§ 122. Родова диференціація

невідмінюваних Іменників

У невідмінюваних іменників (пор. кіно, метро, драже, кліше, таксі, журі, какаду, інтерв'ю, леді, денді, рантьє) категорія ро­ду набуває формального вираження лише у відповідних формах узгодження: цікаве кіно, стара леді, швидкий кенгуру тощо. Од­нак самі форми узгодження (прикметники чоловічого, жіночого або середнього роду) випливають з певних закономірностей роз­поділу невідмінюваних іменників між родами. Так, усі загальні іменники — назви неістот — належать до середнього роду (ате­льє, купе, меню, рагу, попурі, депо, бюро). У назвах осіб діє прин­цип родового розподілу відповідно до позначення іменником осо­би чоловічої або жіночої статі (денді, рантьє, маестро, кюре, ата­ше, буржуа — іменники чоловічого роду; міс, місіс, мадам, фрау, леді, міледі — іменники жіночого роду; Дороті, Джудіт, Еліза- бет — іменники жіночого роду — власні назви). Назви істот з неособовим значенням (какаду, кенгуру, поні, колібрі, шимпанзе, ара тощо) у принципі належать до чоловічого роду, хоч можли­вий і поділ на роди залежно від статі.

Власні невідмінювані іменники становлять значний шар оно- мастичної лексики, вживаної в сучасній мовній практиці. Харак­терно, що вони розподіляються між трьома родами, але розподіл цей регулюється специфічним узгодженням з іменниками — за­гальними назвами типу місто, озеро, гора, ріка, країна, республі­ка, острів, півострів тощо. Наприклад: місто Сан-Франціско — далеке Сан-Франціско, гора Кіліманджаро — велична Кіліман­джаро, республіка Перу — вся Перу, острів Борнео — далекий Борнео

16 білет

16.1

Українську мову проголошено державною, однак практично реалізувати цей захід неможливо без органічної взаємодії двох засад:

1)створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвиненим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2)ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням.

Мова з багатовіковою історією, початок якої становлять праслов’янські джерела, опинилася перед фактом істотного звуження суспільно-комунікативних функцій. Що ж до сучасного стану функціонування української літературної мови, то вона натрапляє на негативне ставлення з боку частини старшого покоління, вихованого «в умовах національно-культурних деформацій», а то й свідомо культивованої пропаганди, орієнтованої на спотворення справжньої історії української мови і відповідності її комунікативно-виражальних можливостей потребам сучасного спілкування. Суспільно-комунікативні перспективи української мови не можна пов'язувати тільки з державними заходами на рівні законодавства, фінансування різних соціальних програм, орієнтованих на її захист. Розширення сфер функціонування української мови, піднесення її престижу великою мірою залежать від мовного навчання і мовного виховання. Мета мовного навчання полягає у свідомому практичному оволодінні українською літературною мовою, заснованому на вивченні її системи й підсистем — фонетичної, лексико-семантичної і граматичної, а також закономірностей, які визначають використання тих чи тих виражальних засобів відповідно до сучасних норм. Мовне виховання ставить своїм першорядним завданням усвідомлення значення рідної мови не лише як засобу спілкування, а й як найважливішого джерела формування інтелекту й духовно-емоційної сфери особистості через її органічний зв’язок з національними традиціями.

Поняття літературної мови.

Специфіка літературної мови виявляється в єдності кількох визначальних ознак, конкретний характер і взаємодія яких зумовлюється загальними й частковими (залежно від кожної літературної мови) закономірностями. До найістотніших диференційних ознак літературної мови належать такі: наддіалектна загальнонаціональна форма існування, з якої безпосередньо випливає національно-репрезентативна функція; поліфункціональне використання в різних сферах суспільно-комунікативної практики; наявність усталених і кодифікованих норм (граматичних, лексичних, орфоепічних, правописних тощо), на ступені дотримання яких грунтуються оцінні критерії літературності писемного й усного мовлення носіїв літературної мови.

Ознака наддіалектичності полягає в тому, що літературна мова, виконуючи особливо важливу інтегрувальну функцію щодо національної спільноти, на відміну від територіальних діалектів, у межах яких виділяються дрібніші говіркові утворення з властивою їм індивідуальною лінгвістичною специфікою, використовується як засіб писемного й усного спілкування без будь-яких просторових обмежень і об’єднує всіх носіїв незалежно від їх діалектної приналежності. Наддіалектний характер української літературної мови виявляється в тому, що вона сформувалася на засадах синтетичності діалектної основи, тобто поєднує в своїх визначальних структурних складниках ознаки, засвоєні з різних говорів. Особливо показовим з цього погляду є словниковий склад, до якого протягом ХІХ-ХХ ст. увійшла велика кількість лексичних одиниць з південно-західних говорів, зокрема так званих галицизмів, як, наприклад: відчувати, пристрасті, доробок, штучний, відокремлений, рух, явище, сумніватися, короткозорий, відносини, зокрема, попит, підприємство, рахувати, чекати, тривати, здібний, недоброзичливість, крок, майже, сучасний, відродження,замислитися, передплата, співчуття, перешкода, постійний,майбутній, юнацтво, існувати, настрій, гідність, розпач, незграбний, готівка, повідомлення, оновлення, свідоцтво, брудний, яскравий, цілком, спричинитися тощо.

Наукові й науково-популярні праці, які друкувалися в західноукраїнській періодичній пресі впродовж 60-х - першої половини 70-х рр. XIX ст., засвідчують вживання термінологічної лексики, засвоєної українською літературною мовою з таких галузей, як мовознавство (фонетика, етимолог, фонетичний принцип, евфонія, правопис, граматичні правила, теоретична граматика, граматичні форми, фразеологія, лінгвістичний)', літературознавство (оповідання, історична драма, новела, поетична ідея, літератор, фейлетоніст, автор, псевдонім, критик)', театральне мистецтво {актор, декорація, трупа, афіша, анонс)', природничі науки {флора, антропологія, метаморфоза, теорія Дарвіна, азот, хлор, електрон, екватор)', техніка (мікроскоп, телеграфувати, фотографувати)', сільське господарство {рільництво, плодозміна, шовківництво)', педагогіка і шкільництво {педагог, народний учитель, освіта, народна освіта, педагогічна праця, учительська конференція, паралельний клас, хрестоматія, арифметична задача); філософія {дефініція, гіпотеза, дедукція, об’єктивний, суб'єктивний, трансцендентаїьний).

