Бібліографічні посилання

1. Васильєв В. Ціна голодного хліба: Політика керівництва СРСР і УСРР у 1932–1933 рр. / В. Васильєв // Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932–1933 рр. / за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. – К. : Генеза, 2001. – С. 12–80.

2. ДАДО. – Ф. 19, оп.1, спр. 1467.

3. ДАДО. – Ф. 19, оп.1, спр. 1469.

4. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1471.

5. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1477.

6. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1478.

7. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1483.

8. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1489.

9. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 35.

10. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 76.

11. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 129.

12. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 134.

13. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр.172.

14. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 175.

15. ДАДО. – Ф. 2262, оп. 1 дод., спр. 1.

16. Зеленин И. Е. Коллективизация и единоличник (1933-й – первая половина 1935 г.) / И. Е. Зеленин // Отечественная история. – 1993. – № 3. – С. 35–55.

17. Ивницкий Н. А. Репрессивная политика советской власти в деревне (1928–1933 гг.) / Н. А. Ивницкий. – М. : РАН. Ин-т рос. истории, Ун-т г. Торонто, 2000. – 350 с.

18. Кульчицький С. В. Ціна великого перелому / С. В. Кульчицький. – К. : Україна, 1991. – 431 с.

19. Марочко В. І. Соціально-правовий статус колгоспного селянства / В. І. Марочко // Історія українського селянства. Нариси : у 2 т. – К. : Наук. думка, 2006. – Т. 2. – C. 199–211.

20. Мошков Ю. А. Советское сельское хозяйство и крестьянство в середине 1930-х годов / Ю. А. Мошков // Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы : в 5 т. / под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М. : Рос. полит. энцикл., 2002. – Т. 4. – С. 7–38.

21. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939 : Документы и материалы: в 5 т. / под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М. : Рос. полит. энцикл., 2002. – Т. 4. – 1056 с.

22. Уиткрофт С. Г. Кризис в сельском хозяйстве (1931–1933 гг.) / С. Г. Уиткрофт, Р. У. Дэвис // Отечественная история. – 1998. – № 6. – С. 95–109.

23. Шаповал Ю. Г. Голодомор і репресії в Україні / Ю. Г. Шаповал // Критика. – 2008. – №12. – С. 8–10.

Надійшла до редколегії 27.10.2010

УДК 94:329(477) «1955/1965»

О. Ф. Нікілєв^

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Політика економії ресурсів за часів м. Хрущова та результати її втілення у сільському господарстві україни

Розглянуто маловідому політикогосподарську кампанію, здійснювану за часів М. Хрущова в сільському господарстві з метою оптимізації керівних і технологічних ланок матеріальної сфери та підвищення його ефективності, подано результати її реалізації у республіці.

Ключові слова: українське село, сільське господарство, аграрна політика, виробнича структура.

Рассматривается малоизвестная политикохозяйственная кампания, проводимая в период руководства страной Н. Хрущовым в сельском хозяйстве с целью оптимизации руководящих и технологических звеньев материальной сферы и повышения его эффективности, показаны результаты ее реализации в республике.

Ключевые слова: украинское село, сельское хозяйство, аграрная политика, производственная структура.

It is eхamined the unknown case that was happened in M. Khruschov’s time in agriculturel structure with the aim of optimization of leading material and technological spheres of material sphere and the improvement of its efficiency.

Key words: Ukrainian village, agriculture, agrarian policy, industry structure, Ukrainian village, social structure.

Аграрна політика держави за часів М. Хрущова є предметом досить прискіпливої уваги вітчизняних істориків. Так, І. М. Лубко проаналізувала трансформації в сільськогосподарській галузі досліджуваного періоду та їхній вплив на українське село в її соціальній складовій [3]. Л. В. Ковпак розглядала участь республіки у реалізації політики держави по ос­во­єнню цілинних земель [2]. В. В. Марчук досліджував підсобні господарства та їхню роль у соціально-економічному житті населення республіки [4]. В. І. Рибак і І. М. Романюк присвятили свої праці соціально-по­бу­товому і культурному стану села [7, 8, 9, 10]. О. Ф. Нікілєв розглядав трансформації у соціальній та виробничій структурі села та фактори, що визначали результати цього процесу [6]. Проте, попри наявний інтерес науковців до цієї проблематики, свого дослідження потребує ще значний спектр проблем. Зокрема й така, як соціальні наслідки впроваджуваних у сільському господарстві реформ. Дана публікація має за мету, до певної міри, заповнити існуючу прогалину у наукових дослідженнях.

