§ 20. Класифікація основних алофонів українських приголосних

Узагальнюючи артикуляційні характеристики основних алофо­нів приголосних української мови, можна констатувати, що вони розрізняються (протиставляються) за такими основними ознаками:

1. За активним мовним органом:

1. Губні: б, я, в, ф, м.

2. Передньоязикові: д, д\ т, т\ з, з', с, с', ц, ц, g, ж, ч, ш, Ас, л, л', я, н',р,р'.

3. Середньоязикові:у.

4. Задньоязикові: ґ, к,х.

5. Глоткові (фарингальні): г.

2. За пасивним мовним органом губні поділяють на:

1. Губно-губні: б, я, л*, в.

2. Губно-зубна: ф.

3. За пасивним органом передньоязикові поділяють на:

1. Альвеолярні: ж, ч, ш, д§е,р,р'.

2. Зубні: решта передньоязикових приголосних.

4. За способом творення:

1. Зімкнені: б, я, л#, <), d', т, лі', я, і<, ц', g, g', ч, Ас, г, к.

2. Щілинні: в, з, з", с, с', ж, ш, л, л',j\ г, х.

3. Дрижачі: р,р*’.

Зімкнені поділяють на:

1. Зімкнені чисті: б, я, .м, <), <)', /я, лі', я, я', г, к.

2. Африкати: ц, ц\ ч, Ас.

Щілинні поділяють на:

1. Щілинні серединні: ф, *, с, с', з, з', ж, mj, г, jc.

2. Щілинні бокові: л, л'.

5. За участю голосу й шуму:

1. Шумні: б, я, д, <)', яі, лі', з, з', с, с', j), і(, і<', ж, ш, ч, Ас, ґ, к, г, х

2. Сонорні: *и, в, р,/?', л, л', я, я',/

Шумні за участю голосу й шуму поділяють на:

1. Глухі: я, ф, яі, яі', с, с\ і<, ц', ія, ч, к, jc.

2. Дзвінкі: 6, <), <)', з, з", g, ж, Ас, г, г.

6. За тверд істю-м’ я кістю:

1. Тверді: б, я, в, ж, д, яі, з, с, 0, ц, ж, ш, Ас, ч,р, л, я, г, к, х, г

2. М'які: д\ ггі з', с', ц\ л\ н\р\].

7. За участю носового резонатора:

1. Зімкнені неносові: б, д, д'.

2. Зімкнені носові: л, я, я'.

8. За акустичним враженням деякі приголосні поділяють на:

9. Свистячі: с, с', з, з', g, g', і<, і<'.

10. Шиплячі: ш, ж, Ас, ч.

Класифікаційну схему українських приголосних фонем пред­ставлено в наведеній таблиці.

19.2. .Однозначність та багатозначність слів в українській мові.Пряме і переносне значення слова.Типи переносних речень.

Слова бувають однозначні й ба­гатозначні, мають пряме й переносне значення і можуть вжи­ватися в переносному значенні. Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення мають переважно назви людей за різними оз­наками {українець, киянин,), назви тварин ,рослин ,конкретних предметів місяців і днів , більшість відносних прикметників {міський, кленовий, числівники (два.) Також однозначними є терміни {банкнот, вексель, інструк­ція, катет, аорта, меридіан, тонна, метр). Слово, що має два і більше значень, називається багато­значним. Здатність слова виступати з різними значеннями на­зивається багатозначністю, або полісемією.   Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна — «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану ого­рожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (люд­ська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо. Основне й побічні значення слова. У багатозначному слові одне значення основне, інші — побічні. У слові голова основним є значення «частина тіла», побічними — «розум», «керівник», «передні ряди», «основна річ» тощо. Іноді в слові буває два й більше основних значень. Наприклад, слово грубий має три основні значення: «товстий»; «необроблений»; «брутальний». Часом основним для слова є не первинне його значення, а похідне, як це сталося, наприк­лад, з іменником колія, основним значенням для якого тепер є не «наїжджене заглиблення від коліс на дорозі», а «лінія з двох паралельно прокладених рейок, призначена для руху поїздів* трамваїв тощо». Більшість загальновживаних слів української мови — багатозначні. У багатозначному слові одне лексичне значення сприймається як основне, вихідне, а інші як похідні, вторинні значення.

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто є полісемічними.

Однак, значна частина слів — однозначні, або моносемічні.

Слова, що мають одне й те саме значення у будь-якому контексті, називаються однозначними. Вони здатні називати тільки одне якесь поняття, одне явище дійсності, одну ознаку тощо.

