Висновки до першого розділу

Отже, у ході теоретичного аналізу проблеми, було виділено що інвалідність завжди являє собою взаємодію між можливостями людини й властивостями оточення, в якому ця людина проживає.

Інвалідність - не властивість людини, а перешкоди, які виникають у суспільстві. Науковці виділяють дві моделі інвалідності:

1. Медична модель вбачає причини перешкод інвалідів у їхніх можливостях.

2. Соціальна модель припускає, що труднощі, які створюються суспільством, не передбачають участі в загальній діяльності в тому числі і людей з вадами слуху.

Історично склалось так, що з давніх давен людина з обмеженими можливостями відносилась до найнижчих прошарків нашого суспільства. Протягом багатьох століть люди з вадами слуху зазнавали дискримінації були віднесені до неповноцінної частини населення не тільки суспільною думкою, а ще й законом.

Глухих вважали розумово неповноцінними, також нездатними до навчання та професійної діяльності саме через те, що вони не чують.

Глухоту називали хворобою, яка приносить найменше розуміння і найбільше непорозуміння. На щастя, з розвитком суспільства поволі змінювалось бачення глухої людини, її потреб, цілей прагнення до саморозвитку.

За даними досліджень чверть усіх порушень слуху починається в дитинстві. Детальний аналіз вад слуху глухих дітей та дітей, які слабо чують дозволив Р.М. Боскіс визначити своєрідність психічного розвитку цих дітей та намітити основні напрямки навчання учнів з вадами слуху. Проводилися дослідження різних аспектів підготовки глухих і слабочуючих школярів до самостійного життя (М.Бризгалов, К.Логінова, Г.Пєнін, І.Соловйова, М.Ярошевич); шляхів адаптації студентів з вадами слуху до навчання в закладах загального типу (І.Абрамов, О.Єреміна); особливостей систем професійної освіти глухих у зарубіжних країнах (В.Базоєв); особливостей профорієнтаційної роботи серед підлітків з інвалідністю і системи супроводу інвалідів усіх нозологій в навчальному процесі (С.Лебедєва, О.Мартинова, О.Охрименко, Л.Романіна).

Засоби спілкування нечуючих між собою та з їхнім оточенням є чи не найдискусійнішим питанням сурдопедагогічної теорії і практики на всіх етапах її розвитку. Існує воно і донині.

Розділ 2. Соціальний статус людини з вадами слуху (лвс) та фактори, що його обумовлюють

2.1. Методи вивчення соціального статусу людини з вадами слуху

Суспільство, як відомо, являє собою систему. Те чи інше суспільне явище, взяте як система, має певні складові частини – підсистеми.

Соціальна система – це соціальний організм, що розвивається, у єдності його статики, структури і динаміки.

Соціальна структура як частина соціальної системи, у свою чергу, має соціальний склад (комплект елементів, що утворюють структуру) та зв’язки, взаємозв’язки елементів, їхні місця, значення, роль, функції (тобто властивості)[101].

Основним принципом визначення соціальної структури суспільства має бути пошук і знаходження реальних суб’єктів соціальних процесів. Це можуть бути окремі індивіди, соціальні групи різних розмірів та характеру: робітничий клас, молодь, релігійна секта, пенсіонери тощо. Із цієї точки зору соціальну структуру можна визначити як більш або менш стійке співвідношення соціальних верств і груп. Інакше й бути не може, адже будь-яке суспільство завжди сконструйоване на різних засадах – національних, соціально-класових, демографічних і т.ін[103].

Суспільство як феномен було предметом дослідження з давніх часів. Попри всі відмінності трактування та розуміння досліджуваного об’єкта, усі вчені відзначають неоднорідність поліструктурність та полірівненість суспільства. У ХХ ст. особливого розмаху в дослідженні суспільства набула теорія соціальної стратифікації основні положення якої стосуються як суспільства загалом, так і його частин наприклад (права, політики тощо)[102]. Термін стратифікація (з лат.stratum - прошарок, верства, facere –робити) був введений П. Сорокіним для позначення соціальної нерівності[104].