Формат статті не дозволяє зупинитися на проблемі достатньо розлого, то ж розглянемо лише політику економії матеріальних і трудових ресурсів, яка була ініційована за часів М. Хрущова і яку поширили на сільськогосподарську галузь. У середині 1950-х рр. в країні почала активно здійснюватися політика по економії трудових, матеріальних та фінансових ресурсів. Ініційована партійно-державним керівництвом країни, вона була започаткована у промисловості, будівництві, транспорті, зв’яз­­ку з метою здешевлення адміністративно-управлінського апарату шляхом лік­ві­дації частини посад та більш ефективному використанню потенціалу скорочуваних у матеріальній сфері народного господарства. А на рубежі 1950-х – 1960-х рр. – поширена на сільське господарство. Проте, якщо для міста такий за­хід був актуальним, то для села, його матеріального виробництва – недоречним. Ад­же там лише з середини 1950-х рр., відповідно до курсу держави по інтелектуалізації матеріальної сфери аграрного виробництва, по­ча­ло­ся формування керівних і технологічних ланок і цілеспрямоване забезпечення їх працівниками, які саме на основі наукових знань могли здійснювати управління трудовими колективами і технологічними процесами у господарствах. На кінець 1950-х – середину 1960-х рр. цей процес був ще далеким від свого завершення. Тому ступінь забезпечення господарств спеціалістами з вищою і середньою спеціальною освітою був значно нижчим від наявності посад, що потребували працівників із відповідним рівнем знань.

В умовах дефіциту фахівців у матеріальній сфері агарної галузі, почало відбуватися скорочування їх кількості, що виглядало певним нонсенсом. Проте обласні партійні і господарські органи, в руслі вимог кампанії зобов’язували колективні і радянські господарства «вдосконалювати» їхні керівні і технологічні ланки шляхом скорочення працюючих у них спеціалістів і таким чином економити на їх утриманні. Господарства, намагаючися не вступати у конфлікти зі своїми керівними структурами, йшли, навіть на шкоду собі, на ліквідацію необхідних для їхнього виробництва посад спеціалістів. Рапорти про це супроводжувалися звітами про відповідну при цьому економію коштів, яка в мас­ш­табах району, області, а тим більше республіки виглядала досить опти­міс­тич­но. Наприклад, у 1963 р. Криничанське районне виробниче управління сіль­сько­го господарства, що у Дніпропетровській області, звітувало про скорочення 221 одиниці управлінського апарату господарств, яке, за їхніми підрахунками, дало річ­ну економію коштів у 120 тис. крб. [1, арк. 1]. У Київській області лише у першому кварталі того ж року скорочення у колгоспах 3770 осіб дало, на думку обласного уп­равління, економії заробітної платні 1943 тис. крб. [13, арк. 50]. А у 1962 р., скоротивши про­тягом лише двох місяців (вересня і жовтня) по всій республіці в господарствах 36892 особи, сільськогосподарська галузь, як вважалося, зекономила на їхній заро­біт­ній платні 8 млн 130 тис. крб. [13, арк. 39].