Мовно-комунікативні норми становлять собою сукупність усталених правил, згідно з якими в писемному й усному мовленні використовуються одиниці різних рівнів мовної системи — слова з властивими їм значеннями; форми слів і синтаксичні конструкції, у складі яких вони функціонують; словотвірні варіанти лексичних одиниць. Окремі сфери мовно-комунікативних норм літературної мови пов’язані з правилами правопису й пунктуації, обов’язковими для дотримання в писемному мовленні.

До найважливіших чинників, шо становлять визначальні засади усного літературного мовлення, належать орфоепічні й акцентуаційні норми. Крім писемних і усних, важливу ділянку диференціації норм становлять різні функціональні стилі використання мови.

Одним з провідних критеріїв кодифікації норм української літературної мови в 20х роках минулого століття була орієнтація на народну мову.

Утвердження української літературної мови на народній основі величезною мірою завдячує творчій практиці поетів-романтиків першої половини XIX ст., які, однак, не бачили перспектив для рідного слова в умовах тогочасної дійсності.

Нова українська літературна мова сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя, однак вона належить все-таки до полідіалектних утворень, тому що у її розвитку конструк¬тивну роль відіграли південно-західне і північне наріччя.

Літературна мова — це складова й невід’ємна частина загальнонаціональної мови. Вона виділяється як унормована й оброблена її форма. Літературна мова обслуговує всі сфери суспільного життя: виконує функції спілкування, є мовою художньої літератури, науки, публіцистики, задовольняє потреби державних установ, навчальних закладів тощо.

Харктерними рисами сучасної української літературної мови є її універсальність, здатність охопити всі накопичені людством знання, обслуговувати всі мовні сфери, обов’язковість її норм незалежно від соціальної, професійної чи територіальної належності носіїв мови, наявність варіантів для висловлення близького змісту.

Літературна мова не є статичним утворенням: її постійна взаємодія з мовою художньої літератури, іншими мовними стилями при збереженні нормативної єдності є запорукою її збагачення, розвитку і єдності.

Українська літературна мова існує в двох формах — усній і письмовій. Усна форма розрахована на слухача, письмова — на читача.

Усна мова більш спонтанна, експресивна, безпосередня, тісніше пов’язана з позамовною ситуацією, з загальним контекстом. Ступінь її підготовленості зазвичай є значно нижчим порівняно з письмовою. В усній мові широко використовується розмовно-побутова, емоційно забарвлена лексика. Синтаксис відрізняється меншою вимогливістю до об’єднання слів і частин речення. Частіше вживаються прості речення й конструкції; застосовуються додаткові, невербальні засоби комунікації — міміка, жести.

Писемна форма літературної мови характеризується обдуманістю, лаконізмом, монологічним характером викладення, суворими вимогами до мовних засобів. У ній широко використовується абстрактна лексика, наукова й професійна термінологія, частіше вживаються складні конструкції з чітким визначенням складових частин, будується складне синтаксичне ціле, використовуються звороти, абзаци, періоди.

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

- усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури.

Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного х-ру. Це може бути стаття, газетний текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від усного і має такі особливості:

- писемна мова фіксується графічними знаками;

- писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

писемна мова – це форма в основному монологічна;

-писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

-в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполчень;

-у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: накази, квитанції, накладні тощо.

16.2

Основоскладання, словоскладання та абревіація — різні типи складання основ, унаслідок якого виникають складні і складноскорочені слова: двовірш, світловодолікарня, граммолекула, агітпункт тощо.

Складання — це спосіб творення складних слів поєднанням двох або більше основ чи цілих слів або їх скорочень (усічень) і цим відрізняється від інших способів морфологічного словотвору, орієнтованих на творення простих слів. Складні слова функціонують у тісному зв’язку з системою словосполучень, які стають основою їх творення. Основним способом творення складних слів — іменників, прикметників, прислівників — є основоскладання.

Основоскладання — це поєднання кількох основ слів за допомогою інтерфіксів о, е (доброзичливий, працездатний) або без них (триповерховий, всюдихід). Результатом основоскладання є складні слова, або композити (від лат. сотро5Ііи$ — складний, складений з частин).У композитах твірними виступають повні основи слів, які співвідносяться із словосполученнями, побудованими за типами підрядного зв’язку (дрібнолистий, книгодрук, близькоспоріднений) або сполученням компонентів з сурядним зв’язком (природничо-географічний, зубро-бізон). Основоскладання може супроводжуватися суфіксацією, наприклад: природознавство.

Словоскладання, або юкстапозиція (лат. уих/а —поряд, біля і лат. розіїіо від ропо — розміщую, ставлю), — це поєднання кількох слів або словоформ в одному складному слові {салон-перукарня). Юкстапозити утворюються на основі словосполучень прикладкового типу, але на відміну від синтаксичного словосполучення, що складається з головного слова і прикладки (типу дівчина-красуня, місто-гігант), яка виражає другу назву, слова-юкстапозити виражають одне поняття. Складання є продуктивним способом творення іменників і прикметників, менше використовується в прислівниках (переважно як індивідуально-авторські новотвори) і спорадично — в дієсловах.

Абревіація відрізняється від осново- і словоскладання тим, що для творення слів використовуються усічені основи, наприклад: АЕС (атомна електростанція), УНР (Українська Народна Республіка), УРП (Українська республіканська партія), Мін’юст, Кабмін, снід (синдром набутого імунодефіциту).

