Україна в роки Другої світової війни
22 червня 1941 р. на територію України почали наступ 57 дивізій і 13 кор-пусів групи армій “Південь”. Їм протистояли 80 радянських дивізій Київського та Одеського особливих військових округів. Незважаючи на мужність і героїзм, радянські війська змушені були відступати. Рівно через рік після початку війни, 22 липня 1942 р., радянські війська залишили м. Свердловськ Луганської області. Вся територія України була окупована.
Фашисти встановили в Україні жорстокий окупаційний режим, який вони називали “Новий порядок”. Його основні риси: ліквідовано цілісність держави. Україна була розділена на 4 окупаційні зони: дистрикт “Галичина”; Трансністрія – територія Буковини, Одещини та Поділля по Південний Буг, яку передали Румунії; рейхскомісаріат “Україна” з центром в Рівному на чолі з рейхскомісаром Е. Кохом та прифронтові райони, які були під орудою військового командування; створено адміністративно-каральний апарат влади, яка опиралася на державну таємну поліцію (гестапо), озброєні охоронні загони (СС), службу безпеки (СД). Крім цього існували допоміжні органи влади: бургомістри і міські управи в містах, голови і управи в районах, старости – в селах, допоміжна поліція.
Нацисти згідно з планом “Ост” діяли з надзвичайною жорстокістю. За будь-яку провину – розстріл або концтабір. Застосовувались і більш “вишукані” методи розправи. У с. Дем’янківці Дунаєвецького району окупанти загнали у фосфоритну шахту понад 2500 мирних жителів і наглухо замурували вхід. Смерть від нестачі повітря була більш ніж страшною.
З весни 1942 р. по 1944 р. на примусові роботи в Німеччину було вивезено понад 2 млн чоловік, з них понад 117 тис. – з території Кам’янець-Подільської області. За ухиляння від поїздки до Німеччини і за все інше наступало невідворотне покарання – як правило, розстріл.
Яким же було ставлення населення до окупантів? Спочатку воно зайняло вичікувально-насторожену позицію. Багато добре пам’ятало німців та їх порядки ще з періоду Центральної Ради. Адже, тим, кому було 20 і біля того, тепер виповнилось лише 40-45 років.
Можна погодитися з істориками України В.І. Семененком і Л.О. Радченко (В.І. Семененко, Л.О. Радченко. Історія України. З прадавніх часів до сьогодення. –Харків: Торсінг, 2000. – С.408), що за ставленням до фашистів доросле населення окупованих територій можна умовно розділити на чотири групи:
І – ті, що свідомо співробітничали з окупантами.
ІІ – ті, що допомагали як партизанам, так і підпільникам, недопускаючи самі саботажу.
ІІІ – ті, що боролися з окупантами доступними для них способами.
IV – ті, що підкорялися німцям, зберігаючи лояльність до партизан, вичі-кували “чия візьме”. Таких було найбільше.
Нацистський “Новий порядок” викликав в Україні обурення і величезної сили народний супротив. Рух опору в Україні мав цілий ряд особливостей:
І – різноманітність організаційних форм:
а) партійно-комсомольське підпілля;
б) радянські партизанські загони і з’єднання;
в) радянські диверсійно-підпільні і розвідувальні групи;
г) бойові угрупування та підпілля ОУН;
д) похідні групи бандерівців і мельниківців;
ж) зони дій УПА: Північ, Захід, Південь;
з) стихійні виступи населення і т.д.
ІІ – ідеологічна і організаційна роздвоєність:
прорадянське;
національно-самостійницьке спрямування.
ІІІ – крайня непримиримість позицій між спрямуваннями. В усіх країнах загроза національному існуванню призводила до об’єднання різних політичних сил для відсічі ворогу. В Україні це загострило протистояння і привело до збройної боротьби між ними. У березні 1945 р. М.С. Хрущов при посередництві кардинала уніатської церкви Й. Сліпого намагався переконати представників УПА у без-надійності опору радянській армії, але 5-годинні переговори в с. Конюхи закінчились нічим.
IV – збройна боротьба між прорадянськими і національними гілками руху Опору велася жорстокими, підступними і лицемірними методами. Так, на початку липня 1945 р. у Галичині діяли 156 спецгруп НКВД, які, видаючи себе за вояків УПА, знущалися з населення. Подібні методи боротьби вели й оунівці за принципом: “Хай крові по коліна, аби вільна Україна”.
Все ж український рух Опору, незважаючи на його слабкі сторони, викликані роздвоєнням, відіграв велику роль в розгромі сил фашизму і визволенні України.
В 60 з’єднаннях і майже 2 тисячах партизанських загонах і групах про-радянського спрямування налічувалося до півмільйона бійців. Понад 100 тис. вояків нараховувала УПА. Вони дезорганізували тилові комунікації, зривали економічні і політичні заходи окупантів, здійснювали диверсії, вели розвідувальну й ідеологічну роботу, створювали визволені райони. Проте й оунівці не були єдиними. Вони розділилися на два табори – бандерівців та мельниківців, кожен зі своєю тактикою.