Проте така економія виглядала скоріше віртуальною, аніж реальною. Оскіль­ки за Кодексом законів про працю скорочуваних треба було влаштовувати у гос­по­дарствах все одно і виплачувати їм заробітну платню на інших посадах. У той самий час, зменшення фахівців у керівних і технологічних ланках позначилося на якості виробничих процесів і зрештою на кінцевих результатах економічної діяль­нос­ті господарств. Таким чином відбувалося нівелювання ймовірного позитиву. До того ж кількість, за яким фахом у господарствах могли бути використані ско­ро­чені працівники, була обмеженою. Тому далеко не кожен агроном, зоотехнік, еко­номіст, технік-механік, скорочуваний з посади заступника голови колгоспу, бри­гадира, завідуючого фермою, заступника чи помічника бригадира комплексної бригади за профілем діяльності (рослинництво, тваринництво, механізація) або га­лу­зевого спеціаліста з метою направлення «у виробництво», міг отримати за фа­хом хоч і нижчу, менш престижну та менш оплачувану роботу. Тому часто їх ста­ви­ли працювати не за профілем отриманої спеціальності, а то й взагалі рядовими кол­­госпниками. Тож мала місце ситуація, коли у господарствах обліковцями, лан­ковими, бібліотекарями бригадних і колгоспних книгозбірень, завідуючими клу­бами, сезонними колгоспними яслами працювали випускники вищих або се­ред­ніх сільськогосподарських навчальних закладів. У разі ж, якщо у господар­ствах не було можливості забезпечити навіть такою роботою, скорочувані мусили шу­ка­ти можливостей працевлаштуватися або у сільськогосподарських структурах ра­йонного рівня, залишаючись, таким чином, у сільській місцевості, або поли­ши­ти село і шукати щастя в місті.

По суті механічне поширення політики економії на аграрне виробництво без ура­хування його специфіки і стану забезпеченості керівних і технологічних ланок працівників відповідного фахового рівня, також сприяло відтоку звідти спеціалістів. Позбування їх під тиском партійних і господарських органів на догоду виконання чергової кампанії в умовах недостатнього рівня інтелектуального забезпечення матеріальної сфери галузі лягало значним додатковим тягарем на результати господарсько-фінансової ді­яльності господарств. Наприклад, у Житомирській області за 10 місяців 1963 р. було скорочено 4655 працівників «адміністративного персоналу» колгоспів і рад­гос­пів і 73 % їх становили заступники голів колгоспів, завідуючі фермами, бри­га­ди­ри, заступники бригадирів комплексних бригад, бухгалтери, інші працівники технологічної ланки [13, арк. 86].

Ситуацію ускладнювало те, що основну масу скорочуваних становили молоді за віком люди. Тобто у більшості не обтяжені ні сім’єю, ні родинними зв’язками з мешканцями господарств фахівці. Тому доволі легко, без жалю і перспектив на повернення їх полишали. Така ситуація пояснювалася своєрідністю трактування керівництвом сільськогосподарських підприємств Кодексу законів про працю. Рі­шен­ня про звільнення приймалося не на основі всього комплексу статей, що сто­су­валися проблеми, а лише частини з них. Враховувався лише стаж роботи у гос­по­дарстві та корисність працівника для виробництва з точки зору керівництва. По­за увагою залишалися такі важливі положення КЗПП, як рівень освіти, від­по­від­ність посаді, фах тощо. При такому підході у розряді скорочуваних у першу чер­гу опинялися новоприбулі спеціалісти, які перебували на своїх посадах ко­роткий термін. Залишалися ж практики, що знаходилися у господарствах не один рік. Була і ще одна особливість такого скорочення. Воно здійснювалося від­по­від­но до селянської психології, яка у таких ситуаціях віддавала перевагу «своїм». Це ж були ті, хто народився, виріс і довгий час працював у господарстві, або ті, хто мав родинні чи дружні зв’язки з керівниками господарств або районних пар­тій­них, радянських, сільськогосподарських органів.

Послідовне і буквальне слідування господарств указівкам і вимогам партій­них органів щодо «оптимізації» своїх управлінських і керівних ланок супровод­жу­ва­лося нерідко повним «вимиванням» з їхньої виробничо-професійної структури цілих категорій спеціалістів і погіршення їх як кадрового потенціалу, так і, що найголовніше, якості роботи певних галузей та господарства у цілому. Наприклад, у 1961 р. у Полтавській області у відділеннях радгоспів та комплексних бригад кол­госпів зовсім не лишилося механіків і агрономів. Слідуючи висновкам об­лас­ного управління сільського господарства про те, що основна маса керівників цих виробничих підрозділів є спеціалістами сільського господарства і тому наявність у них ще й працівників технологічних ланок є дублюванням функцій фахівців, гос­подарства змушені були скоротити штатні посади агрономів і техніків-ме­ха­ні­ків. Тим самим була помітно ослаблена робота цих служб. Це швидко відчуло ви­робництво. У результаті упродовж наступного року довелося у спішному по­ряд­ку відновлювати ліквідовану технологічну ланку і відповідну категорію пра­ців­ників [12, арк. 86].