За визначенням ученого П. Сорокіна, «соціальна стратифікація» - це диференціація населення на класи і верстви. Основна сутність її полягає у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності та обов’язків, наявності певних соціальних цінностей влади і впливу серед членів того чи іншого співтовариства.

У теорії соціальної стратифікації є два базові поняття соціальний статус і соціальна роль. Вони по-різному відображають соціальне становище особи. Соціальний статус є відображенням статичних процесів і означає соціальну приналежність особи.

У повсякденних розмовах слово “статус” використовується для позначення позиції індивідуума, визначуваної його економічним станом, впливом і престижем, станом здоров’я. Проте соціологи під статусом розуміють соціальну позицію людини в рамках групи або суспільства, пов'язану з певними його правами і обов'язками. Саме за допомогою статусів ми ідентифікуємо один одного в різних соціальних структурах.

Для вивчення соціального статусу людини з вадами слуху застосовують загальнонауковий метод, який об'єднує широкий спектр методів як теоретичних, так і прикладних досліджень. Використання саме загальнонаукових методів таких як: спостереження, опитування, анкетування, інтерв'ювання, бесіда, аналіз документації, соціометрія дасть змогу визначити соціальний статус людини з вадами слуху.

Метод опитування – незамінний прийом отримання інформації про суб'єктивний світ людей, їх прагнення, мотиви діяльності, думки. Він приваблює дослідників тому, що вважається майже універсальним методом. Соціологу дуже часто необхідна інформація про такі явища і процеси, які недоступні прямому спостереженню і які не знаходять необхідного відображення в різних документах, у соціальному аналізі. Питати можна про все, чого не можна побачити чи прочитати. Мистецтво цього методу полягає у тому, щоб знати, про що питати, як питати, які ставити запитання, і як бути впевненим у тому, що можна вірити отриманим відповідям.

Специфіка методу складається насамперед у тім, що при його використанні джерелом первинної соціологічної інформації є людина, респондент – безпосередній учасник досліджуваних соціальних процесів і явищ. Існує два різновиди опитування, зв'язані з письмовою чи усною формою спілкування з респондентами – анкетування й інтерв'ювання. У їхній основі лежить сукупність пропонованих опитуваних питань, відповіді на який і утворять первинну інформацію.

Кожен варіант опитування являє собою одну з найбільш складних різновидів соціально-психологічного спілкування, обумовленого поруч обставин: змістом чи анкети інтерв'ю, тобто переліком питань, у яких реалізований предмет дослідження; якістю роботи анкетера чи інтерв'юера; зосередженої роботи респондента над запропонованими питаннями; психологічним станом респондента в момент проведення опитування.

Метод опитування, що спирається на достатнє число навчених анкетеров чи інтерв'юерів, дозволяє в максимально короткий термін опитувати досить велика кількість респондентів і одержувати різну по своїй природі інформацію.

Однак завжди варто враховувати можливе перекручування інформації, отриманої методом опитування, зв'язане з особливостями процесу відображення різних сторін соціальної практики у свідомості людей.

Анкетування – це збирання інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.

Відповідно, анкета – це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка.

Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином забезпечується висока порівняльність відомостей та їх машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв’ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує їхню достовірність. Анкетування – найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.

При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:

• зміст запитань повинен відповідати темі та завданням дослідження;

• форма запитань має відповідати портретові передбачуваного респондента;

• запитання повинні бути короткими, зрозумілими, доступними для опитуваних;

• анкета має бути охайно оформленою;

• бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп’ютерного опрацювання.

Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Анкета, що застосовується для збору інформації, складається з таких частин:

• вступної – містить звернення до досліджуваного, де пояснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;

• статусної – формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;

• основної – це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;

• заключної – надається можливість у вільній формі висловити свій погляд на будь-які питання, що стосуються досліджуваної теми.

За структурою запитання анкети класифікують на:

• відкриті – це запитання, на які опитуваний може дати самостійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);

• напівзакриті – дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи доповнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонованих відповідей наявні позиції “інше” або “щось іще?”);

• закриті – дають повний перелік варіантів відповідей, пропонуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них (неальтернативнї).