Способом абревіації утворюються тільки іменники. Основами для творення складноскорочених слів виступають переважно словосполучення з опорним іменником і залежним прикметником (міський відділ народної освіти — міськвно) або поєднання двох іменників (командир батальйону — комбШ). Перехідний між складними і складноскороченими словами тип становлять іменники, які творяться поєднанням усіченої основи залежного компонента словосполучення і цілого слова, що виступає опорним компонентом. Наприклад: райцентр, спортбаза, сільгосптехніка, будматеріали.

Морфологічно-синтаксичний спосіб словотвору охоплює похідні, які виникають унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої.

Головні з них такі: перехід прикметників і дієприкметників у іменники (субстантивація); перехід дієприкметників у прикметники (ад’єктивація); перехід окремих слів з іменників і прикметників у займенники (прономіналізація); перехід словоформ змінюваних слів у прислівники (адвербіалізація); перехід повнозначних самостійних слів у службові: іменників, прислівників —у прийменники (препозитивація); іменників і іменникових словосполучень — у вигуки (інтер’єктивація) тощо; спостерігаються також різні переходи між службовими словами. Перехід слова з однієї частини мови до іншої, супроводжуваний перетворенням відповідних парадигматичних характеристик, називається конверсією (від лат. сопуєгзіо — перетворення,зміна). Типовим прикладом конверсії в українській мові є субстантивація прикметників, перехід окремих повнозначних слів у службові, зокрема прийменники. Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно. Синтаксичні позиції як певні значення в синтаксичних відношеннях закріплюються за частинами мови. Якщо ту чи ту позицію займає слово (словоформа) іншої частини мови, то воно поступово змінює своє значення, а потім і морфологічні ознаки, перебуваючи в нетипових для нього синтаксичних зв’язках.

Наприклад, прикметник у ролі підмета або додатка позначає не ознаку предмета, а особу або предмет.

Зійшов молодий місяць. До хати увійшов молодий.

Відповідно до виконуваної ролі в реченні субстантивований прикметник молодий позначає особу чоловічої статі, втрачає здатність змінюватися за родами: молодий і молода виступають як словотвірні родові кореляти, а не словоформи одного слова. При морфологічно-синтаксичному словотворі похідне слово нічим не відрізняється зовні від мотивуючого, але дістає нове значення.

16.3

СПОЛУЧНИК

Значення і склад сполучників

Сполучник — службова частина мови, яка служить для

поєднання між собою однорідних членів речення або речень.

Наприклад, у реченні: Учітесь, читайте, і чужому

научайтесь, й свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог

карає, того діти цураються, в хату не пускають (Т.

Шевченко) — сполучники і, й з'єднують однорідні члени (присудки), сполучник бо з'єднує два речення.

Однак подібні слова можуть бути і не сполучниками. Так,

у реченні: Дружній череді і вовк не страшний (Нар.

творчість) — слово і — частка, а не сполучник, бо воно нічого

не поєднує, тільки підсилює сказане, як навіть.

За значенням сполучники бувають сурядні, підрядні і

пояснювальні.

Сурядні сполучники з'єднують однорідні члени або

рівноправні речення: Можна вибрать друга і по духу брата, та

не можна рідну матір вибирати (В. Симоненко).

Серед сурядних сполучників розрізняють:

а) єднальні: і(й), та, також, і... і, ні... ні,

як... так і, не тільки... а й;

б) протиставні: а, але, та (в значенні але), зате, проте,

однак, все ж;

в) розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то...

не то, чи то... чи то.

Підрядні сполучники приєднують підрядні речення до

головного: Ярема гнувся, бо не знав, сіромаха, що виросли крила,

що неба достане, коли полетить (Т. Шевченко).

Серед підрядних сполучників розрізняють:

а) порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов,

немовби, немовбито, наче, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито,

буцім, буцімто;

б) часові: як, перед тим як, після того як, відтоді як, з

тих пір як, тимчасом як, в міру того як, як тільки, тільки-но,

тільки що, скоро, ледве, щойно;

в) причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим

що, оскільки, позаяк;

г) мети: щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;

ґ) умовні: якщо, якби, коли б, аби, раз;

д) допустові: хоч (хоча), хай, нехай, дарма що, незважаючи

на те що;

є) наслідковий: так що.

Пояснювальні сполучники приєднують уточнюючі слова

і речення: Цитати із дум та пісень без музичного їх

оформлення, тобто без мелодії, а в думах ще й без супроводу кобзи,

багато втрачають (М. Рильський).

До пояснювальних сполучників належать: тобто, цебто,

або (тобто), чи (тобто), а саме, як-от.

За будовою сполучники бувають:

а) прості: /, а, та, бо, чи, що, як, хоч;

б) складні: проте (про+те), зате, щоб (що+б), якби,

нібито (ні+би+то);

в) складені: та й, коли б, тому що, через те що, так що,

незважаючи на те що, не тільки... а й, як... так і.

За способом вживання сполучники поділяються на

одиничні, повторювані й парні.

Одиничні сполучники (і, та, а, але, або, чи, як, мов)

вживаються тільки між двома однорідними членами речення або

між двома реченнями: Хай квітне злагода і праця на всіх

полях, у всіх серцях, щоб у труді святім змагаться, а не в

загарбницьких боях (М. Рильський).

Повторювані сполучники (/... /, ні... ні, або... або, чи... чи,

то... то) повторюються два або більше разів підряд при

однорідних членах речення або реченнях: Взяв лице в холодні я

долоні, і дивлюсь, і слухаю, і жду (В. Сосюра). Сиджу я в неволі

та марю тихенько, чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, чи знов

рідну землю в сльозах поцілую, чи вік протиняюсь отут у Вілюю? (П. Грабовський).

Парні сполучники {не тільки... а й, не тільки... але й, як...

