Відлига
Після смерті Сталіна (1953 р., 5 березня) і засудження методів його керів-ництва на ХХ з’їзді КПРС М.С. Хрущовим настав період певної лібералізації системи і спроб її реформування.
Найпершою в часі і такою, що змінила становище більшості населення, було фактичне звільнення селянства, з якого у вересні 1953 р. зняли надмірне оподат-кування присадибних господарств і видали паспорти. На колгоспників поширили систему щомісячної зарплати. З 1956 р. ввели їм пенсійне забезпечення. Тобто, лише з цього часу вони стали в дійсності рівноправними громадянами. В 1954 р. в кілька разів підняли закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію і значно ослабили державний контроль над виробничою діяльністю колгоспів, вжили заходи для під-вищення освітнього і професійного рівня їх керівних кадрів, запровадження досягнень науки. Як наслідок, – за 5 років відбулося подвоєння товарності виробництва – небачений прогрес в світовій практиці. Правда, цей підйом міг бути і більшим, якби не відволікання значних коштів і великої кількості кваліфікованих кадрів на освоєння цілинних земель в Казахстані і сусідніх з ним районах Росії. Тільки до 1956 р. 80 тис. спеціалістів з України виїхало на цілину. В 1958 р. було ліквідовано державні машинно-тракторні станції (МТС), а їх техніку передано колгоспам, які таким чином мали отримати більш повну виробничу самостійність. До цього абсолютна більшість сільськогосподарської техніки знаходилась в МТС, які надавали її колгоспам за встановлену плату. Тепер вона мала стати власністю колгоспів. Задум був добрим. Але за ініціативою кар’єристів з партійно-державного апарату була висунута пропозиція скоротити строки виплати за техніку з 10 до 2 років. Така авральна оплата підірвала фінансову базу більшості колгоспів. А їм поставили в цей час до того ж нереальне завдання досягти за 10 років кращих показників виробництва, ніж в сільському господарстві США. Це привело до посилення державного контролю за діяльністю колгоспів, втрати ними тої відносної самостійності, якою вони користувалися в 1954-58 рр. Намагаючись знайти резерви підйому виробництва в колгоспах, держава почала адміністративно обмежувати розміри присадибного господарства, пропагувати під виглядом передового досвіду різні авантюристські новації, як приклад, різке розширення повсюди посівних площ під кукурудзу і бобові. В той же час отримують певний розвиток і нові форми організації праці: госпрозрахункові об’єднання, комплексні бригади. Якби їм було приділено більше уваги, ситуацію в сільському господарстві можна було виправити. Але цього не сталося.
В січні 1954 р. на відзначення 300-річчя Переяславської Ради до складу УРСР передали Кримську обл., м. Проскурів перейменували в Хмельницький, а м. Пере-яслав – в Переяслав-Хмельницький. Цим було завершено формування сучасної території України (рис. 8.6).
З 1957 р. держава почала послідовно підтримувати новаторство і раціона-лізаторство в промисловості. Прискорився науково-технічний прогрес. В 1957 р. було здійснено перехід від галузевого до територіального управління промисловістю. Міністерства були замінені територіальними радами народного господарства (раднар-госпами). Як наслідок, більше уваги стало приділятися вирішенню соціальних проб-лем працюючих, оптимальнішими стали зв’язки між підприємствами, зменшилась собівартість продукції та її ціни, промисловий розвиток отримує більш комплексний характер. Було впроваджено в 2 рази більше видів нової техніки, ніж за попередні 10 ро-ків. За приростами промислового розвитку країна виходить на чільне місце у світі.
Водночас запроваджувана система не була комплексною і послідовною. Вона не могла забезпечити єдність технічної політики, подолати відомчі кордони, згладити протиріччя між централізованим пануванням і регіональним виконанням.
В пошуках виходу із такої ситуації вдалися до укрупнення раднаргоспів, створення республіканських та Вищої Ради народного господарства галузевих державних комітетів, але це нічого на дало, – зміцнився хіба що централізм – головна ланка адміністративно-командної системи. Така ж доля спіткала спробу по-новому підійти до товарно-грошових відносин, яку обґрунтував харківський професор О. Ліберман. Характеризуючи становище, що склалося, секретар ЦК КПУ П. Шелест у розмові з Л. Брежнєвим назвав його “непробивною центропробкою”. Отже, реформи, які проводилися, були необхідними, але вони були поверховими, відбувалися без участі народу, що призвело до втрати популярності їх ініціатора та його усунення з поста глави держави. Перехід підприємств на госпрозрахунок, самофінансування і самоуправління залишився пустою декларацією.
