Правопис сполучників

1. Складні сполучники: тож, адже, також, аніж, мовби, немовби, немовбито, начеб, начебто, неначебто, нібито, буцімто, щоб, себто, тобто, цебто завжди пишуться разом.

2. Сполучники: щоб, якби, якже, якщо, зате, проте, теж та­кож пишуться разом, але однозвучні їм слова-омоніми пишуть­ся о к р е м о (як би, гей бщ як же, за те, про те, те ж).

3. Завжди пишуться окремо: або ж, адже ж, але ж, коли б то, хоч би, хоча 6.

4. Пишуться через дефіс: отож-то, тому-то (тим-то), тільки-но.

5. Складені сполучники завжди пишуться окремо: тому що, та й, через те що, замість того щоб, з того часу як, з тим щоб, затим щоб, дарма що, тимчасом як, незважаючи (невважа- ючи) на те що.

Поділ сполучників за структурою і способом уживання

Сполучники поділяються на прості (непохідні та похідні) і складені. До простих непохідних належать сполучники а, бо, і (й), ні, та, чи.

Прості похідні сполучники — це поєднання в одному слові кіль­кох первинних частин, зокрема займенників і прислівників, часток і прийменників, наприклад: зате, якщо, якби, ніби, нібито тощо.

Складені сполучники представлені в українській мові та­кими одиницями: тому що, через те що, незважаючи на те що, в міру того як, у зв'язку з тим що, як тільки, дарма що та ін.

За способом уживання сполучники поділяються на одиничні (одномісні), повторювані (багатомісні) і парні (двомісні).

Одиничні (одномісні) сполучники розташовуються між по­єднуваними компонентами структур і позиційно тяжіють до од­ного з них, не повторюючись при цьому. До них належать сполуч­ники і, а, але, та, зате, проте, щоб, якби, тому що, як тільки та ін. Наприклад: Стоять високі сокорини і де-не-де осики, а по низах озер — очерети, дуже високі і густі (О. Довженко); [Були ще інші там аборигени]. Це може буть віднесене до збігів, але меланхолійні меланхлени вдягали чорне, — там тепер Чернігів (J1. Костенко).

Повторювані (багатомісні) сполучники виступають як по­слідовності одних і тих самих одиниць, уживаних перед кожним ком­понентом у складі синтаксичної конструкції (/... і, ні... ні, або... або, чи... чи, то... то), наприклад: Кров, і біль, і сльози, й сміх, і часом глум виринають з безодні спогадів і линуть у потоці великих подій, як шумо­виння в весняній бистрині (О. Довженко); Або погибель, або перемо­га — сі дві дороги перед нами стане (Леся Українка); А шлях не спить: то той стрінеться, то інший, то возом іде, то йде (Марко Вовчок).

Парні (двомісні) сполучники — це поєднання двох позицій­но віддалених і формально відмінних елементів, що функціонують у так званих закритих синтаксичних конструкціях, утворюваних по­єднанням двох граматично рівнозначних, але спеціалізованих у пла­ні семантико-синтаксичних відношень компонентів (не тільки... але і (й); як... так і; хоч... але; якіцо... то тощо), наприклад: Хоч слів тих ніхто на щиті не носив, та в серці носив до загину (Леся Україн­ка); Якби не зима, то літо було б довше (Нар. тв.); Не тільки той поет, що засіває віршами папір, але й той, що має в душі радощі й тривогу хліба, радощі й тривогу людини (М. Стельмах); Як квіти поливає, то кожного ранку співає (Леся Українк

18 білет

18.1

Українська мова належить до східної групи слов’янських мов, функціонує як національна мова українського народу в Україні. Крім того, в усній і писемній формах, зокрема в пресі, освітніх і наукових закладах, художній літературі, українською мовою послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщині, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Австралії.

Українська мова має давню писемну традицію, що веде свійпочаток від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі. Щоправда, існують припущення про те, що у східних слов'ян, зокрема протоукраїнців, могли існувати регіональні писемні традиції ще до X ст., які були першоосновою формування спільнодавньоруської літературної мови в Києві — центрі се-редньонаддніпрянських полян.

Ознаки української мови (фонетичні, граматичні, лексичні) фіксуються у писемних пам’ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих XI ст. Однак фіксація того або того мовного явища не може вважатися підставою для визначення часу його виникнення. Кожна мова має дописемний період розвитку, лінгвістичні характеристики якого з’ясовуються методами порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції відповідних явищ. Це стосується і української мови, окремі риси якої могли сформуватися уже в дописемний період.Існують дві основні концепції зародження і розвитку української мови як окремої слов’янської. Згідно з першою з них українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на XIV ст. До виникнення української, як і двох інших східнослов’янських мов, крім власне лінгвістичних ознак системного плану, спричинилися суспільно-політичні чинники, серед яких найважливішими були поділ Київської Русі у XII ст. на кілька князівств, руйнівна мон-голо-татарська агресія проти східних слов’ян, а потім захоплення і поділ українських земель сусідніми державами. Друга концепція полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієнтовно в VII ст.

У становленні української мови виділяються такі періоди:

1) прото-українська мова (VII—XI ст.);

2) староукраїнська мова (XI ст., час появи перших писемних пам’яток — кінець XIV ст.);

3) середньо-українська мова, у межах якої розрізняються підперіоди: а) рання середньоукраїнська мова (кінець XIV ст. - кінець XVI ст.); б) середньоукраїнська мова (кінець XVI ст. - початок XVIII ст.); в) пізня середньоукраїнська мова (початок XVIII ст. - початок XIX ст.);

4) нова українська мова

Назва "Україна" вперше вживається в Київському літописі за 1187 р. - по відношенню до Київської та Переяславської земель.

Назва "Україна" походить від слів "край", "країна". Так називали свою землю місцеві жителі.

