Становище населення українських земель під іноземними державами

Галичина та Волинь у відповідності до Ризького договору 1921 р. відходили до Польщі. За польською конституцією 1921 р. українцям гарантувалося навчання в українських школах, право на національну символіку та право голосу на виборах до польського сейму. В 1922 р. Львівському, Станіславському та Тернопільському воєводствам надавалось самоврядування, яке фактично дало абсолютну владу в Галичині польській шляхті. З 1924 р. розпочалась полонізація освіти. Було закрито більш ніж 3,5 тис. українських шкіл та витіснено українську мову з державних установ. З 1930 р. наступ на українців Галичини посилився. Про це засвідчує: проведена польськими властями акція “пацифікація” – умиротворення за допомогою знущань, арештів, ув’язнень, ліквідації сільського самоуправління, створення концтаборів, у тому числі Берези-Картузської – з найсуворішим режимом утримання. Тут знаходилося понад 2 тис. активістів українського руху – політичних противників польського режиму.

Польська влада намагалася розколоти українців на релігійній основі. З цією метою вона грала на розбіжностях між греко-католиками Галичини та переважно православним населенням Волині, домагаючись їх ізоляції один від одного. Певні поступки українцям Волині співіснували з повним пануванням польських порядків. Опорою польської влади тут були “осадники” – відставні вояки Війська Польського, яким на Волині роздали колишні землі російських поміщиків.

Колоніальне становище Західної України в складі Польщі викликало праг-нення українського населення відновити незалежність своєї Батьківщини. Очолити їх національно-визвольну боротьбу прагнуло понад десяток партій, підтверджуючи давню приказку “де два українці – там три гетьмани”. Природно, що не всі вони мали рівний вплив і однакові погляди на шляхи досягнення мети. Тому проаналізуємо лише погляди й діяльність найвпливовіших у різних спектрах політичних сил.

Лівий фланг партій очолювала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), до 1923 р. – Компартія Східної Галичини. Вона прагнула революційним шляхом повалити владу Польщі та возз’єднати Західну Україну з Радянською. Легальною організацією, створеною КПЗУ в 1926 р., було Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об’єднання (Сель-Роб), заборонене польським урядом у 1932 р. КПЗУ була об’єктом постійних репресій польської влади. Комуністи складали більшість серед в’язнів тюрем і концтабору в Березі-Картузській. Зазнавала КПЗУ репресій і з боку сталінського режиму СРСР. Уже в 1928 р. за звинувачення у “національному ухилі” та підтримці О. Шумського були репресовані керівники партії Й. Крілик (Васильків) і Р. Кузьма (Турянський). У 1933 р. за “зв’язок з ОУН” репресували нових керівників КПЗУ М. Заячківського (Косаря) і Г. Іваненка (Барабу) та інших. Все це не дозволило партії перетворитись у масову. Найбільша її чисельність – 4,3 тис. членів. До того ж у 1938 р. за вказівкою Сталіна Комінтерн заборонив КПЗУ, звинувативши її членів в “українському буржуазному націоналізмі” та співробітництві з польською дефензивою (спецслужбою).

Правий фланг політичних сил очолювала створена в 1929 р. у Відні Євгеном Коновальцем Організація Українських Націоналістів (ОУН). Її ідеологією був на-ціоналізм, а метою – відновлення революційним шляхом незалежної Української соборної держави (тобто єдиної держави на всіх етнічних землях). Важливим елементом тактики ОУН були терористичні акції проти польських сановників (у 1934 р. було вбито міністра внутрішніх справ Б. Перацького) та противників оунівських методів (у 1934 р. вбили українського педагога І. Бабія). У відповідь польська влада посилювала терор проти членів ОУН та всіх українців. У 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН В. Біласа та Д. Данилишина, засудили за вбивство Перацького до смертної кари керівників ОУН: Степана Бандеру, Миколу Лебедя і Ярослава Карпинця.

Через свій радикалізм ОУН мала підтримку переважно молоді, яка захоп-лювалась героїзмом її членів. Основна ж маса українців і митрополит А. Шептицький засуджували її методи боротьби.

Наймасовішою ж і найвпливовішою політичною силою було центристське Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно створилось у 1925 р. шляхом об’єднання Трудової партії з численними центристськими організаціями. Головою УНДО був Дмитро Левицький. УНДО мало вирішальний вплив на коопе-ративні й культурні організації.