Рис. 8.6 – Формування території УРСР (1917-1954 рр.)
Після смерті Сталіна почалась вибіркова реабілітація жертв політичного терору 30-40-х рр. Серед перших реабілітованих переважали українські партійно-державні діячі, бо їх особисто знав Хрущов, який в 1920 і в 1938-1948 рр. працював в Україні. Після виступу Хрущова на XX з’їзді КПРС із засудженням культу особи Сталіна реабілітація стала масовою. Кілька мільйонів політв’язнів були звільнені, знищеним повернули чесне ім’я. Були повернуті на батьківщину репресовані Сталіним народи Кавказу. Але відносно татар Криму і німців Причорномор’я і Поволжя влада обмежилась амністією (прощенням) без права повертатись додому. Були амністовані і рядові бійці УПА, члени оунівського підпілля і тисячі галичан, заарештованих і засуджених просто за підозрою. Від керівних же діячів як ОУН-УПА, так і ліквідованої Сталіним греко-католицької церкви вимагали, під заклад звільнення, публічного каяття. Не дійшла черга реабілітації до жертв політичних судових процесів кінця 1920-х – початку 1930-х рр., включаючи тих, які проходили в справах, вигаданої чекістами, Спілки визволення України, Українського націо-нального центру (їх реабілітували лише в 1989 р.). Звільняючи політв’язнів, влада за звинуваченням у зраді Батьківщини ув’язнювала нових, дійсна вина яких полягала в спробі створити альтернативну КПРС політичну партію. Так, 1961 р. були засуджені на великі строки члени Української Робітничо-Селянської Спілки на чолі з Л. Лук’яненком. Правда, масштаби нових репресій були куди скромнішими – десятки чоловік. Незважаючи на непослідовність, реабілітація жертв політичного терору, ліквідація ГУЛАГу і свавілля карних органів мали величезне значення для оздо-ровлення морально-політичної атмосфери в суспільстві. Справедливість, хоч і з певними обмеженнями, була відновлена. Повторення політичних репресій в колишніх масштабах стало неможливим.
Відміна з 1956 р. оплати за середню і вищу освіту зробили її більш доступною. В 1955 р. була проведена дерусифікація університетів. Українська мова почала повертатись в науку і викладання. Але в міських школах цей процес був загальмований рішенням, що питання про мову викладання мають вирішувати батьківські комітети. Недоречною була і спроба перевести більшість середніх шкіл в сільській місцевості в інтернати. (Аргументи були такі: саме школа-інтернат забезпечила величезні культурні досягнення древньої Греції). Як позитив, слід відмітити покращення викладання гуманітарних предметів. Була відновлена практика 1920-х рр.: проведення наукових дискусій, вивчення досягнень світової і власної культури. Правда, щодо власної обмеження збереглися. Так, творчий доробок діячів XIX ст. – Костомарова, Куліша, Драгоманова – зробили доступним для народу, але відносно діячів Центральної Ради заборона залишилась в силі.
Відбулося часткове відновлення державних органів, які діяли в 1920-х рр. Деякі союзні міністерства були скасовані, а відповідні республіканські (вищої освіти, внутрішніх справ, юстиції) стали самостійно приймати рішення. В управлінських структурах пройшло значне скорочення кадрів, до їх роботи почали залучати представників громадськості. Республіканські закони перестали бути повною копією союзних. Але в керуючій КПРС, не дивлячись на значну демократизацію внутріпартійних порядків, зберігся строгий централізм, статус і права республіканської партійної організації не підвищились.
