§ 13. Чергування /е/-/0/ після шиплячих та /й/

У сучасній українській літературній мові після шиплячих /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ та /й/ може вживатися /е/ та loi. Серед цих слів виокремлюються слова, в яких відбувається чергування /е/ з loi (ці слова вживаються і з /е/, і з /о/): вечеря - звечора, шестеро - шостий, женити - жонатий; слова, які завжди вживаються з loi: жовтий, бджола, його, гайок; слова, які завжди вживаються з /е/: честь, щетина, щедрий, джерело, Марієчка.

Фонема /е/ вживається після шиплячих та /й/ тоді, коли стоїть перед наступним м'яким приголосним: челюсті, ніженька; перед складом з голосною IM:щебінь, женіть, ввечері; перед складом з голосною /и/, якій в російській мові відповідає /и/: пшениця, женити.

Фонема /о/ вживається після шиплячих та /й/ перед твердим приголосним: жовч, шов, жом; перед складом з голосними /о/, /а/, /у/: щока, чоло, йому; перед складом з /и/, якій в російській мові відповідає /ы/: чотири.

Послідовність чергування голосних /о/, /е/ після шиплячих та /й/ іноді порушується:

1. У відмінкових формах іменників III відміни під впливом інших іменників: свіжості, більшості (бо молодості).

2. За аналогією до форм іменників, у яких loi після шиплячої стоїть перед твердою приголосною: на щоці (бо щока), у пшоні (бо пшоно).

3. У дієприкметниках та прикметникових формах: зношений, зосереджений, печений, озброєний, свіжою, гарячою.

4. У книжних і запозичених словах: чек, жетон, шеф, чемпіон, жест, жезл, ковчег.

5. У деяких словах фонема /е/ після шиплячих закріпилася за традицією: чекати, червоний, кочерга, черга, щезати, щедрий, шепотіти, чепурний, черкати (почерк).

ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J

У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук є і звук о: шести —шостий, четвертий — чотири, жених —жонатий.

1. Звук є після ж, ч, ш, щ, буквосполучення дж та j живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, щербина, жевріти, вишенька, четверо, честь та ін.

2. Звук о вживається після шиплячих, буквосполучення дж та і перед твердими тіриголоснимй: (зокрема, перед складом з

о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бдокола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок.

3. Не змінюється е на о після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег та ін.

4. У деяких словах е зберігається після шиплячих за усталеною традицією: шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий, щезати, червоний та ін.

Питання 2

СКЛАД ЛЕКСИКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ З ПОГЛЯДУ ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ

Словниковий склад української мови об'єднує дві групи лексичних одиниць:

1) споконвічно українські (корінні українські) слова;

2) слова, запозичені з інших мов.

Становлення споконвічно української лексики можна представити у такій хронологічній послідовності: індоєвропейський лексичний склад -► праслов'янський лексичний склад -> власне український лексичний склад.

У складі споконвічної української лексики виокремлюють такі тематичні групи слів, успадковані з індоєвропейської мовної єдності: o назви предметів і явищ довкілля: небо, сонце, земля, день, ніч, зима, весна, літо, море, вогонь;

-назви рослин, тварин, риб, птахів і комах: береза, верба, осина, вовк, бобер, видра, вівця, щука, лосось, оса;

-назви спорідненості й родинних зв'язків: тато, батько, мати, син, дочка, брат, сестра, свекор, зять;

-назви житла та його частин, знарядь праці, продуктів харчування: дім, двір, мед, м ясо, сіль, віз, колесо, вісь;

-назви дій і станів: жити, сидіти, їсти, відати, знати, спати;

-назви органів і частин людського тіла: мозок, волос, око, брова, язик, коліно, долоня;

- назви чисел: один, два, три, чотири, п 'ять, шість, сім, вісім, дев 'ять, десять, сто, тисяча.

Для власне українських слів характерні й словотвірні особливості, зокрема суфікси: -ій- (вередій, скупій, багатій, торохтій, плаксій, палій, хвалій); -ин- (година, хвилина, стрілянина, біганина, Київщина); -інь-(бистрінь, далечінь, глибінь, теплінь, просторінь); -ач- (-яч-) (сіяч, викладач, спостерігач); -ощ- (веселощі, грубощі, жалощі, прикрощі, пустощі, радощі); -ець- (промовець); -енк- (Вівчаренко, Бондаренко, Коваленко, Кравченко); -к- (відвідувачка, лікарка).

Серед власне українських слів є й неповнозначні слова: якби, як, чи, хіба, хай, нехай, майже, саме, якраз, либонь, проміж, поміж, поза, з-посеред, щоб, зате, проте, ніби, нібито, немовби.

Українська мова постійно перебувала у тісних контактах з іншими мовами, що зумовило запозичення численних слів, які органічно ввійшли до лексичної системи української мови. Запозичення іншомовних слів може відбуватися безпосередньо або через посередництво іншої мови. Наприклад, слова влада, ганьба чеського походження засвоєне українською мовою через польську.

Усі іншомовні слова поділяються на дві групи:

а) запозичення із слов'янських мов;

б) запозичення з неслов'янських мов.

Запозичення зі слов 'янських мов. До найдавніших запозичень належать старослов'янізми - слова, що їх засвоїла українська мова із старослов'янської, що є найдавнішою літературно - писемною мовою слов'ян.

Для старослов'янізмів характерні такі найголовніші особливості:

а) фонетичні:

-звукосполучення [ра], [ла], [ре], [ле] відповідно до східнослов'янських [оро], [оло], [єре], [еле]: врата - ворота, глас -голос, древо - дерево, храм -хороми, шлем - шолом;

-звукосполучення [йе], [йу] на початку слова: єдиний, юнак;

-звукосполучення [жд]: вождь, страждати;

б) словотвірні:

-префікси воз-, со-, пред-, пре-: возвеличити, предтеча, прекрасно;

- суфікси іменників: -тель,-ств (о),-тай,-знь,-ин(я): повелитель, багатство, ратай, приязнь, гординя.

В українській мові чимало запозичень з російської. Це слова суспільно-політичної лексики (партієць, більшовик, комсомол, народовець); виробничої (завод, рудник, електропоїзд); офіційно-ділової (законопроект, указ); побутової (сарафан, самовар, гармоніст).

Лексика української мови поповнюється також за рахунок калькування, тобто шляхом точного перекладу багатьох російських слів: соцзмагання, законодавство, суднобудівник, приватновласницький. Є в лексиці української мови і білоруські слова: жлукто (видовбана з дерева посудина для зоління білизни, полотна), дьоготь, бадьоро, бадьорий.

В українському словниковому складі багато запозичень з польської мови. Це слова побутової лексики(повидло, жупан, келих); суспільно-політичного життя (герб, урядник); офіційно-ділового мовлення (скарга, вирок); військової справи (полковник, збруя, рота), а також слова зичити, квапитися, сподіватися, оминути, мешкати, пильнувати, обіцяти тощо.

Запозичення із західноєвропейських мов. У словниковому складі української мови значна кількість німецьких лексичних запозичень. Вони вживаються на позначення предметів, процесів і понять, пов'язаних з військовою справою (офіцер, солдат, єфрейтор, штаб, штурм, гауптвахта), культурою і мистецтвом (балетмейстер, камертон, мольберт, лейтмотив, танець), торгівлею і фінансовими справами (бухгалтер, маклер, касир, штраф), друкарством (кегль, шрифт, абзац), виробництвом (кран, шахта, крейда, фуганок, цех), предметами побуту (кітель, галстук, фартух, футляр, ширма).

Питання 3

Дієслівна категорія способу- частководієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу чи стану до дійсності з погляду мовця.

В українській мові розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний, наказовий.

Дійсний спосіб дієслова позначає реальну дію, що вже відбувалася, відбувається чи відбуватиметься в одному з трьох часових планів:

-теперішньому: Молода мати з маленьким дитям стоїть у зажурі над гранітною плитою (І. Цю па);

-минулому: Наливались, половіли жита (І. Цюпа);

-майбутньому: Він зрозуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози (М. Стельмах).

Дійсний спосіб виражається за допомоги форм особи і часу, для минулого часу - також і форм роду.

Умовний спосіб дієслова позначає дію, можливу за певних умов: Уже б співали треті півні, якби вони тут десь були (П. Дорошенко). Форми умовного способу з погляду вираження - це аналітична структура, що твориться поєднанням дієслова у формі минулого часу з часткою би (б): писав би, писала б, писало б, писали б. Дієслова умовного способу мають тільки форми числа, а в однині - роду.

Наказовий спосіб дієслова виражає наказ, прохання, пораду, заклик, застереження, тобто спонукання до дії: Ой, дівчино, відчини, Своє-моє серденько звесели (Укр. народна пісня). Заспіваймо пісню веселеньку

Дієслова наказового способу мають категорію виду, особи (2-ї однини, 1-ї і 2-ї множини, 3-ї однини і множини).

Форми наказового способу утворюються від основи теперішнього часу за допомоги закінчень. Закінчення другої особи однини виражає закінчення -и (біж-и, вар-и, напиш-и, вибер-и), а також нульове закінчення (бігай-0, ляж-0, встань-0, дістань-0). Значення другої особи множини - закінчення -іть (-іте),-те (біж-іть, напиш-іть, читай-те, звеселяй-те, прочит ай-те, насип-те).

КАТЕГОРІЯ ЧАСУ

Категорія часу - власне дієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу або стану до моменту мовлення.

Протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення репрезентується у формах теперішнього, минулого та майбутнього часу.

Теперішній час позначає дію, що відбувається одночасно з моментом повідомлення про неї. Серце в тривозі: як при дорозі мальви високі цвітуть. Вітер - схиляє, люди-ламають, зливи із градом січуть (Г. Чубач).

Дієслова теперішнього часу змінюються за числами й особами. Форми теперішнього часу утворюються за допомоги особових закінчень, що приєднуються до основи теперішнього часу.

Дієслова за характером особових закінчень у теперішньому часі поділяються на дві дієвідміни - першу і другу.

До першої дієвідміни належать дієслова, які у третій особі множини мають закінчення -уть (-ють), а в закінченнях першої особи множини, другої особи однини і множини - голосну фонему /е/: несуть, несемо, несеш, несете: знають, знаємо, знаєш, знаєте.

До другої дієвідміни належать дієслова, які у третій особі множини мають закінчення -ать (-ять), а в закінченнях першої особи множини, другої особи однини і множини - голосні /и/ чи /і/: кричать, кричимо, кричиш, кричите; стоять, стоїмо, стоїш, стоїте.