Ставлячи сільськогосподарські підприємства перед необхідністю обов’яз­ко­вої економії фонду заробітної платні за рахунок скорочення працюючих у сфері ке­рівництва трудовими колективами та управління технологічними процесами от­ри­мання продукції: держава, по суті, змушувала їх обмежувати свій інте­лек­ту­аль­ний потенціал, позбуваючись зайнятих у цій важливій сфері. Тим самим сприяла від­току їх із села. Адже те об’єктивно не мало можливостей для повноцінного пра­це­влаштування всіх, хто звільнявся.

Спеціалісти, полишаючи його, направлялися у ті сфери, де мали можливість реалізувати життєві плани свої і своїх сімей. При цьому, частина їх, не бажаючи по­лишати звичне для себе сільське середовище, осідала в межах свого району: у се­лищах міського типу, райцентрах, – влаштовуючись на роботу у функціонуючі там державні підприємства та організації як аграрного, так і неаграрного профілю. Про­те ті, хто виїжджав до міста, назавжди поривали з селом. Вони працювали на тих роботах, які їм пропонувало місто і у абсолютній більшості уже не за фахом.

Результатом такого відтоку було те, що на початок 1965 р. із загальної кількості 236 тис. спеціалістів аграрного профілю безпосередньо у сільському господарстві республіки було використано лише 129 тис. [14, арк. 77]. Інші ж працювали поза його матері­аль­ною сферою. 34 тис. осіб – у районних, обласних і республіканському апаратах уп­рав­ління, обслуговуючих організаціях, наукових установах та навчальних закла­дах [14, арк. 77]. А 73 тис. осіб, або 31 % взагалі використовувалися у галузях народного гос­по­дарства, ніяк не пов’язаних з аграрним виробництвом: на підприємствах важкої промисловості, транспорті, зв’язку, в будівельних організаціях, на підприємствах громадського харчування і торгівлі, охорони здоров’я, в житлово-комунальному гос­подарстві і побутовому обслуговуванні, у загальноосвітніх шко­лах і навчаль­них закладах несільськогосподарського профілю [11, арк. 1]. При цьому вони вико­ну­вали ро­боту, що не мала нічого спільного з їхнім фахом. Наприклад, аг­ро­номи пра­цю­ва­ли секретарками, завідуючими костюмерними у палацах культури, зоо­техніки – тренерами у спортивних секціях, комірниками на будівництві. Інже­не­ри, техніки-механіки займалися організацією збирання і складування метало­брух­ту на під­при­єм­ствах Вторчермету. Багато хто з тих, хто переїжджав до міста не лише деква­лі­фі­ку­вався, а й декласувався, втрачав свій соціальний статус спе­ціа­ліста, працівника, що займається переважно роботою розумового характеру. Наприклад, за даними ЦСУ України на початок 1965 р. на робочих точках лише промислових під­при­ємств республіки працювало 379 осіб з дипломами спе­ціа­ліста сільського гос­по­дар­ства [14, арк. 77].

Таким чином, запровадження у сільському господарстві політики економії трудових ресурсів не дало результатів, на які були сподівання у партійно-державного керівництва країни. Послідовне і буквальне її втілення з метою «оптимізації» управлінських, керівних і технологічних ланок колгоспного виробництва мало протилежний результат. Результатом його стало скорочення загальної кількості працівників інтелектуального виду праці у сфері матеріального виробництва сільськогосподарської галузі, супровод­жу­ва­лося погіршенням виробничо-професійної структури господарств, їх кадрового потенціалу, що позначалося на якості роботи виробничих підрозділів і служб, ефективності аграрної галузі в цілому.