38

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Теоретичні основи поняття правотворчого процесу 5

1.1.Поняття правотворчого процесу 5

1.2.Стадії правотворчого процесу 7

Розділ 3. Проблемні питання та шляхи удосконалення правотворчого процесу в Україні 26

Висновки 34

Список використаної літератури 36

Вступ

Актуальність теми. Розвиток законодавчої бази в Україні сьогодні пов’язаний із трансформацією суспільства та ускладненням суспільних відносин, що вимагає вироблення адекватного ефективного механізму реалізації правових норм, які вміщені в змісті правових приписів. Одним із шляхів удосконалення механізму правореалізації та правозастосування є вироблення єдиних науково обґрунтованих юридико-технічних правил, прийомів, способів та засобів побудови актів правозастосування. Практика правозастосування – це, насамперед, механізм індивідуалізації вимог щодо тих або інших обставин чи суб’єктів. Відповідно, особливої актуальності та практичної значущості набуває необхідність вироблення ефективних юридико-технічних засобів трансформації вимог правових норм у зміст актів правозастосування з метою якнайповнішого втілення вимог правотворця у життєдіяльність суспільства для досягнення відповідного соціального ефекту.

Від високого рівня юридико-технічної досконалості як нормативно-правових актів, так і актів правозастосування, залежить ефективність регулювання суспільних відносин. Саме юридична техніка є тим інститутом, що надає змогу не лише сформулювати зміст юридичного документа, а й забезпечити адекватне усвідомлення суб’єктами змісту правової вимоги, можливість коригування тих або інших правовідносини у відповідності до вимог правової норми. Враховуючи вказане, можна зауважити, що інститут юридичної техніки актів правозастосування є засобом формалізації документа з метою адекватного закріплення волі суб’єкта правозастосування та доведення її змісту до свідомості особи, на яку поширюється дія цього акту.

В умовах інтенсифікації розвитку державотворчих та правотворчих процесів в Україні, що обумовлено як внутрішніми факторами становлення правової держави, громадянського суспільства, так і зовнішніми, змістом яких є поширення загальних процесів міжнародної інтеграції, уніфікації та гармонізації правового регулювання, наукові дослідження різноманітних аспектів реалізації норм права набувають особливої актуальності та практичної значущості.

Інститут юридичної техніки має тривалу історію свого наукового дослідження, що характеризується значною сукупністю досить різновекторних поглядів науковців на проблему сутності, природи, змісту й різновидів вказаного явища. Різноманітним аспектам юридичної техніки присвятили свої роботи такі відомі правознавці як Н. Д. Абдуллаєв, С. С. Алексєєв, С. О. Боголюбов, Л. М. Бойко, І. Л. Брауде, М. О. Голодний, Б. В. Дрейшев, В. П. Казимирчук, Д. А. Керімов, Д. А. Ковачев, Г. В. Коміанський, В. В. Максимов, А. Нашиц, А. С. Піголкін, С. В. Поленіна, Ю. Д. Рудкін, В. М. Сирих, Ю. О. Тихомиров, Р. О. Халфіна, Ю. С. Шемшученко, І. О. Биля, С. Д. Гусарєв, Ж. О. Дзейко, Р. А. Калюжний, М. С. Кельман, М. І. Козюбра, A. M. Колодій, О. Л. Копиленко, С. Л. Лисенков, С. П. Кравченко, О. Р. Михайленко, О. Г. Мурашин, О. Ф. Скакун, О. В. Фандалюк та інші.

Метою дослідження є виявлення та вивчення специфіки й самостійності юридичної техніки актів правозастосування, конкретизація поняття юридичної техніки як багатоаспектної категорії та надання пропозицій стосовно вдосконалення юридико-технічної будови актів правозастосування.

Об’єктом дослідженняє теоретико-методологічні засади юридико-технічної будови актів правозастосування.

Предметом дослідженняє юридична техніка актів правозастосування у забезпеченні ефективної реалізації права.

Структура курсової роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні основи поняття правотворчого процесу

1.1.Поняття правотворчого процесу

В юридичній науці переважає думка, згідно з якою правотворчий процес — це порядок здійснення юридично значущих дій, що процесуально оформлені, юридично опосередковані і носять офіційний характер, з підготовки, прийняття й опублікування нормативного акта.

Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний з компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд та прийняття кожного виду актів в їх ієрархії мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які саме нормативно-правові акти приймаються або змінюються (закони, укази, постанови, рішення та ін.).

Правотворчий процес, за визначенням А.С. Піголкіна «порядок здійснення юридично значимих дій по підготовці, прийнятті, опублікуванню нормативного акту, які процесуально оформлені, юридично опосередковані і носять офіційний характер» [13; с. 95]. Результатом правотворчої діяльності є прийняття нормативно-правового акту.

Під законотворчим процесом розуміється система взаємопов’язаних і взаємообумовлених дій по створенню закону, що здійснюється у певній послідовності і складається із стадій [4; с. 73].

Отже, законотворчий процес – це технологія прийняття закону. Законотворчий процес у порівнянні із законодавчим значно розширений процесом пізнання, аналізу, оцінок правостворюючих факторів, діяльністю органів державної влади по створенню проектів законів, по прогнозуванню, плануванню законодавства і багатьма іншими аспектами, що закінчується процесом прийняття і підписання закону.

Законотворча діяльність – це діяльність уповноважених державних органів, посадових осіб, а у передбачених законом випадках усього народу України, по творенню законопроектів, яка протікає з моменту виникнення потреби у правовому регулюванні і закінчується набранням законом чинності.

З законодавчою діяльністю тісно пов’язане правове поняття «законодавчий процесс». За часів радянської науки поняття законодавчого процесу ототожнювалось з правотворчим процесом і було наступним: «правотворчість в соціалістичному суспільстві визначається як виражаюча волю народу, направлена на досягнення цілей розвитку суспільства, організаційно-оформлена діяльність держави по виявленню потреби в нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин і створенні у відповідності з ними нових правових норм, заміні і відміні діючих» [5; с. 16]. Зараз поняття правотворчого процесу і законодавчого відокремлені, але не існує одностайної думки щодо цих понять.

Можна уточнити з цього приводу позицію А. Тихомирова, який визначає законодавчий процес як процес діяльності вищих органів державної влади щодо видання законодавчих актів, що складається з ряду стадій. Таких стадій, на думку вченого, є шість: прогнозування і планування законодавства; внесення пропозицій про зміну закону; розробка концепції закону і підготовка законопроекту; спеціальне та громадське обговорення проекту закону; розгляд і прийняття закону; опублікування закону і набрання ним чинності [6; с. 81]. Таке визначення комплексно характеризує законодавчу діяльність. Для законодавчого процесу основним суб’єктом, який ініціює його, здійснює остаточне опрацювання закону є парламент.

Законодавчий процес характеризується: суб’єктним складом; стадіями; правовим регулюванням.

Законодавчий процес – це сукупність врегульованих законом правил, які встановлюють порядок реалізації законодавчої ініціативи у парламенті, включаючи ініціативу розробки законопроекту парламентом, розгляд та прийняття законів, підписання та введення їх в дію. І хоча у юридичній літературі висловлюються різні позиції щодо сутності законодавчого процесу [7; с. 10], його не можна розглядати у відриві від функціонування державного механізму, оскільки він має грунтуватись на конституційних засадах діяльності органів державної влади [8; с. 5].

Правове регулювання питань законодавчого процесу має важливе значення, особливо, коли гостро відчутна потреба у правовому регулюванні в цих сферах. Закони, які приймаються Верховною Радою, є результатом законодавчої діяльності і безпосередньо залежать від тих процедур, які сприяють доопрацюванню закону і забезпечують високий якісний і кількісний рівень кожного закону, що приймається і це є важливою передумовою формуванню в Україні правової держави. Якщо ми прагнемо досягти ефективнішого законодавства, то повинні удосконалювати саме нормативно-правові процедури законодавчої діяльності.

Законодавчий процес хоч частково, але врегульований. Процесуальні питання регулюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, Законом України «Про комітети Верховної Ради України», Законом України «Про статус народного депутата України», Законом України «Про міжнародні договори України», Указом Президента України «Про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України», Указом Президента «Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України»», постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок опрацювання проектів актів Кабінету Міністрів України», а також проектів законів України і актів Президента України, що подаються Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України і Президентові України, з урахуванням основних положень законодавства Європейського Союзу [10].