Дієслово бути утворює єдину для всіх осіб форму - є. У сучасній українській літературній мові поряд з формою є вживаються і давні форми: єси - друга особа однини, єсть - третя особа однини, суть -третя особа множини: Що ти за сила єси? - питали (П. Тичина).

Минулий час позначає дію, що відбувалася чи відбулася до моменту мовлення: Вечірній обрій опустив завісу (Л. Костенко). Дві скелі створили печеру (О. Досвітній).

Дієслова минулого часу змінюються за числами і родами (в однині): здійснив - чол.р., здійснила - жін.р., здійснило - серед.р., здійснили -множина.

Минулий час виступає у формі недоконаного і доконаного виду: гартував (недоконаний вид), сховала(доконаний вид).

Форми минулого часу утворюються від основи інфінітива за допомоги суфіксів:

-в - для форм чоловічого роду від основ на голосну фонему: читати - читав, носи-ти - носив, білі-ти -білів; а від основ на приголосний - нульовий суфікс: біг-ти - біг-0, вез-ти - віз-0;

-л - для форм жіночого та середнього роду, а також форм множини: чита-л-а, чита-л-о, чита-л-и; біг-л-а, біг-л-о, біг-л-и.

Крім форми минулого часу, функціонує форма, яка вказує, що одна з двох минулих дій передує другій. Вона називається формою давноминулого часу. Ця часова форма утворюється поєднанням допоміжного дієслова бути у формі минулого часу і повнозначного дієслова у цій же формі: забув був, забула була, забуло було, забули були.

Давноминулий час вживається переважно в розмовному і художньому стилях.

Майбутній час позначає дію, що відбуватиметься після того, як про неї повідомлять: Прилетять журавлі із далеких країн, про весну в вишині закурличуть (В. Сосюра).

Майбутній час вживається у двох видових формах - доконаного й недоконаного виду.

Майбутній час доконаного виду це проста форма майбутнього часу, що має спільні засоби вираження з формами теперішнього часу: ті самі особові закінчення: біж-у - прибіж-у, біж-иш - прибіж-иш, біж-имо -прибіж-имо.

Дієслова майбутнього часу недоконаного виду мають дві форми -складну і складену.

Складна форма твориться додаванням до інфінітива дієслова й особових закінчень: -му, -меш,-ме,-мемо, -мете,-муть: писати-му, писати-меш, писати-ме, писати-мемо, писати-мете, писати-муть.

Складена форма утворюється поєднанням інфінітива особових форм допоміжного дієслова бути (майбутнього часу простої форми): буду писати, будеш писати, будемо писати, будете писати, будуть писати. Складена форма майбутнього часу - це аналітична форма, а проста і складна - це синтетична форма.

Аналітична і синтетична форми майбутнього часу недоконаного виду рівнозначні у вираженні часового значення.

Під час творення особових форм дієслів теперішнього і майбутнього простого часу доконаного виду в дієсловах першої дієвідміни перед усіма особовими закінченнями відбувається чергування приголосних: /г/, /з/ - /ж/: могти-можу, можете, зможу;

в 'язати - в яжу, в 'яже, зв 'яже; /х/, /с/ - /ш/: дихати - дишу, дише;

писати - пишу, пише, напише; /к/-/ч/: кликати - кличу, кличе, покличе.

У дієсловах другої дієвідміни чергування приголосних відбувається лише у першій особі однини:

/д/ - /дж/ - водити - воджу, ходити - ходжу, сидіти - сиджу; 111 - ІчІ - світити - свічу;

/з/ - /ж/ -лазити - лажу, возити ~ вожу; /с/ - /ш/ - просити - прошу, косити - кошу; /ст/ - /шч/ - (орфографічно - щ) мастити - мащу; губні /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/ - губний +/л 7 ловити - ловлю, вабити -ваблю, купити - куплю.

Білет №8 . 1

Склад як одиниця фонетичної системи

Склад — у мовознавстві відрізок звукового плину мови з вершком порівняно більшої повноти голосу (голосності), складений з одного чи більше звуків, обмежений обабіч відрізками меншої голосності (чи «нульової» голосності на початку й у кінці слова); вершком складу в українській мові буває лише голосний; межею складу вважають у фонетиці (якщо між вершками два і більше приголосних) пункт найменшої голосності на стику артикуляційного зіступу першого й приступу наступного з-поміж них (якщо приголосний один, він належить до наступного складу).

Поширене трактування складу як частини слова, яку вимовляють поштовхом видихуваного повітря є правильним щодо багатьох мов, зокрема української, російської, білоруської, польської, проте не до всіх. У загальному мовознавстві розуміння складу не вкладається в межі цього визначення. Тому й виникає потреба знайти інше формулювання, яке б відзначалось універсальністю. Спостереження свідчать, що звуковий потік мови акустично неоднорідний: поряд з повнозвучними стоять одиниці послабленого звучання. Відтак, склад — це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищення хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці. Це — голосні і в окремих мовах сонорні, як-от у чеській мові [krk] (шия), [prst] (палець), у сербській — [брв] (дошка), [брз] (швидкий), [скрб] (піклування). Вершину звучання в них становлять сонорні.

Складоподіл модифікується однак ще й позафонетичними, словотвірними чинниками. За ступенем голосності звуки поділяються на голосні (а, о, е, и, у, і), сонорні (м, в, н, л, р, й),африкати (дж, дз, ч, ц), спіранти (ж, з, г, ф, ш, с, х) й експлозивні (б, д, ґ, п, т, к). Властивість голосних і деяких приголосних бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки, які становлять наростання або послаблення ланцюга звучання, називають нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад. Проте й деякі голосні можуть перетворюватись у нескладові. Викликається це втратою напруги видиху при вимові голосного в певних фонетичних умовах.

Наявність у складі складотворчого голосного чи приголосного у таких мовах, як українська, російська, білоруська, чеська, німецька, англійська, французька, обов'язкова. Він виступає один або в сполуці з нескладотворчими, кількість яких і їх місце у відношенні до складотворчого бувають різними. Так, у слові української мови «авіація» виділяється п'ять складів [а] — [в'і] — [а] — [ц'і] — [йа], серед яких перший і третій передаються одним голосним, всі інші — голосним і приголосним. У словах [пра-во], [се-стра] в складі наявна сполука двох і трьох приголосних.

Склад – це частина слова, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря.

Склад можуть утворювати один або кілька звуків, але серед них обов’язково має бути голосний, який називають складотворним. Саме голосний звук в українській мові є центром (вершиною) складу, до якого можуть долучатися один або кілька приголосних.

Кількість складів у слові дорівнює кількості голосних звуків у ньому.

Слова бувають односкладові (день. рік, вік), двоскладові (вес-на, лі-то, о-сінь), трискладові (за-ме-тіль, ві-хо-ла, сні-го-пад), багатоскладові (хлі-бо-роб-ство, зер-но-схо-ви-ще, сіль-сько-го-спо-дар-ський).

Типи складів визначають відповідно до наголосу й кінцевого звука.

Крім того, склади ще розрізняють за початковим звуком. Ті, що починаються із приголосного, називають прикритими (во-гонь, го-ріх), а ті, що починаються з голосного, – неприкритими (о-гірок, і-ніії). Українській мові притаманні переважно прикриті склади.

Принципи складоподілу

Слова на склади ми ділимо, здебільшого скандуючи їх, проте складоподіл не є довільним. Слід пам’ятати, що в українській мові звучність зростає до вершини складу (її становить голосний звук) та виявляється тенденція до відкритих складів. А це означає, що межа складоподілу найчастіше проходить після голосного перед приголосним.

Основні правила складоподілу

1. Якщо поряд стоять однакові шумні звуки (обидва дзвінкі чи глухі), то вони належать до наступного складу: ща-стя, ка-штан, го-спо-дар.

2. Якщо із двох приголосних один дзвінкий, а інший глухий, то вони належать до різних складів: буз-ко-вий, до-ріж-ка, греб-ти.

3. Якщо поряд стоять два сонорні звуки, то вони роз’єднуються між попереднім і наступним складами: зем-ляк, дев’-ять, вір-ність, віль-но.

4. Якщо між голосними два приголосні – шумний (дзвінкий чи глухий) і сонорний, то вони належать до одного складу: му-дрець, лі-сни-цтво, бли-зня-та.

5. Якщо між голосними є кілька приголосних, то сонорні належать до попереднього складу, інші – до наступного: мор-ква, май-стер, мар-шрут.

6. Подовжені приголосні об’єднуються в склад із наступним голосним: гі-лля, ві-ття, ті-нню, за-ти-шшя.

Складоподіл: фонетичний та орфографічний

Основні правила фонетичного складоподілу

Основні правила орфографічного складоподілу

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то. 2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, наприклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя. 3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі. 4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різнлх складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти. 5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки [й], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них,— до наступного: гай-ка, майструвати, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку. 6. Коли другим приголосним є звук [й], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом а попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, нудний, по-свист, Ку-зьма. 7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло. 8. Подовжені приголосні при складоподілі не розділяються , оскільки збіг двох приголосних вважається одним звуком о-бби-ти, жи-ття, пі-дда-шшя, зі-лля.

Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами: гай-ка, зо-шит, книж-ка, ко-ло-дязь, паль-ці, са-дів-ник, Хар-ків. 1. Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук: ґу-дзик, хо-джу.  2. Апостроф і м’який знак при переносі не відокремлюються від попередньої літери: бур’-ян, кіль-це, Лук’-ян, низь-ко. 3. Одна літера не залишається в попередньому рядку й не переноситься в наступний: ака-де-мія, Ма-рія, олі-вець.  4. При переносі складних слів не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: багато-ступінчастий, восьми-гранний, далеко-східний. 5. Не можна розривати ініціальні абревіатури, а також комбіновані абревіатури, які складаються з ініціальних скорочень цифр: АЕС, ЛАЗ-105, МАГАТЕ, МАУ, НТШ, УАПЦ. 6. У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами: Дні-про й Дніп-ро, Оле-ксандра й Олек-сандра, се-стра й сест-ра.

Значення наголосу для словникового складу і граматичного ладу.

Наголос – це посилення голосу на одному зі складів слова. Такий склад називають наголошеним. Решта складів у слові є ненаголошеними. Різновиди наголосу:

1. Словесний (виділення одного зі складів слова): пізнання, одинадцять, документ, донька, дочка, псевдонім, всередині, літопис.