УНДО прагнуло демократичним, парламентським шляхом відстоювати інте-реси українців у польському сеймі (парламенті) і добитись мирними засобами відновлення незалежності України. В 20-х роках УНДО прихильно ставилось до об’єднання з Радянською Україною, але після голодомору 1932-1933 рр. бажаючих потрапити до “комуністичного раю” майже не залишилось.

Посилення антиукраїнської політики польського уряду на початку 30-х років змусило нового голову УНДО Василя Мудрика (з 1935 р.) перейти до політики “нормалізації” українсько-польських взаємин. Ця політика дала лише тимчасовий ефект, бо через екстремізм ОУН та польських шовіністів уряд у 1938 р. відновив антиукраїнські погроми. Це призвело до розколу УНДО. З нього виділився Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. ФНЄ стояв на ґрунті націо-налізму, але виступав проти терору.

Таким було становище українців, які знаходилися під владою панської Польщі. Дещо іншим воно було на землях, які після І світової війни потрапили під владу Чехословаччини. Край, який називався “Підкарпатська Русь”, так і не одержав автономії, але становище цієї гілки українського народу було значно кращим, ніж їхніх братів в інших країнах. Після Мюнхенської угоди (29-30.09.1938 р.) загост-рилася політична криза в Чехословаччині. На початку жовтня 1938 р. Прага погодилася на створення в Закарпатті автономного уряду на чолі з А. Бродієм (затверджено 10 жовтня). Оскільки він дотримувався угрофільської позиції та був усунутий від влади, то з 26 жовтня головою став відомий в Європі науковець, доктор теології отець Августин Волошин. Новий статус краю визначив конституційний закон від 22.11.1938 р., за яким законодавча влада мала перебувати в руках обраного крайового сейму. Проте Угорщина домовляється з фашистськими державами, Німеччиною та Італією, про передачу їй південного Закарпаття з містами Ужгород, Мукачів і Берегове (Віденський арбітраж 2.11.1938 р.). Українській стороні довелося перенести столицю до Хусту і подбати про захист краю. В зв’язку з цим відбувся І з’їзд “Карпатської Січі”, який започаткував створення Збройних сил на добровільній основі. 18 січня 1939 року в Хусті було створено Українське національне об’єднання, яке здобуло блискучу перемогу 12.02.1939 р. на перших виборах до сейму Карпатської України (86,1 %). Однак Угорщина та Польща продовжували зазіхати на територію краю, чинили диверсії. 15.03.1939 р. одночасно з окупацією Чехії та Моравії, Гітлер доручив Угорщині захопити Закарпаття. Ще до окупації 15 березня 1939 р. у Хусті зібрався Сейм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію, затвердив державну атрибутику й обрав президентом Карпатсько-Української Республіки А. Волошина. Протягом тижня підрозділи “Карпатської Січі” героїчно боронили свою батьківщину. Після окупації уряд Карпатської України змушений був емігрувати. Таким чином, закарпатські українці одними з перших в Європі збройно виступили проти фашистської чуми. Трагічна доля А. Волошина в 1945 р. – він був заарештований радянськими спецслужбами і загинув у її лабетах.

Далі події розвивались на основі таємних домовленостей Гітлера і Сталіна. За секретними протоколами договору про ненапад 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною було здійснено поділ Європи на сфери впливу. Гітлеру відходила вся центральна Європа, а Сталіну – Західна Україна й Білорусія та країни Прибалтики.

Коли Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу, він почав вимагати від Сталіна допомогти німецьким військам у розгромі Польщі. Але до 16 вересня Червона Армія була зайнята на Халхин-Голі війною з Японією, тому радянське командування включило у Мінську надпотужний радіомаяк, який допомагав німецьким льотчикам вночі не збитися з курсу і, скинувши бомби на польські міста, успішно приземлитись на радянській території. Вдень, поки льотчики відпочивали, радянські техніки обслуговували німецькі літаки, підвішували бомби, і вночі аси люфтвафе летіли уже за сигналами берлінського радіомаяка. Саме тому на Заході реакція на цей договір була як до змови “двох бандитів” (рис. 8.4):

