12

Міністерство освіти і науки України

київський НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені тараса шевченка

Юридичний факультет

Кафедра конституційного i адмiнiстpативного пpава

курсовА РОБОТА

на тему:

«сучасні теорії муніципільного права»

Виконав:

студент 3-го курсу, денної форми навчання

Петров Микола Михайлович

Науковий керівник:

доц. Притика Олег Степанович

Київ ― 2013

З м і с т

Вступ 3

РОЗДІЛ 1. поняття, сутність та системи місцевого самоврядування 5

РОЗДІЛ 2. характеристика Теорій (концепцій) місцевого самоврядування 13

2.1. Теорія вільних громад 13

2.2. Громадівська теорія місцево­го самоврядування 16

2.3. Державницька теорія місцевого самоврядування 21

2.4. Теорія муніципального дуалізму 26

2.5. Інші теорії місцевого самоврядування 29

РОЗДІЛ 3. теорії місцевого самоврядування в законодавстві України 32

Висновки 37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 39

Вступ

Актуальність теми. Місцеве самоврядування у світі пройшло трива­лий шлях становлення і має глибокі історичні корені. Створення ефективної системи місцевого самоврядування, як доводить історичний досвід, – завдан­ня довгочасне, комплексне, що потребує економічних, фінансових, політич­них, правових та інших перетворень у державі та свідомості громадян. Адже прийняття відповідних законів, які визначають та гарантують право на міс­цеве самоврядування, не дасть позитивного результату за відсутності об’єк­тивних передумов та врахування історичного досвіду національних та світо­вих тенденцій у цій сфері. Слід зазначити, що до сьогоднішнього часу у сві­товій практиці та науковій літературі не існує чіткого та однозначного розу­міння сутності та правової природи місцевого самоврядування.

В останні роки особливого значення набувають питання винайдення оп­ти­мальної моделі побудови місцевого самоврядування в Україні та місце­вої виконавчої влади, оскільки місцеві органи влади є максимально набли­женими до населення відповідних територіальних громад, а їх діяльність ви­ра­жається у безпосередньому втіленні у життя норм Конституції України, законів та інших нормативно – правових актів. Територіальна організація міс­це­вого самоврядування значною мірою визначається тими теоретико-кон­цеп­туальними основами, на яких організоване місцеве самоврядування в тій чи іншій країні. Тому осягнення сутності місцевого самоврядування та роз­гляд існуючих теорій походження місцевого самоврядування необхідний. Питання є також досить актуальним для України, де навіть після прийняття закону України (далі – ЗУ) «Про місцеве самоврядування в Україні»¹  зали­ши­лося багато склад­них проблем щодо практичної реалізації теоретичних положень.

Мета і завдання роботи. Метою роботи є аналіз сучасних теорій міс­це­вого самоврядування в контексті можливого їх втілення в законодавстві України.

На досягнення поставленої мети вирішувалися завдання:

- з’ясувати сутність місцевого самоврядування та розглянути ос­новні його системи;

- проаналізувати генезис основних теорій місцевого самовряду­ван­ня, вияснити їх переваги та недоліки;

- розглянути реалізацію теорій місцевого самоврядування в законо­давстві України.

Об’єктом дослідження є теорії місцевого самоврядування.

Предметом дослідження є положення зако­нодавства в сфері місцевого самоврядування, погляди, ідеї, думки вчених-правознавців з приводу роз­гля­дуваних пи­тань.

Джерела дослідження – законодавство, що регулює відносини в сфері місцевого самовряду­вання, нау­кова літе­ратура – монографії, авто­реферати ди­сер­тацій, наукові статті в періо­дич­них виданнях, підручники, по­сіб­ники тощо.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становить сукуп­ність методів наукового піз­нання як загальнонаукових, так і спеціальних загально­прийнятих в юри­дич­ній науці методів пізнання правових явищ. Це і діалек­тичний метод, системний, історичний, формально-юридичний метод, метод анало­гії, логічного ана­лізу, синтезу, узагальнення і аналіз резуль­татів та ін.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, вис­новків до роботи, списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи становить 42 ст.

