§78. Відмінювання займенників

1. Частина займенників відмінюється, як прикметники, а саме: наш, ваш, всякий, інший, сам, самий, такий, який, кот­рий (як прикметники твердої групи) та їхній (як прикметники м’якої групи): наш, нашого, нашому, нашим, наша, нашої, на­шій, нашою; наші, наших, нашим, нашими; їхній, їхнього, їхньо­му і т. д.

Займенники скільки і стільки відмінюються, як числівник два: скільки, скількох, скільком, скількома.

Інші займенники за особливостями відмінювання ділять­ся на три групи: 1) я, ти, ми, ви, себе; 2) він, вона, воно, вони; 3) мій, твій, свій, чий, той, цей, весь, хто, що.

2. Особові займенники я, ти, ми, ви і зворотний себе від­мінюються так:

Від­ мін­ ки	Однина		Зворотний	Множина
	1-а особа	2-а особа		1-а особа	2-а особа
Н.	я	ти	—	ми	ви
Р.	мене	тебе	себе	нас	вас
д.	мені	тобі	собі	нам	вам
3.	мене	тебе	себе	нас	вас
0.	мною	тобою	собою	нами	вами
м.	(на) мені	тобі	собі	нас	вас

3. Особливістю відмінювання особових займенників він, вона, воно, вони є поява в них після прийменників та в оруд­ному відмінку початкового н:

Відмін­	0 д н и н	а	Множина
ки	чоловічий і середній рід	жіночий рід
Н.	він, воно	вона	вони
Р.	його, до нього	її, до неї	їх, до них
д.	йому	їй	їм
3.	його, про нього	її, про неї	їх, про них
0.	ним	нею	ними
М.	(на) ньому/нім	ній	них

4. У відмінюванні займенників мій (твій, свій), чий, той, цей, весь найбільше розбіжностей є в чоловічому роді і мен­ше — у жіночому та в множині:

і Відмінки	Чоловічий рід
У	мій	чий	той	цей	весь
р.	мого	чийого	того	цього	всього
д.	моєму	чийому	тому	цьому	всьому
3.	Як у називному або родовому відмінку
°.	моїм	чиїм	тим	цим	всім
ІІ м. !| II	(на) моєму/ моїм	чийому/ чиїм	тому/ тім	цьому/ цім	всьому/ всім

Займенники твій, свій відмінюються, як займенник мій

Займенники моє, чиє, те, це, все в середньому роді мають такі самі відмінкові форми, як і в чоловічому (за винятком лише називного й знахідного відмінків).

Займенники хто і що відмінюються, як той у чоловічому роді. Присудок після займенника хто стоїть в однині і в чо­ловічому роді: Всі, хто тільки міг, висипали з вагонів, вітаючи довгождану, рідну землю (О. Гончар). Присудок після питаль­ного займенника що стоїть в однині і в середньому роді {Що трапилося?), після відносного що —у будь-якому роді й чис­лі: Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері (М. Коцюбинський).

ЗАЙМЕННИК

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАЙМЕННИКА

Займенник — це самостійна частина мови, яка не нази­ває предмети, їхні ознаки і кількість, а лише вказує на них. Напр.: «Поезія — це, як правило, нуртування душі, кипіння пристрастей, гра почуттів... Чи може, чи повинна вона бути іншою — такою, де верх над емоціями бере розсудливість, мисль?» (газ.). У другому ре­ченні займенник вона не називає, а вказує на предмет, названий у першому реченні, — поезію. Займенник такою вказує на ознаку цього ж предмета (поезії), зміст якої розкривається підрядним ре­ченням (де верх над емоціями бере розсудливість, мисль).

Невелика група вказівних слів, об’єднана єдиною назвою займенник, різноманітна за формами словотворення і сло­возміни та не має власного предметно-логічного змісту. Цим займенник протиставляється усім лексично повнозначним час­тинам мови. Конкретне значення займенника змінюється за­лежно від суб'єкта, ситуації, як у наведеному прикладі. Отже, виділення займенника як частини мови грунтується на особли­вій його семантиці — високій узагальненості значення. Так, за­йменник він може означати особу і будь-який предмет, хто — будь-яку особу (одну чи декілька), який — може' вказувати на якість чи властивість особи або предмета, стільки — на кіль­кість осіб чи предметів. Тобто займенникам властиві узагальне- но-предметні, узагальнено-якісні та узагальнено-кількісні зна­чення, які конкретизуються лише в контексті.