У кін. XII - поч. XIII ст. назва "Україна" використовується стосовно етнічних українських земель. Поряд із цією назвою тривалий час щодо українських земель зберігалася назва Русь (Руська земля), а населення Закарпаття і зараз називає себе русинами, а свій край - Підкарпатською Руссю.

Зміст поняття «літературна мова» історично змінювався, витлумачувався неоднозначно. Наприклад, в епоху середньовіччя (приблизно V—XV ст.) літературною мовою для більшості народів Західної Європи була не розмовна й рідна для них французька, італійська, іспанська чи якась інша західноєвропейська мова, а вже «мертва» на той час державна мова колишньої Римської імперії — латинська мова, яка функціонувала у державному житті, науці, літературі, навчанні й богослужінні. У східних слов’ян, як зазначає сучасний український лінгвіст Віталій Русанівський, роль такої культурно- писемної мови переважно виконувала церковнослов’янська мова, якою створювалась і поширювалась насамперед релігійна література.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на українській народній основі. Вона бере свій початок від появи перших трьох частин «Енеїди» (1798) українського письменника Івана Котляревського (1769— 1838). Означення «сучасна» має кілька значень. У най- і ширшому значенні сучасна українська літературна мова — це літературна мова нашого народу, яка використовується уже понад два століття. У вужчому значенні цим означенням охоплюється час існування української літературної мови впродовж трьох поколінь (починаючи з останніх 60—70 років).

Багатство мови виявляється у живому мовленні народу, в художнСинонімічним, майже повністю семантично адекватним термінованій назві «багатство мовлення», є термін «різноманітність мовлення». ій літературі, наукових працях, публіцистиці та ін.

Багатство мовлення окремої особи — це одночасно:

— різноманітність мовлення;

— стилістична багатовалентність, якнайширша об’ємність і вміле використання мовних засобів;

— колективно-нормативне і водночас індивідуальне інтонування висловлюваного усно;

— усталене писемне оформлення думки.

18.2

Соціальні діалектизми вживаються тільки певними

соціальними групами носіїв мови. До них належать

професіоналізми, жаргонізми й арготизми.

Професіоналізми бувають у мові людей окремих

професій. Наприклад, оператори ЕОМ вживають чимало слів, не

відомих людям, які не мають справи з комп'ютерами:

інсталяція, архівація, драйвер, монітор, файл, утиліта,

форматування, стример, сканер, принтер тощо.

Жаргонізми — слова, властиві розмовній мові певного

середовища. Наприклад, серед частини молоді побутують

слова: бакси (долари), штука (тисяча), лимон (мільйон),

шлунок (гаманець), ксива (паспорт, посвідчення особи тощо),

базар (розмови), пакет (наряд міліції), стрілочник (донощик),

черепи (свої хлопці), гнати (брехати), кинути (обманути),

наїжджати (чіплятися, погрожувати), кльово (дуже добре).

Арго (аргонізми) — це умовна говірка соціальної групи з певним

набором слів, не зрозумілих для сторонніх. Відомі злодійське,

картярське, лірницьке, жебрацьке арго. Ось як Г. Хоткевич

відтворив розповідь жебрака (у дужках подано переклади ар-

готизмів): Розказував, як він попав раз на вечорниці...— А там

самі терпелюки (парубки) та каравони (дівчат/а). Покургав

(пограв) я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха

(сука) й обзивається: «Чи не дати вам, діду, мукиці?»— «Оце,

думаю, клево (добре)! Годі сухмаї кусморити (сухарі гризти),

хоч ставреників накурляю (вареників наварю)...»

18.3

ПРИЙМЕННИК

Значення і склад прийменників

Прийменник — службова частина мови, яка разом з

відмінковими закінченнями іменників (або займенників)

служить для вираження підрядних зв'язків між словами в

реченні.

Наприклад, у реченні: Там тополі у полі на волі (захід сонце

за обрій поніс) з буйним вітром свавольним і диким струнко

рвуться кудись в далечінь — без слів у, на, за, з,

в обійтися не можна: вони хоч не мають самостійного

значення, проте вказують на зв'язки між явищами дійсності.

За походженням усі прийменники діляться на такі

групи:

а) первинні: без, в, від, для, до, з, за, на, над, під, по, при,

про, ради, через;

б) вторинні (утворені від первинних): попід, понад, задля,

заради, з-під, з-понад, з-проміж;

в) відприслівникові: близько, внаслідок, всупереч, вслід,

довкола, замість, кругом, насеред, навкруги, навпроти,

напередодні, навколо, назустріч, осторонь, обабіч, поперек, позад,

після, поруч, поряд, упродовж, відповідно до, залежно від, згідно

з тощо;

г) відіменникові: край, кінець, коло, перед, протягом,

шляхом, за допомогою, під час, у напрямі до, на шляху до, у зв'язку з, в силу, в результаті, внаслідок;

ґ) віддієслівні: завдяки, виключаючи, незважаючи на.

Прийменники поєднуються з іменниками (або

займенниками) в непрямих відмінках. Причому вони

можуть вживатися або лише з одним відмінком, або з двома

і більше.

Наприклад, тільки з родовим відмінком поєднуються

прийменники без, біля, близько, від, для, до, під, з-за, з-під,

коло, проти, серед; тільки із знахідним — про, через, крізь.

Прийменники над, під, перед, поза сполучаються із

знахідним і орудним відмінками; прийменники з, за, між: — з

родовим, знахідним і орудним; у(в) — з родовим, знахідним і

місцевим тощо.

Прийменники стоять перед іменниками і можуть

відділятися від них означеннями: до хати, до рідної хати, до

своєї хати. Лише кілька прийменників можуть стояти і

після іменника: порядку ради, підступам наперекір, нам

навздогін.

Написання прийменників

1. Прийменники від інших частин мови пишуться

окремо: уві сні, ув імлі, наді мною, підімною, на жаль. Щодо цього,

то їх треба відрізняти від префіксів, які пишуться разом: при

березі і прибережний, над Дніпром і наддніпрянський, з-під

шапки і спідлоба, перед осінню і передосінній, ліг на бік і відійшов

набік.