Розділ 1. Поняття, сутність та системи місцевого самоврядування

В історичній та юридичній науках виникнення місцевого самовряду­вання пов'язують із зростанням міст, яке розпочалося у Західній Європі в XI сто­літті і тривало впродовж ХII— XIII століть. Однією з причин розвитку міст було відродження європейської тор­гівлі, тож, як наслідок, ринки, які виникали навколо феодального замку чи єпископського палацу, ставали яд­ром нових міст. Сюди прибувало надлиш­кове сільське населення, яке ставало ремісниками і переробляло продукцію сільського господарства. Розвитку міст сприяло те, що в них не було фео­дальної залежності, на відміну від сіл.

Більшість європейських міст виникли внаслідок правового акту – Хар­тії вольностей, – тобто вони не виникали стихійно, а були засновані. Хартія вольностей визначала права громадян і, зокрема, широке право самовряду­вання. Наприклад, це означало, що всі люди давали клятву комуні щодо надання взаємодопомоги, сплачували податки в міську казну, були військо­возобов'язаними щодо захисту міста².

Правове оформлення місцевого самоврядування тісно пов'язане із по­няттям "магдебурзького права". Саме у німецькому місті Магдебург у 1188 ро­ці було видане перше писане муніципальне законодавство, присвя­чене, насамперед, розв'язанню спорів між міщанами. Надання місту Магде­бурзь­кого права означало відміну дії звичаєвих норм, виведення міста з-під юрис­дикції місцевої адміністрації (намісників, воєвод тощо) і запровадження міського самоврядування з виборною адміністрацією та виборним судом. Упро­довж XII—XIV століть норми Магдебурзького права були прийняті у 80 міс­тах Центральної і Східної Європи, включно українських.

Власне поняття "самоврядування" почало використовуватися у період Великої Французької революції, щоб відобразити факт самостійності общин (громад) стосовно держави. Виникнення терміна пов'язане з міністром Прус­сії бароном фон Штейном (1757-1831), який бачив у самоврядуванні більше, аніж просто форму участі громадян в управлінні справами держави на місцевому рівні, а насамперед спільноти людей, які у частині своїх справ є незалежними від держави.

У науковий обіг поняття "місцеве самоврядування" було введено у XIX столітті німецьким вченим Рудольфом Гнейстом для позначення такого управ­ління на місцях, при якому територіальні громади, що історично скла­лися, були наділені правом самостійно (в межах законів) вирішувати місцеві справи. При цьому діяльність громад залишалася вільною від втру­чання представників державної адміністрації ³.

О. Ф. Фрицький дає наступне визначення: «Місцеве самоврядування – це право насе­лен­ня адмі­ністративно-терито­ріальних одиниць безпосередньо або че­рез об­ра­ні ними органи місцевого самоврядування вирішува­ти в межах Кон­с­ти­туції і законів значну частину державних і громадських справ ⁴.

Самоврядування – це спосіб соціального управління загальними спра­вами певної спільноти (утворення) людей, який грунтується на їх сумісній діяльності з прийняття рішень та їх здійснення».⁵

М. О. Бажинов пропонує місцеве самоврядування ідентифікувати, по-перше, як найнижчий рівень державної влади, юридично відмежований від інших ешелонів влади з метою надання йому самостійності й широти мож­ливостей у конкретних умовах невеликих і часто специфічних муніци­паль­них утворень, по-друге, як інститут громадянського суспільства, спосіб само­організації населення. Ключовим є словосполучення «самостійна діяль­ність», оскільки владні повноваження в цьому разі вторинні для місцевого самовря­дування, головною метою якого є реалізація (здійснення) функцій грома­дянського суспільства. У сукупності ці дві сторони місцевого само­вря­ду­ван­ня становлять «граничну смугу» в соціумі, покликану розв'язувати зав­дання правильної структуризації й оптимальної взаємодії держави і гро­мадянського суспільства. Подібною є позиція В. В. Кравченка й М. В. Пітцика, які акцентують увагу на значенні місцевого самоврядування в механізмі соці­ального управління і на його подвійній природі, з одного боку, як форми пуб­ліч­ної влади (в системі місцевого самоврядування можуть видаватися загаль­нообов'язкові рішення, виконання яких забезпечується при­му­совою силою держави), а з другого, – як інституту громадянського сус­пільства.⁶ 