2. Логічний (виділення важливого за змістом слова або словосполучення в реченні): Улітку (а не взимку) ми відпочивали в горах. Улітку ми відпочивали (а не працювали) в горах. Улітку ми відпочивали в горах (а не на морі). Улітку ми (а не хтось інший) відпочивали в горах. Як бачимо, змінюючи логічний наголос, ми надаємо висловленню різних смислових відтінків.

Зверніть увагу! Зі зміною місця логічного наголосу може змінюватися зміст повідомлення: Ти краще вивчи вірш. Ти краще вивчи вірш.

3. Фразовий (виділення кінцевого слова фрази, що підкреслює завершеність висловлення):

Редагування тексту слід закінчити сьогодні.

В українській мові наголос динамічний (наголошений склад звучить сильніше і триваліше), вільний (різномісний, тобто постійно не закріплений за певним складом, як, скажімо, у польській, угорській, французькій, чеській мовах) ірухомий (при словозміні може переходити з одного складу на інший: книжка – книжки, трава – трави).

Часто наголос виконує смислорозрізнювальну функцію.

Наголос розрізняє в словах:

Лексичне значення Граматичні форми

Атлас (збірник географічних карт) і атлас (блискуча тканина) озера (Р в. одн.) і озёра (Н. в. мн.), пісні (Р в. одн.)ішсні(Н. в. мн.)

Орган (частина організму) й орган (музичний інструмент) скликати (док. вид дієсл.) і скликати (недок. вид дієсл.)

Плачу (від плакати) і плачу (від платити) батьків (кого?, імен.) і батьків {чий?, прикм.) – різні частини мови

Вигода (користь) і вигода (зручність) дзвони (імен.) і дзвони (дієсл.)

Зверніть увагу! Саме за допомогою наголосу розрізняють особові імена по батькові та прізвища, що мають спільний корінь: Григорович – Григорович, Максимович – Максимович, Прдкопович – Прокопович, Юхимович – Юхимович. Як видно, у прізвищах наголошеним є суфікс – двич.

Зміна наголосу в заперечних займенниках, що в непрямих відмінках уживаються з прийменниками, впливає на значення слова: ні з ким (немає з ким) – ні з ким (із жодною людиною); ні за що (немає за що) – ні за що (ні за яку ціну), але правопис цих слів залишається сталим.

Більшість слів нашої мови мають один наголос – основний [мати]. У складних і складноскоро-чених словах, окрім головного, виділяють ще побічний наголос (один або кілька, що позначають значком [']): працелюбний, сільгдсппродукти, двадцятип’ятитисячний. В односкладових словах наголос не ставлять.

Примітка. Службові частини мови (прийменник, сполучник, частка), як правило, не наголошуються. Приєднуючись до попередніх або наступних наголошених слів, вони утворюють так зване фонетичне слово: на роботу, хай читає, він і вона.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!

Деякі слова мають подвійний наголос: байдуже, завжди, корисний, мабуть, первісний, помилка, простий, також ТОЩО.

Порушення акцентуаційних норм української мови виникає через уплив інших мов, зокрема російської, та місцевих говірок. Порівняйте:

Українська мова Російська мова Українська мова Російська мова

Вільха ольха новий новий

Олень олень близький блйзкий

Дрова дрова кухонний кухонний

Фартух фартук приятель приятель

Перепис перепись блідий бледний

Колесо колесо оптовий оптовий

Спина спина товпитися толпйться

Середина средйна беремо берем

Одинадцять одйннадцать ненавидіти ненавйдеть

У всіх складних чи сумнівних випадках щодо наголошення слів треба звертатися до словників, зокрема до спеціалізованого словника наголосів, орфоепічного, орфографічного, тлумачного, де зазвичай слова подаються з наголосами.

Питання 8 .2

Лексика укр мови з погляду вживання

За походженням у лексиці розрізняють слова, успадковані з попередніх періодів розвитку мови, власне українські (90%) та запозичені з інших мов (10%).

До лексики найдавнішого, індоєвропейського, періоду належать слова, які означають назви спорідненості та свояцтва: мати, син, сестра, брат, жінка, дочка; предметів побуту, рослин, тварин, явищ, частин тіла, процесів та дій: дім, сонце, око, ніс, серце, олень, свиня, дерево, дуб, дім, сонце, небо, стояти. До лексики пізнішого, спільнослов'янського, періоду належать ті самі групи слів, що й серед лексики індоєвропейського походження, та слова, що означають абстрактні поняття: диво, відвага, користь, дума, горе, гнів, віл, ведмідь, пес, соловей, трава, сад, долина , кінь, пшениця, трава, каша, кисіль.

До спільносхіднослов'янської лексики відносяться слова, пов'язані з дальшим розвитком суспільного й економічного життя східних слов'ян, розвитком культури, науки, мистецтва: гречка, сало, ложка, зілля, батько, племінник, білка, собака, снігур, щавель, озимина, сінокіс, мішок, сорок, дев'яносто.

На базі успадкованої сформувалася власне українська лексика - слова, які виникли в українській мові в період її формування і розвитку: бублик, галявина, година, щодня, повітря, віхола, мрія, вареники, галушки, паляниця, сніданок, коханий, чарівний, линути, вщерть, навпростець, гарний, глузд, вовтузитися, вщухати, загалом, нісенітниця, плекати, жовтень.

Величезний вплив на розвиток нашої мови після хрещення Русі справила старослов'янська мова. Вона сформувалася в ІХ столітті на основі македонського діалекту староболгарської мови. Використання старослов'янської мови східними слов'янами пов'язане із прийняттям християнства в Київській Русі. Старослов'янізми мають свої характерні ознаки.

Таблиця №3 „Ознаки старослов'янізмів”

Сполучення -ра-, -ре-, -ла-, -ле-, що відповідають східнослов'янським –оро-, -оро-, -ере-, -оло-	храм, прах, древо, глас, злато, шлем
Сполучення ра- на початку слова на місці східнослов'янського ро-	раб, рало
Початковий є- замість східнослов'янсь-кого о-	єдиний, єлей
Іменникові суфікси –знь, - тель, -ство, -иня	приязнь, учитель, багатство, гординя
Префікси воз-, пред-, со-	возвеличити, воздвигнути, предтеча, соратник
Компонент благо-	благовісний, благодатний, благословенний

Ступінь застарілості слова великою мірою залежить від того, як давно витіснене воно з активного словника. Чим давніше слово вийшло з ужитку, тим, як правило, вищий ступінь його архаїзації. Так, слова шуя, сагайдак, гайдук, кріс, праща і под. мають більший ступінь застарілості, ніж гусар, улан, гренадер, меч, волость, старшина і под., які перейшли в пасивний словник пізніше. Однак слова губком, повітком, вигадані мокроступи (калоші), сторчак (перпендикуляр) та ін., які вживались недовго або не виконували важливої комунікативної функції, уже вийшли з ужитку, хоч з’явилися в мові в 20-х роках.

Архаїзми (гр. аrchaios – стародавній) – слова, що вийшли з активного вжитку внаслідок заміни їх іншими, рівнозначними словами. Наприклад: січа (битва), бранець (полонений), дзигарі, баяти (говорити), всує (даремно), сіреч (тобто).

Загальнонародна лексика.

Частиною загальнонародної лексики є розмовно-побутова лексика, куди входять слова, що обслуговують побут-назви їжі, одягу, будівель, та їхніх частин, хатнього начиння: одвірок, горщик, підлога, ганчірка, штора. Це категорія лексики дуже змінна, бо, міняється побут – міняються пов’язані з ним реалії.

На межі літературного вжитку перебуває просторічна лексика. До цієї категорії належать слова, перекручені с погляду лексичних норм секлитар, транвай, ахтобус, слова з різко зниженим експресивним забарвленням: свиняка, коровище, видра одним з компонентів є вульгаризми, що включають лайки, прокльони, прізвиська. Просторічна лексика поряд з розмовною використовується для сатиричних та гумористичних ефектів.

Мова є чутливою до суспільно-політичного життя її носіїв. Зміни відбуваються і в лексичному складі української мови. Учені стверджують що словниковий склад протягом десятиріччя змінюється приблизно на 25%.

З набуттям Україною незалежності виросла суспільно-політична активність громадян. Значно частіше у вжитку нашого народу суспільно-політична лексика: парламент, спікер, Верховна Рада, губернатор, мер.

Діалектна лексика

Діалектна лексика – це слова, що вживаються в певних місцевостях і мають відповідники у літературній мові. Відповідно до територій поширення вчені виділяють західні говірки, північні, а також південно-східні. Найпоширенішими і найбільш вивченими є діалектизми Західної України. Далі – поліські говори. А от південні і східні майже не вивчені, адже довгий час дослідники вважали, що як такого південно-східного діалекту не існує. Однак вже з’явились поодинокі праці, які заперечили цю думку. Для вивчення діалектизмів використовують спеціальні діалектні словники, які укладаються вченими, що мешкають у тих місцевостях. Західні говірки: вуйко (дядько), ґазда (господар), ватра (вогонь), файний (гарний), леґінь (юнак), ногавиці (штани), біти (чоботи). Північні говірки: випуст (вигон), лісавиця (драбина), ореля (гойдалка), сохар (дерев’яні вила), веселики (журавлі), ясниця (райдуга). Південно-східні говірки: банити (мити), пакіл (кілок), квасець (щавель), вагани (ночви), пшінка (кукурудза). В основу української літературної мови ліг полтавський діалект, завдяки творчості Івана Котляревського, саме тому більшість його слів стали літературними.

Спеціальна лексика.

Науково-термінологічна лексика межує з виробничо професійною, охоплюючи слова і словосполучення, які є термінами.

Терміном називається спеціальне слово, що вживається з якоїсь галузі знання.

Термін – однозначне слово, у галузі науки техніки.

У словниковому складі української мови є значна частина професійної лексики, яка пов’язана з назвами різних знарядь, матеріалів, процесів виробництва. У кожній галузі виробництва, професійній діяльності створюється своя лексика. Наприклад, слова іменник, підмет, словосполучення вживаються в мовознавстві; урок, педрада, дидактика в педагогіці; метан, азот, пропан - у хімії; плуг, леміш, чепіга, зяб - в сільському господарстві. Ця лексика міститься в тлумачних термінологічних словниках.

Останнім часом стався термінологічний вибух в Україні, викликаний державним статусом української мови, економічними та суспільно-політичними потребами.

Виробничо-професійна лексика охоплює слова, що вживається на позначення знарядь і матеріалів праці, процесів виробництва: високовольтна дуга, домна.