так і, як не... так, хоч... але, якщо... то, чим... тим)

вживаються двома частинами при двох різних однорідних членах

речення або реченнях: Не тільки гомерівський епос, але й

трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда побудовані на міфах (М.

Рильський). Хоч поганий тин, та затишно за ним (Нар. творчість).

Написання сполучників

1. Сполучники, як би вони не були утворені, звичайно

пишуться одним словом:

а) із часткою же, ж: адже, аж, аніж, ніж, отже, отож,

таж, також, теж, тож;

б) із часткою би, б: аби, мовби, немовби, ніби, начеб, неначеб, щоб, якби;

в) із часткою то: мовбито, немовбито, нібито, начебто,

неначебто, тобто, цебто;

г) із часткою що: абощо, тощо, якщо;

ґ) з префіксами: притому, притім, причому, причім, проте,

зате, затим.

2. Деякі сполучники можуть мати при собі частки, з

якими вони пишуться тільки окремо, а саме: адже ж, або ж,

але ж, бо ж, все ж, коли б, коли б то, хоч би, хоча б.

Окремо пишуться всі складові частини в таких

сполучниках: та й, то й, дарма що, так що, тому що, через те

Що, тільки що, для того щоб, з тим щоб, з тих пір як, у міру

мого як.

У кількох сполучниках перші дві частини пишуться

разом, наступні — окремо, а саме: тимнасом як, незважаючи

на те що, затим що.

3. Сполучники з підсилювальними частками бо, но, то

пишуться через дефіс, а саме: отож-бо, тільки-но, тож-то,

тому-то, тим-то, якби-то.

4. Сполучники, що пишуться одним словом,

відрізняються від однозвучних поєднань інших частин мови, які

пишуться двома словами, тим, що сполучники членами

речення не бувають і на питання не відповідають (на питання

може відповідати все підрядне речення, а не сам сполучник),

а однозвучні поєднання слів виступають членами речення і

відповідають на питання.

Порівняємо два речення: Щоб прийшло на землю сподіване

щастя, треба великої праці (М. Коцюбинський). Що б не робив,

роби тільки найкраще (І. Кульська). У першому реченні слово

щоб не є членом речення, отже, це сполучник. У другому

реченні до слів що б можна поставити питання що?, вони

замінюються повнозначними словами яку б роботу, отже, це

не сполучник, а поєднання займенника що з часткою б.

Візьмемо ще два приклади: Далека, небезпечна путь,— гей,

не зважай, матросе! Таж хвилі приязно гудуть, міцні, надійні

троси (М. Рильський). Вночі все та ж декорація світу: море,

вершини гір, місяць (О. Гончар). У першому випадку слово

таж — сполучник, бо на жодне питання саме по собі не

відповідає. У другому випадку слова та ж відповідають на

питання яка?, виступають означенням, тобто це

займенник та з часткою ж, а не сполучник.

4. Сполучник можна замінити синонімічним

сполучником, а з однозвучним поєднанням інших частин мови цього зробити не можна.

У вище наведених прикладах сполучник щоб можна

замінити синонімічним сполучником аби, сполучник таж

замінюється синонімом адже. Зі словами що б, та ж цього

зробити не вдається.

Можливі такі синонімічні заміни сполучників:

а) таж — адже: Таж (адже) про це вже була

домовленість між нами;

б) тож — тому: Життя таке коротке — тож (тому)

спішімо робити добро (О. Довженко);

в) теж — також:: Я теж: (також) там був;

г) щоб — аби: Не смійся з другого, щоб (аби) тобі не було

того (Нар. творчість);

ґ) якби — коли б: Якби (коли б) знав, де впав, то й соломки

б підослав (Нар. творчість);

д) проте — однак: Не радий хрін тертушці, а проте

(однак) на кожній танцює (Нар. творчість);

є) зате — але: Взимку холодно, зате (але) комарі не куса-

ють (Нар. творчість);

є) притому (притім) — до того ж: За моїми відомостями,

вони в саду і притому (до того ж) в найкращому настрої

(І. Микитенко);

ж) причому (причім) — і то: Сто карбованців зашила йому

мати в підкладку піджака, причому (і то) зашила сировою

ниткою (Григорій Тютюнник).

Особливості вживання деяких сполучників

1. Сполучник і чергується з й, якщо попереднє слово

кінчається або наступне починається з голосного: сонце й місяць,

висока й струнка, співає й декламує, комети й астероїди, Київ

й Одеса.

Але чергування і — й не відбувається:

а) після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось

(Т. Шевченко);

б) перед й, я, ю, є, ї: Петро і Йосип, груші і яблуні, вага

і ємкість;

в) при зіставленні і протиставленні: вороги і друзі, земля

і люди, людина і космос;

г) як правило, у заголовках: «Інтеграли і ряди»,

«Господарська і фінансова діяльність держадміністрації».

2. В одному реченні слід уникати надмірного повторення

як сполучника і, так і сполучника та, доречно

використовуючи то один, то другий: Економічній безпеці й незалежності

України загрожують гіперінфляція, падіння виробництва та

величезний дефіцит бюджету, що спричиняє високі процентні

ставки й підриває довгострокові вклади, корупція та

організована злочинність C газети).

3. Парні сполучники не тільки... а й, як... так і і подібні

слід розташовувати так, щоб перша частина стояла перед

одним однорідним членом речення чи групою їх, а друга —

перед другим: Правильна політика в галузі розвитку

продуктивних сил передбачає раціональне використання не тільки

природних ресурсів, а й виробничого та науково-технічного

потенціалу (але неправильно: «... передбачає не тільки раціо-

нальне використання природних ресурсів, а й виробничого

та науково-технічного потенціалу»).

4. Іноді для приєднання підрядного причинового

речення до головного неправильно використовують слова «так

як»: «Я не дав відповіді, так як не з'ясував ще всіх обставин».

Треба: Я не дав відповіді, бо (тому що, через те що, оскільки)

не з 'ясував ще всіх обставин.

