12. К. Тацит про причини занепаду латинського красномовства

Відомий давньоримський історик Корнелій Тацит (приблизно 58—117 рр. н. е.) у своєму творі «Діалог про орато­рів» замислюється над питаннями про долю латинського красно­мовства, про місце риторики в житті суспільства. У період напи­сання цієї праці Тацит ще не був істориком, він був політиком.

«Діалог про ораторів» написаний у традиційній формі, якої дотримувався Цицерон у своїх творах. Тацит визнавав і цінував ораторське мистецтво Цицерона, проте не абсолютизував його. Тобто якщо для Квінтіліана мистецтво Цицерона було еталоном найвищої майстерності оратора, то Тацит не вбачав необхідності у поверненні до минулого. Він вважав, що немає єдиних, незале­жних від часу правил красномовства

«...разом зі зрушеннями, які приносить час в обставини та суспільні смаки, повинні бути змінені... також форма і са­мий зміст ораторської промови» .

Спочатку в діалозі ведеться суперечка про те, чому варто віддати перевагу: судовому красномовству (оратори, що виступають у суді, мають дуже багато переваг) чи поезії? Потім поступово про­водиться думка про те, що сучасне Тациту красномовство являє собою занепад порівняно з красномовством минулих часів. І при­чини цього — не лише в тому, що система виховання молоді стала менш суворою. Така думка була більш характерна для Квінтіліана.

Тацит розглядає це питання дещо в іншому аспекті, а саме у політичному. Занепад красномовства — це наслідок змін у рим­ській формі правління. Бурхливі республіканські часи минули, а з ним щезли і приводи для застосування сили красномовства.

Звичайно, добре гарно володіти красномовством, щоб відсто­ювати, наприклад, свої інтереси в суді, але, на думку Тацита:

«...краще не мати приводів скаржитися, ніж звертатися до правосуддя».

Таким чином, у І ст. н.е. питання про долю латинського крас­номовства розпадається на два запитання: про жанр і про стиль. Квінтіліан визнавав непохитність жанру, але пропонував рефор­мувати стиль. Тацит заперечує життєздатність самого жанру кра­сномовства, насамперед політичного та судового, в нових істори­чних умовах. Проте при написанні своєї «Історії» він за основу візьме так званий «новий стиль».

II ст. н.е. прийнято вважати століттям «другої софістики» на згадку про софістів V ст. до н.е., які їздили по містах з промова­ми та лекціями. У ці часи центр культурного життя переміщуєть­ся із столиці в провінції. Особливою популярністю користуються Афіни, острів Родос та міста Малої Азії. Еллінофільство стає мо­дою. Професія мандрівного ритора, що виступає в грецьких міс­тах з демонстрацією свого мистецтва, стає поширеною. Про полі­тичне красномовство не йдеться, адже імператорська влада на ті часи була надзвичайно міцною. За таких умов ораторське мисте­цтво звернулось до єдино можливого жанру, а саме до епедейктичного, урочистого красномовства. Перед оратором ставилось за­вдання експромтом, без підготовки уславити героїчне минуле або героя давнього міфу, виголосити похвальне слово великому ора­тору або політичному діячу минулих часів.