Діагностика

ґрунтується на клініко-епідеміологічних даних (перебування в ендемічній місцевості в останні 1-2 роки; зростаюча слабість, анемія, гарячка, значна гепатоспленомегалія, зміни протеїнограми – при вісцеральному лейшманіозі і характерні зміни з боку шкіри – при шкірному).

Безумовним підтвердженням діагнозу є виявлення збудника в пунктатах кісткового мозку, лімфовузлів і селезінки (останній використовують дуже рідко через загрозу розвитку тяжких ускладнень) при вісцеральному лейшманіозі та в матеріалі із бугорка чи інфільтрату навколо виразки – при шкірному. Лейшманій знаходять у макрофагах і позаклітинно. При забарвленні мазка крові за Романовським їх протоплазма має голубий колір, ядро – червоно-фіолетове, блефаропласт – вишнево-червоний. У протоплазмі клітини може бути від однієї до кількох десятків лейшманій.

Використовують метод виділення збудника на елективному середовищі (кров’яний агар Нові–МакНіла–Ніколь – NNN) і біопробу (внутрішньошкірне зараження білих мишей або хом’яків).

Допоміжне значення мають серологічні реакції – РЗК, реакція латекс-аглютинації з антигеном із культури лейшманій, ІФА, непряма реакція імунофлюоресценції (діагностичний титр 1:100). Ці тести виявляють антитіла вже протягом першого місяця хвороби. Застосовують також внутрішньошкірну алергічну пробу з лейшманіном (шкірний тест Монтенегро), який вважається  позитивним при з’яві інфільтрату діаметром 5 мм і більше.

Диференційний діагноз.

Диференціювати вісцеральний лейшманіоз потрібно від малярії, грипу, черевного тифу, сепсису, бруцельозу, туберкульозу, лімфогранульоматозу; шкірний – від різних дерматитів, туберкульозу шкіри, сифілісу, фурункульозу, сибірки.

На відміну від вісцерального лейшманіозу малярія характеризується типовими нападами (озноб, жар, рясне потовиділення) з чіткою періодичністю (через 48 год – при триденній, тропічній і ovale-малярії і через 72 год – при чотириденній), немає первинного афекту на місці укусу комах. Не відмічається гіперглобулінемії. Вирішальним у діагностиці є дані паразитоскопії крові (виявлення малярійного плазмодію), а також ефективність протималярійної терапії.

Наявність в хворого на вісцеральний лейшманіоз на ранніх стадіях хвороби гепатоспленомегалії і гарячки можуть привести до помилкового діагнозу черевного тифу, але при останньому селезінка м’яка, збільшення її порівняно незначне; печінка також не щільна і менших розмірів. Загальна тривалість хвороби менша; характерні тифозний статус і специфічні ускладнення – перфорація кишечника і кишкова кровотеча. Для уточнення діагнозу мають значення ретельно зібраний епіданамнез і результати лабораторного дослідження – виділення збудника з крові, серологічні реакції (РНГА з черевнотифозним і паратифозними діагностикумами в діагностичних титрах).

При бруцельозі хворі, незважаючи на гарячку, довший час зберігають задовільний стан і працездатність, характерне ураження опорно-рухового апарату і сечостатевої системи, значне збільшення печінки і менше – селезінки, вони не такі щільні. Діагноз можна підтвердити за допомогою внутрішньошкірної проби Бюрне, серологічних реакцій Райта–Хаддлсона, біологічною пробою на лабораторних тваринах, виділенням збудника з крові.

Грип має гострий короткочасний перебіг, характеризується значною інтоксикацією і помірним катаральним синдромом; гепатоспленомегалія для нього зовсім не характерна. Епідеміологічно – спалахи захворювання. Діагноз підтверджується вірусологічними і серологічними дослідженнями.