16.4

1.

Гроза – іменник

Погримувала – дієсл

Грізно – присл

Були – дієсл

Ми – займ

З - прийм

Нею – займ

Тет-а-тет – присл

Тремтіла-дієсл

Річечка – іменник

Розгізна – прикм

Човни – ім

Ховала – дієсл

В – прийм

Очерет – іменник

2.

Гроза – ім., заг назва, неістота, однина ( одина і множина)

Жін рід, відміна 1, тверда група, Н.в., синтаксична роль – підмет

Погримувала – дієсл, поч форма – погримувати, недоконаний вид, неперехідне, спосіб дійсний, мин час, однина, жін.рід, 1 дієвідміна, синтаксична роль – присудок простий

Грізно – присл способу дії, звичайний ступінь порівняння, синтаксична роль – обставина способу дії

Були – дієсл, поч форма – бути, недоконаний вид, неперехідне, спосіб дійсний, мин час, множина, нема дієвідміни, синтакс роль – присудок

Ми – займ, поч форма- ми, розряд особовий, нема роду, Н.в.,множина, синтакс роль – підмет.

3. Фонетичний

Рі`чечка – 6 букв, 6 звуків, 6 фонем

Рі – відкритий, ненаголошений

Че – відкритий, ненаголошений, дозвуковий

Чка – відкритий, тризвуковий, ненаголошений, нерухомий.

Голосні:

І – переднього ряду, високого підняття, нелабіалізлваний, головний вияв /і/

Е – передній ряд, середнього піднесення, не лабіалізований, головний вияв /е/, бо ненаголошений

А – задній ряд, низьке піднесення, не лабіалізований, головний вияв /а/.

Приголосні:

Р – сонорний, губний, середньоязиковий, ротовий, середньопіднебінний, м’який, щілинний, дзвінкий, головний вияв /р’/

Ч – шумний, глухий, передньоязиковий, передньопіднебінний, замкнено-щілиннний, глухий, твердий, головний вияв /ч/

К – шумний, глухий, задньоязиковий (задньопіднебінний), зімкнений, глухий, твердий

4. Лексичний

1. Річечка

2. Самостійна частина мови

3. Означає об’єкт природи – водний

4. Конкретне значення

5. Однозначне

6. Вжито в прямому значенні

7. Синонім – потік, джерело

8. Антонім – калюжа

9. Нема омоніма

10. Нема пароніма

11. Похідна від слова: річка, утворюється за допомогою суфікса – ечк

12. Активний шар лексики

13. Загальнонародне, стилістично забарвлене

14. Художній стиль, розмовний стиль

15. Зменшувальна форма

5. Словотвірний

Річечка – іменник

Річка – спільнокореневе, мотивуюче

Дереватор – ечк(а)

Твірна основа – річечк

Суфіксальний спосіб творення

Словотвірне значення – назва предмета

Нема морфологічних змін

6. Морфемний

Річечка

Закінчення – а – у формі Н.в.

Похідна основа

Основа зв’язана (без закінчення не існує слово)

Похідна – річечк, твірна – річ, складна полі морфемна

Річ – корінь: річка, річковий, річниця

–ечк – формотворчий суфікс, утворює пестливу форму слова

Історичні зміни є : зміна є (давньоруська) на і (рєка – річка)

17 білет

17. 1.Однозначність та багатозначність слів в українській мові.Пряме і переносне значення слова.Типи переносних речень.

Слова бувають однозначні й ба­гатозначні, мають пряме й переносне значення і можуть вжи­ватися в переносному значенні. Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення мають переважно назви людей за різними оз­наками {українець, киянин,), назви тварин ,рослин ,конкретних предметів місяців і днів , більшість відносних прикметників {міський, кленовий, числівники (два.) Також однозначними є терміни {банкнот, вексель, інструк­ція, катет, аорта, меридіан, тонна, метр). Слово, що має два і більше значень, називається багато­значним. Здатність слова виступати з різними значеннями на­зивається багатозначністю, або полісемією.   Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна — «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану ого­рожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (люд­ська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо. Основне й побічні значення слова. У багатозначному слові одне значення основне, інші — побічні. У слові голова основним є значення «частина тіла», побічними — «розум», «керівник», «передні ряди», «основна річ» тощо. Іноді в слові буває два й більше основних значень. Наприклад, слово грубий має три основні значення: «товстий»; «необроблений»; «брутальний». Часом основним для слова є не первинне його значення, а похідне, як це сталося, наприк­лад, з іменником колія, основним значенням для якого тепер є не «наїжджене заглиблення від коліс на дорозі», а «лінія з двох паралельно прокладених рейок, призначена для руху поїздів* трамваїв тощо». Більшість загальновживаних слів української мови — багатозначні. У багатозначному слові одне лексичне значення сприймається як основне, вихідне, а інші як похідні, вторинні значення.

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто є полісемічними.

Однак, значна частина слів — однозначні, або моносемічні.

Слова, що мають одне й те саме значення у будь-якому контексті, називаються однозначними. Вони здатні називати тільки одне якесь поняття, одне явище дійсності, одну ознаку тощо.

У період свого виникнення слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово — однозначне, а здатність виражати різні значення ним набувається з часом.У багатозначному слові розрізняють пряме й переносне значення. Пряме значення слова — його основне, як правило, первинне значення. Наприклад, пряме значення слова полотно — “лляна, конопляна, бавовняна тканина особливого переплетення” Переносне значення слова — одне із значень багатозначного слова, яке виникло й закріпилося за ним внаслідок перенесення назви з одного предмета чи явища на інший предмет чи явище за подібністю. Переносне значення завжди вторинне і пов’язане з основним, прямим значенням. Наприклад, значення слова полотно “картина художника” (Величні красоти гірської природи показано на численних полотнах. — О.Ільченко), “проїзна частина дороги” (За насипаним полотном залізниці .Ці речі так назвали тому, що вони або виконуються на полотні (картина художника), або нагадують смугу розстеленого полотна (проїзна частина дороги, плоска частина інструмента). Крім переносного значення, існує ще переносне вживання слова. Слово, вжите в переносному значенні, образно характеризує предмет, дію чи ознаку за схожістю. Переносне вживання слова за своїм змістом індивідуальне і використовується тільки в певному контексті. Наприклад, у реченні Зимовий вечір усе ткав і ткав над селом свої полотна, і вони ніжно спадали з невидимих верстатів на прихоплену морозцем землю (М.Стельмах) слово полотно набуло переносного значення “сніговий покрив”, хоч саме по собі воно такого значення не має — ні прямого, ні переносного. У способах переносного вживання розрізняють метафору, метонімію і синекдоху. Метафора — перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явище за їхньою схожістю. Наприклад, у реченні ^ Там море дере синю одежу об гострі скелі на білі клапті і закидає ними весь берег (М.Коцюбинський) метафора синя одежа моря образно характеризує морські хвилі, а білі клапті — це піна від хвиль, які розбиваються об прибережні скелі. Метафори бувають за кольором (сріблиться річка, бронзовий загар); за формою (мереживо гілок, павутина доріг); за розміром (крапля надії, море радості); за місцем (ніс корабля); за динамічністю (спалах ентузіазму); за відчуттям дотику (шовкова трава, шорсткий голос) тощо. Метонімія — перенесення назви за суміжністю. При метонімії назва матеріалу може вживатися замість назви речі (фарфор і фаянс замість фарфоровий і фаянсовий посуд); назва предмета замість його вмісту (чайник закипів замість: вода в чайнику); назва місцевості замість людей тієї місцевості (місто прокидається замість люди, що живуть у місті); Синекдоха — перенесення назви частини на ціле (найменування предмета за його характерною деталлю). Це, власне, різновид метонімії. Наприклад, назва частини тіла може вживатися на означення людини (роботящі руки, носа не показувати куди); руда борода захвилювалася. З переносного вживання слова розвивається його перенос­не номінативне значення. Спочатку це сприймається як щось незвичне, випадкове, а з часом, якщо таке вживання повто­рюється, до нього звикають, і воно набуває статусу постійно- номінативного.

Загальновживані (нейтральні) і стилістично забарвлені слова

Найбільший тематично-стилістичний шар лексики мови становлять загальновживані слова, які використовуються вільно, без будь-яких обмежень. Ці слова пов’язані зі спільними для більшості носіїв мови поняттями, водночас є звичайними, зрозумілими для широкого загалу назвами предметів і явищ довколишньої дійсності: батьківщина, воля, добро, земля, молоко, ні, одна, повітря, син, так, я.

Вони характеризуються стійкістю основних значень, тобто більшість слів зберегли в сучасній мові ті самі значення, що їх зафіксовано в найдавніших пам’ятках писемності (бігти, вода, мати, перший, три). Водночас цей склад може зазнавати змін, поповнюючись новими поняттями, що стають загальновідомими (атомний, банк, екологія, комп’ютер, мрія, президент, робот), або у зв’язку зі зміною стилістичної маркованості слова, його лексичної та синтаксичної сполучуваності. Загальновживана лексика переважно належить до стилістично нейтральної, міжстильової, але не тотожна їй, має у своєму складі певну частину вільно вживаних емоційно-експресивних слів: матуся, навіжений, попри.

Загальновживана (або загальнонародна) лексика включає в себе лексику як власне українську, так і загальновідому запозичену.

Стилістично забарвлені слова — це такі слова, що вживаються лише в певних стилях. До них належать:

– наукова лексика – слова, що вживаються в галузі науки, освіти, техніки: кисень, радіус.

– політична лексика – слова, що вживаються у політичному, громадському житті: Верховна Рада, депутат, мітинг.

– розмовна лексика – слова, які використовують в усному, переважно побутовому спілкуванні: байдикувати, велик, відік.

У художніх творах розмовна лексика вживається для характеристики персонажів.

17.2. Морфологічно-синтаксичний спосіб словотвору

Морфологічно-синтаксичний спосіб охоплює похідні, які вини­кають унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої. Головні з них такі: перехід прикметників і дієприкмет­ників у іменники (субстантивація); перехід дієприкметників у прикметники (ад’єктивація); перехід окремих слів з іменників і прикметників у займенники (прономіналізація); перехід словоформ змінюваних слів у прислівники (адвербіалізація); перехід повно­значних самостійних слів у службові: іменників, прислівників — у прийменники (препозитивація); іменників і іменникових слово­сполучень — у вигуки (інтер’єктивація) тощо; спостерігаються та­кож різні переходи між службовими словами.

Перехід слова з однієї частини мови до іншої, супроводжува­ний перетворенням відповідних парадигматичних характеристик, називається конверсією (від лат. сопуєпіо — перетворення, зміна). Типовим прикладом конверсії в українській мові є субстан­тивація прикметників, перехід окремих повнозначних слів у служ­бові, зокрема прийменники.

Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно. Синтаксичні позиції як певні значення в синтаксич­них відношеннях закріплюються за частинами мови. Якщо ту чи ту позицію займає слово (словоформа) іншої частини мови, то во­но поступово змінює своє значення, а потім і морфологічні озна­ки, перебуваючи в нетипових для нього синтаксичних зв’язках. Наприклад, прикметник у ролі підмета або додатка позначає не ознаку предмета, а особу або предмет. Пор.: Зійшов молодий мі­сяць. До хати увійшов молодий.

Відповідно до виконуваної ролі в реченні субстантивований прикметник молодий позначає особу чоловічої статі, втрачає здат­ність змінюватися за родами: молодий і молода виступають як словотвірні родові кореляти, а не словоформи одного слова.

При морфологічно-синтаксичному словотворі похідне сло­во нічим не відрізняється зовні від мотивуючого, але дістає но­ве значення. Омоніми легко нейтралізуються у відповідних кон­текстах.

