5. 21. Родина як мала соціальна група

Сучасні дослідники виділяють чотири основні характеристики сім`ї: мала соціальна група; важлива форма організації особистого побуту; соціальний інститут, заснований на шлюбному (подружньому) союзі; багатосторонні відносини подружжя з родичами.

Сім`ю можна визначити як спільність, засновану і на шлюбі, і на кровну спорідненість. Це об`єднання людей, пов`язаних, як правило, спільністю побуту, а також взаємної відповідальністю і взаємодопомогою.

По традиційним уявленням про типову сім`ї основою або ядром останньої є шлюб. Інститут шлюбу регулює відносини між подружжям за допомогою норм і санкцій.

Шлюб є ​​історично мінливих соціальною формою стосунків між статями, за допомогою якої суспільство впорядковує і санкціонує статеве життя і встановлює батьківські права і обов`язки.

Сім`я, таким чином, є більш складним утворенням, ніж просто шлюбна група. Сім`я розглядається як соціальний інститут, який визначається системою зв`язків і відносин індивідів, що володіє стійкою структурованої організацією, що значно впливає на соціальну структуру суспільства, відтворення населення і соціалізацію нових поколінь.

Функції родини(сімї): виховна, господарсько-побутова, економічна, первинного контролю, духовного спілкування, соціально-статусна, емоційна.

Психологія виникнення симпатій(дошлюбних стосунків): товариство, дружба, кохання.

Фактори, що сприяють виникненню інтимних відносин: географічне сусідство, фізична привабливість, подібність, розуміння того, що ми подобаємся.

Індивідуальні властивості людини, що визначають ступінь привабливості: компетентність, самооцінка, самоповага.

Готовність до шлюбу та її структура: загально соціальна готовність, етична готовність, психологічна готовність, правова готовність, фізіолого-гігієнічна готовність, педагогічна готовність, естетична готовність, господарська готовність.

До них можна віднести наступні функції:

а) репродуктивна - у будь-якій сім'ї найважливішою є проблема дітонародження. Цілісність сексуальної потреби, що забезпечує продовження роду, і любові як вищого почуття робить неможливим відділення одного від іншого. Подружнялюбов значною мірою залежить від характеру задоволення сексуальних потреб, особливостей їх регулювання та відносини подружжя до проблеми дітонародження, самим дітям;

б) господарсько-економічна - включає харчування сім'ї, придбання і утримання домашнього майна, одягу, взуття, благоустрій житла, створення домашнього затишку, організацію життя і побуту родини, формування і витрачання домашнього бюджету;

в) регенеративна - (лат. regeneratio - відродження, відновлення). Чи означає успадкування статусу, прізвища, майна, соціального становища.

г) освітньо-виховна - (соціалізація). Полягає в задоволенні потреб у батьківстві та материнстві, контактах з дітьми, їх вихованні, самореалізації в дітях, ² Сімейне та суспільне виховання взаємопов'язані, доповнюють один одного і можуть, у певних межах, навіть замінювати один одного, але в цілому вони нерівнозначні і ні за яких умов не можуть стати такими.Сімейне виховання більш емоційно за своїм характером, ніж будь-яке інше виховання, бо «провідником» його єбатьківська любов до дітей, що викликає відповідні почуття дітей до батьків;

д) сфера первісного соціального контролю - моральна регламентація поведінки членів сім'ї в різних сферах життєдіяльності, а також регламентація відповідальності і зобов'язань у відношенні між подружжям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього покоління;

е) рекреативная - (лат. recreatio - відновлення). Пов'язана з відпочинком, організацією дозвілля, турботою про здоров'я і благополуччя членів сім'ї.

ж) духовного спілкування - розвитку особистостей членів сім'ї, духовневзаємозбагачення;

з) соціально-статусна - надання певного соціального статусу членам сім'ї, відтворення соціальної структури;

і) психотерапевтична - дозволяє членам сім'ї задовольняти потреби в симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті.

5. 22. Загальна характеристика спілкування. Спілкування відіграє важливу роль у житті людини. Задоволення від нього позначається на психологічному комфорті учасників комунікативного процесу, а постійне незадоволення соціальними контактами, міжособистісними стосунками породжує поганий настрій, депресії, зниження активності, погіршення здоров'я, утруднює досягнення поставлених цілей.

Спілкування є невід'ємним аспектом існування людини, важливою передумовою формування її як соціальної істоти, взаємодії з різноманітними спільнотами, а також

необхідною умовою існування суспільства. У процесі спілкування відбувається інтелектуальна та емоційно-чуттєва взаємодія індивідів, досягається єдність і злагодженість їх дій, що зумовлює формування спільних настроїв і поглядів, взаєморозуміння, згуртованості й солідарності. Вони необхідні в колективній діяльності, оскільки становлять культурно-комунікативну основу соціального життя суспільства. У процесі розвитку індивіда потреба у спілкуванні має соціально-вибірковий характер.

Спілкування — увесь спектр зв'язків і взаємодій людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи.

Звужене тлумачення цього поняття пов'язане з між-особистісними стосунками людини.

Міжособистісне спілкування — процес предметної та інформаційної взаємодії між людьми, в якому формуються, конкретизуються, уточнюються і реалізуються їх міжособистісні відносини (взаємовплив, сприйняття одне одного тощо) та виявляються психологічні особливості комунікативного потенціалу кожного індивіда.

Поняття "спілкування" вживається у психологічній літературі в різних значеннях:- як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн);- як один із різновидів людської діяльності (Б.Г. Ананьєв, М.С. Коган, І.С. Кон, О.О. Леонтьєв);- як специфічна, соціальна форма інформаційного зв'язку (О.Д. Урсун, Л.О. Резников) та інші;- як взаємодія, стосунки між суб'єктами, які мають діалогічний характер (Г.М. Андрєєва, B.C. Соковнін, К.К. Платонов). При цьому поняття "спілкування" розмежовується з поняттям "комунікація". Останню тлумачать як передачу інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер.

У "Психологічному словнику" спілкування визначається як "взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру".

Спілкування - це соціальне явище, яке виникає в процесі суспільно-трудової діяльності як потреба "людей сказати щось одне одному". Суспільна сутність спілкування виявляється в його змісті, функціях, видах, формах, способах і мотивах.

Основні характеристики та види спілкування: залежно від контингенту учасників (міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове); за мірою опосередкованості (безпосереднє, опосередковане); за особистісною значущостю (особистісне, фактичне); за тривалістю(короткочасне, тривале); за результатом (ефективне, неефективне); за засобом спілкування (вербальне, невербальне).

Структура спілкування: комунікативна(передання інформації), інтерактивна(взаємодія) та перцептивна(взаємо сприймання). Коли говорять про комунікативну сторону спілкування, то мають вазі той факт, що в спільній діяльності люди обмінюються уявними, інтересами ідеями, настроями, почуттями, установками, інформацією. Людська комунікація має свою специфіку, тому о в умовах людського спілкування інформація не лише передається, але й формується, уточнюється, розвивається. Перцептивний компонент спілкування - це сприймання, розуміння і оцінення людини людиною. Сприйняття іншої людини означає сприймання її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками і інтерпритація на цій основі її вчинків. Процес переходу міжособистісного сприймання в розуміння і в оціненні іншої людини є особистісним психологічним завданням. Спілкування як між особистісна взаємодія є сукупністю зв'язків між людьми і взаємовпливів, які виникають і закріплюються в процесі їхньої спільної життєдіяльності. Регулятором цих зв'язків є суспільні соціальні норми. Порушення цих норм приводить в дію механізми соціального контролю (несхвалення, осуд, покарання). Очікуваний від людини спосіб поведінки залежно від його статусу чи позиції в суспільстві називають роллю. Ролі бувають соціальними (вони визначаються об'єктивними соціальними відносинами), міжособистісними (залежать від місця людини в системі між особистісних відносин), внутрішньо груповими (суддя, арбітр, опікун і т. н.) та індивідуальними (визначаються власними очікуваннями та вимогами до себе особистості). Кожна людина виконує набір різних ролей. Взаємодія людей регулюється рольовими очікуваннями.

Мова – це система словесних знаків. Вона включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис – набір правил, за якими будується речення.

Мовлення – це конкретне застосування мови для висловлення думок, почуттів і настроїв. Мовлення є психічним явищем. Воно завжди індивідуальне і суб’єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об’єктивної реальності.

Види мовленнєвої діяльності класифікують за різними ознаками:1) за складністю психофізіологічних механізмів, які забезпечують процес мовлення, вирізняють: хорове мовлення; ехолалічне (просте повторення); мовлення-називання; комунікативне мовлення;2) за рівнем планування: активне (монологічне); реактивне (діалогічне); допоміжні види мовлення (читання письмового тексту);3) за довільністю (більш чи менш довільне);4) за екстеріоризованістю чи інтеріоризованістю: зовнішнє: усне (монолог, діалог й афективне мовлення); писемне. Найпростішою структурою є усне афективне мовлення, яке й мовленням може називатися лише умовно, оскільки в ньому немає чіткого мотиву (прохання, наказу, повідомлення), а його місце посідає афективне напруження, яке дістає вихід у формі вигуку.

Механізми сприймання людьми один одного: ідентифікація, ефект ореалу, стерео типізація, рефлексія, емпатія.

Каузальна (лат. causa — причина) атрибуція (лат. attributio — приписування) — інтерпретація необхідної суб'єкту інформації шляхом приписування партнеру по взаємодії можливих почуттів, причин І мотивів поведінки.

