4. Проаналізуйте особливості руху опору в Україні в роки Другої світової війни

Дві течії руху Опору в Україні

Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з окупантами був саботаж. Робітники працювали абияк, часто не виходили на роботу, виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання замовлень. Селяни також відмовлялися виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух.

Факти свідчать, що в антигітлерівському русі Опору було дві течії, перша з яких справді керувалася радянськими гаслами, а друга орієнтувалася на створення незалежної української держави.

Існування в антинацистському русі Опору течій з різною політичною орієнтацією — звичайне явище для європейських країн. Тож Україна не була винятком.

Радянське підпілля і партизанський рух 1941-1942 рр

До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.

Організація підпільної та партизанської боротьби була покладена на більшовиків та комсомольські комітети, яких зобов'язували діяти в контакті з військовими.

У червні-вересні 1941 р. на окупованій території було залишено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп КП(б)У. За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3 500 груп. Передбачалося, що мережа підпільно-партизанських організацій, загонів і диверсійних груп охопить усю Україну.

Однак уже в перші тижні окупаційного режиму сотні не-підготовлених до підпільної роботи комітетів і груп були викриті та розгромлені гітлерівцями. Тоді ж були виявлені заготовлені для диверсійних і партизанських груп запаси зброї і продовольства, а самі групи розгромлені або ж розпалися. З 3500 на червень 1942 р. діяли лише 22.

Провал радянського підпілля свідчив про відсутність належної підтримки його населенням. Певний час люди вичікували, вивчаючи поведінку окупаційних властей. Навіть тих, котрі схильні були підтримати радянський рух Опору, глибоко деморалізували нищівні поразки Червоної армії, у непереможності якої запевняла радянська пропаганда. З часом, коли терористично-грабіжницький характер нового режиму відчули мільйони жителів України і до боротьби з нацизмом почало за власним бажанням включатися багато безпартійних, зокрема оточенців, утікачів-військовополонених, літніх людей, жінок і навіть дітей, радянський рух Опору в Україні став набувати активніших і організованіших форм.

Посиленню партизанського руху в Україні сприяла перемога під Москвою. У районах, де партизанський рух був особливо інтенсивним, окремі загони зливалися в з'єднання. Так, незабаром після окупації Сумщини гітлерівцями, розгорнули бойову діяльність партизанські загони С. Ковпака і С. Руднєва. Невдовзі вони об'єдналися, в результаті чого виникло досить велике угруповання під командуванням С. Ковпака. Боротьбу з окупантами вели також загони на чолі з О. Федоровим, Я. Мельником, М. Наумовим, О. Сабуровим.

Прагнучи налагодити централізоване керівництво партизанським рухом, ДКО ЗО травня 1942 р. створив при Ставці Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), начальником якого було призначено П. Пономаренка. В червні 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), підпорядкований безпосередньо ЦК КП(б)У. Начальником штабу було призначено Т. Строкача. Наприкінці серпня - на початку вересня 1942 р. у Москві відбулася нарада командирів і комісарів партизанських з'єднань, секретарів підпільних парткомів. Учасники наради схвалили пропозицію щодо проведення глибоких рейдів на Правобережжя, де вплив керованих більшовиками підпільних і партизанських груп був слабким.

Багато шкоди завдавали нацистам підпільні організації, діяльність яких охопила не лише лісові регіони України, а й степові, де умови для розгортання руху Опору були несприятливі. Підпільники виробили своєрідну тактику, що включала інформування населення про події на фронтах, зрив відправки молоді до Німеччини, організацію саботажу на підприємствах, диверсії, збройні напади на поліцію і німецьких військових.

Серед підпільників було чимало молоді, зокрема учнівської та студентської.

Одна з найвідоміших молодіжних підпільних організацій України - «Партизанська іскра» - виникла у селі Кримка Одеської (тепер Миколаївської) області. Очолював організацію вчитель В. Моргуненко. До складу її входили старшокласники місцевої школи. Вони здійснили декілька диверсій на залізниці, визволили з полону групу військових. «Партизанська іскра» проіснувала до лютого 1943 р. і була викрита німцями.

Організація українських націоналістів (ОУН) на початку війни

Організація українських націоналістів, зокрема та її частина, яка йшла за Андрієм Мельником, котрий заступив місце керівника ОУН Євгена Коновальця, вбитого в Голландії 1938 р., на початку війни покладала певні надії на Німеччину. Оунівці виходили з того, що більшовизм був спільним ворогом як ОУН, так і націонал-соціалістів, і проти нього вони можуть діяти спільно.

Більшість же в ОУН була невдоволена курсом А. Мельника на зближення з гітлерівцями. Цю частину очолив Степан Бан-Дера - з 1933 р. голова ОУН на західноукраїнських землях. У вересні 1939 р. після вторгнення Німеччини в Польщу він вийшов з польської тюрми, куди був ув'язнений ще в 1935 р. Степан Бандера, не відкидаючи можливості співпраці з німцями, виступав за утворення власної армії і розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись переважно на сили і можливості українського народу.

Таким чином, ОУН напередодні радянсько-німецької війни розкололася на дві фракції: прибічників С. Бандери - ОУН-Б, яких називали бандерівцями, і прибічників А. Мельника - ОУН-М, або мельниківців. Між фракціями склалися напружені стосунки, які нерідко виливалися в жорстоку міжусобну війну.

Нацистське керівництво Німеччини, відкидаючи ідею української державності, разом з тим погоджувалося на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її в боротьбі з Червоною армією. Зокрема, воно погодилося на комплектування з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» Легіону українських націоналістів, особовий склад якого планувалося використати при проведенні диверсійних операцій на радянських територіях. Зі свого боку, ОУН-Б у цих військових частинах вбачала ядро майбутньої української армії.