Формування
ринку
Заміна
продрозкладки продподаткомСкладові неПу
Використання
товарно-грошових відносин
Кооперування
трудящих
Допуск
капіталістичних елементів в економіку
Запровадження
госпрозрахунку і матеріальної
зацікавленості
Рис. 8.1 – Складові НЕПу
Відбудові економіки і досягненню перших економічних успіхів сприяла фінансова реформа Т. Сокольникова (1922-1924 рр.), в рамках якої було запроваджено тверду валюту – червінець. Вже в 1925 р. її було визнано найстабільнішою в Європі.
Запровадження НЕПу дало помітні економічні наслідки. Уже в 1927 році українські селяни обробляли на 10 % більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, повнокровно запрацювала грошова система. Проте ці досягнення не зовсім влаштовували радикально налаштоване на централізацію країни і світову революцію партійне керівництво держави.
Ще в 1922 році політбюро ЦК РКП(б) було схвильоване тим, що керівники радянських республік “надто переймаються проблемами своїх держав і забувають про необхідність підготовки світової соціалістичної революції”. Тому вже у серпні 1922 р. було створено комісію оргбюро на чолі зі Сталіним для розробки проекту об’єднання радянських республік з відповідним централістським спрямуванням. У жовтні 1922 р. він був оприлюднений і передбачав входження республік до складу Російської Федерації як автономних утворень. Проти цього плану виступили керівники компартії Грузії та голова українського уряду Х. Раковський. Розгорілася непримиренна дискусія. Дійшло до того, що представник Сталіна на Кавказі С. Орджонікідзе в Тифлісі побив грузинських представників – членів ЦК. Такі “методи” дискусії були засуджені головним лідером більшовиків – важкохворим В.І. Леніним. Він ква-ліфікував цей факт як прояв великодержавного шовінізму, підкресливши, що “надзвичайно пересолюють щодо загальноросійських інтересів обрусілі інородці” та запропонував створити Радянський Союз як федерацію рівноправних республік. Цю пропозицію 10-14 грудня 1922 р. схвалив VII Всеукраїнський з’їзд, що проходив у Харкові.
30 грудня 1922 р. в Москві І Всесоюзний з’їзд Рад ухвалив Декларацію і Договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. З’їзд вирішив розробити союзну Конституцію. При її розробці Х. Раковський запропонував 9/10 всіх повноважень залишити у республік, а надати центру повноваження лише щодо спільних фінансів, оборони, зовнішньої політики та транспорту. Однак його під-тримали лише грузинські керівники. Перемогла точка зору Сталіна та тих керівників, хто за висловом резолюції з національного питання ХІІ з’їзду РКП(б) (1923 р.) бачили в створенні СРСР лише крок до відродження “єдиної неділимої Росії”. На перших порах союзний центр ще змушений був рахуватись з інтересами республік. Але вже в жовтні 1924 р. Україна відчула сумні наслідки входження до Союзу, коли на етнічних українських землях, з ініціативи Г. Котовського, було створено Молдавську Автоном-ну Соціалістичну Республіку, а в 1925 р. в України забрали Стародубщину, Північну Слобожанщину, Шахтинський та Таганрозький округи, де тоді жило понад 4 млн українців.
Спочатку новостворена союзна держава своєю політикою сприяла активізації творчого потенціалу народів і піднесенню економіки країни. Правда, вона про-водилася таким чином, щоб ця активність не вийшла з-під контролю партійного керівництва. В цьому суть політики корінезації, яка в Україні отримала назву українізації і ставила своєю метою зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійно-радянсько-господарським апаратом. Основними її вимогами були:
підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;
врахування національних факторів при формуванні партійного і дер-жавного апарату;
організація мережі навчальних закладів усіх ступенів;
створення закладів культури та видання газет і журналів, книг мовами корінних націй;
глибоке вивчення національної історії;
відродження і розвиток національних традицій і культури.
