ЛЕКЦІЯ №7
Застосування ризик-орієнтованого підходу для побудови імовірнісних структурно-логічних моделей виникнення
та розвитку надзвичайних ситуацій
ПЛАН
Вступ
1. Ризик, пов’язаний зі старінням системи.
2. Імовірнісний аналіз безпеки.
3. Методи оцінки імовірності небажаної події.
4. Концепція прийнятного (допустимого) ризику.
5. Концепція управління ризиками.
Література
Желібо Є. П., Заверуха Н. М., Зацарний В. В. Безпека життєдіяльності. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти України І-ІУ рівнів акредитації/ за ред. /Є. П. Желібо, і В.М. Пічі. - Львів: Піча Ю.В., К.: "Каравела", Львів: "Новий Світ-2000". - 2002. - 328 с.
Пістун І. П. Безпека життєдіяльності: Навч. посіб. Суми: Вид-во "Університетська книга", 2000. – 301 с.
Яким P.C. Безпека життєдіяльності. Навч. посіб. - Львів: Видавництво "Бескид Біт", 2005. – 304 с.
Желібо Є. П., Зацарний В. В, Безпека життєдіяльності. Навч. посіб. – Київ «Каравела», 2007. – 287 с.
Збільшення частоти і масштабів наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного походження, починаючи з другої половини ХХ століття, свідчить про тенденцію підвищення ризиків небезпечних природних явищ, техногенних аварій і катастроф, які часто відзначаються транскордонним характером. Незважаючи на застосування широкого спектру правових, організаційних, управлінських, технічних і науково-методологічних заходів і засобів, розмір втрат у виробничій і невиробничій сферах життєдіяльності людини та шкоди довкіллю невпинно зростає, що змушує визнати недосконалість існуючої стратегії забезпечення сталого розвитку сучасного суспільства.
Внаслідок цього сьогодні особливого значення набуває такий критерій ефективності функціонування соціоприродних систем як безпека.
Аналіз функціонування державної системи забезпечення техногенної та природної безпеки в Україні свідчить, що сучасні принципи захисту населення і територій впроваджуються в примітивній формі і надзвичайно повільними темпами. Запровадження європейських стандартів безпечної життєдіяльності як однієї з вимог євроатлантичної інтеграції України можливе за умов кардинальних концептуальних і методологічних інновацій та інституційних перетворень.
Ресурси, що сьогодні витрачаються нашою державою на ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, на кілька порядків перевищують видатки, що виділяються на забезпечення техногенної та природної безпеки. Це є вагомим деструктивним чинником господарського комплексу країни.
Запровадження сучасних методів управління техногенними і природними ризиками є одним із шляхів підвищення коефіцієнту корисної дії та конкурентоспроможності економіки України.
Однією з головних причин низького рівня безпеки населення, територій, соціальних, техногенних і природних об`єктів в Україні є слабкість державної політики, спрямованої на посилення превентивної діяльності у сфері забезпечення техногенної та природної безпеки.
Необхідність впровадження концептуальних засад управління ризиками надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру викликана глобальними і національними чинниками, які справляють негативний вплив на безпеку життєдіяльності українського суспільства.
До них належать:
підвищення рівня ризику стихійних природних явищ, обумовлених глобальним потеплінням клімату, зростанням сейсмічної активності, розширенням озонових дір тощо, а також інтенсифікацією впливу техногенної діяльності людини на навколишнє природне середовище;
значна кількість небезпечних техногенних об`єктів на території України;
підвищення ймовірності і масштабів впливу стихійних природних явищ і катастроф на функціонування небезпечних техногенних об`єктів;
підвищення рівня ризику техногенних аварій і катастроф, обумовлених критичним ступенем зношеності (60-80%) основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення України;
високий рівень травматизму та смертності населення України, спричинений надзвичайними ситуаціями техногенного і природного характеру;
послаблення державного контролю та неефективність механізмів державного регулювання техногенної та природної безпеки;
неадекватність державної превентивної політики у сфері забезпечення техногенної та природної безпеки рівню реальних ризиків небезпечних природних явищ та ступеню складності і небезпеки сучасних технологічних комплексів на території України;
неспроможність єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій в її теперішньому вигляді ефективно протистояти сучасним загрозам для безпеки людини, суспільства і держави.
Існуюча тенденція підвищення ризиків для існування людини змушує змінювати традиційні для нашої країни методи при вирішенні проблем безпечної життєдіяльності суспільства.
