Управління ризиками

Управління ризиками – це діяльність, пов’язана з ідентифікацією, аналізом ризиків і прийняттям рішень, спрямованих на мінімізацію негативних наслідків небажаної події, і/або зменшення імовірності її реалізації до прийнятних значень.

Головною метою управління ризиками надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру є підвищення якості забезпечення техногенної і природної безпеки у державі, яке полягає у зміні суті цієї діяльності, а саме, в переході від забезпечення "захищеності" населення і територій до забезпечення "нормативного рівня цієї захищеності".

Об`єктами управління ризиками є складні системи типу "людина-технічна система-середовище", в яких враховується вплив людського фактора на рівень безпеки.

Управління ризиками надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру здійснюється в межах значень ризиків від мінімально можливого до прийнятного, визначених для конкретного об`єкта управління.

У світовій практиці при управлінні ризиком прийнято користуватися принципом «Будь-який ризик повинен бути знижений настільки, наскільки це практично можливо і наскільки це економічно доцільно».

Складовими управління ризиками є ідентифікація джерел небезпек, моніторинг параметрів джерел небезпек, що впливають на величину ризику, оцінка поточного значення ризику з урахуванням реальних параметрів та статистичних даних, порівняння поточного значення ризику з прийнятним, визначення заходів щодо зменшення ризику, вплив на параметри джерел небезпек та захисних бар`єрів, оцінка результативності вжитих заходів.

Основними механізмами державного регулювання є державна стандартизація, сертифікація, державна експертиза, державний нагляд і контроль, державне ліцензування, економічне регулювання, декларування безпеки небезпечних об`єктів і страхування.

При визначенні припустимого ризику необхідно враховувати шкоду від потенційно-небезпечних технологій у порівнянні з вигодою, яку вони приносять. Не треба також і сильно завищувати вимоги, припустимий ризик може бути на рівні ризику, що допускається людиною в повсякденному житті для самого себе (добровільного ризику). Для розв’язання задачі в такій постановці вимір ризику повинен бути універсальним, не прив’язаним до наслідків конкретної небезпечної ситуації (повінь, землетрус, руйнування споруд, радіація тощо). Такою універсальною одиницею виміру ризику, як уже зазначалося, є гроші, або кількість загиблих на мільйон (тисячу) жителів.

Принципів зниження ризику багато. Деякі з них мають організаційний характер, інші – інженерний. Розглянемо деякі з них.

Принцип нормування – полягає у встановленні таких параметрів, додержання яких забезпечує захист людини від відповідної небезпеки. Наприклад, ГДК – гранично допустима концентрація, ГДР – гранично допустимий рівень, норми піднімання і перенесення вантажу, тривалість трудової діяльності тощо.

Принцип слабкої ланки – полягає в тому, що в технічну систему вводиться елемент, влаштований так, що сприймає або реагує на зміну відповідного параметра, відвертаючи небезпечне явище. Приклади реалізації даного принципу: запобіжні клапани, розривні мембрани, захисне заземлення, блискавковідводи, плавкі запобіжники тощо.

Принцип інформації – полягає в передачі та засвоєнні персоналом відомостей, виконання яких забезпечує відповідний рівень безпеки (попереджувальні написи, маркування обладнання тощо.

Принцип класифікації (категорування) – полягає у поділі об’єктів на класи і категорії за ознаками, пов’язаними з небезпеками. Приклади: санітарно-захисні зони підприємств (5 класів); категорії виробництв (приміщень) за пожежонебезпечністю (А, Б, В, Г, Д) тощо.

Для того, щоб надати перевагу конкретним заходам та засобам, порівнюють витрати на ці заходи і рівень зменшення шкоди, який очікується в результаті їх впровадження.

16