Уроки хх століття: шлях до національної школи Революційні зміни в українському шкільництві та становлення національної системи освіти

Крах царизму в Російській імперії у березні 1917р. зумовив виникнення Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою. Проіснувавши до кінця квітня 1918 р., Центральна Рада здійснила ряд заходів щодо розбудови нової школи. Уряд УНР склав концепцію національної освіти, в основу якої було покладено принципи: громадсько-державного характеру освіти; рівноправності усіх громадян на здобуття загальної освіти; навчання рідною мовою; запровадження самоврядування в школі; пріоритетний характер фінансування освіти; уведення загального, безплатного, обов’язкового, світського початкового навчання.

Уряд гетьмана Скоропадського (березень-грудень 1918р.) продовжував політику розвитку українського шкільництва. Але орієнтація на широке самоврядування змінюється централізацією освітньої справи, заохочується приватна ініціатива в заснуванні українських гімназій та інших середніх шкіл, продовжується українізація школи та кількісне зростання різноманітних навчальних закладів.

У середніх навчальних закладах, що залишалися російськомовними, уводилися як обов’язкові предмети українська мова, історія та географія України, історія української літератури. Відкриваються нові вищі навчальні заклади (серед них Катеринославський університет у 1918р.), започатковуються Українська академія наук, Педагогічна академія, Національна бібліотека, ряд великих видавництв.

За більшовицького режиму, який переміг у громадянській війні, спочатку продовжувались демократичні перетворення в українській школі. У духовному плані вони були певним відлунням 1917-1920рр., коли існувала українська національна держава. Здійснюється відкриття шкіл з українською мовою навчання. На базі гімназій, міністерських і церковнопарафіяльних шкіл утворюються чотирирічні й семирічні трудові школи, відкриваються дитячі бібліотеки, забезпечуються соціальний захист та виховання дітей-сиріт, безпритульних дітей, доступність навчання. Основним завданням системи освіти стає ліквідація неписьменності та малописьменності, яку було ліквідовано (1939), запроваджено загальну початкову освіту, перехід до загальної семирічної освіти в місті і на селі, поступово розширилася мережа середніх шкіл у містах і районних центрах.

Вимогою часу було створення єдиної системи народної освіти, яку більшовики зробили надійним засобом впровадження своєї ідеології. Саме на це спрямовується державна освітня політика. З 1934р. встановлено єдину загальносоюзну систему освіти: початкова школа (1-4-й класи), неповна середня школа (1-7-й класи), середня школа (1-10-й класи).

Єдину союзну державу СРСР, у складі якої була Українська республіка, було проголошено у 1922р., але відмінності української системи народної освіти, які збереглися до 1930р. (у Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, в Україні – семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами тощо) свідчили про певну незалежність української освітньої політики.

Репресії та розстріли невинних людей, що проводилися в 30-х роках, торкнулися і наукової педагогічної еліти. Наприклад, у лютому 1931р. відбулася сумнозвісна дискусія в Інституті педагогіки, унаслідок якої було “викрито” активних теоретиків “буржуазно-націоналістичної ідеології” в педагогіці¹, яка започаткувала чистку науково-дослідних та культурно-освітніх установ в Україні. У казематах опинився цвіт педагогічної науки, найкращі представники української інтелігенції, серед яких видатні педагоги: Олександр Залужний (1886-1941), Григорій Гринько (1890-1938) та ін. Частина освітянських діячів змушена була виїхати за кордон і продовжувати педагогічну діяльність в українській діаспорі (Софія Русова, Іван Огієнко, Григорій Ващенко, Спиридон Черкасенко (1876-1940).

У 1949р. здійснено перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти, з 1959р. – до обов’язкової восьмирічної освіти, з 1964р. – середня школа стала десятирічною, а з 1972р. здійснюється перехід до обов’язкової середньої освіти.

Панування тоталітарної більшовицької педагогіки спричинило великі втрати у національному шкільництві України. Окремі люди були лише гвинтиками в деіндивідуалізованій системі радянської школи. Організація дитячого руху була занадто ідеологізована, більшовицькі принципи виховання передбачали протиставлення школи родині, денаціоналізацію школи, штучне вилучення з шкільного життя навіть натяку на релігійність, войовничий атеїзм. Основною метою виховання було формування комуністичного світогляду.

Проголошення незалежної Української держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, навчально-виховні комплекси, авторські школи. Починається створення приватних та альтернативних шкіл. Зміст навчання урізноманітнюється, уводяться базовий і шкільний компоненти освіти, проголошуються принцип всебічного розвитку дитини, демократизація навчання. У березні 1992р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти.