5. Риторика в епоху Нового часу

Один із засновників філософії Нового часу — англій­ський філософ Френсіс Бекон (1561—1626) — писав, що ритори­ка, як і логіка, — це наука наук. Отже, її слід вивчати на високо­му рівні, а не починати з неї. Головне, на що спирається філософія Нового часу — це людський розум. А риторика, на ду­мку Ф. Бекона, якраз і вивчає розум, правда, не в його природній якості (це завдання діалектики), а його ходячому використанні. За великим рахунком, призначення цієї дисципліни полягає в то­му, щоб настанови розуму передавати волі, аби збудити її для ви­конання потрібних дій. Відповідно, аргументи і засоби переко­нання, що використовуються в риториці, повинні змінюватися залежно від характеру аудиторії. Бекон, зокрема, пише:

«І ця пристосованість і варіація стилю мовлення (якщо мати на увазі тут бажання досягнути найвищої досконалості) по­винні бути розвинені до такого рівня, щоб при необхідності говорити про одне й те саме з різними людьми, для кожного вміти знаходити свої особливі слова. А втім, як відомо, ве­ликі оратори в більшості випадків не цікавляться цією сто­роною красномовства (тобто політичною і діловою сторо­ною красномовства в окремому мовленні) і, прагнучи лише до прикрашання промови і витончених формулювань, не піклуються про гнучкість і пристосованість стилю, про ті особливості мовлення, які допомогли б спілкуванню з кож­ним окремо»

Звичайно, вважає видатний філософ, красномовство поступа­ється мудрості. Тим не менш, воно виявляється особливо корис­ним у практичній діяльності та повсякденному житті.

У цілому для представників філософії Нового часу характер­ним було встановлення й обгрунтування тих способів доведення, які переважно використовуються в математичних науках. Пока­зовою в цьому плані є робота французького філософа Блеза Пас­каля (1623—1662) «Про геометричний розум і про мистецтво пе­рекопувати». Він розрізняє два шляхи, за допомогою яких людина оволодіває поняттями. Це шлях розуму й шлях волі:

«Шлях розуму найприродніший, адже не можна не пого­джуватися ні з чим, окрім істин доведених. Але найбільш звичайний, хоча і противний природі, є шлях волі. Всі ми скоріше захоплюємося не силою доведень, а тим, що подо­бається» .

Б. Паскаль намагається ретельно дослідити все ж таки шлях розуму, оскільки, на його думку, саме він більш характерний для розумної людини. Відповідно, мистецтво переконання він роз­глядає як сукупність методично вивірених процедур, що склада­ються із дефініцій термінів, аксіом, доведення. Французький фі­лософ пропонує правила щодо кожного компоненту (всього 8 правил, але серед них виділяється 5 необхідних). У такий спо­сіб доведення постає як ґрунтовне й безсумнівне, найбільш на­ближене до геометрії.

Новий час — це період, коли бурхливо розвивається парламе­нтське красномовство. Зокрема, важливою політичною традицією, спочатку в США, а потім і в інших країнах, стали виступи прези­дентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).

Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий доробок відомого німецького філософа Артура Шопенгауера (1788—1860). Він займався зокрема мистецтвом суперечки (еристикою). Досить цікавою є його робота «Еристика, або мистецтво сперечатися». Як зазначає І. В. Хоменко:

«Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, — це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не під­тримує точку зору Арістотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник передусім буде шукати помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції».

Якщо в цілому оцінювати розвиток риторики в добу Нового часу, то слід відмітити її занепад як окремої науки. Вона все бі­льше зближується з мовознавством, особливо та її частина, що стосується вивчення тропів і фігур. Цьому великою мірою сприяв стиль бароко. Про значний вплив філософії на риторику говорити не доводиться.

Таким чином, саме в цей період риторика остаточно перетво­рюється в дисципліну, яка займається красою, витонченістю мов­лення. Вона все більше відокремлюється від реальної практики спілкування й відповідно втрачає статус самостійної науки. По­ступово складається негативне уявлення про риторичність як без­змістовність, пишномовне базікання тощо.

XIX ст. — це занепад риторики й як навчальної дисципліни. 1836 р. один французький науковий журнал зазначив, що якби риторику за традицією не продовжували вивчати у навчальних закладах, то вона давно вмерла б.