Займенники відмінюються, хоча кожен розряд і навіть пере­важна більшість окремих займенників має свої особливості відмі­нювання (для особових займенників характерний суплетивізм —- я мене, мені', наявність безприйменникових та прийменникових рядів відмінкових форм — його, до нього; відсутність у зворот­ного займенника себе форми називного відмінка тощо).

Порівняно з іншими частинами мови участь займенника в творенні інших слів мови обмежена. Лише окремі займенники, наприклад, сам, себе, що творять ряди Інших частин мови типу самобутній, самовар, самотній, самотою, самокритика, самоук; себелюбець, себелюбний; щовесни, щогодинний, щодня, щоніченьки. Від інших займенників утворені прислівники по-мосму, по-нашо­му, по-вашому, по-свійськи, просторічні дієслова тикати, викати та деякі інші. Займенники послужили в оформленні відмінюван­ня окремих повнозначних частин мови (постфікс -ся як форма займенника себе в дієслівних формах, вказівні займенники в за­кінченнях прикметників — новьи — новый — новий).

РОЗРЯДИ ЗАЙМЕННИКІВ

За своїм значенням усі займенники поділяються на такі роз­ряди: особові та особово-вказівні.

До особових належать займенники я, ти, ми, ви. До особо- во-вказівних — він, вона, воно, вони.

Особові займенники не замінюють іменників, а називають осіб: займенник першої особи однини я означає того, хто гово­рить. Напр.: «Я вже казав про пам 'ять, як про вічну книгу, де все за­писано і про них» (О. Коломієць). Займенник ти означає адресата, до якого звертається мовець: «Дорогий Борисе! Я саме до тебе адре­сував цей лист» (О. Колом ієць). Займенники я, ти І займенники ми, ви протиставляються як форми однини і множини. Проте мають такі значення: ми — це я і ще хтось, у публіцистичному і науково­му стилях ми — це авторське «я», вжите як засіб зближення автора з читачем; займенник ви вказує на багатьох осіб, до кого звер­нена мова, шанобливе ставлення, наприклад: «Сьогодні ми по- мудріли» (Б. Олійник); «Ми опрацювали великий матеріал...» (газ.); «Вам лиш пам ять одна і суддя й засторога: все, що вам дороге, збе­рігає воно... Перед нею одною — ви муж і жона» (М. Карпенко).

Особово-вказівні займенники означають осіб, які ви­ходять за межі розмовної ситуації, або предмети чи поняття, зга­дувані в розмові, наприклад: « [...] до сторічного ювілею висадили біля інколи аіею зі ста каштанів. А веде вона не куди-небудь — до меморіального музею Остапа Вишні» (газ.). Функції особово- вказівнич займенників виходять за межі речення: вони є одним із важливих засобів організації тексту.

Зворотний займенник себе, вказуючи на особу чи пред­мет, не мас форми називного відмінка, а також категорії роду та числа. Може стосуватися усіх трьох осіб: Я зною себе: Ти зна­єш себе\ Вони знають себе.

У формі давального відмінка займенника собі його вживан­ня характерне для розмовного мовлення: «Був собі дід та баба» (фольк.).

Присвійні займенники: мій, твій, ваш, наш, свій, його, ЇЇ, їх, їхній. За значенням і граматичними ознаками близькі до прикмет­ників: «Здоров’я, щастя усім вашим працівникам, щоб вони глибоко орали свою журналістську ниву і в пухкий грунт клали тільки до­бірні зерна, нам 'ятаючи — з нами Бог, з нами Україна» (газ.). «/ то­му для мене так трагічно Те, що ти чиясь, а не моя» (В. Симоненко).

Вказівні займенники той, отой, цей, оцей, такий, ота­кий, сей (ся, сі, се) та нестягнені форми тая, тую, тії, цяя, ції вказують на предмети та їхні ознаки. Вказівний займенник стіїьки співвідносний з кількісним числівником. Напр.: «Не ро­зумію, чому оте все добро заслуговує іноді зневажливого слова “черепки"...» (газ.); «Овва, чого заманулося вам, люди-небораки! Забудьте про се, руки маєте короткі» (С. Колесник); «.Сама ко­лись дівувала, теє лихо знаю» (Т. Шевченко).