Питання 8.3

Загальнодієслівна категорія стану.

Перехідність/неперехідність - загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії до об'єкта.

Дієслова поділяються на перехідні і неперехідні.

Перехідні дієслова називають дію, яка поширюється на об'єкт - конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту: спекти коровай, навчати дітей, слухати маму, пасти корову.

До перехідних належать дієслова зі значенням:

-конкретної фізичної дії: ліпити, будувати, шити, в'язати, фарбувати, копати, асфальтувати;

-інтелектуальної діяльності та мовлення: писати, читати, слухати, додавати, говорити, казати, мовити;

- руху, переміщення: нести, сунути, везти, котити, штовхати. Об'єкт після перехідних дієслів виражається формою:

-знахідного відмінка без прийменника: слухати пісню, виконати завдання, посадити дерево, написати твір;

-родового відмінка без прийменника:

а) якщо дія поширюється не на весь предмет, а лише на його частину: відсипати цукру, налити води, насипати борошна;

б) якщо перед дієсловом наявна заперечна частка не: не прочитати роману, не виконати вправи.

Неперехідні дієслова називають дію, що не переходить на предмет: зеленіє ліс, птах летить, батько сумує.

До неперехідних належать дієслова, що означають:

-стан людини та довкілля: сумувати, веселитися, бідувати, світає, вечоріє, дощить, гримить;

-динамічні процеси в рослинному світі: рости, квітнути, цвісти, в'янути;

-професійну чи громадську діяльність людей: головувати, директорувати, макерувати;

-звуки тварин, комах, птахів і неживої природи: гавкати, воркотіти, шипіти, тьохкати, дзюрчати;

Майже всі дієслова з постфіксом -ся, є неперехідними: митися, одягатися, зустрічатися, веселитися, листуватися тощо.

Чіткої межі між перехідними і неперехідними дієсловами немає. Деякі перехідні можуть вживатися в значенні неперехідних: читати книгу, писати речення (перехідні) - читати вголос, писати повільно(неперехідні).

КАТЕГОРІЯ СТАНУ

Категорія стану - це загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії або стану до суб'єкта (виконавця дії) і об'єкта (предмета, на який спрямовується дія або стан).

У сучасній українській літературній мові розрізняють три стани: активний, пасивний і зворотньо-середній.

1. Дієслова активного стану виражають дію, що активно спрямована від суб'єкта (діяча) на об'єкт (предмет), виражений іменником у формі знахідного відмінка без прийменника: Бризки променя нетлінного золотять пожовклий лист (В. Ярошенко).

Лише перехідні дієслова, що вживаються без постфікса -ся, мають значення активного стану.

Дієслова пасивного стану виражають відношення, за яких іменник, що називає суб'єкт дії, виступає додатком у формі орудного відмінка, а іменник, який означає об'єкт дії, виконує роль підмета: Де трактором нива ореться, там добре живеться (Нар. творч.). Іменник трактор -суб'єкт дії, бо він оре ниву, але виступає додатком, а іменник нива є об'єктом дії, бо її оре трактор, виконує функцію підмета.

Дієслова пасивного стану творяться від дієслів активного стану за допомоги постфікса -ся: Студент пише курсову роботу - Курсова робота пишеться студентом.

Дієслова зворотньо-середнього стану виражають такі відношення, за яких дія виконується суб'єктом і на нього ж спрямовується - суб'єкт є водночас і об'єктом дії: В бризках променя купаються вже прив 'ялії квітки; листя жовкне і згортається, і знесилено схиляються пелюстки (В. Ярошенко).

Дієслова зворотньо-середнього стану означають дію:

-що спрямована на діючу особу: одягатися, вмиватися, взуватися, голитися, фарбуватися;

-виконувану кількома особами: листуватися, зустрічатися, сперечатися, змагатися, цілуватися;

- що виконується особою в своїх інтересах: готуватися до екзаменів, лаштуватися в дорогу;

Категорія стану властива не всім дієсловам. Є дієслова нульового стану, що називають дію, яка стосується лише суб'єкта (діяча). До них належать:

- неперехідні дієслова, що не виражають будь-яких відношень дії до суб'єкта: летіти, бігти, плакати, спати, пливти, стояти;

-неперехідні дієслова, що без постфікса -ся не вживаються: боятися, сміятися, намагатися, пишатися;

- безособові дієслова з постфіксом -ся: не спиться, не сидиться, розвидняється;

Білет №9.1

Специфічні риси укр.мови у галузі фонетики, лексики…

Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI-IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX-XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI-XII ст.

За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:

1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;

2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI-X ст.);

3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.

На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діалектах цього ареалу.

Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фінно-угорського) субстратів. На півдні, на слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвиткові в усіх пізньопраслов'янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час і в ранній та середній праслов'янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов'янську епоху (І-V ст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов'янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов'янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов'язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип'яті й Десни на місцеві балтський та фінно-угорський субстрати, східнослов'янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонуванняна первісній слов'янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип'яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов'янської народнорозмовної мови навіть у пізніших умовах спільної східнослов'янської держави — Київської імперії.

Протягом І-V ст. н. е. (пізньопраслов'янський період) у слов'янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно-історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов'янських мов:

1. Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів ort, olt, ert, elt (де t — будь-який приголосний) уrot, ret, let з подовженням або без подовження голосного: *orbota > робота.

2. Розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов'янському ареалі — в je): праслов'ян. *ědinъ,

*ělenь, *ěsenь, *ězero > укр. одúн, óлень, óсінь, óзеро, рос. одúн, олéнь, óсень, óзеро, білор. адзúн, алéнь, вóсень, вóзера, але польськ. jeden, jeleń, jeseń, jezioro, чеськ. jeden, jelen, jeseň, jezero, верхньолуж. jedyn, jelenk, jězor.

3. Перехід (приблизно протягом II-III ст. н. e.) задньоязикових приголосних ґ, к, x, перед Ђ, утвореним з дифтонга а ^oi в середині слова перед приголосним та з дифтонгів а ^oі, еі, в закінченнях слів, у дз' (> з'), ц', с' (у західнослов'янському ареалі - в dz', c', š): укр. нога - на нозі, рука — в руцí, мýха — мýсі.

4. Завершення процесу перехідного пом'якшення і злиття праслов'янських сполук dj, tj, kt' у м'які шиплячі африкати дж' (іноді ж'), ч': *medja > межа,

*svĕtja > свЂча > свіча, *поktь > ночь > ніч.

5. Зміщення артикуляції праслов'янського звука ы в напрямку її зближення з артикуляцією і.

6. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов'ян. *vedla > укр., рос. велá, білор. вялá; праслов'ян. *sadlo > укр. сáло, білор. сáла; праслов'ян. *pletla > укр., рос. плелá, білор.плялá.

7. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов'ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов'ян. *zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.

8. Початок змін носових голосних o, ę у звичайні ротові голосні у, 'a: pętb > р'а ⁿtь > р'аtь > п'ять, dobъ > du ^mbъ > dub > дуб.

Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов'ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:

1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, мéду, дóму, вéрху, пóлу;

2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу сóлодові, мéдові, дóмові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;

3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дЂвцЂ»слузЂ, на березЂ, на рЂцЂ, в книзЂ;

4) кличний відмінок іменників: жено, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;

5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: велúкої, дóброї, святої, пáгубної;

6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;

7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: мóже, убивáє, ідé, живé, поучáє;

8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємó, постáвимо, не питáємо, помагáємо та ін.;

Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов'янської мови, тобто від V-VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний γ (кінець VI — перша половина VII ст.), і замістьgoлoвá, нogá, gopoдъти стали вимовляти γоловá, ноγá, γородúти;

2) у деяких говорах з'явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: вóсінь, вóзеро, вýхо, вузькúй; гóсінь, гóзеро, говéс, горáти (можливо, ще в племінних діалектах волинян і деревлян);

3) давні звуки ы, і злилися у специфічно український и (від IX-X до XII ст.);

4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е-и: ве ^иснá, се ^илó, з ^илéний, ве ^илúкий, ожи ^евé;

5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов в о:женáтый - жонáтий, человЂк — чоловíк, єгó — йогó, пшенó — пшонó (IX-X ст.):

6) так званий «ять» (тобто специфічний дифтонг ie, який на письмі позначався літерою Ђ) на більшій частині української етнічної території перетворився на і, унаслідок чого замість віéче, гріéх, діéти, ліéс, лесóк, дедóк стали вимовляти вíче, грíх, дíти, лíс, лісóк, дідóк (X — перша половина XI ст.) та ін.

Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з'являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов'янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.

Дослідники, які дотримуються традиційних поглядів на існування давньоруської народності й давньоруської мови і переконані, що принаймні до розпаду Київської Русі української мови (як і інших східнослов'янських) не було, наполягають на тому, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності почався період східнослов'янської єдності й спільної східнослов'янської мови, яка за часів Київської Русі перетворилася також у спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, і лише з XII-XIII чи навіть і з XIII- XIV ст. на її основі нібито формуються самостійні українська, російська та білоруська мови. Виведення української мови безпосередньо від праслов'янської, незважаючи на те, що ця ідея в українському мовознавстві має вже понад столітню традицію, таким дослідникам здається необґрунтованою й непереконливою. Залучення свідчень суміжних суспільних наук (історії, археології, антропології) для них — це «загальні міркування, які нічого не доводять» (В. Німчук).

Питання 9.2

Стилістична диференціація укр мови.

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах Кожний стиль має: сферу поширення і вживання (коло мовців); функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо); характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і впливу. Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, , офіційно-діловий та конфесійний. Для визначення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними. Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог. Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, презентують усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях. ^ Розмовно – побутовий стиль Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві. Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків. Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване,. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом. Основні ознаки: безпосередня участь у спілкування;усна форма спілкування;

неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

Основні мовні засоби:

1. емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

2. суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

3. прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

4. часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

Художній стиль Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки. Основні ознаки:

• найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

• поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

• естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

• зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

• відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

• визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

• а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

• б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

• в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

• г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Просторіччя — одна з форм національної мови, поряд з діалектами, жаргонним мовленням та літературною мовою. Разом з народними говорами та жаргонами просторіччя складає усну некодифіковану сферу загальнонаціональної мовної комунікації — народно-розмовну мову.