В Україні в повному обсязі ця політика почала здійснюватись після того, як у 1925 р. з постів секретарів КП(б)У було усунуто російських шовіністів Е. Квірінга та Д. Лебедя. Головну роль в українізації відіграли наркоми освіти Олександр Шумський (1925-1926 рр.) та Микола Скрипник (1927-1932 рр.). У рамках цієї політики були досягнуті вражаючі результати. Зокрема, розширилось вживання української мови. У 1922 р. українською мовою велося менше 20 % урядових справ, у 1927 р. – 70 %. Зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці складали лише 35 % службовців. У 1927 р. – 54 %. Істотно покращилася освітні показники. Число писем-них збільшилося: в місті з 40 до 70 %; в селі з 15 до 50 %. Понад 80 % зага-льноосвітніх шкіл і 30 % вузів вели навчання українською мовою. Вона ж була впроваджена в офіцерських школах. Відродилася українська книга, періодичні видання. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27 % книжок, близько 10 % газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули рубежу 50 і більше відсотків. Збільшилося число українців серед міського населення. Якщо в 1923 р. у Харкові українці складали 38 %, то в 1933 р. – 50 %; в Луганську українці складали 7 %, то в 1933 р. – 31 %; в Дніпропетровську українці складали 16 %, то в 1933 р. – 48 %. Бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр. Оформилася у 1921 р. українська автокефальна православна церква.
Успіхи корінезації дали підставу називати цей період українським ренесансом. В той самий час партійне керівництво розглядало політику українізації як тимчасовий відступ. Його хвилювало те, що за висловом Л. Кагановича “укра-їнська інтелігенція швидко нахабніє”. Тому вже в 1926 році О. Шумського звинува-тили в націоналістичному ухилі та відправили працювати на Урал. За антимосковські заклики М. Хвильового звинуватили в “шумськізмі” та піддали цькуванню. В 1928 р. на ІІІ з’їзді КПУ Л. Каганович назвав Шумського та його соратників фашистами. Після цих теоретичних звинувачень влада перейшла до репресій. У вересні 1929 р. за звинуваченням у вигаданій чекістами спілці визволення України та спілці української молоді були заарештовані видатні діячі української науки культури та УАПЦ. Вже 9 березня 1930 р. у Харкові над ними розпочався судовий процес. З кінця 1932 р. українізацію практично припинили.
Не зважаючи не це, НЕП і корінезація сприяли досягненню країною довоєнного рівня розвитку економіки. Проте цього було замало. Тому, починаючи з XIV з’їзду ВКП(б), був взятий курс на індустріалізацію, який повинен був забез-печити: економічну самостійність і незалежність країни; зміцнення обороноздатності, захист від зовнішніх зазіхань; створення матеріально-технічної бази для модернізації всіх галузей народного господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці; підвищення матеріального добробуту та культурного рівня народу.
Індустріалізація потребувала значних капіталовкладень. Джерелами її фінан-сування стали:
випуск паперових грошей;
режим економії, скорочення адмінапарату;
нагромадження легкої та харчової промисловості;
податки з населення, а з селян “надподаток”;
розширення продажу горілки: у 1927 р. бюджет отримав 500 млн крб, а у 1934 р. – 6,8 млрд крб “п’яних” грошей;
збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хліба;
зростання експлуатації селян, робітників, мільйонів в’язнів ГУЛАГу; внутрішні позики.
Індустріалізація в Україні мала ряд особливостей: виділення з загально-союзного бюджету значних коштів (за роки І п’ятирічки понад 20 %); зосередження уваги на великих промислових об’єктах (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ); нерівномірність розміщення промислових об’єктів в регіонах республіки (Донбас та Придніпров’я помітно випереджали Правобережжя); створення нових галузей виробництва в усіх напрямах промисловості, особливо важкій; відставання перебудови легкої та харчової промисловості; витіснення приватника з виробництва йшло вищими темпами ніж в цілому по СРСР; незабезпечення охорони навколишнього середовища.