Треба пам'ятати, що між прийменником та іншою

частиною мови можна вставити означення: при крутому березі, над

широким Дніпром, з-під зимової шапки, перед золотою осінню,

ліг на правий бік. Між префіксом і частиною слова вставити

інше слово не можна.

2. Складні прийменники, утворені від первинних за

допомогою прийменника з(із), пишуться через дефіс: з-за, із-

за, з-над, з-понад, з-поза, з-під, з-попід, з-між, з-поміж, з-

проміж, з-перед, з-серед, з-посеред. Інші складні

прийменники, утворені від первинних, пишуться одним словом: задля, заради, навпроти, наскрізь, побіля, понад, поперед, попід,

посеред, понерез, поза, попри, поміж, проміж, помимо, щодо (але

що ж до).

3. Складні прийменники прислівникового походження

пишуться одним словом (як і відповідні прислівники): поруч

мене, обабіч шосе, наприкінці дня, назустріч делегації,

напередодні свят, внаслідок переживань, всупереч сподіванкам,

наперекір знегодам, довкола цього питання.

Проте від прислівників, які пишуться разом, слід

відрізняти однозвучні сполучення прийменників з

іменниками, що мають при собі додаток у родовому відмінку і

пишуться окремо: углиб (прислівник) — у глиб століть

(сполучення прийменника у з іменником глиб, при якому є

додаток століть), убік (відійшов убік) і в бік річки, всередині і

в середині кімнати, зсередини і з середини приміщення, скраю

(моя хата скраю) і з краю села, спочатку — з початку

тижня, накінець (накінець зрозумів) і на кінець місяця.

Щоправда, іноді такі слова, як всередині, збоку, скраю,

можуть бути й прийменниками: Чіпка йшов збоку отари (Панас

Мирний). За всіма ознаками, це було колгоспне подвір 'я. Воно

стояло скраю мальовничого села (Ю. Яновський). Усередині

атомів діють свої, особливі закони.

4. Двома і більше словами пишуться такі прийменникові

сполучення: під час, згідно з, відповідно до, подібно до, залежно

від, незалежно від, у зв'язку з, у напрямі до, з допомогою, за

рахунок, в силу, в результаті (але: внаслідок), незважаючи на.

Особливості вживання деяких прийменників

1. Прийменник по в літературній мові вживається рідко.

Із знахідним відмінком він найчастіше вказує на мету або

межу дії: піти по воду, загруз по кісточки, пальто по коліна,

по цей день.

Із місцевим відмінком прийменник по переважно

виражає:

а) місце або час дії: пливти по Дніпру, їхати по дорозі

(краще: дорогою), ходити по лікарях, не спати по ночах (краще:

ночами), заняття по середах (краще: в середи);

б) стосунок до іншого предмета: різьба по дереву, наказ

по управлінню, черговий по школі, брат по духу;

в) спосіб дії: чинити по правді, обслуговувати по черзі,

читати по складах.

Часом прийменник по вживають недоречно, наприклад:

«Я прийшов по справі» — треба: Я прийшов у справі,

«відправити по пошті» — треба: відправити поштою; «по закону» — треба: згідно з законом, за законом, «по імені» — треба: на

ім'я; «по хворобі» — треба: через хворобу; «заходи по

поліпшенню» — треба: заходи щодо поліпшення; «комісія по

складанню» — треба: комісія для складання; «по поводу чого» —

треба: з приводу чого.

Іноді прийменник по неправильно вживають із

давальним відмінком: «зв'язати по рукам і ногам». Треба тільки:

зв 'язати по руках і ногах, видно по очах і т. ін.

2. Прийменник з (із, зі, зо) передає дуже широке коло

значень. Ось лише деякі з них.

З родовим відмінком він, крім іншого, вказує:

а) на підставу якоїсь дії чи стану: з моєї вини, з власної

волі, з дозволу, з примусу;

б) на ознаку за галуззю: посібник з менеджменту, фахівець

з біології, змагання з бігу.

Із знахідним відмінком виражає приблизну кількість

чогось: осіб з двадцять, днів з десять, кілограмів зо три.

3. Прийменник за, крім багатьох інших, має такі

значення.

З родовим відмінком він може вказувати на час або умову:

за життя, за насів Богдана Хмельницького, за всякої погоди,

за такої умови.

Із знахідним відмінком прийменник за вказує, крім

іншого, на призначення особи чи речі: бути за начальника,

правити за молоток.

Іноді цей прийменник помилково вживають із знахідним

відмінком після дієслів думати, говорити, турбуватися і

подібних: «думати за навчання», «говорити за справи».

Правильно треба: думати про навчання, говорити про справи, тур-

буватися про людей, піклуватися про батьків.

З орудним відмінком прийменник за, попри інше:

а) вказує на те, згідно з чим відбувається дія: за вашою

згодою, за власним вибором, за всіма правилами, за моїми

відомостями, за останньою модою, за прикладом, працювати за

спеціальністю;

б) позначає напрям руху: за течією, за вітром.

4. Прийменник на із знахідним відмінком може означати:

а) час дії: на кінець року, на ранок, на цю пору, стільки

грошей на місяць;

б) мету, призначення чогось: на знак дружби, йому на

втіху, одяг на свято, на честь, на захист, на адресу;

в) те, згідно з чим відбувається дія: на запрошення, на

вимогу, на замовлення, на заклик, на мою думку.

Прийменник на із знахідним відмінком вживається також

після слів перетворюватися, хворіти, хворий, багатий: вода

перетворюється на пару, хворіти (хворий) на грип, багатий на

корисні копалини.

Часом неправильно кажуть: «розмовляти на українській

мові». Треба тільки: розмовляти, писати, читати українською

мовою.

5. Прийменник через із знахідним відмінком, крім

іншого, вказує на причину: через необережність, через

непорозуміння, через брак часу (або: за браком часу).