Просторіччя має понаддіалектний характер, на відміну від говорів та жаргонів — це мовлення, загальнозрозуміле для носіїв національної мови. Будучи універсальною для національних мов категорією, просторіччя в кожній з них має специфічні особливості та властиві лише йому взаємовідносини з літературною мовою. У просторіччі представлені одиниці всіх мовних рівнів. Особливо чітко своєрідність просторіччя виявляється у використанні елементів літературної мови, в граматичному та фонетичному оформленні слів загального словникового фонду. Для просторіччя властивими є експресивно «занижені» оцінювальні слова з палітрою відтінків від фамільярності до грубості, до яких у літературній мові є нейтральні синоніми: «дрихнути» — «спати», «гепнути» — «ударити».

Роль стилістично забарвленої лексики

Основу лексичного складу мови становить загально­вживана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і є стилістичним тлом (фоном) для інших шарів лексики, яким притаманне певне стилістич­не забарвлення. Для загальновживаної лексики не властиве оцінне чи емоційно-експресивне забарвлення.

До загальновживаної стилістично нейтральної лексики належать слова, що називають основні поняття, речі та явища навколишньої дійсності: нога, рука, голова, небо, зем­ля, хліб, сіль, писати, читати, ходити, один, п'ять, десять, зелений, червоний, довго, мало тощо.

Інші групи слів можна назвати лексикою вузького стилістичного призначення. Вони характерні для одного стилю або для кількох. До стилістично забарвленої (мар­кованої) лексики можна віднести науково-термінологічну, офіційно-ділову, професійно-виробничу, емоційно-експре­сивну.

На уково-термінологічна лексика обслуго­вує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності. В ній переважають терміни. Термінами нази­ваються слова, що вживаються в певній галузі знань для точного позначення певного поняття. Термін позбавлений емоційно-експресивного забарвлення. Кожній галузі влас­тиві свої терміни: синус, косинус, діаметр, трикутник, пряма, кут, радіус, теорема, аксіома; молекула, клітина, атом, ядро; відмінок, прикметник, орфографія; реакція; апендицит, грип, аспірин тощо.

Питання 9.3

Дієслово - це самостійна, повнозначна частина мови, що означає дію або стан як процес і виражає його у граматичних категоріях виду, стану, способу, особи, а також числа і роду. Дієслова відповідають на питання що робити? що зробити?

Дієслово являє собою сукупність граматичних форм, до яких належать:

o інфінітив (неозначена форма дієслова): везти, писати, співати;

o особові форми дієслова: несу - несеш - несе - несемо тощо;

o родові форми: писав - писала - писало;

o дієприкметник: посіяний, пришитий;

o дієприслівник: написавши, малюючи;

o безособові форми на -но,-то: написано, намальовано, збито. Початковою формою дієслова є інфінітив, що називає дію безвідносно до особи, числа, часу, способу її здійснення.

Розрізняють дієслівні форми незмінні (інфінітив, дієприслівник, безособові форми на -но,-то) і змінні - дієвідмінювані (особові й родові), відмінювані (дієприкметник).

Постійними граматичними ознаками дієслова, що властиві всім формам, є належність до певного виду (доконаного чи недоконаного, зворотньо-середнього), а також перехідність/неперехідність. До непостійних ознак, що властиві певним граматичним формам, належать категорії способу, часу, особи, роду, числа.

У реченні дієслово найчастіше виконує роль присудка, може виступати й іншим членом речення.

ІНФІНІТИВ ДІЄСЛОВА

Інфінітив (неозначена форма дієслова) називає дію узагальнено, безвідносно до особи, способу, числа і роду:Спрямувати всю свідомість на хороше в людях (О. Довженко). Жити - Вітчизні служити (Нар. творч.).

Інфінітив є початковою формою дієслова, що об'єднує навколо себе всі інші дієслівні форми. Порівняймо: писати - пишу - писав - писав би, пиши.

Інфінітив складається з основи і суфікса -ти, рідше -ть, після яких може виступати постфікс -ся (-сь): читати, хвилюватися. Від основи інфінітива творяться форми минулого часу, умовного способу, пасивні дієприкметники минулого часу та дієприслівники доконаного виду.

Інфінітиву властиві загальнодієслівні (постійні) граматичні категорії виду (співати - заспівати), стану(проектувати дім - проектуватися архітекторами) і категорія перехідності/неперехідності.

У реченні інфінітив може виступати в ролі головних і другорядних членів: Добре говорити - значить просто добре думати вголос (Е. Ренан). Просимо васрдз^дді^пщ, про це докладніш

Категорія виду - граматична загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії до дії внутрішньої межі. Дія в часі може бути необмежена й обмежена. Наприклад: дієслова читаю, малююназивають дію, не обмежену в часі, а дієслова прочитав, намалював називають дію, що завершилася, тобто обмежену в часі.

В українській мові розрізняють форми недоконаного і доконаного видів.

Дієслова недоконаного виду означають дію незавершену, не обмежену в часі: пишу - писав - писатиму, мию - мив - митиму. Вони вживаються у теперішньому (слухаю, танцюєш, співаємо, з 'ясовують), минулому (питав, вчила, переписували), майбутньому (голосуватимемо, буду сіяти) часах.

Дієслова доконаного виду означають дію, завершену в минулому або яка обов'язково відбудеться в майбутньому: збудував - збудую, переписав - перепишу.

Дієслова доконаного і недоконаного виду здебільшого об'єднуються у видову пару. Традиційно члени видової пари кваліфікують як форми того самого слова, тобто вони не мають відмінності у лексичному значенні - виражають ту саму дію, але один із них передає її як незавершену, нерезультативну, а другий - як завершену, результативну.

Парновидових дієслів в українській мові порівняно небагато. Співвідносні видові форми утворюються за допомоги таких засобів:

o префіксів: креслити - накреслити, бронювати - забронювати, реєструвати - зареєструвати, робити - зробитии;

o суфіксів: зменшити - зменшувати, підписати - підписувати, оподаткувати - оподатковувати, вилити - виливати, підбігти ~ підбігати, винести - виносити;

o чергуванням фонем: набрати - набирати, заплітати - заплести, скакати -скочити;

o зміною місця наголосу: викликати - викликати, нарізати - нарізати, викидати - викидати, розсипати - розсипати;

o використанням суплетивних основ дієслів: брати - взяти, ловити - піймати, говорити - сказати (слово).

Одновидові і двовидові дієслова.

Двовидові й одновидові дієслова

В українській мові є група дієслів, здатних виражати значення обох видів тією самою формою. Видова ознака цих дієслів морфологічно не виражена і виявляється тільки в контексті. Наприклад: Не хочу яженитися (недоконаний вид), не хочу я братись (Т. Шевченко). Ото женився (доконаний вид) — і все (Л.Костенко). До двовидових належать дієслова: женити, веліти, розслідувати, наслідувати, мовити, вінчати, абстрагувати, авансувати, автоматизувати, акліматизувати, атакувати, телеграфувати, телефонувати та ін.

Окремі групи складають одновидові дієслова, які вживаються в одній формі: або недоконаного виду, або доконаного.

Тільки недоконаний вид мають дієслова: вимагати, ходити, їздити, носити, сподіватися, гордувати, гребувати, мислити, працювати, ворогувати, стежити, погукувати, потріскувати, командувати, аплодувати тощо.

Тільки доконаного виду бувають дієслова: розгомонітися, розхворітися, наплакатися, засумніватися, проплакати, відшуміти, попосидіти тощо.

10БІЛЕТ.1.

Фразеологія (відгр. phrasis — вислів і logos — понят­тя, вчення) — це: І. Розділ мовознавства, що вивчає сталі зво­роти мовлення. 2. Склад фразеологічних одиниць і висловів мо­ви. До складу фразеології входять ідіоми, порівняння, крилаті вислови, прислів’я, приказки, стійкі формули, звороти науково- термінологічного характеру, афоризми, сталі вислови з вироб­ничо-технічної сфери та Ін.

Фразеологічною одиницею, або фразеоло­гізмом, називається стійке сполучення слів, граматично ор­ганізованих за моделлю словосполучення або речення. Фразео­логізми характеризуються семантичною злитістю компонентів, цілісністю значення й автоматичним відтворенням у мовленні. Напр.: збити з пантелику;біла ворона; прокрустове ложе; сім ра­зів відміряй, а раз відріж; буде й на нашій вулиці свято; коефіці­єнт корисної дії; мир та лад — великий клад; наша дума, наша пісня не вмре, не загине; зметати на живу нитку; заварити кашу.

Ідіомами (від гр. idtoma — особливість, самобутній зво­рот) називаються стійкі словосполучення, що виражають єдине поняття. Вони втратили свою внутрішню форму і іншою мо­вою, як правило, дослівно не перекладаються: вскочити в хале­пу; була не була; море по коліна; замилювати очі.

Порівняння — це вид простого тропа, в якому одне явище як поняття виявляється шляхом зіставлення з іншим яви­щем. Цього типу фразеологізми цінні тим, що в них безпосеред­ніше відбиваються особливості життя і побуту носіїв мови: чис­тий, як сльоза; їсть, як іржа залізо; мов у воду опущений; кру­титься, як муха в окропі; білий, як стіна (як крейда, як глина, як молоко, як сніг).

Прислів’я — це виражений реченням народний вислів повчального змісту, що передає узагальнений суспільний до­свід або формулює життєву закономірність: щире слово, добре діло душу й серце обігріло; обпікся на молоці, то й на воду сту­дить; не копай під кимсь ями, бо сам у неї впадеш; вік живи, вік учись.

Приказка — це стійкий вислів, який відзначається ла­конічною будовою й використанням образної виразності, але не формулює певної закономірності чи правила: у страху очі ве­ликі', і стіни вуха мають; ні сіло ні впало', м 'які слова і камінь кру­ кру­шать.

Крилаті вислови — часто повторювані влучні сло­весні формули, джерело яких може бути встановлене: голос во­лаючого в пустелі; лиш боротись — значить жить!', посипати го­лову попелом. До них належать вислови видатних політичних діячів та історичних осіб, цитати з творів письменників, з ан­тичної літератури тощо: Драконівські закони; / чужому научай­тесь, Й свого не цурайтесь', Неопалима купина.

Афоризм виражає в стислій формі яку-небудь думку уза­гальнено. Це може бути прислів’я, приказка, крилатий вислів, народнопоетична формула та інші фразеологізми, які набува­ють афористичності у мовленні: і в наше віконце загляне сонце; хто шукає, той знайде; бо то не просто мова, звуки...; друзі піз­наються в біді; через терни до зірок; хутко казка мовиться, та нешвидко діло робиться.