ПЕРЕХІД ПРИКМЕТНИКІВ У ІМЕННИКИ (СУБСТАНТИВАЦІЯ)

Деякі прикметники, втрачаючи значення ознаки і набуваю­чи значення предметності, переходять у розряд іменників, збері­гаючи формальні (граматичні) ознаки прикметників, які ста-

145

ють у прикметника самостійними, незалежними від іменника. Пор.: майбутнє рішення — наше майбутнє, знайома жінка — на- ша знайома, учительська робота — зайшли в учительську. Збері­гаюч словозміну прикметника, такі слова відповідають на пи­тання іменника й виконують у реченні його синтаксичну функ­цію, наприклад: Виступав мій давній знайомий (хто?), Я зустрів­ся з давиш знайомим (з ким?).

Існують різні ступені субстантивації прикметників: повна (лексична) і н е п о в н а (синтаксична). До першої групи нале­жать прикметники, які зовсім утратили прикметникове значен­ня і виконують граматичну функцію іменників, зберігши лише мовну оболонку прикметника, наприклад: операційна, набереж­на. Сюди ж відносять географічні назви, що походять з прик­метників: Срібне, Ніжин, Пирятин, Рівне, Зарічанське тощо знач­ну кількість прізвищ: Задніпровський, Петрів, Колодний, Яво- рівський.

До другої групи належать прикметники, які можуть переда­вати значення або прикметника, або іменника, що визначаєть­ся контекстом і їхньою граматичною роллю в реченні, на­приклад: моє минуле і минуле літо, черговий по гуртожитку і черговий студент. Це: назви деяких предметів, приміщень, страв (пальне, чайна, шампанське, учительська, диспетчерська), окремі абстрактні поняття (далеке, знайоме, сьогочасне, давнє, чуже), назви осіб за професією, соціальною належністю, зов­нішньою чи внутрішньою ознакою (їздовий, ротний, убогий, німий, військовий, цибатий), назви тварин (вороний, зозулястий, круторогі), частина слів військової лексики (типу передова), тер­мінологічні назви (фрикативний (звук), дотична (лінія), бурова (установка) та ін.).

ПЕРЕХІД ДІЄПРИКМЕТНИКІВ У ПРИКМЕТНИКИ ТА ІМЕННИКИ (ад'єктивація)

Дієприкметники можуть втрачати дієслівні ознаки часу, виду, стану, а також здатність керувати іменниками. У цьому випадку вони виражають постійну, сталу ознаку предмета і нічим не від­різняються від прикметників: родючі поля, блискучий оратор, пе­кучий біль, сіяне борошно, колючий дріт, вихована людина. Це явище називається ад’єктивацією дієприкметників.

Здебільшого переходять у прикметники пасивні дієприкмет­ники. Якщо дієприкметник, виконуючи функцію присудка, втрачає здатність керувати іменником, то це є свідченням його переходу в розряд прикметника. Напр.: «Очі в Малайки стали налякані, круглі» (М. Коцюбинський); «Очі в усіх видющі, вуха чуйні» (М. Коцюбинський).

Дієприкметники від прикметників відрізняються також на­голосом. У дієприкметниках наголос здебільшого на корені, в прикметниках — на суфіксі: печена картотя — печена картоп­ля, варений — варений, учений — учений.

Дієприкметники, як і прикметники, можуть переходити в іменники, субстантивуватися. У таких випадках вони втрача­ють прикметникові ознаки і виражають не ознаку предмета, а сам предмет: «Гріх не гріх, а береженого й бог береже, Макове ю» (О. Гончар).

АДВЕРБІАЛІЗАЦІЯ — перехід різних частин мови у прислівники. Шляхом переходу різних частин мови у прислівники формувалася більшість прислівників української мови. Процес адвербіалізації по¬лягає у зміні лексичного і граматичного значення слова без зміни його зовнішньої форми. Приклади: зозла, вниз, усередину, вгору, навік, бігом, віками, хором, надвоє, добре. Одиничні постпозитивні дієприслівники, утворені від дієслів із зна¬ченням стану, в певних умовах можуть адвербіалізуватися: “Остап стояв вагаючись. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи.

17.3. СПОЛУЧНИК §114. Значення і склад сполучників

1. Сполучник — службова частина мови, яка служить для поєднання між собою однорідних членів речення або речень.

Наприклад, у реченні: Учітесь, читайте, і чужому научай­тесь, й свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають (Т. Шевчен­ко) — сполучники і, й з’єднують однорідні члени (присудки), сполучник бо з’єднує два речення.

Однак подібні слова можуть бути і не сполучниками. Так, у реченні: Дружній череді і вовк не страшний (Нар. твор­чість) — слово і — частка, а не сполучник, бо воно нічого не поєднує, тільки підсилює сказане, як навіть.

2. За значенням сполучники бувають сурядні, підрядні і пояснювальні.

Сурядні сполучники з’єднують однорідні члени або рів­ноправні речення: Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати (В. Симоненко).

Серед сурядних сполучників розрізняють:

а) єднальні: і(й), та (в значенні І), також, і... і, ні... ні, як... так і, не тільки... а й;

б) протиставні: а, але, та (в значенні але), зате, проте, однак, все ж;

в) розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то... не то, чи то... чи то.

Підрядні сполучники приєднують підрядні речення до го­ловного: Ярема гнувся, бо не знав, сіромаха, що виросли крила, що неба достане, коли полетить (Т. Шевченко).

Серед підрядних сполучників розрізняють:

а) порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов, немов­би немов­би, немовбито, наче, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито, буцім, буцімто;

б) часові: як, перед тим як, після того як, відтоді як, з тих пір як, тимчасом як, в міру того як, як тільки, тільки-но, тільки що, скоро, ледве, щойно;

в) причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим що, оскільки, позаяк;

г) мети: щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;

ґ) умовні: якщо, якби, коли б, аби, раз;

д) допустові: хоч (хоча), хай, нехай, дарма що, незважаючи на те що;

е) наслідковий: так що.

