Леонард Ейлер

(1707–1783)

Леонарду Ейлеру незмірне поталанило на самому початку його життєвого шляху. Ще під час навчання в «молодшому філософському класі» (що відповідав сучасній гімназії) на його надзвичайні математичні здібності звернув увагу професор Базельського університету Йоганн Бернуллі — представник знаменитої швейцарської родини науковців і природодослідників Бернуллі. Йоганн Бернуллі займався з Леонардом у себе вдома по суботах, пропонуючи для студіювання найтрудніші математичні книги. Через тиждень учень спочатку звітував про прочитане, потім отримував необхідні консультації з метою усунення «темних» місць з прочитаного, нарешті, — завдання на новий тиждень. Така форма роботи приводила Леонарда в захоплення. Пізніше він писав: «Причому це настільки досягало поставленої мети, що коли професор усував переді мною одну з перешкод, то після цього відразу ж зникало десяток інших, а це, зрозуміло, є найкращий метод, щоб досягти помітних успіхів у математичних науках». Під керівництвом Йоганна Бернуллі молодий Ейлер досяг пізнання вершин тогочасної математичної науки і був готовий розпочати власні математичні дослідження. Йому потрібні були лише умови для роботи.

На жаль, ці такі прості необхідні і достатні умови були виконані не на батьківщині Ейлера. І все своє подальше життя він проведе за її кордонами — спочатку в Петербурзі (з 1727 по 1741р.), потім у Берліні (по 1766 р.), нарешті — знову і тепер уже назавжди — в Петербурзі.

Виняткові умови, які створювалися для Ейлера-ученого, особливо в Росії, сприяли і якості, і кількості його наукових досліджень. Він незмірно збагатив і розширив усі існуючі тоді напрямки математичних досліджень, окремі з них створив фактично одноосібно (наприклад, усю сучасну тригонометрію), а деякі відкриття належно поціновані вже після його смерті. Зокрема, фундаментальне значення теореми Ейлера для многогранників стало зрозумілим лише в XX столітті. Більшість його праць є навдивовижу сучасними навіть за формою, оскільки саме Ейлеру ми завдячуємо значною кількістю математичних символів, які застосовуються і в сучасній математиці. «Ейлер повів за собою наступні покоління і навчив їх думати й писати так, як думав і писав сам», — говорив про нього наш великий співвітчизник М.В. Остроградський.

Микола Іванович Лобачевський

(1792 – 1856)

М.І. Лобачевський був, безсумнівно, обранцем долі. А таких доля і винагороджує, і безжалісно випробовує.

Народився Лобачевський у небагатій сім'ї повітового землеміра в Нижньому Новгороді на Волзі. Ще в 5-річному віці втратив батька, а в сім'ї було ще двоє дітей (з-поміж них Микола був середнім). Тому мати, енергійна і мужня жінка, сподіваючись на допомогу рідні, подалася з дітьми в Казань, і там з часом усіх їх влаштувала на навчання в гімназію за «казенний кошт».

Це була особлива гімназія. Відкрили її ще у 1759 р. з метою підготовки вихованців до вступу в Московський університет. А в 1805 р. і сам Імператорський Казанський університет було відкрито на базі цієї гімназії.

Усі троє Лобачевських у гімназії навчалися добре. Але особливими успіхами відзначався Микола. Через 4 роки навчання, тобто у 1807 р., його зарахували до складу студентів університету. В університеті майбутній геніальний математик розпочав вивчати медицину.

Та ось через рік у Казань із-за кордону приїздить німецький професор Бартельс. У той час в Росії дуже бракувало кваліфікованих викладачів, і їх запрошували із-за кордону.

Йоганн Мартін Христіан Бартельс (1769-1856) (в Росії його називали Мартіном Федоровичем) свого часу закінчив знаменитий Геттінгенський університет, випускником якого, а потім і професором був сам Гаус. До того ж Гаус був близьким другом Бартельса.

Мартін Федорович був справжнім професором. Перші ж його лекції з математики різко змінили уподобання студента Лобачевського: він узявся за інтенсивне студіювання цієї науки. Невдовзі і сам професор звернув увагу на Лобачевського, запропонувавши йому навіть приходити до себе додому для додаткових консультацій. Метою цих консультацій були як суто наукові дослідження, так і підготовка повідомлень для студентів. Усе це допомогло Лобачевському розпізнати своє покликання. Наукові математичні дослідження і викладання математики стало справжньою його пристрастю на все життя.

Викладацька кар'єра Лобачевського була стрімкою. У 1814 р., тобто в 21 рік, він уже ад'юнкт університету, через 4 роки — декан фізико-математичного факультету, ще через 2 — професор, а ще через 5 років — ректор університету. На посаді ректора Лобачевський перебував аж 19 років — Вчена рада переобирала його на цю посаду шість разів підряд. За ці роки провінційний Казанський університет вийшов на рівень з найпередовішими європейськими університетами. Гордістю університету була його бібліотека, в якій пан ректор обіймав особливо почесну для себе посаду «головного бібліотекаря».

Зовсім інакше було з визнанням Лобачевського як ученого. Ідеї його «уявної» геометрії були настільки радикальними, що їх не зрозуміли і найвидатніші математики. Траплялися навіть глузливі рецензії, стіною мовчання відгороджувалася Петербурзька академія наук. Лише Гаус, хоча й не висловився відкрито у пресі, проте належним чином оцінив відкриття Лобачевського. Саме за поданням Гауса Лобачевського у 1842р. було обрано членом-кореспондентом Геттінгенського наукового товариства. Суцільний морок нерозуміння трохи розсіявся, але до повного визнання було ще далеко. Всесвітня слава прийшла лише після смерті ученого.

Чудову оцінку наукових відкриттів Лобачевского дав відомий дослідник його життя і творчості, професор В.Ф. Каган (1869–1953) у доповіді на святкуванні у 1927 р. Казанським університетом 100-річчя відкриття неевклідової геометрії Лобачевського:

«Говорили не раз, повторюючи Сильвестра, що Лобачевский — Коперник геометрії.

Я беру на себе сміливість сказати, що це порівняння для Лобачевського недостатньо яскраве. Хіба ідеї Коперника по суті були такими несподіваними? Хіба за дві тисячі років до Коперника їх не висловлював Арістарх Самоський? І чи такими далекими від них були ідеї Гіппарха Родоського?

А ідеї неевклідової геометрії на протязі цих тисячоліть і не виникали... .

На центральній площі невеликого польського містечка Торуня стоїть пам'ятник Копернику. На ньому зроблено напис: «Той, що зупинив Сонце і зрушив Землю».

Я беру на себе сміливість стверджувати, що було легше зупинити Сонце, що легше було зрушити Землю, ніж зменшити суму кутів у трикутнику, звести паралелі до збіжності і розсунути перпендикуляри до прямої на розбіжність!»