Каламбур — фігура мовлення, яка полягає в гуморис­тичному використанні багатозначності слова або звукової схо­жості різних слів: кому весілля, а курці смерть; на Миколи та ні­коли; далеко куцому до зайця; на городі бузина, а в Києві дядько; де раки зимують; далеко ще чуприні до лисої голови.

Професійні вислови — це стійкі словосполучення або речення, що внаслідок переосмислення вийшли за межі мо­ви професійних груп і набули образного звучання: грати першу скрипку; брати в шори; підрізати під корінь; закручувати гайки; увійти в роль; дати зелену вулицю; і кінці в воду; добре тому ко­валеві; і пиши пропало.

Народнопоетичні включення — стійкі мовні моделі, які вживаються як зачини чи кінцівки в народній твор­чості у вигляді рефренів, евфемізмів: багато що казати, та мало слухати; як задумав, так і зробив; хай йому земля пером; у добрий час сказати, а в лихий помовчати; бодай тебе добро не минуло; вічна пам'ять. Це переважно народні побажання, заклинання, обіцянки, клятви, вітання. Перенесені у незвичну для них мовну ситуацію, вони надають ліричності, невимушеності, плавності викладу.

Вислови термінологічного характеру ста­ють фразеологізмами, коли вони виходять за межі своєї термі- носистеми й набувають переносного значення: питома вага; зі­йти з орбіти; вийти на фінішну пряму; поставити на лінійку го­товності; тримати руку на пульсі; кінська сила; міжнародний клімат; поставити наголос.

Фразеологія української мови — це її багатство й окраса. Більшість фразеологізмів має образне значення й використову­ється як прикраса або надає соціальної оцінки тексту.

КЛАСИФІКАЦІЯ ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

У сучасному мовознавстві відомі кілька типів класифікацій фразеологізмів, які прийнятні й для української фразеології. За семантичною злитістю компонентів розрізняють: а) фразеоло­гічні зрощення, б) фразеологічні єдності, в) фразеологічні спо­лучення (класифікація В. В. Виноградова). До них додаються ще фразеологічні вислови (за класифікацією М. М. Шанського).

Фразеологічні зрощення — це сталі словосполу­чення, зміст яких не можна зрозуміти із значень окремих ком­понентів, що входять до складу фразеологічної одиниці: пійма­ти облизня; терпець увірвався; ні в сих ні в тих; теревені прави­ти; нині отпуіцаєиш.

Фразеологічні єдності — стійкі словосполучен­ня, зміст яких певною мірою зумовлений значеннями слів-ком- понентів: тримати камінь за пазухою; ложка дьогтю в бочці ме­ду; намилити шию; стерти в порошок; замилювати очі; зробити з мухи слона; загрібати жар чужими руками. Це переважно ідіоми, що утворилися з вільних синтаксичних словосполучень унаслідок образного переосмислення: дати перцю; дати гарбуза; обмити руки; море по коліна; не всі дома; не по конях, то по го­лоблях; розводити руками та ін.

Фразеологічні сполучення — стійкі вислови, до складу яких увіходять слова з вільним і фразеологічно зв’яза­ним значенням. У них цілісне значення випливає з семантики окремих слів: здобути перемогу; делікатне питання; насупити брови; згорати з сорому; зачепити за живе; важка вода; бронхі­альна астма; брати участь; вжити заходів.

Фразеологічні вислови — це стійкі звороти мо­ви, які семантично не діляться І складаються зі слів із вільним значенням, але в процесі мовлення відтворюються як сталі мов­ні одиниці. До них належать фразеологічні вислови комуні­кативного типу (речення). Це прислів’я, приказки, кри­латі вислови, народні порівняння тощо: дівка не без щастя, ко­зак не без долі; на словах медок, а на серці льодок; величаешься, як заєць хвостом; бідніш, як церковна миша; мовчання — знак згоди; шукайте — і знайдете! Фразеологічні вислови номінатив­ного типу — це мовні кліше, виражені переважно простим словосполученням: пленарне засідання,ринкові відносини, звітно- виборна кампанія, охорона здоров'я, золоті руки, трудові успіхи, чорне золото, ядерна безпека, охорона навколишнього середовища та ін.

За походженням (етимологією) фразеологізми поділяються на: 1. Сталі вислови з народної мови (побутового народного мовлення, анекдотів, жартів тощо): сам не гам і другому не дам; світ зав’язати; рука руку миє; як горохом об стіну; про вовка помовка; вивчився на собак брехати; обоє рябое; тільки сир від­кладений добрий', кирпу гнути; стати на ноги; ні з рота мови, ні з носа вітру. Сюди належать прислів’я і приказки. 2. Професіо­нал ізми, що набули метафоричного вжитку: чорним по білому; прясти на тонку; лити воду на млин; зняти полуду з очей; стригти під один гребінь; закласти фундамент; відігравати роль; зводити до спільного знаменника; знімати стружку; на космічній швидкості; дати гарантію; підкласти міну; гірка пі­люля; вимушена посадка; спіймати на гачок. 3. Переклади з Ін­ших мов або запозичення фразеологізмів без перекладу: ста­вити крапку над і; дивитися крізь пальці; від колиски до могили лиш один маленький крок; розумній голові досить сказати одне слово (польське); contra spem spero, omnia mea mecum porto. 4. Ви­слови з античної культури: гордіїв вузол; прокрустове ложе; піррова перемога; Діоген у бочці; авгієві стайні; між Сциллою і Харибдою; Кастальське джерело; не можна двічі увійти в ту саму річку. 5. Біблійні та євангельські вислови: we одним хлібом живе людина; лікарю, вилікуй себе самого; козел відпущення; притча во язицех; пісня пісень. 6. Вислови відомих людей (афо­ризми, цитати) — іскра вогню великого; за всіх скажу, за всіх пере болію; за вашу і нашу свободу; мертві сраму не імуть; нове життя нового прагне слова та Ін.

Із стилістичного погляду фразеологічні одиниці групуються на розмовно-побутові, які переважають в усному мов­ленні та художній літературі: вродися та й вдайся; казці кінець — ділу вінець; як тіло без душі; іти світ за очі; аби день до вечора; мороз пройшов поза шкірою; ряст топтати; скільки вовка не го­дуй, той все у ліс дивиться. Другу групу становлять народ­нопоетичні фразеологізми. Це такі, як: при битій дорозі; голубе сивенький; нехай його лихий візьме; будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як весна; щоб я так здорова була; хай наші вороги плачуть; не так склалось, як гадаюсь. В окрему групу виділяються книжні фразеологізми, які використовують­ся переважно в писемній формі наукового, офіційно-ділового, публіцистичного та художнього стилів: болючі проблеми; заходи адміністративного впливу; дійти висновку; коефіцієнт корисної дії; питома вага та ін. Є й інші класифікації, в яких ураховано семан­тичні й стилістичні відтінки (класифікація І. Г. Чередниченка).

СИСТЕМНІ ЗВ’ЯЗКИ У ФРАЗЕОЛОГІЇ

У фразеології, як і в лексиці, спостерігаються системні зв’яз­ки, тобто фразеологічна одиниця може вживатися в кількох значеннях, вступати в омонімічні, синонімічні, антонімічні від­ношення. На відміну від слів, багатозначність фразео­логізмів обмежена і має свої специфічні особливості, які обумов­люються ступенем семантичної цілісності, структурно-семан­тичною залежністю окремих компонентів стійких словосполу­чень. Наприклад, крутити голову може означати: І) захоплю­вати кого-небудь, закохувати і 2) збивати з пантелику, говори­ти неправду: «Чи захоче Тоня із ним дружити?.. Адже їй одне задоволення — крутити голови хлопцям...» (О. Гончар); «Мені теж довго голову крутили з пасікою» (М. Стельмах). Критерієм розрізнення значення фразеологізму є словесне і фразеологічне оточення, в якому значення фразеологізму конкретизується.

Омонімія у фразеології менш поширена, ніж полісемія, адже більшість фразеологічний одиниць в українській мові од­нозначна. Сама суть фразеологізму полягає в тому, щоб міні­мальною кількістю слів відтворити глибину явища, факту. Фра­зеологічні вислови (прислів’я, приказки, крилаті слова, по­рівняння) переважно однозначні: біла ворона; як дві краплі води; хто високо літає, той низько сяде. Тому значення фразеологіч­них одиниць може змінюватися тільки під впливом контексту. Саме мовне оточення дає можливість виявити у фразеологізмі землі під ногами не чути кілька значень, наприклад: 1) втікати, 2) бігти, 3) у розпачі йти, 4) бути молодим, бадьорим.

Синонімія у фразеології тісно пов’язана з багатознач­ністю, яка є однією з причин появи фразеологічних синонімів. Фразеологічні синоніми — це ряд фразеологічних висловів, які, виражаючи одне і те ж поняття, відрізняються один від одного експресивно-змістовими відтінками або тим, що належать до різних функціональних типів мовлення. Напр.: старанно пра­цювати — засукавши рукава (інтенсивно), не покладаючи рук (не­втомно), у поті чола (тяжко заробляючи). В ролі домінанти тут виступає окреме слово або вільне словосполучення, бо кожний фразеологізм має вже в собі заряд експресії. Семантичні відмін­ності між членами синонімічного ряду можна легко виявити. Багаточленні синонімічні ряди утворюють прислів’я та приказ­ки. Наприклад, із значенням «діти схожі на батька»: який бать­ко, такі його й діти, яке дерево, такі його квіти; яка хата, такий тин, який батько, такий син; які мамка й татко, таке й дитят­ко; яка мама, така сама; яке дерево, такий клин; яке коріння, та­ке й насіння; яке зіллячко, таке і сім ’ячко; яка щепа, така яблуня; яка яблунька, такі й яблучка та ін. Можливе використання сино­німічного ряду в художньому чи публіцистичному творі. Так, у М. Стельмаха: «На другий день уже було відомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночі ні разу не бухикнув. Тому дід заува­жив, що я одчайдух і весь удався в нього, а мати сказала, що в ог- лашеного. Після цього ми з дідом перезирнулись, усміхнулися, ма­ти посварилась на мене кулаком, а бабуня вирішила повести сво­го безклепкого внука до церкви. Там я мав і покаятись, і набрати­ся розуму, якого усе чомусь не вистачало мені. Та я не дуже цим < журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тільки мені, але й дорослим. І в них теж чогось вискакували клепки, роз­сихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мозку росла капуста, не родило в череп­ку, не було лою під чуприною, розум якось втулявся аж у п я ти і на в'язах стирчала макітра...»