30 червня 1941 р. у Львові лідери бандерівського крила ОУН проголосили відновлення Української державності та створили уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Вже на другий день їх викликали до Берліну і запропонували скасувати цей акт, коли ж вони відмовились, то С. Бандеру, Я. Стецька та інших відправили в концтабір Заксенхаузен, де вони пробули до кінця війни. Тому бандерівці перейшли у підпілля, а в 1943 р. сформували Українську повстанську армію.
Мельниківці ж вибрали мирний опір. 5 жовтня 1941 р. в Києві вони створили Українську національну раду, почали видавати газету “Українське слово”. Проте і ця спроба відновити українську державність закінчилась арештом у грудні 1941 р. О. Теліги, І. Рогача, О. Чемеринського та інших лідерів і їх розстрілом у лютому 1942 р.
Визволення України від фашизму розпочалося безпосередньо в ході однієї з найбільших у Другій світовій війні – Сталінградській битві. 18 грудня 1942 року радянські війська звільнили с. Півнівку Міловського району Луганської області. Це був перший визволений український населений пункт. Бої за Україну тривали до осені 1944 р. 8 жовтня 1944 р. радянські війська визволили с. Лавочне Львівської області. Завершилось звільнення України від окупації.
Вклад України у перемогу над фашизмом важко переоцінити. Серед мобі-лізованих в Радянську Армію 6 млн українців – 3 млн загинуло, а 1,5 млн повер-нулося додому з важкими пораненнями. Це спростовує думку про те, що війна була чужою для українського народу. А міжнародним визнанням вкладу України в звіль-нення Європи від фашизму стало прийняття її в ряди засновників ООН.
Масовим був героїзм українців у Радянській Армії. Складаючи 1/5 населення довоєнного СРСР, вони дали більше ніж 1/3 воїнів, нагороджених орденами і медалями. За героїзм і мужність у боях 2072 громадянина УРСР стали Героями Радянського Союзу, причому 32 з них – двічі, а пілот І.М. Кожедуб – тричі. Із 152 тис. урядових нагород партизани і підпільники України одержали майже 63,5 тисячі. І це за умови, що сталінське керівництво часто упереджено ставилося до нагородження українців.
Скажемо, лейтенант Олексій Берест із Сумщини, який за наказом капітана С. Неустроєва очолив групу, яка встановила прапор над Рейхстагом, так і не був нагороджений, хоч його бійці – сержанти Єгоров і Кантарія та й сам капітан С. Не-устроєв отримали звання Героя Радянського Союзу. Справедливість відновив Президент України В. А. Ющенко, присвоївши О. Бересту своїм Указом 8-го травня 2005 року звання Героя України.
Не погодився Верховний із пропозицією М.С. Хрущова і про затвердження медалі з написом українською мовою “За звільнення України”, як до речі, і створення Холмської області у складі УРСР. У Москви були інші погляди.
Українці командували більше ніж половиною фронтів, які були під час Великої Вітчизняної. Особливо слід відзначити таких талановитих полководців, як І. Черняхівський, Р. Малиновський, П. Рибалко.
Великим був вклад евакуйованих з України підприємств в роботу радянсь-кого тилу. Вони складали майже половину потенціалу воєнної економіки. Достатньо назвати знаменитий Танкоград, створений на основі Харківського тракторного заводу, і роботи з підвищення якості бойової техніки інституту електрозварювання Є. Патона. Без перебільшення подвигом була також праця українських жінок з відновлення сільськогосподарського виробництва на звільненій від фашистів території. На жаль, тільки з 1995 р. їх прирівняно до учасників Великої Вітчизняної війни.
Правда, перемогу можна було здобути не такою страшною ціною. Але людожерлива природа сталінського режиму привела до ослаблення Червоної Армії перед війною, що зумовило величезні втрати 1941 р. А при проведенні військових дій у 1943-45 рр. головними вважалися фактори часу і успіхів будь-якою ціною. Нерідко в бій кидали непідготовлених, часом навіть не переодягнених в військову форму людей. Бувало, що перемогу намагались приурочити, не рахуючись з жертвами, до якоїсь святкової дати, як, наприклад, звільнення Києва до річниці Жовтневої революції. І як результат – дуже велика питома вага втрат.
Віддаючи належне зрослому міжнародному авторитету України, Сталін до-зволив створити Народний комісаріат закордонних справ (Д. Мануїльський) та Народний комісаріат оборони (генерал-лейтенант В. Герасименко).
Перемога дозволила завершити історичний процес збирання всіх українських земель в рамках однієї держави, ліквідувати територіальні претензії сусідніх держав, що було причиною міжнародних конфліктів.