У період свого виникнення слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово — однозначне, а здатність виражати різні значення ним набувається з часом.У багатозначному слові розрізняють пряме й переносне значення. Пряме значення слова — його основне, як правило, первинне значення. Наприклад, пряме значення слова полотно — “лляна, конопляна, бавовняна тканина особливого переплетення” Переносне значення слова — одне із значень багатозначного слова, яке виникло й закріпилося за ним внаслідок перенесення назви з одного предмета чи явища на інший предмет чи явище за подібністю. Переносне значення завжди вторинне і пов’язане з основним, прямим значенням. Наприклад, значення слова полотно “картина художника” (Величні красоти гірської природи показано на численних полотнах. — О.Ільченко), “проїзна частина дороги” (За насипаним полотном залізниці .Ці речі так назвали тому, що вони або виконуються на полотні (картина художника), або нагадують смугу розстеленого полотна (проїзна частина дороги, плоска частина інструмента). Крім переносного значення, існує ще переносне вживання слова. Слово, вжите в переносному значенні, образно характеризує предмет, дію чи ознаку за схожістю. Переносне вживання слова за своїм змістом індивідуальне і використовується тільки в певному контексті. Наприклад, у реченні Зимовий вечір усе ткав і ткав над селом свої полотна, і вони ніжно спадали з невидимих верстатів на прихоплену морозцем землю (М.Стельмах) слово полотно набуло переносного значення “сніговий покрив”, хоч саме по собі воно такого значення не має — ні прямого, ні переносного. У способах переносного вживання розрізняють метафору, метонімію і синекдоху. Метафора — перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явище за їхньою схожістю. Наприклад, у реченні ^ Там море дере синю одежу об гострі скелі на білі клапті і закидає ними весь берег (М.Коцюбинський) метафора синя одежа моря образно характеризує морські хвилі, а білі клапті — це піна від хвиль, які розбиваються об прибережні скелі. Метафори бувають за кольором (сріблиться річка, бронзовий загар); за формою (мереживо гілок, павутина доріг); за розміром (крапля надії, море радості); за місцем (ніс корабля); за динамічністю (спалах ентузіазму); за відчуттям дотику (шовкова трава, шорсткий голос) тощо. Метонімія — перенесення назви за суміжністю. При метонімії назва матеріалу може вживатися замість назви речі (фарфор і фаянс замість фарфоровий і фаянсовий посуд); назва предмета замість його вмісту (чайник закипів замість: вода в чайнику); назва місцевості замість людей тієї місцевості (місто прокидається замість люди, що живуть у місті); Синекдоха — перенесення назви частини на ціле (найменування предмета за його характерною деталлю). Це, власне, різновид метонімії. Наприклад, назва частини тіла може вживатися на означення людини (роботящі руки, носа не показувати куди); руда борода захвилювалася. З переносного вживання слова розвивається його перенос­не номінативне значення. Спочатку це сприймається як щось незвичне, випадкове, а з часом, якщо таке вживання повто­рюється, до нього звикають, і воно набуває статусу постійно- номінативного.

Загальновживані (нейтральні) і стилістично забарвлені слова

Найбільший тематично-стилістичний шар лексики мови становлять загальновживані слова, які використовуються вільно, без будь-яких обмежень. Ці слова пов’язані зі спільними для більшості носіїв мови поняттями, водночас є звичайними, зрозумілими для широкого загалу назвами предметів і явищ довколишньої дійсності: батьківщина, воля, добро, земля, молоко, ні, одна, повітря, син, так, я.

Вони характеризуються стійкістю основних значень, тобто більшість слів зберегли в сучасній мові ті самі значення, що їх зафіксовано в найдавніших пам’ятках писемності (бігти, вода, мати, перший, три). Водночас цей склад може зазнавати змін, поповнюючись новими поняттями, що стають загальновідомими (атомний, банк, екологія, комп’ютер, мрія, президент, робот), або у зв’язку зі зміною стилістичної маркованості слова, його лексичної та синтаксичної сполучуваності. Загальновживана лексика переважно належить до стилістично нейтральної, міжстильової, але не тотожна їй, має у своєму складі певну частину вільно вживаних емоційно-експресивних слів: матуся, навіжений, попри.

Загальновживана (або загальнонародна) лексика включає в себе лексику як власне українську, так і загальновідому запозичену.

Стилістично забарвлені слова — це такі слова, що вживаються лише в певних стилях. До них належать:

– наукова лексика – слова, що вживаються в галузі науки, освіти, техніки: кисень, радіус.

– політична лексика – слова, що вживаються у політичному, громадському житті: Верховна Рада, депутат, мітинг.

– розмовна лексика – слова, які використовують в усному, переважно побутовому спілкуванні: байдикувати, велик, відік.

У художніх творах розмовна лексика вживається для характеристики персонажів.

19.3. Часткою називається неповнозначна частина мови, яка надає окремим словам чи реченням додаткових змістових, емо­ційно-експресивних і модальних відтінків або бере участь у творенні морфологічних форм і нових слів. На відміну від спо­лучників і прийменників, частки не служать засобом вираження синтаксичних відношень.

За синтаксичними можливостями частки поділяються на ті, що мають вільне, відносно вільне та фіксоване місце в реченні (препозиція, постпозиція щодо слова, до якого відносяться).

За особливостями функціонування частки поділяються на два типи — фразові та слово- і формотворчі.

ФРАЗОВІ ЧАСТКИ

Фразові частки оформлюють певний тип речення, вира­жають ставлення мовця до змісту всього речення або виділяють один Із компонентів речення. Усі фразові частки за функціональ­но-семантичними особливостями поділяються на такі групи:

1. Частки, що виражають різні змістові відтінки значення слів словосполучень або речень.

2. Частки, що виражають модальні і модально-вольові від­тінки значень.

3. Емоційно-експресивні частки, що виражають емоційну оцінку висловлення, та експресивно-підсилювальні частки, які підсилюють виразність мовлення.