Іноді помилково кажуть: «відпустка по хворобі», «аварія

із-за халатності», правильно треба: відпустка через хворобу,

аварія через недбальство.

6. Прийменник до з родовим відмінком може вказувати:

а) на напрям руху: іти до школи, поїхати до Львова,

вступати до інституту;

б) на предмет зацікавлення: ласий до меду, швидкий до

роботи, беручкий до науки, привітатися до знайомого.

7. Іноді сплутують значення прийменників біля та

близько.

Прийменник біля з родовим відмінком позначає місце:

біля Дніпра, біля будинків, біля станції метро. На місце можуть

вказувати ще прийменники близько та коло: близько Києва,

коло Хрещатика.

Але для позначення приблизної кількості вживаються

тільки прийменники близько та коло: близько (коло) десятої

години, близько (коло) тридцяти днів, близько одного

кілометра. Вислови типу «біля п'ятої години», «біля двох кілограмів» не відповідають літературній нормі.

18.4

1.

Пролітають – дієсл

Над – прийм

Ними – займ

Віки – ім

Лихоліття - ім

І – спол

Хмарки – ім

Я – займ

Там – присл

Теж – сполучник

Пролітаю – дієсл

Я – займ

Теж – спол

Пролітаю – дієсл

Там – присл

2.

Пролітають – дієсл, поч форма – пролітати, недоконаний вид, неперехідне, спосіб дійсний, тепр час, множина, 1 дієвідміна, синтаксична роль – присудок

Над – прийм, простий, непохідний, вжитий з іменником в Орудному відмінку

Ними – займ, поч форма вони, особовий, множина, О.в., синтаксична роль – над ними, обставина місця (де?)

Віки – іменник, поч. Форма – віки, заг назва, неістота, множина (одн і множина), роду немає, чол рід в однині, 2 відміна, тв група, Н.в. синтаксична роль – підмет

Лихоліття – іменник, поч форма – лихоліття, заг назва, неістота, множина (одн і множина), сер рід, 2 відміна, мяка група, поч форма – лихоліття, заг назва, неістота, множина (одн і множина), сер рід, 2 відміна, мяка група, Н.в. синтаксична роль – підмет

3. Фонетичний

Лихоліття – 9 букв, 8 звуків, 8 фонем

Ли(е) – відкритий (бо закінчується на голосний), ненаголошений

Хо (у) – відкритий, ненаголошений

Літ – наголошений, нерухомий, двозвукові

Т’:а – відкритий, ненаголошений

Голосні:

И(е) – передній ряд, високо – середнє підняття, не лабіалізований, головний вияв /и(е)/

О – задній ряд, середнє підняття, лабіалізований

І – передній ряд, високе піднесення, не лабіалізований, головний вияв /і/

А – задній ряд, низьке піднесення, не лабіалізований, головний вияв /а/

Приголосні:

Л – сонорний, передньоязиковий, зубний, дзвінкий, твердий, щілинний

Х – шумний, глухий, задньоязиковий, задньопіднебінний, щілинний, твердий

Т – шумний, глухий, передньоязиковий, зубний, зімкнений, мякий, подовжений

4. Лексичний

Лихоліття

Самостійна частини мови – іменник

Означає суспільне явище

Абстрактне значення

Однозначне

Вжито в прямому значенні

Синонім – біда, негаразди, криваві роки, війна

Антоніми – спокій, благо

Омонімів нема

Паронімів нема

Походить від 2х слів – лихо і літа

Словоскладання, активний

Загальнонародне, стилістично не забарвлене

Худ. стиль

Нема зменшувальної форми

5. Словотвірний

Лихоліття – іменник

Спосіб складання

Твірна основа – лихолі або лих і літ

Назва явища

Морфологічних змін нема

Морфемний

Лихоліття (а)

Зак. – а – утворює форму множини, вказує на форму Н.в. множини

Зв’язана основа

Похідна основа цього слова – лихоліт, яка утворюється з 2х твірних основ

Полі морфемна

Лих – лихо, лихий, літ – літній, літо

Нема історичних змін

Білет 19.1.

ТРИВАЛІСТЬ АРТИКУЛЯЦІЇ НАГОЛОШЕНИХ І НЕНАГОЛОШЕНИХ ЗВУКІВ

Тривалість артикуляції наголошених і ненаголошених зву­ків розподіляється у слові більш-менш рівномірно. Особливістю української вимови є те, що ненаголошений голосний абсолют­ного кінця слова має значно більшу тривалість, ніж ненаголо- шені всіх інших позицій.

АРТИКУЛЯЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Звуки [«], [б]> ДО. Утворюються зімкненням нижньої губи з верхньою. Під час артикуляції [я] й [б\ м’яке піднебіння підня­те й не пропускає повітря в носову порожнину. Голосові зв’яз­ки при творенні [я] не напружені й не дрижать. При творенні [м] м’яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової по­рожнини, тому цей звук має носове забарвлення. Уклад язика при творенні цих звуків залежить від наступного голосного чи приголосного.

Звуки [п% [б% [V]⁸. Ступінь пом’якшення цих звуків не­значний. Артикуляція, як і для твердих звуків, за винятком по­ложення куточків губ, які більш розтягнені, ніж під час вимови [л], [Я М-

Звук [в]. Поширений в українській літературній вимові звук, що утворюється зближенням нижньої губи з верхніми зу­бами, між якими утворюється щілина, через котру й виходить струмінь повітря. Така артикуляція буває перед [и], {/] та [є], іноді перед [а] (напр.: вир, верх, вал, віл). Перед лабіалізованими [о] та \у] губно-зубна вимова цього звука українській літератур­ній вимові не властива і трапляється рідко.