Після великої перемоги сталінське керівництво, щоб не допустити виникнен-ня “нових декабристів”, розгорнуло новий етап репресій. По всій країні арештовували молодих талановитих військових, насамперед, льотчиків, і господарників. Багато в’язнів фашистських концтаборів перевезли в сталінські табори. Почали натравлю-вати один народ на інший через уславлення “російського народу – переможця” і реп-ресування “народів-зрадників” (чеченців, кримських татар, німців тощо), розпа-лювання боротьби проти “безродних космополітів”.
В той же час післявоєнний режим в Україні режим мав певні особливості. По-перше: тут велась жорстока збройна боротьба проти національно-визвольного руху ОУН-УПА в Західній Україні. (Через ряди УПА пройшло за 1946-1951 рр. 400 тис. осіб). Вона супроводжувалась масовими виселеннями людей до Сибіру і Херсонщини – близько 203 тис. чол.
По-друге: по всій Україні проводилась боротьба проти “українського буржуазного націоналізму”. Репресій зазнали редакції журналів “Вітчизна” і “Пе-рець”, письменники О. Довженко, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський та інші діячі культури.
По-третє: внаслідок посухи 1946 р., яка охопила південні і центральні райони України, та розорення села в ході війни, виник голод. Держава могла допомогти голодуючим, але заради зовнішньополітичних інтересів не зробила цього, вивозячи хліб в теж охоплені посухою країни Східної і Південної Європи, які потрапили після закінчення Другої світової війни під радянський вплив. Локальний характер посухи дозволив в 1946-1947 рр. населенню України, особливо районів, близьких до Галичини і Волині, врятуватись від масової смертності шляхом обміну промислових товарів, залишенням дітей в наймах за продукти в жителів західноукраїнського регіону, який не постраждав від посухи і де ще не було запроваджено колгоспів по-сталінськи. Однак від голоду все таки померло 1,2 млн осіб.
По-четверте: насильницьким шляхом у 1945-1945 рр. було переселено з Польщі в Україну близько 500 тис. українців, а з України в Польщу – 482 тис. поляків.
По-п’яте: весною 1947 р. польські та радянські війська провели в Польщі операцію “Вісла” по переселенню 150 тис. українців з етнічних земель у західні та північні воєводства по 3-5 сімей в один населений пункт. В 1991 р. польський сейм визнав цю операцію злочинною та вибачився перед українцями. Це ж було визнано в підписаній Президентами України та Польщі Л. Кучмою та А. Кваснєвським в травні 1997 р. Декларації про примирення.
Таким чином перехід України до мирного будівництва відбувався у складних умовах. Республіка втратила 10,5 млн чоловік. У руїнах знаходилось 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл. Складним і суперечливим був процес повернення до мирного життя. Народ, який переніс всі труднощі війни, чекав на демократизацію життя в країні. Проте, керівництво республіки, очолюване першим секретарем ЦК КП(б)У М. Хрущовим, змушено було продовжувати курс на утвердження командно-адміністративної системи. “М’яка позиція” М. Хрущова під час голоду 1946-47 рр. привела до появи в Україні сталінського посланця Л. Кагановича. З цим ім’ям пов’язаний новий сплеск боротьби проти українського буржуазного націоналізму. Це загострило до краю політичну обстановку і змусило центр звільнити Кагановича від обов’язків Першого секретаря ЦК КП(б)У. Керівником комуністичної організації знову став Хрущов. Він продовжив займатися насамперед розв’язанням госпо-дарських питань, відбудовою народного господарства.
У грудні 1949 р. Хрущова було відкликано до Москви. Першим секретарем ЦК КП(б)У став Л.Г. Мельников – інженер за фахом, який при Хрущові працював другим секретарем ЦК, що благотворно вплинуло на формування його як керівника, як організатора відбудови народного господарства. Однак його діяльності бракувало самостійності, усі свої кроки, як син свого часу, він звіряв із центром, сумлінно виконував його директиви.
За роки повоєнної п’ятирічки великими зусиллями селянства, працівників МТС і радгоспів було багато зроблено по відродженню села, загоєнню нанесених війною ран, хоч жалюгідний стан селянства продовжував поглиблюватися. На початку 50-х років різко впали темпи приросту сільськогосподарської продукції, що пояснювалось зменшенням капіталовкладень, основна частина яких направлялась у важку і оборонну промисловість.
Таким чином, характерною рисою післявоєнного розвитку України було те, що відбудова промисловості України здійснювалась в основному за рахунок розорення і виснаження села та низького добробуту населення. Проте, результати дійсно вражали, що видно зі схеми (рис. 8.5.):
Рис. 8.5 – Результати відбудови народного господарства в післявоєнні роки
Все це було отримано виснажливими, марнотратними, нераціональними в цілому методами керівництва.