Означальні займенники увесь (ввесь, весь), усякий (вся­кий), кожний (кожен), жодний (жоден), інший, сам, самий вжи­ваються в реченні в ролі узагальнено-якісних означень, а при субстантивації — в ролі підметів І додатків.

Займенники кожний і всякий синонімічні між собою, озна­чають окреме в даному кількісному ряді: «Кожна птиця знайде свого Гриця; Всяка кузочка свою дружину має» (нар. тв.).

Займенник кожний має значення «всі по-одному», «будь- який із подібних собі», наприклад: «У кожного чоло життя і жаль порили, і в оці кожного горить любові жар» (І. Франко).

Займенник усяким меншою мірою, ніж займенник кожний, виражає значення розділовості: «У всякого своя доля і свій шлях широкий» (Т. Шевченко).

Займенник жодний (жоден) уживається в двох значеннях:

1. «ні один», наприклад: «Ви все це знаєте: і про десятки ве­ликих міст, де немає жодної або с одна-двІ українські школи, і про півтори (півтори!) книжки на душу населення, видавані україн­ською мовою...» (Ю. Мушкетик).

2. «ніякий», наприклад: «Скажіть мені, чи хто тут не зро­зумів слів, сказаних по-українськи чи по-російськи? Всі ми тупі розуміли і всі ми відповідно реагували, і не було у нас жодних про­блем» (Ю. Щербак).

Діалектне його значення «кожен, всякий», наприклад: «До Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Веклиної хати» (Г. Квітка-Основ’яненко),

Слід розрізняти означальні займенники сам, самий, сама, са­мого, самі, самих, самим від сам, самий, самого, са мої і т. д.

Перший уживається на означения того, що особа _г(чи пред­мет) виконує дію сама, без сторонньої допомоги: «Самі й розши­фровують зібраний матеріал, покладають його на ноти» (газ.); «Тільки пам'ятайте, що сама собою газета не з’явиться» (газ.).

Другий займенник з наголосом на першому складі має зна­чення крайньої просторової чи часової межі іменника, при яко­му він ужитий: «Сумна арфістко, — рученьки вербові! — по самі течі вкутана в туман. Зіграй мені мелодію любові, ту, без якої холодно словам» (Л. Костенко); «Дорога шила з гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю» (І. Нечуй-Левицький).

У ролі підсилювальної частки при словах на означення часу, причини теж уживається займенник самий, наприклад: «Що це?! Жодного такого камінця на Волині не зустрічається. Це могло бу­ти лише одне. А саме — ідол!» (газ.); саме тому... саме в той час.

Питальні займенники: хто, що, який, чий, котрий, скіль­ки. Вони містять питання про особу, предмет, ознаку, належ­ність і кількість предметів: «А жінці хто потрібен, якщо вона — поет?» (Л. Костенко); «Або погибель, або перемога, сі дві дороги перед нами стане... Котра з цих двох нам судиться дорога?» (Леся Українка).

Відносні займенники. Якщо перелічені питальні зай­менники приєднують підрядне речення до головного, тобто ви­ступають як сполучні слова і є співвідносними словами до імен­ника чи займенника головного речення, тоді вони стають від­носними займенниками. Є певні особливості їх уживання.

Займенник який уживається в усіх стилях мови, коли треба вказати на якісний характер ознаки, наприклад: «Природно, яка позиція — такі й результати» (журн.).

Займенник котрий вживається тоді, коли треба підкреслити вибір осіб, предметів, ознак з ряду однорідних: «Полювання з крякухою дуже добутливе, спокійне полювання, особливо для мис­ливців, котрі вже в літах, котрим уже бродити по болотах та лазити по очеретах, сказать би, важкувато» (Остап Вишня).

Використання відносного займенника котрий у значенні який зустрічається значно рідше, наприклад: «Чується... Шум океану, Луною котрого ця річка Воркоче» (М. Рильський).

Відносний займенник чий вказує на належність предмета, вживається переважно в книжній мові: «Наблизившись до висо- коправдивого таланту В. М. Шукшина, поруч побачив Григора Тютюнника, чиє “немає загадки таланту. Є вічна загадка Лю­бові" вже непроминальне» (журн.).