Звук [ЭД. Дуже поширений в українській літературній ви­мові звук, що утворюється зближенням нижньої губи з верх­ньою, між якими залишається вузенька щілина для проходжен­ня струменя пoвifpя. Губно-губна вимова цього звука характерна для всіх позицій, у яких він може стояти. При арти­куляції цього звука, як і звука [*], тон переважає над шумом, тобто звук Щ сонорний, тому він не може переходити у звук [#] у кінці складу чи слова, на відміну від російського [в].

Звук [ф]. Утворюється, як і [в], при зближенні нижньої гу­би з верхніми зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Голосові зв’язки перебувають у ненапружено- му стані.

Звуки [в'], [ф*]. Ступінь пом’якшення незначний. Арти­куляція, як для твердих звуків, за винятком положення куточків губ, які більш розтягнені.

Звуки [лі], [<)]. Виникають унаслідок зімкнення, що утво­рюється між кінчиком та передньою частиною спинки язика і верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв’язки під час артикуляції [<>} вібрують.

Звук [«]. Артикуляція подібна до артикуляції звуків [т), [<)]. Але звук [»3 має носове забарвлення і є сонорним, тобто при вимові його голос переважає над шумом.

Звуки [т' ], [д'}, [н}. М’які звуки в літературній вимові ма­ють дві артикуляції: апікально-альвеолярну, коли кінчик язика підіймається вгору і разом із передньою спинкою утворює зімк­нення за зубами на альвеолах, середня спинка язика підіймаєть­ся вгору, намагаючись зайняти положення, характерне для [і]; дорсально-альвеолярну, яка характеризується тим, що кінчик язика лежить біля нижніх зубів, а передня частина язикової спинки утворює зімкнення з альвеолами.

Звуки [с], [з]. Передня спинка язика утворює жолобок, причому кінчик язика впирається в нижні різці, а спинка тор­кається іклів та різців. По жолобку скеровується повітряний струмінь, від якого виникає характерний свистячий шум. Голо­сові зв’язки під час артикуляції [з] дрижать.

Звуки [е' ], [з ]. Артикулюються подібно до відповідних твердих із тією лише різницею, що при творенні м’яких середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння.

Звуки [ч], [<Ь]. Маємо не поєднання двох звуків [т], [с] і М. Ы а нерозривне ЗЛИТТЯ цих звуків. При вимові першого компонента [т] або [<)] утворюється зімкнення, яке не закін­чується вибухом, а плавно, без паузи переходить у щілинний елемент типу [с] або [з].

Звуки [ц' ], ]. Артикулюються подібно до твердих звуків. Середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння.

Звуки [ш], [ж]. Кінчик язика відтягається назад у порів­нянні з артикуляцією [с], [з]. На язиковій спинці утворюється ширший канал, ніж при вимові [с], [з]. Губи при артикуляції цих звуків висуваються наперед. Голосові зв’язки вібрують під час вимови [ж].

Звуки [ш% [ж*3- Артикуляція, як і для твердих звуків, за ви­нятком положення середньої спинки язика, яка піднімається до твердого піднебіння. Ступінь пом’якшення цих звуків незначний.

Звуки [ч], |рж]. Маємо не поєднання, а злиття артикуляцій звуків[т] і [ш], Щ і [ж]. Зімкнення типу [т], [д] плавно перехо­дить у щілину типу [шЗ, [ж]. Елемент зімкнення має місце не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, там, де утворюються [ш] і [жЗ. Голосові зв’язки вібрують під час вимови звука 0ж1.

Звуки 0ж*3. і ^вс* напівм’які, творяться через під­няття середньої спинки язика до твердого піднебіння. Ці звуки бувають тільки пом’якшеними.

Звук \р]. Артикулюється кінчиком язика, який загинаєть­ся назад, до твердого піднебіння і торкається його краєм, вібру­ючи.

Звук \р% Твориться через підняття середньої спинки язи­ка до твердого піднебіння.

Звук ІЙ]. Середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння, між ними утворюється щілина. Кінчик язика знахо­диться біля нижніх зубів.

Звук [л]. Кінчик язика утворює зімкнення на зубах та на початку альвеол. Спинка язика в передньо-середній час­тині ложкоподібно ввігнута вниз. Можлива інша артикуля­ція: кінчик язика загинається вгору і утворює зімкнення на альвеолах або навіть за ними, задня спинка язика опускаєть­ся вниз.

Звук рі'З. Кінчик язика утворює зімкнення на альвеолах, середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння. Кін­чик язика може бути пасивним, опущеним униз.

Звук [я]. Задня спинка язика підіймається до м’якого під­небіння і на рівні останніх кутніх зубів утворює з ним зімкнен­ня. Кінчик язика тримається за нижніми зубами.

Звук [к']. Артикулюсться, як і твердий звук, але з піднят­тям середньої спинки язика.

Звук [дг]. Задня спинка язика підіймається до м’якого під­небіння і утворює широку щілину за останніми кутніми зубами. Кінчик язика тримається за нижніми зубами.

Звук [де’]. Артикулюсться, як і твердий звук, але середня спинка язика підіймається догори.

Звук [ґ]. Артикулюсться, як і звук [#с], але зімкнення відбу­вається на рівні останніх кутніх зубів, майже там, де й при ар­тикуляції звука [к] перед [я], наприклад, у слові кава. Під час артикуляції [г 3 голосові зв’язки працюють.

Звук [г]. Кінчик язика тримається біля нижніх зубів під час артикуляції ізольованого звука. Положення ж язика визна­чається наступним звуком. Губи трохи розтягнуті. Відбуваєть­ся зближення задньої стінки фаринкса й кореня язика. Голосові зв’язки вібрують, струмінь повітря швидко й різко проходить через глотку.

Звук [*']. Артикулюсться, як і твердий звук, але середня спинка язика підіймається догори.

АСИМІЛЯЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

У мовному потоці приголосні звуки, що стоять поряд, взає­модіють один з одним, їхня артикуляція частково змінюється. У результаті виникає явище асиміляції приголосних, тобто упо­дібнення одного звука іншим. Асиміляція може відбуватися як у межах слова, так І на стикові слів.

