ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………….

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СОЦІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ СТАНОВИЩА ЛЮДИНИ З ВАДАМИ СЛУХУ…………………………………………………

1.1. Інвалідність як медичний та соціальний феномен………...

1.2. Феномен глухоти в контексті сучасних наукових досліджень…………………………………………………

1.3. Використання жестової мови та проблеми соціальної інтеграції нечуючих та слабочуючих людей…………………….

Висновки до першого розділу………………………………………………..

Розділ 2. СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ З ВАДАМИ СЛУХУ (ЛВС) ТА ФАКТОРИ, ЩО ЙОГО ОБУМОВЛЮЮТЬ…………

2.1. Методи вивчення соціального статусу людини з вадами слуху……………………………………………………………….

2.2. Програма соціологічного дослідження: «Соціальний статус людини з вадами слуху (ЛВС) та фактори, що його обумовлюють»……………………………………………………..

Висновки до другого розділу…………………………………………………

ВИСНОВКИ……………………………………………………........................

ВСТУП

Актуальність роботи обумовлена тим, що що з давніх давен людина з обмеженими можливостями відносилась до найнижчих прошарків нашого суспільства. Протягом багатьох століть люди з вадами слуху зазнавали дискримінації були віднесені до неповноцінної частини населення не тільки суспільною думкою, а ще й законом. Відношення суспільства та держави до глухих коливалось від агресивного і нетерпимого до байдужого внаслідок чого глухі мали дуже низький суспільний статус та були обмежені в правах, а інколи взагалі не мали ніяких прав. Суспільству потребувалося близько 2 тис років щоб пройти шлях від відторження та агресії до першого усвідомлення необхідності піклування про осіб з порушенням слуху.

Захворювання, які призводять до зниження чи втрати слуху, є однією із найсерйозніших медичних та соціальних проблем. Зниження слухової функції, не кажучи про її втрату, значно погіршує якість життя, порушуючі становище людини в суспільстві, обмежує її у виборі фаху, а не рідко призводить до виключення із суспільства.

Проблемі соціального статусу людини з вадами слуху приділяється досить багато уваги. Теоретично – плідними для аналізу цієї проблеми можуть слугувати праці таких відомих вчених, як М. Фуко, І. Гофман, А.Адлер, П. Бергер та Т. Лукман, Д. В. Зайцев, Ф. Армстронг, Л. Бартон, П. Бурдьє, М. Вебер, Д. Вудрон, Є. Гіденс, Є. Дюркгейм, Г. Зімель, Д. Локвуд, Б. Малиновський, Р.Мертон, Ч.Мілс, Е. Нейо, Т Парсонс, П. Сорокін та інші. Проблема інвалідності як соціального феномену висвітлюється у О. Ярської – Смирнової, О. М. Дікової – Фаворської, М Елютіна, Ю. Зубок, Н. Тихонова, П. Абрахамсона, Г. Рума, Г. Уайта, К. Філіпса, А. Хаан та інших. Власне проблемі соціально – культурного феномена глухоти присвячено лише в працях В. Паленного.

Об’єкт - людина з вадами слуху (ЛВС).

Предмет - соціальний статус людини з вадами слуху в сучасному суспільстві та фактори, що його обумовлюють.

Мета роботи: дослідити методи, що визначають соціальний статус людини з вадами слуху (ЛВС) у сучасному суспільстві.

Завдання:

Основні завдання:

1. Розглянути основні теоретичні підходи до аналізу поняття «інвалідність».

2. Проаналізувати феномен глухоти в контексті сучасних наукових досліджень.

3. З’ясувати проблеми використання жестової мови та соціальної інтеграції нечуючих та слабочуючих людей.

4. Визначити основні методи, які застосовуються для вивчення соціального статусу людини з вадами слуху.

5. Скласти програму соціологічного дослідження з метою виявлення особливостей соціального становища людини з вадами слуху (ЛВС) та факторів, що його обумовлюють.