Світовий досвід визнає найбільш ефективним ризик-орієнтований підхід до управління техногенною та природною безпекою, який ґрунтується на досягненні певного рівня безпеки, балансу вигод і витрат в межах окремого об`єкта, території і держави в цілому.
Ризик, пов’язаний зі старінням системи
Ризик – величина не постійна і з часом змінюється, оскільки змінюються зовнішні і внутрішні фактори, що впливають на систему. Ризик, пов’язаний із старінням системи, має загальні особливості розвитку.
Біологічні й технічні системи мають ряд спільних властивостей і розвиваються за однаковими законами, тому в більшості випадків їх можна характеризувати однаковими показниками. В технічних системах часто застосовують поняття надійності, під яким розуміють властивість об’єкта задовільно функціонувати протягом певного (визначеного) часу в заданому режимі та в заданих умовах використання і технічного обслуговування.
За аналогією, надійність людини як біологічної системи – це здатність людського організму, підтримувати свою життєдіяльність протягом певного часу (скажімо, 100 років) при певних умовах життєвого середовища ЖС (фізичні і психічні навантаження, стан довкілля, побут) і при певному рівні обслуговування (харчування, гігієна, медичне забезпечення тощо).
Від надійності технічних систем в багатьох випадках залежить ризик виникнення виробничих аварій. Надійність будь-якої технічної системи з часом змінюється.
Ключовим поняттям теорії надійності є відмова. Для технічних систем відмова – це порушення працездатності об’єкта. Стосовно людини відмову можна розглядати як незворотне порушення життєдіяльності організму, тобто смерть.
В життєвому циклі будь-якої технічної системи виділяють три періоди (рис. 1).
Початковий етап експлуатації системи, коли іде процес припрацьовування і ризик відмови досить високий.
Другий етап – період відносно безпечного експлуатування технічної системи з мінімальною ймовірністю поломки.
І нарешті, третій етап – період зношування, спрацювання, коли система вичерпує свій ресурс і ймовірність відмови зростає до 100%.
Рис. 1. Зміна надійності (інтенсивності відмов) з часом:
1 – період припрацювання;
2 – період нормальної роботи;
3 – період старіння
Більшість вітчизняних підприємств знаходяться в 3-й стадії – стадії спрацювання, фізичного зношення. Тому ризик на українських підприємств, особливо ПНО, підвищений.
Висновок: при експлуатації техніки слід своєчасно її оновлювати, не допускати, щоб вона працювала на стадії виснаження, особливо, якщо це загрожує серйозним аваріям із катастрофічними наслідками.
Аналогічна залежність має місце і для біологічних систем.
Для живих організмів відмови можна класифікувати як:
природні (проявляються на початковому етапі функціонування організму через генетичні аномалії, вроджені дефекти, порушення механізмів адаптації);
випадкові (нещасні випадки, порушення гомеостазу внаслідок сильних або тривалих фізичних, хімічних, біологічних подразників);
деградаційні відмови (пов’язані зі старінням організму, накопиченням дефектів, хронічних хвороб).
Відповідно цій класифікації можна виділити три стадії життєдіяльності людського організму:
1) припрацювання (0-1 рік), коли ймовірність відмови досить значна;
2) розквіту і зрілості (1-60 років), коли ймовірність відмови мінімальна і визначається лише випадковими обставинами;
3) деградації або зношування (60 і більше років), коли ймовірність смерті різко зростає.
Звичайно, вікові межі цих періодів для кожного індивідууму досить різняться. Суттєва різниця вікових стадій також і для населення різних регіонів, держав, етнічних груп. І якщо причини відмов на першій стадії (припрацювання) в європейських державах практично однакові (вроджені аномалії, так званий перинатальний стан, хвороби органів дихання травлення, інфекція тощо) і різняться тільки кількісно, то для другої стадії (зрілості) причини смерті українців досить специфічні.
Наші співвітчизники найчастіше помирають від хвороб системи кровообігу, новоутворень (в основному злоякісних), нещасних випадків у побуті, хвороб органів дихання.
Період стабілізації відмов, коли відмови виникають дуже рідко і можуть вважатися випадковими (в основному через нещасні випадки, травми, отруєння тощо) – для українців дуже короткий, обмежений віком 35 років.
Після цього починається період спрацювання, коли в біологічній системі накопичуються дефекти, котрі призводять до швидкої (починаючи з 50-річного віку) деградації системи. Цим пояснюється і низька очікувана тривалість життя українців (68 років), на 10-12 років нижча, ніж в розвинених державах.