У кожній державі залежно від її устрою, історичних, національних, географічних та інших особливостей місцеве самоврядування має специфічну правову форму. Тому загальне поняття місцевого самоврядування можна осяг­нути лише шляхом індукції, емпі­рично узагальнюючи усталені правові форми самоврядування в окремих дер­жавах.

Відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування⁷ , яка була схвалена Радою Європи 15 жовтня 1985 року, під місцевим само­вря­ду­ванням розуміється право і спроможність органів місцевого самовря­ду­вання в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою част­кою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах міс­цевого насе­лення.

Конституція України (ст. 140) визначає місцеве самоврядування як пра­во тери­то­ріальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирі­шувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самос­тійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самовря­ду­вання вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 2 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні⁸ ).

Місцеве державне управління – це владний вплив дер­жави на різно­манітні суспільні процеси в межах адміністра­тивно-територіальних одиниць, який здійснюється державни­ми органами виконавчої влади та посадовими особами, що призначаються центральною владою і підзвітні їй ⁹.

У більшості демократичних країн світу організацію влади на місцях, тобто управління місцевими справами, здійснюють:

- через відповідні місцеві органи виконавчої влади (дер­жавні адмі­ніст­рації), які призначаються Президентом та ви­щими центральними орга­нами виконавчої влади;

- через представницькі та виконавчі органи, які обира­ються насе­ленням відповідних адміністративно-територіаль­них одиниць. Зокрема, пред­став­ницькі органи звичайно мають назву органів місцевого самовряду­вання або муніци­пального управління.

У юридичній науці часто ці категорії штучно розво­дяться, вихо­дячи з наявності двох різних систем – місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядуван­ня, які функціонують на місцевому рівні. Під місцевим управ­лін­ням розуміють державні ор­гани, які створю­валися центром і представляли на місцях державну адмініст­рацію. Під міс­цевим са­мо­вряду­ванням розу­міють місцеві представницькі ор­гани.

Такий підхід, як зазначає О. Ф. Фрицький, має низку недоліків. По-перше, не можна з'ясувати різницю між цими категоріями, оскільки як дер­жавні адміністрації, так і ради місцевого самоврядування є органами дер­жави; по-друге, не враховується та обставина, що функції місцевого само­врядування згідно з Конституцією України може виконувати, крім представ­ницьких і вико­навчих органів, також територіальний колектив даної адмі­ністративно-територіальної одиниці; по-третє, у багатьох країнах, зокрема у Великій Британії, взагалі немає представ­ницьких центрів на місцях, вна­слідок чого формально можна зробити висновок про те, що у цій країні вза­галі немає міс­цевого управління¹⁰.

Подібні недоліки пояснюються тим, що в сучасний період відбувається трансформація місцевого самоврядування від класичного його змісту до су­часної моделі. Місцеве самоврядування склалося в результаті муні­ципальних реформ XIX ст., тобто в період пе­реходу від феодалізму до буржу­азного ла­ду. Основою діяль­ності буржуазії завжди були міста, а однією з головних її ви­мог було надання їм самостійності в управлінні місцевими справами, за­без­печення їм громадівського самоврядування, вільного від наг­ляду та втру­чання з боку органів центральної влади. Саме тому з середини XIX ст. таке управління на місцях іменувалося місцевим самоврядуванням, що відпо­ві­дало реаліям того часу.