Розглянемо найбільш типові випадки асиміляції звуків. Асиміляція за дзвінкістю. Якщо за глухим при­голосним іде дзвінкий приголосний, то попередній глухий одзвінчується, тобто під час артикуляції такого звука голосові зв’язки починають вібрувати. Напр.: молотьба — [молодба ] вокзал [воґзал]

Така асиміляція можлива і на стикові слів, особливо при швидкому темпі мовлення. Напр.: як же — [маґже] нам брат — [нажбрат]

Перед звуками [л], (/>], [и], [м], [в], [и] подібна асиміляція відсутня. В українській мові також відсутня асиміляція за глухістю. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці сло­ва. На межі кореня й суфікса явище оглушення також від­сутнє.

Кінцеві приголосні префіксів [ж], [д], [б\ зберігають дзвінкість: мі{жп\іанетний> на{дх]одити, о[бк\іадинка.

Приголосний [з} у кінці префіксів та прийменників не пови­нен оглушуватися: ро{зх]итати, бе[зп]еречний, чере[зс]илу.

Асиміляція за місцем і способом творення. Ця асиміляція найбільш поширена в середині слів, менш на їх­ньому стикові. Артикуляція попереднього приголосного може повністю уподібнюватися артикуляції наступного (повна аси­міляція) або частково (часткова асиміляція). Напр.: безжурний — бе[ж']урний качці — ка[ц :]/

з жару — [ж:] ару вітчизна — ві[ч:]изна

з джерела — [ждж\ерела робиться — ]юби[ц :]я

умиваєшся — умиває [с :]я радься — ра[дз ц ]я

книжці — кни[з' ц ]і

Асиміляція за м ’ я к і с т ю. Передньоязикові [с], [з], [ц], [т], [д], [я], Щ уподібнюються за м’якістю м’яким цієї ж групи. Напр.: дня — [д' н а] тління — [т’л ін' :а] український — украі [н с \кий навесні — наве[с' н і ]

Однак звуки [т], [*>], [я], [л] перед звуками, які пом’якшують­ся лише частково - \р% [*’], [г*], 1**3. ЕП П №4, І«’], [*Ч. [ж’\, за м’якістю не асимілюються: дряпати — [др ’а]пати трьох — [тр'\ох халві — ха[лв ’]/ ^

Звуки ж [<?], [з], [і(], фз] пом'якшуються навіть перед легко по­м’якшеними:

світ — [с'в ’ ]іт свято — [с' в’]ято цвях — [ц' в ’ }ял' зрідка — [з’р' ]ідка Звуки {/?], [ш], [ж], [ч], [к], Й, [г], [х], [#»], Щ, [в], [.«], [ф] у позиції перед м’якими не асимілюються.

НАГОЛОС

Українській вимові властивий словесний динамічний, або силовий, наголос. Наголошений склад виділяється більшою си­лою голосу, тобто інтенсивною артикуляцією, зокрема, голос­ного звука.

Словесним наголосом називається виділення в сло­ві одного зі складів посиленням голосу, а також збільшенням тривалості й зміною тону звучання.

Для української вимови характерний не фіксований, а віль­ний, рухомий наголос. Він може падати в різних словах на будь-який склад, пересуватися з одного складу на інший при зміні слова. Напр.: земля — землю, книжка — книжки.

Складні й складноскорочені слова можуть мати два наго­лоси — основний і побічний: автопарк, землеволодіння, агіткам­панія.

КЛАСИФІКАЦІЯ ЗВУКІВ

У науковій і методичній літературі прийнята така класифі­кація звуків:

1. за співвідношенням тону й шуму: голосні й при­голосні;

2. за участю голосу: сонорні (голос переважає над шу­мом), дзвінкі (шум переважає над голосом), глухі (го­лос відсутній, є шум);

3. за участю мовних органів: а) губ: лабіалізовані й нелабіалізовані; б) носового резонатора: носові й н е н о с о в і; в) язика (за місцем і способом творення, за м’я­кістю і твердістю —- положенням середньої частини спинки язика).

Артикуляційна характеристика голосних показана на схемі (с. 14). На с. 20—ЇХ подана таблиця артикуляційної характе­ристики приголосних звуків.

ПРОСОДИЧНІ ЗАСОБИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

До просодичних засобів відносять висоту тону, си­лу звучання, темп, наголос, паузи, тобто ті ха­рактеристики звукового потоку, які використовуються для тво­рення ритмічної, інтонаційної, або мелодійної, ладо во-гармо­нійної організації мовлення.

Висота тону » сила звучання. Ритмічні коливання творять музичні тони, неритмічні — шум. Висота тону залежить, як уже відомо, від частоти коливання струменя повітря. Зміна висоти тону під час мовлення лежить в основі створення інтонаційного малюнка фрази. Так, різні типи фраз у різних мовах мають свої особливості зміни висоти тону в процесі мовлення, тобто мають свою інтонацію. Сила звучання регулюється переважно ситуа­цією мовлення і залежить від характеру, темпераменту, стану мовця. Темп мовлення буває швидким або повільним. Він залежить від стилю мовлення — повного, витриманого чи швидкого — й індивідуальних особливостей мовців. Темп регулюється трива­лістю голосних, наявністю пауз. Збільшення ж тривалості, на-

приклад приголосних, зовсім не впливає на сповільнення темпу, воно використовується переважно як один із засобів емфази, тобто наголосу, за допомогою якого посилюється виразовість, експресивність слова.

Наголос. Про наголос уже йшлося вище. Необхідно дода­ти, що просодичним засобом виступає більшою мірою так званий логічний наголос. Він є компонентом інтонаційної, ритмічної будови висловлювання. Причиною виникнення ло­гічного наголосу є той факт, що будь-яке висловлювання має найважливіші щодо змісту слова, які виділяються сповільнен­ням темпу, посиленням голосу, зміною висоти голосу (тону), паузою перед і після слова. Ці способи виділення слів лежать в основі творення логічного наголосу. Як правило, наго­лошуються слова, що виражають нові для співбесідника по­няття.