За формою виділяють:

• прямі запитання – дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента (“Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?”);

• непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.

Загалом анкетування має кілька різновидів:

• очне та заочне,

• суцільне й вибіркове,

• відкрите та анонімне.

Очне анкетування передбачає одержання анкети безпосередньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.

Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків: неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому надсилались анкети, групове заповнення, використання порад інших осіб.

При суцільному анкетуванні бланки заповнюють усі особи визначеної категорії, а при вибірковому – тільки певна частина таких осіб. Достовірність в останньому випадку досягається через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.

При відкритому анкетуванні респонденти вказують відомості про свою особу (прізвище, ім’я, по-батькові, час і місце народження, місце проживання, посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні особа респондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.

За допомогою соціального анкетування можна без зусиль отримати високий рівень масовості дослідження, що проводиться. Воно проводитися в більшості випадків в тих ситуаціях, коли за короткий часовий проміжок необхідно отримати дані від великої кількості людей. Особливою відмінністю цього методу від тих, що інших існують можна рахувати анонімність. Анонімне анкетування дає набагато більше правдивих і відкритих висловів, тому може застосовуватися в роботі і з людьми, які мають вади слуху.

Порівняно із анкетуванням, інтерв'ю у практиці соціологічних опитувань використовується значно рідше - через більшу складність та неоперативність його проведення. Інтерв'ювання має свої переваги та недоліки, порівняно із анкетуванням, тому при плануванні дослідження доводиться вирішувати: чому надавати перевагу, враховуючи найменші затрати часу та засобів, і необхідність отримання найбільш важливої та достовірної інформації.

Є велика безліч різновидів інтерв'ю. У прикладній соціології розрізняють кілька видів інтерв'ю: формалізоване, фокусоване та вільне. За змістом бесіди розрізняють так звані документальні інтерв'ю (уточнення фактів, вивчення подій), інтерв'ю думок (виявлення оцінок, поглядів, суджень). Особливо виділяється інтерв'ю із спеціалістами-експертами. Щодо техніки проведення розрізняють вільні нестандартні і формалізовані інтерв'ю.

Формалізовані (стандартизовані) інтерв'ю - найбільш розповсюджений різновид інтерв'ювання. Проведення його вимагає детально розробленої процедури (загальний план, послідовність та конструктивність запитань, відповідей). При використанні цього виду опитування інтерв'юер зобов'язаний чітко дотримуватися формулювань питань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, як правило, пропонують закриті запитання. Інтерв'ю із відкритими запитаннями передбачає дещо менший ступінь стандартизації його проведення.

Дещо менший ступінь стандартизації має фокусоване інтерв'ю, метою якого є збір думок, оцінок щодо певної конкретної ситуації, явищ, їх причин та наслідків, і виявити інформацію про реакцію суб'єкта на задану дію (тому його і називають фокусованим, спрямованим).

Вільні інтерв'ю - це довготривала співбесіда інтерв'юера із респондентом без суворої деталізації питань, але проводиться за загальною програмою. Цей вид опитування застосовується тоді, коли дослідник приступає до визначення проблеми дослідження.

Від застосування того чи іншого виду інтерв'ю певною мірою залежить і точність отриманої інформації. Переважно при інтерв'юванні виявляється вплив інтерв'юера на якість отриманих результатів-даних. Такого роду впливове явище не усвідомлюється учасниками інтерв'ю в психологічному та поведінковому контексті як на вербальному (розмова, спілкування) рівні, так і в неявних формах (емоційний тон, міміка, поведінка). Тому, чим більш стандартизованим є інтерв'ю, тим більше у дослідника можливості знизити вплив інтерв'юера. Водночас досвід показує, що і в опитувальному листі трапляються вади, недоробки, і в силу свого вміння інтерв'юер прагне і повинен їх відчувати та виправляти. Тому інтерв'ю одночасно може мати елементи пілотажності (апробації).