Для розв’язання поставлених завдань та досягнення мети використано загальнонаукові методи: аналіз і синтез науково-теоретичних джерел з проблеми дослідження, порівняння й узагальнення науково-теоретичних даних та емпіричні: анкетне опитування та експертне інтерв’ю.

Теоретичне значення роботи: теоретичне значення даної роботи полягає в комплексному дослідженні проблеми соціального статусу людини з вадами слуху.

Практичне значення роботи: матеріали теоретичного та практичного дослідження даної роботи можуть бути використані в діяльності організацій, які працюють у сфері обслуговування та допомоги людям з вадами слуху.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що проблема соціального статусу людини з вадами слуху в українській соціології практично не досліджена.

Гіпотеза. Соціальний статус людини з вадами слуху є вкрай низьким, життєві шанси на його підвищення є обмеженими, що обумовлене низкою факторів, серед яких особливе місце посідає владний характер соціального ставлення до людей з вадами слуху, низька якість освіти для нечуючих людей через обмеження використання жестової мови у навчальних закладах та сфері інформації, напружений характер відносин між спільнотами людей, які чують, та ЛВС.

Апробація роботи:

Структура курсової роботи: курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел з 109 найменувань та додатків.

Обсяг курсової роботи: 110 сторінок.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади соціологічного аналізу становища людини з вадами слуху

1.1. Інвалідність як медичний та соціальний феномен

Здоров’я людини - найдорогоцінніший і найбільший дар природи. Людина отримала від природи надзвичайно досконалий організм, прекрасної форми з універсальною стійкістю до труднощів життя - холоду і спеки, ран і отрут, страхів і нервових потрясінь, голоду та захворювань. З роками здоров’я все слабшає, а хвороб стає все більше.

Здоров’я, взагалі, виступає ресурсом, без якого все втрачає сенс. Із поняттям здоров’я тісно пов’язані поняття « хвороба», «недуга» та «інвалідність». Ми звикли бачити, чути, ходити, займатися улюбленими справами, навіть не усвідомлюючи те, що поруч існують і хочуть жити справжнім життям тисячі людей з фізичними, сенсорними відхиленнями. Розрізняють вроджені аномалії в розвитку, тобто ненормальності, вроджені відхилення від загальної закономірності розвитку людини, та втрата здоров’я - наявність хвороб, фізичних дефектів, які призводять до фізичного, душевного та соціального неблагополуччя людини. На сьогодні в Україні немає єдиного терміна, але у засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття:

• інвалід;

• особи з обмеженими можливостями;

• люди з обмеженою здатністю;

• особи з вадами розвитку [44,c.96-98].

Поняття «інвалідність» розглядалося тільки у медичному аспекті та визначалося у термінах психологічної, фізіологічної, анатомічної «дефективності», «ненормальності» або «нормальності» людини. Згодом це поняття інтерпретувалося як функціональні обмеження можливостей людини.

Поступово зміна дефініції «інвалідність» була пов'язана з уточненням понять «хвороба», «дефект», «непрацездатність», які ототожнювалися одне з одним та з «інвалідністю», в результаті чого спостерігалася певна термінологічна невизначеність. Це, своєю чергою, заважало адекватному розумінню проблеми.

У процесі поглиблення та розширення знань про інвалідність науковцям стало зрозуміло, що «непрацездатність» - це лише один з проявів інвалідності, і тому процес інтегрування не може обмежуватися тільки заходами щодо відновлення працездатності та вироблення компенсаторних функцій організму.

До того ж, поняття «функціональне порушення», «фізичний дефект», «хворобливий стан» або «недоліки в розумовому розвитку» тощо, які часто використовувалися при визначенні різних форм інвалідності, залежно від певного виду захворювання, аж ніяк не давали повної картини інвалідності і лише частково розкривали сутність проблеми.

Соціальні уявлення про інвалідність можна умовно розділити на два типи. Перша точка зору - назвемо її традиційною - починає пояснення інвалідності з констатації органічної патології або дисфункції, приписуючи інвалідам статус девіантів, і приходить до висновку про необхідність їх виправлення або ізоляції.