Існували такі основні моделі (системи) місцевого само­врядування, які відповідали основним правовим системам того часу, — англосаксонська (анг­лійська) та континенталь­на (французька).

Сутність англосаксонської системи полягає в тому, що за основу взято теорію природних прав людини та громадян­ського суспільства. Згідно з цим місцеві органи виступають на певній території автономно, у межах своїх повноважень; немає безпосередньої підпорядкованості нижчих органів ви­щестоящим; відсутні на місцях уповноважені центральних органів влади, які опікуються місцевими представницькими органами; населення має право обирати окремих посадових осіб (наприклад, голів рад); контроль за діяль­ністю місцевих органів мають право здійснювати окремі міністерства та су­дові органи. Така система склалася у Великій Британії починаючи з середніх віків, а також у США, Канаді, Австралії, Швейцарії та ін. ¹¹.

Проте, у більшості країн світу (континентальна Європа, Латинська Аме­рика, Близький Схід) була впроваджена в життя континентальна (фран­цузька) модель самоврядуван­ня. Особливістю її є те, що вона заснована на сполученні безпосереднього державного управління (префекти, держав­ні адмі­­ністрації) на місцях та місцевого самоврядування. Представники держав­ної адміністрації в межах адміністра­тивно-територіальних одиниць здійс­нюють нагляд за діяль­ністю місцевих представницьких органів. Крім того, така система місцевого самоврядування може характеризуватися певною під­порядкованістю нижчих ланок вищестоящим. У деяких країнах (Австрія, Ні­меч­чина, Японія) місцеве самоврядування будується на основі сполучення цих систем.

У другій половині XX ст. з'явилася "радянська" модель місцевого само­врядування, яка принципово відрізнялася від двох вище перелічених моде­лей, оскільки в її основу було покладено принципи поєднання влад та повно­владдя пред­ставницьких органів на певній території; проведення у жит­тя актів центральних органів державної влади; ієрархічна субпідпорядко­ваність усіх ланок радянської системи. Цю мо­дель було впроваджено в усіх ко­лишніх соціалістичних кра­їнах Східної Європи, Азії, на Кубі та ін. У су­часний період країни Східної Європи відмовилися від цієї моделі, прийнявши за основу континентальну модель місцевого самоврядування як найбільш близьку їхнім право­вим системам.

Як одну з основних моделей місцевого самоврядування М. О. Байму­ра­тов виділяє також іберійську. Іберійська система передбачає, що управ­лін­ня на всіх суб­національних рівнях здійснюють обрані населенням пред­став­ницькі ор­га­ни місцевого самоврядування (ради) та відповідні головні поса­дові особи міс­це­вого самоврядування (мери, регідори, префекти, алькади то­що). Ці посадо­ві особи стають головами відповідних рад й одночасно зат­верд­­жуються цент­раль­ними органами державної влади як представники дер­жавної влади в ад­мі­ністративно-територіальних одиницях. Використову­ється ця система у Бра­зилії, Португалії, Мексиці, з певними особливостями в Іспа­нії ¹².

В сучасний період розширення сфери послуг, які нада­ються демокра­тич­ними державами своїм громадянам, спри­чиняє подвійний вплив на функ­ціонування місцевого управ­ління. З одного боку, посилюється роль і відпові­дальність місцевих органів у реалізації урядових програм, а звідси й політики уряду на місцях, зокрема, в наданні різних послуг населенню, що в свою чер­гу визначає заінтересованість дер­жави в ефективному функціонуванні міс­це­вого управління, підвищенні впливу місцевих органів на політичні процеси в цілому; з другого, — посилилася інтеграція місцевих органів у державний механізм, що призводить до втрати місцевим самоврядуванням максимальної самостійності.

На підставі проаналізованих моделей місцевого самовря­дування виник­ло багато концепцій місцевого самовряду­вання, серед яких у сучасний період застосовуються три концепції місцевого самоврядування — громадівська, дер­жавницька та теорія муніципального дуалізму¹³.