Основна різниця між анкетуванням та інтерв'юванням – у формі контакту дослідника з опитуваним. Інтерв'ю – це співбесіда, яка проводиться за певним визначеним планом, обумовлює прямий контакт інтерв'юера (той, хто опитує) з респондентом (кого опитують), причому запис відповідей проводиться письмово або, з дозволу респондента, на диктофон. Але цей метод в роботі з людьми з вадами слуху може бути не ефективний і затратити багато часу. Оскільки інтерв´ю може провести лише та людина, яка знає мову жестів.

У соціологічних дослідженнях є ще один метод збору первинних емпіричних даних це - спостереження, що укладається в навмисному, цілеспрямованому, систематичному безпосереднім сприйнятті і реєстрації соціальних фактів, що піддаються контролю і перевірці. Головною перевагою безпосереднього спостереження є те, що воно дозволяє фіксувати події й елементи людського поводження в момент їхнього здійснення, у той час як інші методи збору первинних даних ґрунтуються на попередніх чи ретроспективних судженнях індивідів. Іншим важливим достоїнством цього методу є те, що дослідник деякою мірою не залежить від об'єкта свого дослідження, він може збирати факти незалежно від бажання чи індивідів групи чи говорити від їхнього уміння відповідати на питання.

Метод спостереження ефективно застосовують у дослідженнях поведінки окремих індивідів, соціальних груп, спільнот у різноманітних сферах. Його ефективність простежується у процесі отримання попередньої інформації, необхідної для уточнення напрямів запланованого дослідження; є важливою для отримання іллюстративних даних, які суттєво доповнюють статистичний аналіз даних; за умови, що саме спостереження є найпридатнішим, найефективнішим методом досягнення цілей дослідження.

У спостереженні закладена визначена частка об'єктивності, що задається самою установкою фіксування ситуацій, що відбуваються, явищ, фактів. Однак у цій процедурі мається і суб'єктивний елемент. Спостереження припускає нерозривний зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження, що накладає відбиток і на сприйняття спостерігачем соціальної дійсності, і на розуміння суті явищ, що спостерігаються, їхню інтерпретацію. Чим сильніше спостерігач зв'язаний з об'єктом спостереження, тим більший елемент суб'єктивізму, тим більше емоційна окрашенність його сприйняття. Ще однією важливою особливістю методу спостереження, що обмежує його застосування, є складність, а часом і неможливість проведення повторного спостереження.

Метод спостереження дає змогу соціальному працівнику спостерігати за соціальними процесами і ситуаціями, які відбуваються навколо людей з вадами слуху, і суспільством в якому перебуває ця людина, а також за їхньою поведінкою.

Документи нерідко виступають в ролі головного джерела інформації доповненої опитуванням або прямим спостереженням.

Соціолог повинен виявити надзвичайну винахідливість у пошуках відповідних документів, іноді дуже несподіваних.

Аналіз документів, дуже важливий метод збору інформації при формулятивному плані дослідження (для висунення гіпотез і загальної розвідки теми) і на стадії роботи з описовій планом.

Величезне і цілком самостійне значення мають для соціолога дані державної статистики, численні дані ЦСУ, якими треба вміти користуватися, а також знати, з якою регулярністю вони збираються і публікуються.

Аналіз документів дає змогу:

• сформулювати проблему, об’єкт, предмет, цілі, завдання і гіпотези досліджуваного явища;

• порівняти отримані під час дослідження емпіричні дані з показниками інших досліджень;

• отримати інформацію про певну соціальну проблему;

• скласти характеристику соціальних процесів, які відбуваються на соціальному, груповому, індивідуальному рівнях, виявити тенденції та розробити прогнози щодо їх подальшого розвитку;

• здобути інформацію про діяльність головних соціальних інститутів суспільства — сім’ї, освіти, засобів масової інформації;

• вивчити громадську думку і соціальне самопочуття населення, окремих його прошарків і конкретних людей.

Аналіз документів дає змогу побачити різні сторони соціального життя людей з вадами слуху, допомагає дізнатися про норми і цінності у певний історичний період; віднайти відомості, необхідні для опису соціальних структур; дає можливість відстежити динаміку взаємодії між людиною з вадами слуху та суспільством в якому вона перебуває.