Інша точка зору пояснює феномен інвалідності з позицій теорії соціального конструкціонізму. З цієї точки зору, стан людського організму може бути по-різному сприйняте самою людиною і що оточують і мати різні наслідки для учасників взаємодії залежно від їх статі і віку, культурних традицій і соціальних умов, тобто контексту даної ситуації. Якщо це так, то інвалідність можна розуміти не тільки як фізіологічну патологію організму, дефект зовнішнього вигляду або поведінки людини, але і як соціальне визначення, "ярлик". Цей ярлик - знання про інвалідність - може приклеїти людині якась конкретна соціальна система, в якій даний стан прийнято вважати відхиленням від норми. Змінивши соціальне оточення, перейшовши в іншу соціальну групу, ми можемо зняти з себе цей ярлик або змінити його на іншій, який у меншій мірі обмежуватиме наші можливості [11, с.38-39].

Виділяють дві головні концептуальні моделі інвалідності медична та соціальна.

Медична модель інвалідності - це модель яка акцентує увагу на патологічних змінах у людини, за яких вона вирізняється від інших, «нормальних» людей. З точки зору медицини, «нормальною» є людина, у якої немає медичних патологій, а інвалід належить до пасивних пацієнтів, які потребують сторонньої допомоги і догляду. Отже, індивід може вважатися нормальним, якщо він здатний брати участь у різних сферах життєдіяльності суспільства, не потребує спеціальних умов чи сторонньої допомоги. Разом з тим, інвалід може стати здатним виконувати певну життєву роль, що вважається для нього нормальною, але він продовжує залишатись соціально дезадаптованою людиною, якщо позбавлений можливостей, якими користуються інші члени суспільства, і необхідних елементів життя, таких як: сімя, освіта, зайнятість, житло, фінансова і особиста безпека, участь у соціальних і політичних групах, інтимні та статеві зносини, доступ до всіх видів громадського обслуговування, свобода пересування та інше[110].

Відповідно до медичної моделі потрібно допомагати інвалідам створюючи для них спеціальні установи, де вони могли б на доступному їм рівні працювати, спілкуватися, отримувати різноманітні послуги.

Таким чином, медична модель виступає за ізоляцію інвалідів від решти суспільства, сприяє дотаційному підходу до економіки інвалідів. Я вважаю, що найсерйознішим пороком медичної моделі інвалідності є те, що ця модель сприяє створенню і зміцненню негативного образу інвалідів в свідомості людей. Особливої шкоди це завдає самим інвалідам, оскільки негативний образ створюється і зміцнюється в свідомості самих інвалідів. Адже як раніше залишається фактом, що багато інвалідів щиро вважають що всі їх проблеми від того, що у них немає нормального тіла. Крім того переважна більшість інвалідів переконана, що дефекти якими вони володіють автоматично виключають їх участь в соціальній діяльності[68]. Із медичної моделі інвалідизації особистості випливають специфіка надання допомоги інвалідам, догляд, нагляд, надання пенсії, пільг, грошової допомоги, спеціального навчання, виховання. Її кінцева мета - забезпечення виживання особистості в умовах, які не пристосовані до потреб інвалідів.

Стержнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з обмеженнями та соціумом, а не відхилення у її здоров'ї та розвитку. Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів, тобто інваліди розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна[105].

Щоб подолати це, необхідна інтеграція людей з обмеженими можливостями у суспільстві через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування інвалідів до норм та правил життя здорових людей. Самі по собі медична і соціальна моделі недостатні, хоча обидві вони частково обґрунтовані. Інвалідність - це складний феномен, який є проблемою як на рівні організму людини, так і на соціальному рівні[30].

Інвалідність завжди є взаємодією між властивостями людини і властивостями оточення, в якому ця людина проживає. Деякі аспекти інвалідності є повністю внутрішніми для людини, інші ж, навпаки, лише зовнішніми.