Суттєво обмежувалась державна цензура. Патріотизм перестали ото-тожнювати з буржуазним націоналізмом. І як наслідок – відбулося значне піднесення національних культур. Цьому сприяло і те, що було реабілітовано багато діячів культури, репресованих при Сталіні, і народу повернута їх творчість. Молоде покоління митців могло рівнятись на ці зразки і більш повно реалізовувати свій творчий потенціал. Ці люди органічно не приймали тоталітарних порядків і мислення. Згодом їх назвуть шістдесятниками. З їх рядів вийде немало політичних опонентів неосталінізму – дисидентів. Проявами національно-культурного відродження стали: діяльність в 1961-1965 рр. клубу творчої молоді в Києві; відновлення святкування з 1961 р. Шевченківських днів в травні, коли відбулося його перепоховання з Петербургу в Канів; те, що тираж книг, виданих в країні українською мовою, перевищив 60 % (до 1980 р. він упаде до 24 %). Але правляча партія не відмовилась цілком від контролю за культурним життям, продовжуючи наставляти митців, правда, в дещо розширених рамках свободи творчості. Відхилення від класово-партійних підходів вже не каралось знищенням винного, але на його адресу щедро відпускалося огульної критики і адміністративного переслідування. Чиновники від культури продовжували пильно спостерігати за тим, щоб патріотичні мотиви в культурній творчості не переросли в націоналізм, звинувачення в якому мали тяжкі наслідки. Слід відмітити і таку акцію влади, як поновлення наступу на церкву. Вівся він без репресій і хуліганства 1930-х рр. Влада скористалася занепадом православної церкви, щоб побороти її вплив науковою атеїстичною пропагандою. І організовані місцевим радянським активом збори громадян даного церковного приходу, “добровільно” приймали рішення про закриття церкви. Половина діючих церков була закрита саме в 1950-х рр., а їх приміщення використане для культурно-масових і господарських потреб. (Особливо масово – для складів мінеральних добрив, що почали з’являтись в колгоспах в цей час). Та незважаючи на це все, післясталінське десятиліття було часом значного культурно-національного піднесення, досягнення значних здобутків в усіх напрямках культурної творчості.
Саме в 1950-ті рр. відбулося значне посилення уваги влади до соціальних потреб населення. Була значно збільшена оплата праці, масовим став випуск товарів народного вжитку довгострокового користування (телевізорів, радіоприймачів, пральних і швейних машин, мотоциклів і автомобілів) – при чому за доступними цінами, велося грандіозне житлове будівництво, люди з підвалів і бараків, де прожили десятиліття, були переселені в окремі квартири. В містах виростали цілі нові квартали і райони, в сільську місцевість були проведені електрика, радіо, дороги з твердим покриттям, пущені рейсові автобуси. Про зростаючий гуманізм влади особливо свідчить наступне. В 1963 р. країна пережила страшну засуху, рівну за масштабами 1921-1922 рр. Та завдяки використанню державних запасів, зроблених у минулі роки (а вони були і в 1933 р.), і ціною різкого скорочення поголів’я худоби в громадському секторі голоду серед населення допущено не було.
Звичайно, період 1953-1964 рр. не був ідеальним. Але в цілому значний крок від тоталітаризму до демократизму в рамках існуючої системи радянської влади, монопольно керованої КПРС, було зроблено. А про те, що це був час значного покращення всіх сторін життя, свідчать об’єктивні показники. Це не тільки темпи зростання виробництва і доходів населення. На 20 років збільшилась тривалість життя людей, – випадок, який не має аналогів в світовій історії. Крім того, мали місце різке зменшення дитячої смертності, зростання показників освіченості і творчої само-діяльності людей. За всіма цими показниками країна вийшла на одне з перших місць в світі. Та позитивні тенденції не були закріплені. Підготовлена Конституція, проект якої мав бути опублікований 7 листопада 1964 р, залишилася невідомою народу. А ця Конституція мала не лише закріпити в Основному законі проведені реформи, але й ввести в життя товарно-грошові ринкові відносини і принцип альтернативних виборів в усі державні і партійні органи. Після зняття Хрущова його долю розділили і інші прихильники реформи.
Почався період неосталіністської реакції, який тривав два десятиліття. Одним із активних соратників М. Хрущова був П. Шелест, який в 1962-1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Він несміливо, непослідовно виступав за надання Україні більших прав у внутрішній і зовнішній політиці, за розширення вживання української мови, розвиток української літератури та мистецтва, запровадження українських звичаїв та обрядів. Його курс дратував Москву. Він був усунутий з посади І секретаря ЦК КПУ. Л.І. Брежнєв закинув йому надмірну самостійність, місництво, прояви націоналізму. Книга Шелеста “Україна наша радянська” (1970 р.) зазнала гострої критики за “ідеологічні помилки” та “ідеалізацію минулого”, за обстоювання самобутності УРСР. Видана 100-тисячним тиражем вона була заборонена для поширення і вилучена із бібліотек. Шелесту заборонили оселятися в Україні. Він перебував під посиленим наглядом.
Разом з тим розпочаті М. Хрущовим реформи не можна було раптово зупинити. З середини 60-х років продовжувались пошуки шляхів прискорення розвитку економіки. Економічна реформа передбачала систему заходів, спрямованих на поліпшення планування, розширення господарської самостійності підприємств, посилення економічного стимулювання.
Але вже на початку 70-х років стало зрозумілим, що реформаторські новації в економіці даються нелегко. Особливо це проявилось у сільському господарстві. “Універсали” з партійно-державного апарату некомпетентно втручались у діяльність колгоспів, давали абсурдні корективи, проявляли недовіру до спеціалістів, які працювали безпосередньо в полі і на фермах. Це приносило більше хаосу, ніж користі.