Бесіда — один з основних методів, який передбачає здобуття інформації про явище, що вивчається, в логічній формі як від досліджуваної особи, членів групи, що вивчається, так і від навколишніх людей. У останньому випадку бесіда виступає як елемент методу узагальнення незалежних характеристик. Наукова цінність методу полягає у встановленні особистого контакту з об'єктом дослідження, можливості отримати дані оперативно, уточнити їх у вигляді співбесіди.

Бесіда може бути формалізованою і неформалізованою. Формалізована бесіда передбачає стандартизовану постановку питань і реєстрацію відповідей на них, що дозволяє швидко групувати і аналізувати отриману інформацію. Неформалізована бесіда проводиться по не стандартизованих питаннях, що дає можливість послідовно ставити додаткові питання, виходячи з ситуації, що склалася. В ході бесіди цього вигляду, як правило, досягається тісніший контакт між дослідником і респондентом, що сприяє здобуттю якнайповнішої і глибшої інформації.

У практиці педагогічних досліджень вироблені певні правила вживання методу бесіди: розмовляти лише по питаннях, безпосередньо пов'язаних з досліджуваною проблемою; формулювати питання чітко і ясно, враховуючи міру компетентності в них співбесідника; підбирати і ставити питання в зрозумілій формі, спонукаючи респондентів давати на них розгорнуті відповіді; уникати некоректних питань, враховувати настрій, суб'єктивний стан співбесідника; вести бесіду так, щоб співбесідник бачив в досліднику не керівника, а товариша, що виявляє непідроблену цікавість до нього; підтримувати доброзичливий настрій.

Соціометричний метод (метод соціометрії) дозволяє виявити міжособові стосунки в групі людей за допомогою їх попереднього досвіду, цей метод ідеальний для визначення наприклад, яке місце посідає людини з вадами слуху в колективі. Взаємини людей зумовлюються об'єктивною необхідністю спільної діяльності (вона народжує офіційну структуру груп) і емоційним чинником — симпатіями і антипатіями (цей чинник породжує неофіційні взаємини в групі). Пізнати неофіційні взаємини людей, структуру їх взаємин, симпатій і антипатій можна за допомогою простих питань типу: «З ким би ви бажали провести вільний час?», «З ким би ви бажали працювати?» і тому подібне. Ці питання і є критерії соціометричного вибору. Вони можуть бути найрізноманітнішими. Для дослідження структури взаємин в групі застосовується соціометрія в двох варіантах: параметрична і непараметрична. Параметрична соціометрія полягає в тому, що випробовуваним пропонується зробити строго певну кількість виборів по заданому критерію.

Отже, соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання. Для визначення соціального статусу людини з вадами слуху можна використати загальнонаукові методи такі як: спостереження, опитування, анкетування, інтерв'ювання, бесіда, аналіз документації.

2.1 Програма соціологічного дослідження: «Соціальний статус людини з вадами слуху (ЛВС) та фактори, що його обумовлюють»

Програма дослідження

Постановка проблеми. Не дивлячись на загальні демократичні процеси у пострадянській Україні, проблема прав людини з обмеженими фізичними можливостями залишається вкрай гострою. В Україні нараховується близько 150 тис. осіб з вадами слуху. Спільнота глухих в Україні, їх культура є замкненими, ізольованими, що конкретизується в таких проблемах, як обмежений доступ до інформації, до одержання якісних освітніх та соціальних послуг, захисту своїх прав.

Група «глухонімих», що позначається як «чужа» або «інша» і відповідно як «неповноцінна», позбавляється суспільством не тільки права на «рівність», але і права безкарно залишатися «чужою» або «іншою», тобто жити інакше в духовному і психічному відношенні порівняно з тими, хто чує, точніше з групою, що встановлює культурні норми і цінності. Поведінка глухих завжди підлягала суворому контролю – від контролю до використання форм мови до соціокультурного самовираження, їх пригнічували, обмежували в громадянських правах. Стигматизація тривала дуже довгий період. Але на сучасному етапі ми спостерігаємо рух у напрямку інтеграції людей з вадами слуху в суспільство, та вихід проблематики інвалідності з маргінального стану у сфері наукових досліджень.