Індустріалізація вивела Україну: на 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; на 3-тє місце (після Німеччини і Англії) за виробництвом сталі; на 4-те місце в світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості зробила Україну урбанізованою державою зі значною кількістю робітників і інтелігенції. Разом з тим, індустріалізація поглибила колоніальний характер її економіки – понад 90 % промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість.
Процеси індустріалізації країни значною мірою залежали від сільсько-господарського виробництва. Селянство, яке становило більше половини населення країни, могло дати місту значні кошти, сировину, продукти харчування, робочу силу і т.п. Але воно могло це здійснити за нормальних торгово-грошових стосунків. Однак влада вирішила піти іншим шляхом. Вже в 1927 р. були різко занижені заготівельні ціни на хліб, тому селяни відмовились продавати його державі, вимагаючи втричі підвищити їх. У відповідь Сталін в лютому 1928 р. наказав застосувати до них законодавство про саботаж. Селян кидали до в’язниць, а хліб конфісковували. Вже у березні 1928 р. план хлібозаготівель був перевиконаний. У відповідь селяни різко скоротили посівні площі під зерновими. Як наслідок восени 1928 р. в містах запровадили хлібні картки. Керівник союзного уряду Риков, лідер профспілок Томський і партійний ідеолог Бухарін запропонували припинити тиск на селян і закупити хліб за кордоном. Але їх звинуватили в “заграванні” з куркулем і “правому ухилі”. На листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б) їх зняли з усіх постів, що означало поразку прихильників НЕПу. Пленум також офіційно відкинув НЕП, дав вказівку виконати першу п’ятирічку (прийняту у квітні 1929 р.) за чотири роки та взяв курс на колективізацію сільського господарства. Фактично в СРСР відбувся державний переворот, який Сталін назвав “великим переломом”. Замість НЕПу було запроваджено жорстку адміністративно-командну систему. Всі повноваження в союзних республік забрали в центр. По суті, федерація була перетворена в унітарну державу із всевладдям партійних органів та карального апарату.
Оскільки форсування індустріалізації потребувало все більших і більших коштів, а взяти їх можна було лише з колгоспів, то вже в січні 1930 р. СРСР було поділено на зони колективізації. А в лютому 1930 р. була дана вказівка ліквідувати куркульство як клас на основі суцільної колективізації. На місцях розгорнулось змагання за дострокове проведення колективізації. На насильницькі дії влади українське селянство в кінці 1929 – першій половині 1930 рр. відповіло понад 1800 збройними виступами. На придушення опору селян були кинуті війська, з допомогою яких сільські активісти розкуркулили біля 200 тисяч селянських господарств. До третини їх майна передавалось цим активістам.
Масштаби опору змусили Сталіна 2 березня 1930 р. в статті “Запаморочення від успіхів” звинуватити місцеві кадри в “перекрученні партійної лінії” і дозволити селянам виходити з колгоспів. Цим правом скористалось 2/3 селян. Але вже восени 1930 р. їх знову загнали в колгоспи. На кінець 1932 р. колгоспи об’єднували 69 % селянських господарств.
Колективізація призвела до:
знесилення продуктивних сил села;
знищення найхазяйновитішого прошарку – заможних селян;
падіння урожайності і зменшення валових зборів зернових;
зменшення поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз;
ліквідації мережі підприємств і організації сільськогосподарської кооперації;
розриву торговельних, в тому числі міжнародних, зв’язків.
В
се
це разом, а також прагнення влади вилучити
весь хліб для порятунку планів
індустріалізації стало причиною голоду
1932-1933 року в Україні. Останнім часом
опубліковано чимало книг, які розкривають
страхітливу картину становища українського
села і міста пограбованих сталінською
аграрною політикою і її виконавцями.
Апогей голодомору припав на весну й
літо 1933 року. На жаль, досі не відома
загальна кількість жертв катастрофи
1932-1933 рр. в Україні. Дослідники називають
різні цифри від 2,9 до 5 млн осіб. Міжнародна
наукова конференція, яка відбулася в
1990 р., дійшла висновку – 9 млн смертей.
Окремі до-слідники називають цифру –
12 млн.