Фразеологічні синоніми треба відрізняти від фразеологіч­них варіантів. Під фразеологічними варіантами розумі­ються різновиди фразеологічних одиниць, які є тотожними за значенням, стилістичними й синтаксичними функціями, але частково відрізняються лексичним складом або порядком слів: стенати (знизувати) плечима; взяти гору (ее/?*); брати (взяти, вбрати, забрати) в шори; кров пити (смоктати)', тоді, як мерт­вий оживе (? гробу підніметься); в одну дудку грати і під одну дудку грати та ін.

Іноді фразеологізми настільки розходяться за своїми зна­ченнями, що стають антитезою один до одного: метати (кида­ти) очима блискавки означає 1) сердитись, гарячкувати І 2) ко­кетувати. До антонімічності може привести заміна одного з компонентів, який утворює центр фразеологізму: зіп'ястися (стати) на ноги і з ніг звалитись (упасти); (зникнути) як крізь зем­лю провалитись і (з’явитися) як Із землі виринути.

У фразеологізмах-антонімах зіставляються про­тилежні якості чи властивості: хоч сядь та й плач, хоч стоя реви; чуже бачить і під лісом„ а свого не бачить і під носом. Вказуєть­ся на трудність дії («а стіну дертися; лікті гризти; потилицю чу­хати) або реальну неможливість її (побачиш, як свої вуха; відбу­деться тоді, як рак свисне; як мертвий оживе та ін.). Іноді по­єднуються антонімічні слова за допомогою сурядних сполучни­ків: або пан або пропав; ні в тин ні в ворота; ні богу свічка ні чор­ту кочерга. Деякі фразеологізми будуються на протиставленні, що підсилюється запереченням однієї з властивостей: не все те золото, що блищить; не хвалися язиком, а хвалися ділом; не хвали день до вечора; не кричи, а ліпше навчи.

ФРАЗЕОЛОГІЯ ї МОВНІ КЛІШЕ

Під мовними кліше розуміються мовні одиниці, яким властиві постійний склад компонентів, звичність звучання, відтворюваність готових мовних блоків і водночас семантичне членування, характерне для вільних словосполучень: установи­ти контроль; визвольний рух; патріотичне виховання; посилення боротьби із зловживаннями; мирне співіснування; дух часу; мате­ріальне благополуччя, ринкова економіка. Для визначення межі самого поняття береться до уваги відповідний синхронний зріз — для сучасної української мови встановлюється сучасний синхронний зріз. Поява кліше зв’язана з частотністю й повто­рюваністю ситуацій. За цих умов навколо стрижневого слова утворюється відносно постійний набір контекстуальних елемен­тів у мовленні, що набувають звичності в називанні і звучанні. Такі сполуки слів перетворюються у стандартні. Подібно до фразеологізмів вони відтворюються в мовленні і починають функціонувати як одиниці мови. Але в них немає семантичних зсувів, як у фразеологічних одиниць, зв’язок компонентів віль­ний, як і у вільних синтаксичних словосполученнях. Тому такі сполучення вважають явищем перехідного типу, що поєднує в собі властивості вільного синтаксичного словосполучення і фразеологічної одиниці. Сюди зараховуються вільні синтаксич­ні словосполучення, які характеризуються тимчасовістю існу­вання як готових формул мови: входити в коло інтересів, гуман­ний акт, екстремальна ситуація, користуватися великим попи­том, перехідний період, плинність кадрів, боротьба із злочинні­стю, соціальна програма, захист національних меншин, ринкові відносини, мораторій на смертну кару та ін.

До мовних кліше належать конструкції, побудовані за від­повідними моделями словосполучень, зрідка речень, які функ­ціонують переважно в інформаційних жанрах засобів масової інформації й часто відтворюються у мові. Вони виконують роль стандарту, забезпечують найповнішу інформацію і економлять мовлення. Це в основному сталі словосполучення, які на сучас­ному синхронному зрізі актуалізуються. Такі мовні звороти внаслідок крайньої необхідності та їхньої важливості для комунікації починають вживатися у функції готових формул. Напр.: сфера обслуговування', підтримувати дипломатичні відно­сини; всенародне обговорення; ринкові реформи; факти — неспро­стовна річ; одержувати інформацію.

МОВНІ ШТАМПИ

На відміну від мовних кліше, які є основним будівельним матеріалом мови і становлять схему, закріплену за відповідною ситуацією, мовні штампи — це стерті, колись образні ви­слови, зайві слова, неточні вислови, безконечні, стилістично не вмотивовані словесні повтори, які створюють негативний сти- лістико-смисловий ефект. Хоч мовні кліше рідко породжують штампи, але наявність таких конструкцій не на своєму місці або багаторазове їх повторення призводить до появи штампів: «Це людина, яка брала участь в боях проти німецько-фашистських загарбників. Він брав участь у визволенні Орла, Вітебська, Мін­ська, Вільнюса, Києва...» (газ.). Втрата нормативності особли­во помічається там, де повинна переважати індивідуальна ма­нера письма. У такому разі без потреби вжиті канцелярські вислови типу за рахунок; у зв'язку з\ згідно з; в результаті; в си­лу; з метою та інші, іменники віддієслівного походження типу забезпечення виконання завдання негативно впливають на сприймання. Напр.: «При впровадженні внутрішньогосподар­ського розрахунку ефективність колективного підряду підвищу­ ється, оскільки головне завдання останнього — забезпечення отримання максимальної кількості продукції при найменших за­тратах» (газ.).

Головною причиною породження штампів є відсутність в авторській мові тих засобів, які допомогли б швидко, зручно й економно висловити думку. Тому й спостерігається нанизуван­ня кількох абстрактних слів, розташованих поряд: питання під­вищення; забезпечення виконання; здійснення завдання; виконання зобов'язання. У таких випадках найкраще один з іменників (пер­ший) замінити інфінітивом: забезпечити виконання; виконати зо­бов’язання. Слово питання слід випускати. Іноді в основу таких словосполучень уводяться слова робота, боротьба, експери­мент, дослідження та інші, за якими йде не властивий загально­народній мові прийменник по. Повторюючись у багатьох сло­восполученнях, він також штампує мову: робота по впрова­дженню.боротьба по винищенню..., експеримент по застосу­ванню..., дослідження по ліквідації..., які треба замінювати сло­восполукою з прийменником з або зовсім змінювати (впрова­джувати, винищувати, експеримент із застосування, досліджен­ня з ліквідації).

Одні й ті самі слова-означення, що додаються часто до імен­ників у мовних кліше, також бувають штампами: мати велике значення; відігравати важливу роль; приділяти значну увагу; скла­лися певні стосунки; викликають значний інтерес; у даний час та ін. Особливо невиразні означення певний і даний, які потрібно замінювати конкретними прикметниками та займенниками — невеликий, незначний, цей.

Не сприяють чіткому висловленню думки слова або цілі ви­слови, що суперечать логічному зв’язку: більша половина (треба більша частина); у березні місяці; живопліт з кущів; озима пшени­ця, посіяна восени тощо. Штампами вважаються й логічні про­кладки, якщо вони часто повторюються і не несуть ніякої ін­формації, наприклад: треба сказати; слід зазначити; потрібно відзначити та ін.

Штампи трапляються в мовленні на всіх рівнях — фонетич­ному, лексичному, фразеологічному, словотворчому, морфоло­гічному і синтаксичному, тому їх виявлення і боротьбу з ними потрібно розглядати в кожному конкретному випадку.

ВЖИВАННЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ ТА ЇХ ТРАНСФОРМАЦІЯ

З фразеологічного складу української мови як один із спо­собів найяскравішої виразності використовуються розмовні фразеологічні одиниці. Це пояснюється шм, що більшість фра­зеологізмів належить до розмовних. Рідше трапляються книжні або просторічні. Залежно від ситуації чи контексту автори по- різному вживають їх, видозмінюючи чи залишаючи без зміни структуру і значення.

Для введення в контекст фразеологічної одиниці без зміни структури часто послуговуються вставними словами і речен­нями, допоміжними словами, сполучниками, частками тощо: «Апетит, як відомо, приходить під час їди» (журн.); «Прямо- таки захоплює спритність головного інженера: однією рукою він підписує документи на впровадження раціоналізації, а іншою — заборону на виплату авторам законної винагороди. Виходить щось на зразок дволикого Янусаь (газ.). Можуть вводитися фра­зеологізми й без допоміжних засобів. Так, ідіоми безпосеред­ньо вплітаються в канву речення як головні чи другорядні його члени, необхідні для повноти висловлення думки: «Ну, все, — подумав тоді Микола Федорович, — здається, з пожеж­никами владнав». Подумав і... палець об палець не вдарив, аби ви­правити становище» (газ,).

Прислів’я, приказки, різні сентенції, крилаті вислови вво­дяться в текст як висновок, підсумок у кінці твору чи абзацу, тому часто виступають наскрізними образами. їм властива біль­ша граматична самостійність, хоч семантикою вони тісно зв’я­зані з контекстом: «Радість відчуття, що ти відтепер господар новенької квартири, перемагає все. Перемелеться — борошно буде»(газ.).

У функціонуванні фразеологічних одиниць найвиразніше виявляються зображувально-емоційна і зображувально-змалю- вальна функції. Зображувально-емоційна функція допомагає авторові виявити свої почуття, ставлення до фактів, подій і ви­кликає відповідні емоції в читачів. Зображувально-змалюваль­на функція фразеологізмів в авторській мові сприяє наочності у вираженні думок і почуттів, які майстер слова прагне передати у формі образних уявлень. Особливо часто трапляються фра­зеологічні одиниці в різних авторських відступах, які служать поглибленню теми оповіді, дають можливість заволодіти чита­цькою увагою: «Деякі прописні істини тут виглядають прямо таки загадково. А інколи повороти чудодійства такі круті, що до абсурду доводять. Істину з пантелику збивають» (газ.). У мо­ві персонажів, крім зображувально-оцінної функції, фразеоло­гічна одиниця виконує ще і функцію мовної характеристики чи мовного викриття. Тому в діалогах переважають розмовні, про­сторічні, розмовно-професійні фразеологізми, яким властива емоційність і оцінність. Напр.: «— ї ви з ними за одну компа­нію,— відповів правдолюб. — Нічого, я ще підберу фактиків і ви­веду всіх на чисту воду.

Можете не сумніватися', виводитиме...» (журн.).