У другій половині 70-х років характерною була лінія на нарощування індустріальної могутності без серйозних структурних перетворень в економіці. На словах ставка робилася на високі темпи розвитку виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції. У галузі сільського господарства наголошувалося на індустріальні методи виробництва, створення великих тваринницьких комплексів, спеціалізацію. Однак механізму реалізації цієї лінії не існувало. Були лише благі побажання, не забезпечені досить повно ні матеріальними ресурсами, ні кадрами, ні чіткими уявленнями про способи їх здійснення.
Проте це не означає, що в подальшому розвитку економічних процесів в Україні склалася однозначна ситуація. Тут при загальній тенденції зниження ефективності виробництва завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних успіхів.
Слід також наголосити, що економічне зростання зумовлювалось екстенсивними факторами, тобто величезними капіталовкладеннями й збільшенням використання людських ресурсів. Так, за період з 1970 по 1985 рік чисельність робітників на підприємствах республіки зросла більше ніж на 5 млн чоловік, і все це не викликало відповідного підвищення технологічного рівня виробництва і якості продукції.
У ці роки з особливою силою виявилася неспроможність нашого господарства до використання новітніх досягнень науково-технічної революції. Показово, що в цей час на Україні працювало понад 200 тис. наукових працівників. Багато з них внесли значний вклад у прискорення науково-технічного прогресу. Саме їх зусиллями у республіці вперше в СРСР були створені порошкова металургія, радарні установки, побудована перша вітчизняна електронно-обчислювальна машина, розроблена промислова технологія одержання алмазів тощо. Але в роки, коли панували тоталітарно-бюрократичні методи управління, практичний монополізм і диктат виробничника, не спрацювали стимули впровадження науково-технічних новинок.
Після жовтневого перевороту 1964 р., коли до влади в СРСР прийшли неосталіністи на чолі з Л. Брежнєвим і М. Сусловим, було зупинено процес реформування радянського суспільства та значно посилено негативні заходи ще “хрущовського” керівництва, зокрема русифікацію радянських республік. Під неї за вказівкою М. Суслова підвели “теоретичну” базу, створивши теорію про “нову історичну спільність людей – радянський народ”. Цей “народ” повинен був корис-туватись єдиною мовою – російською, єдиною культурою – радянською. Національні мови й культури підлягали забуттю.
Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест, який намагався стримувати на-ростаючий вал русифікації, в 1972 р. був звільнений з посади. Керівником України став В. Щербицький, а партійним ідеологом – В. Маланчук. Під їх керівництвом процес русифікації та нищення українства набув особливого розмаху. Розуміючи значення освіти в національному вихованні, було дано вказівку розширити засто-сування положення 1958 р. про вивчення української мови “за бажанням батьків” при обов’язковому вивченні російської. Щоб батькам легше було “вибирати”, всі нові школи в містах були російськомовними, а в центральній та східній Україні такими ставали раніше україномовні. Зокрема, в м. Хмельницькому 75 % всіх шкіл стали російськомовними, а в Чернігові й Донецьку – не залишилось жодної україномовної. Кількість українських дітей, що в 1990-1991 навчальному році навчалась рідною мовою, становила лише 47,9 %, тоді як в 1929 р. нею могли вчитись 97 %. В 1983 р. ЦК КПРС та уряд прийняли постанову “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”, якою в школах вводились додатково 2-3 години російської мови, класи ділились навпіл для кращого її засвоєння, а вчителям-русистам виплачувалась 15 % надбавка до зарплати.
На російську мову викладання було практично повністю переведено вищу школу. В 70-ті роки було знищено український поетичний кінематограф. Практично всі фільми, навіть “Лісову пісню” за Л.Українкою, знімали російською. 99 % кіно- і відеопродукції, що демонструвалась в УРСР, була російськомовною.
Тиражі україномовних видань скоротились з 60 % у 60-ті роки до 19 % у 1990 р. Стали російськомовними майже всі наукові журнали.
Як наслідок русифікаторської політики, кількість українців, що вважає українську мову своєю рідною, скоротилась за 60-80-ті роки на 10 млн осіб, а з 10 млн росіян, що проживають в Україні, 7 млн не володіють українською.
Люди, які пробували протидіяти русифікації, оголошувались “українськими буржуазними націоналістами” і потрапляли до ув’язнення або гинули при загадкових обставинах, як А. Горська чи В. Івасюк.