Рис. 8.4 – Реакція в іноземній пресі на пакт Молотова-Ріббентропа

Уклавши перемир’я з Японією, 17 вересня Сталін віддав наказ Червоній Армії перейти польський кордон. Для походу на Західну Україну було створено Український фронт на чолі з командуючим Тимошенком і начальником штабу Ватутіним у складі трьох армій. Перед наступом червоноармійцям зачитали звернення, в якому пояснювалося, що метою походу є “визволення українців і білорусів раз і назавжди від усякого гніту і експлуатації, від влади поміщиків і капіталістів”. Майже без боїв Червона Армія за 12 днів зайняла всю Західну Україну. Населення вітало її хлібом-сіллю. Виникали окремі сутички з німецькими військами, зокрема біля Львова, але на основі секретних протоколів 23 серпня 1939 р. сторони швидко їх припинили. Фашисти відступили на “лінію Керзона”, по якій за договором 28 вересня 1939 р. про “дружбу і кордон” між Німеччиною та СРСР проліг кордон між ними.

Народні збори, обрані 22 жовтня 1939 р., вже 27 жовтня ухвалили возз’єднати Західну Україну з УРСР. Це рішення затвердили Верховна Рада СРСР (4 листопада 1939 р.) та Верховна Рада УРСР (14 листопада 1939 р.). Возз’єднання Західної України з УРСР має позитивне і негативне значення. Позитивне полягає в тому, що було завершено багатовікову боротьбу українського народу за возз’єднання в єдиній державі. Найкращі його результати проявились у гуманітарній сфері. Радянська влада провела “українізацію” освіти. Ще в 1936-1937 навчальному році 52,8 % учнів-українців навчались в польськомовних школах, 40,9 % – в змішаних і лише 6 % – в україномовних. Після проведеної в 1939-1940 навчальному році реорганізації кількість україномовних шкіл досягла 5596, а польських – скоротилась до 922. Було українізовано вищу школу. Львівський університет розрісся втроє, йому було присвоєно ім’я І. Франка. Були реорганізовані і відкриті нові театрально-музичні заклади. В 1940 р. вже діяло 12 театрів, 6 обласних філармоній, 6 обласних будинків народної творчості, 3336 сільських клубів. Вдвічі зросла мережа бібліотек, втричі – кількість кіноустановок. В сфері економіки було проведено націоналізацію промис-ловості, банків, поміщицьких земель. Розпочались індустріалізація та колективізація.

Негативні і навіть трагічні сторони возз’єднання були викликані приходом на західну Україну сталінського тоталітарного режиму. З перших кроків він діяв насильницькими методами при проведенні “українізації”, а особливо – індустрі-алізації та колективізації. Практично відразу було розпочато репресії. Спочатку вони зачепили військовиків Війська Польського. Було взято в полон, за різними джерелами, від 181 до 400 тисяч чоловік. В 1940-1941 рр. більшість полонених офіцерів було розстріляно. Потім настала черга членів заборонених українських і польських партій, “Просвіти”, польських осадників та інтелігенції, а потім і всіх не згідних з колективізацією та “буржуазних націоналістів”. Всього з листопада 1939 р. по жовтень 1940 р. у західних областях України було репресовано й вивезено до Сибіру 312800 сімей (або 1200000 чол.), що становило понад 10 % від усього населення. Це був справжній геноцид режиму проти цивільного населення. Аналогічні наслідки мало приєднання Північної Буковини та Північної Бесарабії до СРСР. Їх під тиском загрози війни з боку Сталіна 28 червня 1940 р. “добровільно” повернула Румунія. На цих землях створено Молдавську РСР, Чернівецьку й Ізмаїльську області УРСР.

Розширення Радянського Союзу Сталін розглядав під кутом зору підготовки до нової війни тим більше, що Західні країни робили все від них залежне, щоб спрямувати її проти СРСР і відвести від себе. Усі проводили подвійну політику, намагаючись переграти один одного. Це яскраво проявлялося і в аншлюсі Австрії, і в Мюнхенських домовленостях (вересень 1938 р.), і в зриві переговорів Англії, Франції, СРСР, і ліквідації Чехословаччини, і драмі Карпатської України. Антивоєнні сили ослабли. Захід звинувачував Сталіна у змові з Гітлером, яка відкривала шлях до великої війни.