Пауза. Мовний потік членується на окремі відрізки, син­тагми. Синтагматичне членування може бути-зумовлене різни­ми факторами: комунікативними, пов’язаними з членуванням мовного потоку на відрізки, що виражають дане й нове, відо­ме й невідоме, визначене й невизначене тощо; логіко-психоло- гічними, пов’язаними з вираженням емоцій, володінням мовою, орієнтацією в темі тощо. Паузи відіграють важливу роль у ство­ренні ритму мовлення, інтонаційного малюнка висловлю­вання.

Ритмічна організація звукового потоку виступає важливим засобом створення експресії, настрою. Так, поряд із поетич­ним, існує ритмізоване прозове мовлення, наприклад, у ви-

Артикуляційна класифікація

За способом творення			За місцем
	губні		передньоязикові
	тверді	м’які*	тверді	м’які
	б	б’	д	д'
зімкнені	п	п’	т	ґ
	м	м’	н л р	н' л' р’
			3 ж	з' ж’
щілинні (фрикативні)	ф	ф*	с ш	сГ ш’
	в у	в’
зімкнено-щілиннІ			ДЗ дж	-'“V/ '''““М ДЗ дж
(африкати)			ц ч	иГ ч’

* У графі «м’які» записані власне м’які звуки і напівм’які, позначені апостро­фом справа.

гляді періодичного мовлення. Період же — фігура експресив­на, пов’язана з функцією переконання, впливу на слухача, чи­тача. Основними засобами створення певного ритму є чергу­вання наголошених і ненаголошених складів, відповідний темп мовлення, що регулюється як швидкістю вимови звуків, так і наявністю пауз у звуковому потоці. Так, уповільнення темпу, а значить, і зміна ритму можуть здійснюватися пауза­ми після кожного слова.

Інтонація як мелодичний лад мовлення визначається спів­відношенням тонів. Так, наприклад, для питальних речень вла­стиве підвищення тону в кінці речення. У даному випадку інто­нація виконує розрізнювальну функцію. Структурна функція інтонації полягає у членуванні звукового потоку на частини, об’єднанні частин у ціле. Інтонація відіграє важливу роль у створенні так званої логічної перспективи висловлювання, тоб­то через інтонацію слухач відчуває, чи мовець закінчив розмо­ву, думку, чи збирається її продовжувати, де головне, а де дру­горядне в розповіді.

Одним із важливих моментів, пов’язаних із комунікативними і виражальними можливостями інтонації, є те, що інтонаційні криві в літературній мові нормовані, а мовці повинні дотриму­ватися тих норм; їхня інтонація має бути адекватною мовній си­туації. Неадекватність інтонації часто веде до зміни самої ситу­ації. Так, наприклад, інтонація, що виражає нетерпіння, може пе­ретворити ситуацію обміну думок у конфліктну ситуацію. Не­адекватність інтонації ситуації мовлення може бути запро­грамована мовцем з метою повернути розмову в потрібне русло.

приголосних звуків

творення

середньо­ язиковий	задньоязикові		глоткові (фарингальні)
м’який	тверді	м’які	тверді	м’які
	г к	ґ’ к*			дзвінкі глухі сонорні
й	X	X*	г	г’	ДЗВІНКІ глухі сонорні
					дзвінкі глухі

Цікавим моментом у користуванні інтонацією є вираження під­тексту. Якщо фраза вимовляється з невластивою їй і ситуації мов­лення інтонацією, то слухач реагує на зміст фрази не адекватно змістові, вираженому словами, а шукає в почутій фразі підтекст.

Кілька слів про ладово-гармонійний бік мовлення. О. Єспер- сен писав, що мовлення, як і музика, має тональності: по-данському говорять майже завжди в мажорі й тільки іноді в мінорі. Безперечно, співвідношення тонів у звуковому потоці може від­повідати одному з музично-гармонійних ладів.

19.1.(по іншій книзі) В українській мові сильною позицією для приголосних фонем є позиція їх перед будь-яким голосним заднього ряду або в кінці слова. У шй позиції розрізняють слова та їх форми, тобто проти­ставляються такі 32 приголосні фонеми української мови: 161, ІпІ, їм/, ІШІ, Іфі. Ід/, /д'/, /т/, /їй'/, /*/, /?'/, /с/, /с7, /*<Л /ч7, /0Л /#7, /ж/, (ч/. /ш/, їдкі, ІлІ, /л'/, /ігЛ /«7, /р/, Ip'l, Ijl, Itl, ІкІ, /хЛ /г/.

. Артикуляційно-акустичні умови творення приголосних

Якість приголосних залежить від умов їх творення. За утворення приголосних видихуваний струмінь повітря (з участю або без участі голосу) натрапляє на своєму шляху на перепону, яка становить зближення або повне зімкнення активних і пасивних мовних органів. Унаслідок подолання відповідної перепони виникає характерний шум, що визначає якість того чи того приголосного. За утворення приголосних загальне напруження мовних органів відсутнє, воно зосереджене лише в ділянках, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні класифікуються за такими оз­наками: І) за участю голосу й шуму в їх творенні; 2) за місцем творення (за активним і за пасивним мовним органом); 3) за спо­собом творення; 4) за наявністю або відсутністю пом’якшення (палаталізації"); 5) за наявністю або відсутністю носового забарв­лення (назалізації).

Акустичні особливості приголосних звуків, як правило, зале­жать від артикуляційних умов їх творення.

За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні.

Сонорними (від лат. зопдгш — звучний, голосний) назива­ються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою го­лосу, наприклад: [р], [л], [«З тощо. Під час артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким самим спосо­бом, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина у цьому разі виникає досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приголосним.

Шумними називаються приголосні, що складаються з го­лосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одно­го тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [£], [я], [ф], [д], [т], [з], [ш] тощо.