Однак витравлення національного не привело до появи “нової радянської людини” як чогось більш розвинутого. Навпаки, значна частина покоління 70-80-х рр. втратила зв’язок із своїм народом, своєю землею. Втративши своє коріння, перетворившись, за висловом Ч. Айтматова в манкуртів, вони стали байдужими до своєї батьківщини.
Така політика викликала опір дисидентів – тобто інакомислячих, незгідних. Так в 60-80-х рр. називали політичну опозицію неосталінському режимові, що утвердилася з середини 60-х рр. Попереднє десятиріччя хоч обмеженої, але все ж демократизації радянського суспільства, покликало до життя ціле покоління людей, що органічно не приймали тоталітаристські порядки та ідеали. В літературі за ними закріпилась назва “шістдесятників”. В часи неосталінізму або застою вони розко-лолись: частина з них не спромоглася на активний опір режимові, інша ж перейшла від духовної протидії до політичної.
Головними гаслами дисидентів були вимоги демократизації всіх сфер життя, ліквідації, а не косметичного ремонту, адміністративно-командної системи, забезпечення свобод громадянам і націям. Дисиденти аргументовано критикували існуючі порядки, намагалися донести свої погляди до населення, розповісти йому правду про сьогодення і про минуле, яке в офіційній науці або фальсифікувалося, або ж замовчувалося. Найбільш відомі праці дисидентів кінця 60-х – поч. 70-х рр.: “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби, “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка, “Приєднання чи возз’єднання” М. Брайчевського, “Лихо з розуму” (матеріали закритих судових процесів над дисидентами в 1965 р.) В. Чорновола, “Репортаж із заповідника імені Берії” В. Мороза. В кінці 70-х рр. дисиденти намагались поширювати документи “Позиція українських політичних в’язнів” і “Звернення до ООН”.
Влада відповіла репресіями. В 1965 р. їх жертвами стали біля 20 чоловік з числа західноукраїнської інтелігенції в’язнів сталінських концтаборів.
Їх звинуватили в антирадянській пропаганді і агітації. Розправа над ними викликала обурення в прогресивних колах української інтелігенції, перехід до дисидентства нових людей (І. Дзюби, В. Стуса, В. Марченка), зростання згуртованості дисидентського руху. В 1970-1972 рр. вони нелегально видають і поширюють “Український вісник” (6 випусків – ред. В. Чорновіл). В 1972 р. нове партійне ке-рівництво значно збільшило масштаби і жорстокість репресій. Дисидентам стало загрожувати не тільки тюремне ув’язнення, а й насильницьке “лікування” в психіатричних лікарнях. Дехто не витримав і, публічно відмовившись від своїх поглядів, відійшов від боротьби.
Та в 1976 р. почався новий підйом дисидентського руху. Керівництво СРСР взяло на себе в 1975 р. на Хельсінкській нараді глав урядів європейських країн зобов’язання дотримуватися світових стандартів щодо прав людини. Для громадсь-кого контролю за виконанням цих зобов’язань і була створена Українська Гель-сінкська група. Очолили її люди, які недавно займали помітні місця в радянській ієрархії – літератор М. Руденко і генерал П. Григоренко. І тут влада перевершила саму себе: до 1980 р. 3/4 членів групи отримали по 10-15 років суворого режиму. Пере-слідування дисидентів тривали аж до кінця 1980-х років.
Представників дисидентства в літературі поділяють на три потоки ( рис. 8.7):
Рис. 8.7 – Основні напрями дисидентського руху
Звичайно, були окремі “чисті” дисиденти певного виду (наприклад, баптисти-євангелісти). Але специфіка України зумовлювала в цілому єдність дисидентського руху, що було започатковано ще першою ластівкою українського дисидентства – організацією Українська робітничо-селянська спілка, яку створив в кінці 1950-х років Л. Лук’яненко.
Ізольованість і невеликі успіхи дисидентського руху в Україні, як і в СРСР в цілому, де його очолювали такі на сьогоднішній день визнані духовні авторитети, як А. Сахаров і О. Солженіцин, пояснюються такими причинами:
жорстокими репресіями влади за найменшу підтримку дисидентів чи навіть вияв симпатій до них;
тим, що населення “годували” досить умілою сфальсифікованою брехнею про дисидентство як зрадників і агентів спецслужб імперіалістичних держав;
недооцінкою дисидентами проблем повсякденного життя мільйонів людей.
Боротьба дисидентів та їх ідеї не пропали марно, а сприяли відновленню незалежної України та демократичному оновленню нашого суспільства.