Пояснювальні сполучники приєднують уточнюючі слова і речення: Цитати із дум та пісень без музичного їх оформ­лення, тобто без мелодії, а в думах ще й без супроводу кобзи, багато втрачають (М. Рильський).

До пояснювальних сполучників належать: тобто, цебто, або (тобто), чи (тобто), а саме, як-от.

3. За будовою сполучники бувають:

а) прості: і, а, та, бо, чи, що, як, хоч;

б) складні: проте (про + те), зате, щоб (що+6’), якби, ніби­то (ні+би+то);

в) складені: та й, коли б, тому що, через те що, так що, незважаючи на те що, не тільки... а й, як... так і.

4. За способом вживання сполучники поділяються на одиничні, повторювані й парні.

Одиничні сполучники (/, та, а, але, або, чи, як, мов) вжи­ваються тільки між двома однорідними членами речення або між двома реченнями: Хай квітне злагода і праця на всіх по­лях, у всіх серцях, щоб у труді святім змагаться, а не в за­гарбницьких боях (М. Рильський).

Повторювані сполучники (/... і, ні... ні, або... або, чи... чи, то... то) повторюються два або більше разів підряд при од­норідних членах речення або реченнях: Взяв лице в холодні я долоні, і дивлюсь, і слухаю, і жду (В. Сосюра). Сиджу я в неволі та марю тихенько, чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, чи знов рідну землю в сльозах поцілую, чи вік протиняюсь отут у Ві- люю? (П. Грабовський).

Парні сполучники {не тільки... а й, не тільки... але й, як... так і, як не... так, хоч... але, якщо... то, чим... тим) вжива­ються двома частинами при двох різних однорідних членах речення або реченнях: Не тільки гомерівський епос, але й тра­гедії Есхіла, Софокла, Евріпіда побудовані на міфах (М. Риль­ський). Хоч поганий тин, та затишно за ним (Нар. творчість) §115. Написання сполучників

1. Сполучники, як би вони не були утворені, звичайно пишуться одним словом:

а) із часткою же, ж: адже, аж, аніж, ніж, отже, отож, таж, також, теж, тож;

б) із часткою би, б: аби, мовби, немовби, ніби, начеб, нена- чеб, щоб, якби;

в) із часткою то: мовбито, немовбито, нібито, начебто, неначебто, тобто, цебто;

г) із часткою що: абощо, тощо, якщо;

г) з префіксами: притому, притім, причому, причім, проте, зате, затим.

2. Деякі сполучники можуть мати при собі частки, з яки­ми вони пишуться тільки окремо, а саме: адже ж, або ж, але ж, бо ж, все ж, коли б, коли б то, хоч би, хоча б.

Окремо пишуться всі складові частини в таких сполуч­никах: та й, то й, дарма що, так що, тому що, через те Що, тільки що, для того щоб, з тим щоб, з тих пір як, у міру того як.

У кількох сполучниках перші дві частини пишуться ра­зом, наступні — окремо, а саме: тимчасом як, незважаючи на те що, затим що.

3. Сполучники з підсилювальними частками бо, но, то пишуться через дефіс, а саме: отож-бо, тільки-но, тож-то, тому-то, тим-то, якби-то.

4. Сполучники, що пишуться одним словом, відрізня­ються від однозвучних поєднань інших частин мови, які пи­шуться двома словами, тим, що сполучники членами речен­ня не бувають і на питання не відповідають (на питання мо­же відповідати все підрядне речення, а не сам сполучник), а однозвучні поєднання слів виступають членами речення і відповідають на питання.

Порівняємо два речення: Щоб прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці (М. Коцюбинський). Що б не робив, роби тільки найкраще (І. Кульська). У першому реченні слово щоб не є членом речення, отже, це сполучник. У другому реченні до слів що б можна поставити питання що?, вони замінюються повнозначними словами яку б роботу, отже, це не сполучник, а поєднання займенника що з часткою б.

Візьмемо ще два приклади: Далека, небезпечна путь,— гей, не зважай, матросе! Таж хвилі приязно гудуть, міцні, надійні троси (М. Рильський). Вночі все та ж декорація світу: море, вершини гір, місяць (О. Гончар). У першому випадку слово таж — сполучник, бо на жодне питання саме по собі не відповідає. У другому випадку слова та ж відповідають на питання яка?, виступають означенням, тобто це займен­ник та з часткою ж, а не сполучник.

1. Сполучник можна замінити синонімічним сполучни­ком, а з однозвучним поєднанням інших частин мови цього зробити не можна.

У вище наведених прикладах сполучник щоб можна замі­нити синонімічним сполучником аби, сполучник таж замі­нюється синонімом адже. Зі словами що б, та ж цього зро­бите не вдається.

Можливі такі синонімічні заміни сполучників:

а) таж — адже: Таж (адже) про це вже була домовле­ність між нами;

б) тож — тому: Життя таке коротке — тож (тому) спішімо робити добро (0. Довженко);

в) теж — також: Я теж (також) там був;

г) щоб — аби: Не смійся з другого, щоб (аби) тобі не було того (Нар. творчість);

ґ) якби — коли б: Якби (коли б) знав, де впав, то й соломки б підослав (Нар. творчість);

д) проте — однак: Не радий хрін тертушці, а проте (од­нак) на кожній танцює (Нар. творчість);

е) зате ~~ але: Взимку холодно, зате (але) комарі не куса­ють (Нар. творчість);

є) притому (притім) — до того ж: За моїми відомостями, вони в саду і притому (до того ж) в найкращому настрої (І. Микитенко);

ж) причому (причім) — і то: Сто карбованців зашила йому мати в підкладку піджака, причому (і то) зашила сировою ниткою (Григорій Тютюнник).