5.23.Умови ефективного спілкування

Мірою ефективності спілкування є збіг того, що один із партнерів хотів передати іншому, з тим, що зрозумів інший. Правильно зрозуміти когось - це відчути, що він "мав на увазі", розшифрувати, що він "хотів сказати". Подібне взаєморозуміння залежить від обох партнерів у спілкуванні.

У повсякденному житті міра взаєморозуміння не дуже висока. Люди не лише помилково трактують почуті висловлювання, а й часто приписують співрозмовникам наміри, яких вони не мали. Причини непорозумінь найрізноманітніші, часто ми не говоримо того, про що думаємо насправді й чого насправді хочемо. Нерідко люди формулюють свої думки так, аби мати можливість від них відмовитися. Ще однією формою неадекватної передачі думок і почуттів є непогодженість чи суперечливий характер повідомлень. Особливо часто наші думки й почуття суперечать із тим, що ми говоримо, через різноманітні ритуали та умовності. Керуючись нормами, прийнятими в певному середовищі чи групі, люди говорять тільки про те, що, як їм здається, вони мусять говорити, а не те, що вони насправді хотіли б сказати іншим. При прийомі та розшифруванні інформації також можливі викривлення: люди можуть займатись іншими справами і не чути партнера; власна потреба висловитися може бути сильнішою, ніж потреба вислухати іншого; адекватному сприйманню інформації часто заважають настанови та очікування; нерідко люди слухають інших з метою насамперед їх оцінити; часто залишається незрозумілим підтекст висловлювання тощо. Основним джерелом непорозумінь у спілкуванні є відсутність взаємної довіри між партнерами, що призводить до обмеження кількості та якості інформації, яка передається.

Для успішного спілкування мають значення, на думку психологів, три чинники:

- надійність того, хто говорить;- зрозумілість його повідомлень;- врахування зворотних зв'язків щодо того, наскільки правильно його зрозуміли.

Надійність партнера зі спілкування підвищують такі його дії:- відкрите демонстрування своїх намірів;- виявом теплого і доброзичливого ставлення;- демонструванням своєї компетентності в обговорюваному питанні;- уміння переконливо викладати думку, брати на себе відповідальність за неї, що досягається формулюванням фраз від першої особи.

Багато неписаних, але жорстких правил повсякденного життя змушують нас утримуватися від використання зворотного зв'язку і не показувати партнерові, як ми сприйняли його слова і які наслідки вони викликали. Ми соромимося демонструвати свої справжні почуття, вдягаємо "непроникну машкару", дотримуючись форм увічливої поведінки, свідомо приховуючи від партнера те, яку реакцію викликає його поведінка, або те, як ми його сприймаємо. Якщо хтось і наважується говорити про це, то найчастіше у формі похвали чи осуду, оцінок чи повчань, добрих порад чи претензій. Не маючи достовірної інформації про те, як нас сприймають, ми самі формуємо в себе деякі уявлення про свій образ в очах інших людей. Ці уявлення, зазвичай, не збігаються з дійсністю і відображають те, про що раніше в якихось ситуаціях ми дізнались про інших.

Міжособистісне спілкування зі зворотним зв'язком, адекватне вираження своїх почуттів допомагає підвищити ефективність спілкування. Глибина і щирість у стосунках між людьми, які пов'язані дружбою, любов'ю чи колегіальністю, значною мірою залежать від того, наскільки вони можуть проявити свої почуття в присутності одне одного. Виявлення почуттів у спілкуванні може бути як опосередкованим, так і безпосереднім. Опосередкованими засобами виявлення почуттів є риторичні запитання, накази й заборони, сварки і прокляття, догани і претензії, іронія і сарказм, похвала й осуд, приписування іншим уявних якостей. Найпоширенішим засобом впливу на інших є позитивні та негативні оцінки на їхню адресу. І хоча більшість оцінних суджень насправді використовуються з метою вияву почуттів, у них немає чіткої вказівки на почуття того, хто говорить. Часто застосовуючи ці форми емоційної експресії, ми перестаємо, зрештою, чітко розуміти, що відчуваємо насправді, позаяк у своїх оцінках концентруємося переважно на особливостях людей, які викликають у нас ці почуття. Безпосередні форми прояву почуттів дають нам змогу відверто висловлюватися про наші переживання, зрозуміти, що відчувають люди, спілкуючись. Прикладами таких форм є називання власних почуттів, вживання порівнянь, описування свого фізичного стану, визначення можливих дій, яких стосуються ці почуття.

Вміння спілкуватися з людьми можна уподібнити радше до мистецтва, аніж до технології. Це означає, що кожен може й мусить знайти свій власний стиль спілкування, який би відповідав і його особистості, і так само особливостям людей, які його оточують.

Стиль спілкування - це індивідуально-стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка виявляється в будь-яких умовах взаємодії - у ділових і особистісних стосунках, у стилі керівництва і виховання дітей, способах прийняття рішень і розв'язання конфліктів, у прийомах психологічного впливу на людей.