Соціологи говорять про два дискурси інвалідності загалом та глухоти зокрема: біолого-медичний і соціокультурний. Дискурс як спосіб говорити про ту чи іншу проблему певною мовою задає і саму проблему. Біолого-медичний дискурс акцентує проблему лікування глухого, приведення його в норму, соціокультурний – проблему захисту культурної специфіки співтовариства глухих, доступу глухих до тих благ і привілеїв, якими користуються люди з нормальним слухом. Спільне цих дискурсів – це те, що вони, з одного боку, відображають «реальні» відмінності між глухими та чуючими людьми, з іншого боку, створюють їх.

Варто зазначити, що проблеми людей з інвалідністю, зокрема із слуховою депривацією, є предметом зацікавленості дефектологів, сурдопсихологів, сурдопедагогів, реабілітологів, тобто знання про інвалідність розвивається у вигляді, що сегрегує, в межах спеціально-педагогічних напрямів. Велика частина таких робіт і дослідження реалізується в дискурсі глухоти як дефекту, що потребує корекції. Лише невелика частина пострадянських досліджень глухоти (Deaf Studies) базується на принципово інших, мультикультуральних, позиціях.

Інституціалізація Deaf Studies в пострадянських суспільствах успішніше відбувається в руслі психолого-педагогічного напряму: упроваджуються окремі спецкурси в програми підготовки педагогів і в спеціальних школах для глухих, активно обговорюються проблеми інтегрованого навчання дітей з порушеннями слуху на конференціях і на сторінках спеціалізованих видань.

Що стосується інституціалізації Deaf Studies в соціологічних дослідженнях, то тема глухоти як соціально-культурного феномена залишається маргінальною.

Об’єкт дослідження – людина з вадами слуху (слабочуюча та глуха).

Предмет дослідження – соціальний статус людини з вадами слуху в сучасному суспільстві та фактори, що його обумовлюють.

Мета дослідження – визначити основні проблеми соціального статусу людини з вадами слуху за оцінками експертів та самих людей з вадами слуху (ЛВС).

Об’єкт, предмет та мета дозволили сформувати такі завдання дослідження:

1. Визначити основні проблеми соціального становища нечуючих людей за оцінками експертів, які працюють з людьми з вадами слуху.

2. Виявити характер ставлення чуючих людей до людини з вадами слуху у сучасному світі, владні та дискримінаційні практики у цьому ставленні.

3. Виявити самооцінку людей з вадами слуху, свого соціального становища за такими складовими: доступ до інформації та якісної освіти, рівень довіри до влади, лікарів, ЗМІ, людей, які чують; випадки дискримінації, самооцінка становища на умовних соціальних сходах, рівень задоволеності життям, самооцінка стану здоров’я та матеріального становища.

4. Проаналізувати методичні особливості анкетного опитування людей з вадами слуху та запропонувати практичні поради щодо методики їх опитування.

5. Окреслити основні фактори, що визначають соціально-культурний статус глухої людини у сучасному суспільстві.

Гіпотеза дослідження базується на науковому припущенні, соціальний статус людини з вадами слуху є вкрай низьким, життєві шанси на його підвищення є обмеженими, що обумовлене низкою факторів, серед яких особливе місце посідає владний характер соціального ставлення до людей з вадами слуху, низька якість освіти для нечуючих людей через обмеження використання жестової мови у навчальних закладах та сфері інформації, напружений характер відносин між спільнотами людей, які чують, та ЛВС.

Генеральною сукупністю дослідження є соціальні працівники, сурдоперекладачі, які працюють у сфері обслуговування людей з вадами слуху та люди з вадами слуху.

Вибірка дослідження – 10 експертів, які працюють у сфері обслуговування людей з вадами слуху та 30 осіб з вадами слуху.

Методи дослідження – експертне інтерв’ю та анкетне опитування.

Інструментарій дослідження – бланк інтерв’ю (Додаток А), анкета (Додаток Б).