Отже, колективізація призвела до штучного (хліб в державі був) голодомору, деградації сільськогосподарського виробництв-ва, страждань і жертв українського народу. Крім того, вона остаточно зламала опір селян радянській владі.
П
Рис.
8.2 – Іноземна журналістка з жертвою
голодомору. Харківщина
Глибокі протиріччя дестабілізували радянське суспільство і вимагали створення такої державної влади, яка б не тільки контролювала, стримувала, а й спрямовувала суспільні процеси в потрібне більшовикам русло. Виконати ці завдання міг тільки тоталітарний режим, який і був сформований в 30-х роках. Його основні риси показано на схемі (рис. 8.3):
Рис. 8.3 – Основні риси тоталітаризму в Україні
Тоталітаризм тримався на репресіях і забезпечував:
придушення центристських або опозиційних сил;
основний стимул до праці – страх;
дармову робочу силу для великих будов через систему ГУЛАГ;
атмосферу взаємної недовіри та пошуку ворогів народу.
Україною прокотились кілька хвиль масових репресій:
Перша (1929-1931 рр.) – пов’язана з колективізацією.
Друга (1932-1934 рр.) – викликана голодом, правлінням Постишева, вбивст-вом Кірова.
Третя (1936-1938 рр.) – породжена політичним недовір’ям.
Четверта (1939-1940 рр.) – зумовлена обвинуваченням західноукраїнсь-кого населення в націоналізмі.
Арешти, допити, суди йшли щоденно. Кількість репресованих не встанов-лено, але про їх число можна судити за цифрою “виявлених” в Україні з 1930 по 1941 р. (понад 100) всілякого роду “центрів”, “блоків”, “організацій”.
Починаючи з 1933 р., почалося справжнє гоніння на українську інтелігенцію – еліту народу. Жертвами репресій стали: С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас та сотні інших.
В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол., із них 19 академіків. Розгрому піддалась спілка письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушено емігрувати. Масові репресії прокотилися по освітянській ниві. В 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників облвно і 90 % керівників районної ланки та кожен десятий вчитель. Руйнівний смерч пронісся в збройних силах, навіть партії. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933 р., репресовано 100.
За розмахом знищення населення власної країни сталінська практика не має рівних у світовій історії. Мова йде про десятки мільйонів громадян. Мабуть, не було в Союзі такої родини, якої б не торкнулося чорне крило репресій. Навіть дружини найвищих посадових осіб в державі: Голови Верховної Ради СРСР М.І. Калініна і голови Ради Міністрів В.М. Молотова перебували у в’язницях.
Вся ця кривава вакханалія творилася під прапором захисту соціального експерименту побудови соціалізму – найсправедливішого суспільства – від внут-рішніх і зовнішніх ворогів. Справді, зовнішніх недругів у такої держави було достатньо. Тому цілком обґрунтовано країна нарощувала військові сили. Для від-новлення репресованих 40 тис. командних кадрів активно працювали 200 воєнних училищ і 19 академій. Значно зросли асигнування на оборону які складали у 1939 р. – 25,6 % бюджету, в 1940 р. – 32,6 % та в 1941 р. – 43,4 %. За 1939-1941 рр. було сформовано 125 нових дивізій. У 1939 р. були створені наркомати: авіаційної, суднобудівної промисловості, озброєння та боєприпасів, які забезпечили розробку та взяття на озброєння: БМ-13 (“катюші”), КВ – важкого танка, Т-34 – середнього танка, нової артилерійської системи 5-ох типів, станкового кулемету Дегтярова, автомату Шпагіна, літаків: МІГ-3, ЛаГГ-3, ІЛ-2, ПЕ-2, ЯК-1.
Цю силу дуже кортілось використати не лише для оборони, але і для допомоги світовій революції, яка повинна була змести з лиця землі капіталізм – систему, побудовану на ринкових відносинах. Здається у керівних верхах все більше думали про повернення під своє управління українських земель, які за-лишались на той час поза кордони СРСР.