Крім уведення в текст фразеологічних одиниць без зміни се­мантики і структури, сильний стилістичний ефект художники слова досягають шляхом видозміни і перетворення фразеологізму, 3 погляду стилістики така трансформація (від лат. ігапзГогшаїіо — зміна, перетворення) необхідна для того, щоб оновити семантику і структуру фразеологізмів, аби не стерся фразеологічний образ. Автори часто вдаються до індиві­дуально-авторського перетворення фразеологізмів, яке відбу­вається під впливом актуалізації. Від автора вона вимагає такої перебудови семантики і структури, за якої зберігається співвід­несеність з номінативним, вихідним фразеологізмом.

Існує ряд прийомів перетворення фразеологічних одиниць. Семантичні перетворення містять у собі два різновиди — з нав­мисним обігруванням прямого лексичного значення ок­ремих компонентів фразеологізмів та зіткнення чи про­тиставлення вільного і фразеологічного значень у слово­сполученні або реченні. В такому разі створюється фразеоло­гічний каламбур як один із виразних засобів комічного. Під фразеологічним каламбуром розуміється така фігура мов­лення, при якій з метою гумору чи сатири використовується фразеологічна одиниця як семантично цілісне, нерозкладне і як вільне словосполучення. Сюди ж зараховуються й ті, в яких тільки одне слово як компонент фразеологічної одиниці сприй­мається в прямому значенні.

Часткове перетворення семантики фразеологіч­ної одиниці полягає в тому, що залежно від контексту на пер­ший план виступає то пряме, то переносне значення, причому переважає одне з них у конкретному контексті: «Словом, діло за­крутилося не на жарт. Узгодили його у різних міністерствах, по­ставши до відома різні відомства. А коли почули підбадьорююче: ламайте, звичайно ламайте старе, віджиле, те, що заважає ру­хатись уперед,— то взяли та й зламали. І не якусь там допоміж­ну хижку, а один із провідних цехів» (газ.).

Повне семантичне перетворення фразеологічної одиниці можливе за умов, коли в мові Існує вільне словосполу­чення, від якого утворився фразеологізм. Несподіване їх зітк­нення при відповідній ситуації дає комічний ефект. Таке зі­ткнення відбувається у вузькому чи широкому контексті автор­ської мови або мови персонажа. Іноді цей прийом використо­вується одночасно і в мові персонажа, і в ав можливість реалізувати словосполучення в двох планах — фра­зеологічному і вільному. Напр.: «— Можемо тебе, друже, на руках носити, в президію обирати, портрет твій у цеху повісити, а виплатити тобі гроші, вибачай, не можемо... І пішло, закрути­лося. Замість того, щоб новаторів справді на руках носити, /х спровадили в суд, почали дивитися на них, як на користолюбців і порушників спокою» (газ.).

Сатиричне відображення дійсності вимагає створення ко­мічного ефекту, який оголював би внутрішні суперечності явищ, подій. Сама суть комізму полягає в тому, що ці супереч­ності виражають невідповідність між явищами, котрі іс­нують у дійсності, й тими, на що вони претендують, за що себе хочуть видати. Саме вони й створюють у мові невідповідність прямого й переносного значень фразеологічної одиниці при ка­ламбурі, допомагають глибше розкрити суть фактів і явищ, ви­явити їхні потаємні зв’язки, часто приховані й несподівані. Цьому сприяє зміна не тільки семантики, а й структури фразео­логізмів, яка полягає в заміні або випущенні компо­нентів, поширенні лексичного складу, контамінації чи руйнуванні структури фразеологічної одиниці.

Найчастіше майстри пера вдаються до з а м і н и компонен­тів фразеологічної одиниці, зберігаючи її внутрішню форму: «/ все ж насмілюсь запитати у відповідальних будівельників', а мо­же, вустами підлітка глаголить істина?Як думаєте, шановні чи­тачі?» (газ.). Ефект несподіваності створюється при заміні ком­понента фразеологічної одиниці антонімом: «Крива боротьби з цим лихом низько впала. Бо торік аж трос сіло в калошу, а в ни­нішньому тільки один (поки що)... Думаєте, хтось репетував: “Миколо, отямся, май клепку в головіГ Аби не такі» (газ.). Іноді компонент замінюється паронімом І викликає своєю несподіва­ністю комічний ефект: «Гріхом неспасенним було б твердження, що про все це ніхто не знає і не знав. Навпаки! Виявляється, тут не сиділи, склавши руки. Точніше — склавши ручки. Народжува­лися постанови, розпорядження, рішення (газ.).

Відоме ще поширення компонентного складу фразео­логічної одиниці як один із проявів формальної збитковості. При експлікації, тобто розгортанні, у фразеологізмі значення його, як правило, залишається тим самим, додаткові компонен­ти лише підсилюють експресивність сполучення. Внаслідок по­ширення компонентів відбувається їхнє уточнення, підсилення експресії фразеологічної одиниці, актуалізується її внутрішня форма. Серед різних видів такої трансформації частіше вжива­ється атрибутивний, тобто один з компонентів фразеологізму поширюється за рахунок конкретного означення, яке додаєть­ся до іменника: «— / чому губителів природи ніхто не вдарить як слід по руках? — запитують інші. Риторичні ці окл вже не рік і не два. Та що з того? Браконьєрська совість непро­будно спить, А по шкідливих руках вдарити ніяк, бо нікого досі не схоплено... за шкідливу руку...» (газ.).

До експлікації належить контамінація фразеологічної одиниці. Вона широко використовується в художніх творах, особливо в сатирі. Найчастіше при ній поєднуються сталі сло­восполучення, які починаються з того самого слова: «/ от ми на порозі відкриття: кров смокче з людей самка. 1 от саме цю дво­крилу кровопивцю ми сьогодні, як ніколи, вивчаємо озброєним до зубів оком» (журн.). Можуть зв’язуватися два фразеологізми в один послідовно: останній компонент першого збігатися з по­чатковим другого: «А як же гроші?— запитаєте ви. Оті тися­чі... їх просто викинули на вітер, що гуляє в голові витязя. / якби тільки в голові витязя...» (журн.).

Поряд із поширенням компонентів фразеологічної одиниці чи всього її складу, об’єднанням кількох фразеологізмів широ­ко відоме скорочення, тобто зменшення числа компонен­тів (еліпсис). Воно наявне і в мові, і в мовленні. У мові скороти­лися прислів’я, приказки та інші фразеологічні одиниці. Напр.: про вовка помовка (а вовк до хати); око за око (зуб за зуб); соба­ка на сіні (лежить, і сам не їсть, і худобі не дає); ні сіло, ні впало (дай, бабо, сапо); чужими руками (жар загрібати легко); (про­йшов) крізь вогонь і воду; гріш ціна (в базарний день); ні слуху ні духу (не чути); рука руку миє (і обидві білі живуть); (богові — богове) кесарю — кесареве; ні в зуб ногою (не вштовхнеш); говори­ла — балакала (та все чортзна-що); заварити кашу (заварив ка­шу, то й розхльобуй) та Ін. їх легко відновити, бо ще відомі усі­чені частини.

У сатиричних творах такі фразеологічні одиниці вживаю­ться еліпсованими. ІмпліцитнІсть, тобто нерозгорненість, при­водить до узагальнення змісту, немотивованості фразеологіч­ного образу і мовної економії: «А далі його раптом потягло на музику: став, ні січо, ні впало, музикантом у ресторані, потім — електриком у філармонії...» (журн.).

Іноді спостерігається поєднання кількох прийомів зміни структури фразеологічної одиниці, від чого, природно, зміню­ється її значення. Трансформоване прислів’я ложка дьогтю псує бочку меду змінило структуру і семантику. В контексті воно конкретизувалося, пристосовуючись до нього, і змінило значен­ня: «Вимальовуючи портрет переконаного хапуги, який на очах широкої публіка натоптує кишені державною готівкою, він замі­шував фарби за перевіреним рецептом: до чайної ложечки правди додавав відро брехні, припущень, вигадок» (журн.).

Таке поєднання різних стилістичних прийомів звичайно на­явне в творах досвідчених майстрів слова. Воно допомагає до­нести свої ідеї до читачів чи слухачів, вплинути на їхні емоції.

Білет №10.1. Предмет фразеології(ГРИЦЕНКО)

Предметом фразеології (від грец. фраоц — спосіб вираження, зворот, \6yoq — слово, вчення) як окремого розділу мовознавства є дослідження природи фразеологізмів, властивих їм структурних і семантичних ознак, а також джерел формування і закономірнос­тей функціонування у мовленні.

Фразеологізмом називається семантично пов’язане спо­лучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою син­таксичних структур (словосполучень або речень), не створюється у процесі мовлення відповідно до загальних граматичних і зна­ченнєвих закономірностей поєднання слів, а відтворюється у виг­ляді фіксованої конструкції з властивим їй лексичним складом і значенням, наприклад; Він відразу запалився бажанням вилити хоч раз перед живою, чулою людиною свою душу (С. Васильчен- ко); А мені так і кортить розпитати про Марію, так і кру­титься на язиці ймення її, та ніяково розпитувати (М. Коцю­бинський); З перших же днів закохався в неї, як сам признався собі, — по самі вуха (А. Головко).

У вільних словосполученнях, що становлять основу функціо­нування синтаксичної системи української мови, слова поєднують­ся як автономні одиниці, не втрачаючи при цьому властивих їм ін­дивідуальних лексичних значень і виступаючи номінативними оди­ницями, наприклад: вшити воду (з відра); Край столу, де кру­титься чорний диск на патефоні, сидять троє людей (Ю. Янов- ський); зайти у воду по самі вуха. Зовсім іншу семантико-синтак- сичну природу мають звороти вилити (виливати) душу, крути­тися на язиці, закохатися по самі вуха. Грунтуючись на тих самих закономірностях внутрішньої синтаксичної організації, що й віль­ні словосполучення, компоненти наведених зворотів втрачають власні індивідуальні значення, і тому їх семантику не можна ви­водити з суми лексичних характеристик відповідних слів. Вираз­никами значень виступають наведені звороти як цілісні семантич­но неподільні єдності: виливати (вилити) душу — висловлювати, виявляти почуття, переживання; крутитися на язиці — дуже хо­четься сказати щось, запитати про кого- або що-небудь; по (самі) вуха — дуже сильно, цілком, зовсім. На основі наведених прикла­дів можна зробити висновок, що фразеологізми мають значеннєві відповідники у вигляді одиничних слів або словосполучень.