоретичні засади діяльності КПРС;
політика “прискорення” в економіці;
курс на перебудову і гласність;
спроба радикальної економічної реформи;
нове мислення і міжнародне співробітництво;
демократизація суспільства і виникнення багатопартійної системи.
Однак непослідовна політика М. Горбачова та опір їй партійної бюрократії призвела до втрати керованості державою, розбудила національні та соціальні сили в республіках, які прагнули розширення своїх прав.
В Україні початок даним процесам поклало відновлення “самвидавівських” газет та часописів, котрі таврували злочини системи, підіймали поточні проблеми.
З розгортанням процесів гласності в СРСР, офіційні засоби масової інформації розпочали розгляд раніше заборонених матеріалів: невідомих сторінок історії, матеріалів репресій, голодоморів тощо.
Все це сприяло швидкій політизації суспільної свідомості та виникненню нових, незалежних від владних структур, громадських об’єднань. У серпні 1987 р. в Києві почав працювати Український культурологічний клуб, на початку 1988 р. відновила свою роботу Українська гельсінська спілка (УГС).
Наслідком рішень XIX партконференції КПРС (червень 1988 р.), які дозволили демократизацію, був початком масового мітингового руху. Одними з перших та найбільших були мітинги у Львові 4 серпня 1988 р. (розігнаний міліцією), та у Києві 13 листопада 1988 року з демократичними та національними вимогами.
Невдачі у вирішенні економічних та соціальних проблем привели до наростання соціальної напруженості та відродження робітничого руху. 10 липня 1989 року страйкували 193 шахти Донбасу. Це був перший виступ робітників такого масштабу, і він завдав ще одного удару по підвалинах тоталітарного режиму.
Право на вільне висловлення власної думки (про яке ще у середині 80-х ні у кого не було й думки), наштовхнуло активну частину громадськості на створення політклубів (з осені 1988 р.), на засіданнях яких розглядались актуальні проблеми суспільного життя, громадсько-політичних об’єднань: регіональних – “Нова спілка сприяння перебудови” в Києві, “Спадщина” в Хмельницькому; загальноукраїнських – “Народний рух України за перебудову”, Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, Українське історико-просвітнє товариство “Меморіал”, екологічна організація “Зелений світ” тощо.
Національна культура і освіта отримують значний поштовх до розвитку після того, як у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР приймає Закон УРСР про мови, яким українській мові було надано статус державної.
Основним гальмом перебудовчих процесів в Україні залишилось старе партійне керівництво. 28 вересня 1989 р. на пленумі ЦК КПУ, “у зв’язку з виходом на пенсію”, було звільнено від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК КП України В.В. Щербицького (на пленумі був присутній М.С. Горбачов).
Політичний плюралізм стає реальністю в Україні і особливо активізується після того, як III з’їзд народних депутатів СРСР, в березні 1990 р. скасовує ст. 6 Конституції СРСР, котра закріплювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві.
Громадсько-політичні організації та рухи створюються і молоддю України. У грудні 1989 р. заснована Українська студентська спілка (УСС), у червні 1990 р. – Спілка незалежної української молоді (СНУМ), у 1989 р. відроджується й Пласт – організація дітей та молоді віком від 6 до 24 років.
У цей час активно розвиваються й робітничі організації, зокрема най-масовішими з них були – Спілка трудящих Донбасу, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників (ВОСТ), Вільні профспілки трудящих та ін.
Вступає у нову стадію розвитку релігійне життя країни. Після численних вимог на початку 1990 р. відроджується знищена Сталіним Українська греко-католицька церква (УГКЦ), котру очолює єпископ Мирослав Іван кардинал Лю-бачівський.
У січні 1990 р. Собор руської православної церкви вирішив, що єпархії, приходи і монастирі на території УРСР канонічно будуть складати Український екзархат Московського патріархату і офіційно називатимуться Українською право-славною церквою (УПЦ), керівник – митрополит Філарет (Денисенко).
5 червня 1990 р. відбувся Перший Собор Української автокефальної право-славної церкви (УАПЦ), Патріархом Київським і всієї України було проголошено Мстислава (Степана Скрипника).
Масовий громадський та політичний рух визначив нові підходи до виборів нового складу Верховної Ради УРСР. Вибори, що відбулись у березні 1990 р. вперше проходили на альтернативній основі. Більшість завоювали представники КПУ. Демблок отримав майже 1/4 місць і вже на першій сесії оголосив про перехід до конструктивної опозиції, представленої як Народна Рада, котру очолив академік І. Юхновський.
Перша сесія Верховної Ради, що вперше в історії почала працювати в парламентському режимі, відкрилась 15 травня 1990 р. Вже під час її роботи були прийняті доленосні для подальшого розвитку України документи: 16 липня 1990 р. – Декларація про державний суверенітет України, 3 серпня 1990 р. – Закон УРСР про економічну самостійність УРСР. Прийняття їх свідчило про початок само-стійного розвитку Української державності.
Різні підходи до подальшого розвитку України та СРСР засвідчили дві найбільш гучні події кінця 1990 – початку 1991 років. З 2 по 17 жовтня на майдані Незалежності у Києві відбулось масове політичне голодування студентів України, що виражала настрої мільйонів (рис.8.8). Щоб не допустити соціального вибуху, більшість вимог студентів керівництво республіки задовольнило. А 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум, на якому під час голосування більшість (80,2 %) віддала свої голоси за “Україну у складі Союзу Радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України”, в той час як за “СРСР як оновлену федерацію суверенних республік” висловилось 70,5 % виборців. З розвитку подій можна було констатувати, що громадська думка в Україні направлена в сторону незалежності.
Рис. 8.8 – студентське голодування на майдані незалежності
19 серпня 1991 р. Державний Комітет з Надзвичайного Стану (ДКНС) спробував здійснити переворот, щоб розгромити демократію, відновити тоталітарний режим. О 9-й годині ультиматум було оголошено і Голові ВР України Л.Кравчуку. Демократичні сили Росії й України одностайно виступили проти і розгромили заколотників (головні події проходили в Москві).
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла “Акт проголошення незалежності України”, який “Проголошував незалежність України та створення самостійної української держави – України”. На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. на запитання “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України” схвально відповіли 90,32 % виборців. Так українці відродили свою державу.