Шкірна форма сибірки, на відміну від лейшманіозу, характеризується швидшим (протягом кількох годин – днів) розвитком виразки з типовою зональністю, анестезією, симптомом Стефанського. Для уточнення діагнозу має значення відповідний епіданамнез і виявлення збудника – при мікроскопії або посіві на живильне середовище, а також при зараженні лабораторних тварин.

При сифілісі переважна локалізація ураження – статеві органи, де утворюється щільна яскраво-червона папула і далі – ерозія, виразка; дно виразки блискуче, після зняття нальоту кровоточить; краї підвищуються над рівнем виразки. Діагноз підтверджується виявленням збудника, позитивною реакцією Вассермана, реакцією іммобілізації трепонем.

При туберкульозі шкіри уражаються обличчя, шия, кисті рук. Основний елемент висипки – бугорок, зі схильністю до розпаду, деформації оточуючих тканин і позитивного феномену «яблучного желе» (туберкульозний вовчак) або з бородавчатими розростаннями і тріщинами. Позитивні туберкулінові проби.

Перебіг фурункульозу гострий – 1-2 тиж., утворюються щільні болючі інфільтрати з флюктуацією і наступним некротичним «стержнем» у центрі. Елементи можуть бути розташовані по всьому тілу, не залишають слідів.

Лікування.

http://c-39.disease.on-planet.net/Leiyshmanioz.html

Усіх хворих, в яких підозрюють лейшманіоз, госпіталізують для уточнення діагнозу та проведення лікування. Найбільш ефективні препарати сурми. При вісцеральному лейшманіозі застосовують 20 % розчин солюсурміну (син. солюстибозан) внутрішньовенно або підшкірно із розрахунку 0,1-0,15 г/кг на добу щоденно, всього 12-20 ін'єкцій. За недостатнього ефекту або погіршення стану хворого проводять другий курс хіміотерапії – інтенсивними дозами або більш ефективним препаратом. Для лікування хворих на південноамериканський вісцеральний лейшманіоз ВООЗ рекомендує інший препарат сурми – глюкантим (меглюміну антимоніат) – у добовій дозі 20 мг/кг маси тіла щоденно 28-30 днів поспіль.

Для пригнічення вторинної мікрофлори призначають антибіотики (ампіцилін, оксацилін, тетрацикліни, цефалоспорини). При рецидивах та у рефрактерних хворих використовують амфотерицин В (внутрішньовенно 0,5-1 мг/кг через день), ароматичні діамідини (пентамідин, стільбамідин).

Для лікування шкірних форм лейшманіозу застосовують мономіцин внутрішньом'язово (по 0,25 г 3 рази на добу, 10-12 днів) і місцево у вигляді мазі або метронідазол, пентамідин. При шкірному лейшманіозі зоонозного типу використовують солюсурмін у тих самих дозах, як і при вісцеральному лейшманіозі. З патогенетичних засобів показані вітаміни, антианемічні, імуностимулювальні та антигістамінні середники.

Диспансерний нагляд здійснюють не менше як 12 міс.

Профілактика та заходи в осередку. Раннє виявлення, ізоляція, госпіталізація і лікування хворих. При всіх формах захворювання проводять боротьбу з переносниками, використовують механічні та хімічні засоби захисту від укусів москітів. Потрібна ретельна стерилізація медичного інструментарію, оскільки можлива парентеральна передача лейшманій. В ендемічних осередках необхідно систематично знищувати заражених на лейшманіоз собак і гризунів, які є джерелами збудника. Упорядкування території з метою ліквідації місць виплоду москітів.

Специфічна профілактика шкірного лейшманіозу полягає в активній імунізації осіб з високим ризиком зараження, яку здійснюють за допомогою живої культури лейшманій. Щеплення проводять внутрішньошкірно на закритих ділянках шкіри, оскільки на їх місці виникає виразка з наступним рубцюванням, в осінньо-зимовий період, але не пізніше ніж за 3 міс. перед виїздом в ендемічну місцевість. Імунітет, як правило, стійкий, довічний.