Шумні, в свою чергу, поділяються на дзвінкі й глухі. Коли повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, зустрічає в ротовій порожнині щілину або зімкнення, виникають дзвінкі при­при­голосні. Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порож­нини через достатньо розкриту голосову щілину й зустрічає в по­рожнині рота або глотки вузьку щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного приголосного шуми, вини­кають глухі приголосні.

Класифікація за місцем творення звука грунтуєть­ся на дії активних і пасивних мовних органів при утворенні фоку­са його артикуляції.

За участю активних мовних органів приголос­ні звуки поділяються передусім на губні, язикові і глоткові, або фарингальні (від грец. фйрт^ — глотка, горло).

Губні приголосні творяться в результаті зближення або зімк­нення активного органа — нижньої губи з верхньою губою або верхніми зубами.

Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика тор­кається піднебіння, поділяються на передньоязикові, середньоязи­кові і задньоязикові.

Фарингальні творяться в результаті зближення задньої стінки глотки з коренем язика.

За участю пасивних мовних органів губні при­голосні поділяють на дві підгрупи: губно-губні (наприклад [0], [л]) та губно-зубні (наприклад [#]). Передньоязикові приголосні за цією ознакою також поділяють на дві підгрупи: зубні (передня спинка язика і його кінчик зближуються з верхніми різцями, на­приклад при [т], [«], [с]) та піднебінно-зубні, або альвеолярні (передній край язика зближується з альвеолами верхніх зубів, на­приклад при І/>], [жі [ш]).

Класифікація приголосних за способом творення шу- м у враховує характер перепони, що утворюється між активними й пасивними мовними органами.

За способом творення шумні приголосні поділяють на зімкне­ні ротові й щілинні.

Шумні зімкнені називаються ротовими тому, що при їх творенні повітря не потрапляє до носової порожнини. Вони, в свою чергу, по­діляються на зімкнені чисті й африкати (лат. аДгісаге — притирати).

За вимови чистих зімкнених (наприклад [0], [т], [к]) між активним і пасивним мовним органом утворюється тісне зімк­нення. Під тиском повітряного струменя зімкнення з силою роз­ривається, внаслідок чого виникає специфічний для відповідної артикуляції вибух. Чисті зімкнені називаються також проривни­ми (вибуховими, моментальними, зімкнено-проривними).

Під час вимови африкат (наприклад [і<], [ч]) активний мовний орган, наближаючись до пасивного, спочатку утворює зімкнення, однак замість моментального прориву в африкат зімкнення посту­пово переходить у коротку щілину. Отже, африкати — це звуки складної артикуляції, першим компонентом якої є зімкнення, а дру­гим — щілина. Африкати називають також зімкнено-щілинними звуками. Однак відповідні звуки не можна розглядати як звичай­ну суму зімкненого і щілинного. Це особливі злиті звуки. Для ар­тикуляції африкат необхідні дві умови: обидва компоненти мають утворюватись одним і тим самим мовним органом; обидва ком­поненти мають бути або дзвінкими, або глухими.

Під час вимови щілинних активний мовний орган, набли­жаючись до пасивного, утворює посередині вузьку щілину. Стру­мінь видихуваного повітря, проходячи крізь щілину, утворює спе­цифічний для цих звуків шум. Шумні щілинні за місцем утворен­ня щілини називаються ще серединними.

Сонорні приголосні за способом творення можуть бути зімк­нені носові, щілинні і дрижачі.

Сонорні зімкнені називаються носовими тому, що під час їх вимови в ротовій порожнині утворюється тісне зімкнення, як у [б\ або [<)], і одночасно опускається м’яке піднебіння, лишаючи вільний прохід через носову порожнину. Так утворюються зімкне­ні носові [л], [я], [я'].

Сонорні щілинні різні за характером і місцем утворення щіли­ни й поділяються на серединні і бокові.

За вимови серединних щілина утворюється між губами (при

[в]) або посередині язика між Його крилами, притисненими до піднебіння по боках (при [/])•

Під час вимови бокових сонорних ([л], [л']) у ротовій порож­нині утворюється зімкнення між кінчиком язика й передніми зу­бами, але одночасно бокові краї язика опущені, звільняючи про­хід для видихуваного струменя повітря.

За вимови дрижачих, або вібрантів ({/?], [р']), кінчик язика періодично або притискується до альвеол, або відходить від них, утворюючи своєрідне дрижання, чи вібрацію.

Приголосні розрізняють за наявністю або відсут­ністю палаталізації (або за твердістю і м’якістю). Пала­талізація звуків, або пом’якшення (лат. palatum — тверде підне­біння), виникає внаслідок додаткового підняття передньої і серед­ньої спинки язика в напрямі до твердого піднебіння. Ця додатко- ва артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об’єм ротового резонатора помітно змен­шується і власний тон приголосного підвищується.

Залежно від відсутності чи наявності роботи передньо-серед­ньої спинки язика приголосні поділяються на тверді й м’які. У біль­шості тверді й м’які приголосні утворюють співвідносні пари, наприклад: [д] — [д% [з] — [з') тощо.

М’які приголосні за ступенем вияву м’якості, в свою чергу, поділяють на три типи: і) власне м’який приголосний [/], при вимові якого середня спинка язика торкається твердого піднебін- ня. У зв’язку з цим і-подібна артикуляція є не додатковою, а ос­новною, органічно властивою цьому приголосному; 2) пом’якше­ні, або палаталізовані (наприклад, [т% [«'), [с% [ц] тошо), при ут­воренні яких і-подібна артикуляція є не основною, а додатковою;

3. напівпом’якшені, або напівпалаталізовані ([в’], [м'], [ж’], [де’З тощо), за вимови яких додаткова і-подібна артикуляція ослаблена.

АРТИКУЛЯЦІЙНО-АКУСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ

ШУМНІ ПРИГОЛОСНІ