Займенники хто і що співвідносні з іменниками: хто — з особою, а що — з предметом або особою, скільки співвідносний з числівником.

До заперечних займенників відносяться слова ніхто,ніщо, ніякий, нічий. Вони утворені від відповідних питальних за­йменників додаванням частки ні і вказують на повну відсут­ність предмета або ознаки: «А довкола гули КАМази і турбіни ревли із-за тучі, Щоб ніхто ні внизу, ні на кручі Ані крику не чув, ані слів» (В. Бровченко).

Неозначені займенники: дехто, дещо, хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, який-небудь, будь-хто, будь-що, казна- що, казна-хто, абихто, абиякий та ін. Утворюються вони від відповідних питальних займенників додаванням часток будь-, -небудь, казна-, хтозна-, аби-, де-, -сь. Вживаються для вказівки на невідомі, неозначені предмети, їхні ознаки, якості, наприк­лад: «Хтось задихається над ними — хто це, хто цеЬ> (І. Драч); «Судили колгоспника йробітника, академіка й асенізатора. Будь- хто піддавався остракізмові» (Б. Харчук).

ЗАЙМЕННИК У ТЕКСТІ

Переважна більшість займенників не тільки виявляє свої значення в тексті, але й виступає в ньому в ролі засобу зв’яз­ку. Зв’язок між елементами тексту може проявляти себе на різ­них рівнях синтаксису. Займенниками пов’язуються частини як окладного речення, так і абзацу. Частини складного речен­ня пов’язуються, в першу чергу, відносними займенниками, наприклад: «Західнонімецькі винахідники Юрген Браун і Пауль Кунстман сконструювали велосипед з електродвигуном, який одержує струм від сонячної батареї. Струм живить електро­двигун, що забезпечує підвищення швидкості руху велосипедис­та, коли той натискає на педалі» (газ.). Особові займенники можуть формувати паралельний зв’язок у висловлюванні: «Від того вечора ми більше не заводит розмов ні про слизьку дорогу, ні про ожеледь; я не починала їх, він допізна був на заводі, і лише ділові балачки пов'язували нас» (В. Добровольський)

Особово-вказівні займенники допомагають виражати по­слідовний зв’язок між одиницями висловлювання, наприклад: «У найтривалішу і дорогу подорож на таксі вирушили днями ав­стрійці Г. Платтнер і X. Кнофлахер. За десять діб ці жителі Зальцбурга мають намір подолати шлях до північної точки ма­терикової Європи — норвезького мису Нордкап — і повернути­ся назад. їм належить проїхати територією 16 країн і подола­ти відстань понад 14 тисяч кілометрів. Якщо все пройде, як задумано, шукачі мандрів, напевно, потраплять до Книги ре­кордів Пннеса”» (газ.).

На займенниках може триматися побудова підсумкових, ви- сновкових чи узагальнювальних частин тексту, що пояснюєть­ся значною мірою узагальнювальним характером займеннико­вої семантики. Напр.: «Після того, як у місті було закрито чи­мало кооперативів, наші читачі збентежилися'. “А чи не почепи­ли замок і на “Смійтеся самі” (рубрика). Хочемо усіх заспокої­ти — такого не сталося» (газ.).

Уточненням пов’язано початок тексту із заголовком: «“Свою Україну любіть...” Саме під такою назвою розпочнеться в неділю чергове засідання клубу “Юний художник”» (газ.).

При побудові речення, абзацу, тексту слід постійно переві­ряти зв’язок наступної думки з попередньою І особливо звертати увагу на вживання займенників, оскільки часто саме їх уживають неправильно. Найчастіше помилка вживання полягає в тому, що з тексту не зрозуміло, до якого слова стосується займенник, а це викривляє зміст, вносить у нього двозначність. Напр.: «У зовсім непристосованому прилпщенні знаходиться молодняк великої рога­тої худоби. Його (?) слід реконструювати» (газ.).

«А мала все допитується у бабусі. Це знати малій, чого такі ті очі, чого саме цієї осені, теплішої за всі на її (?) віку, почало з нею (?) таке діятись» (газ.).

Незрозумілим стає текст І тоді, коли будуються неправильні словосполучення, зокрема й займенникові: «Вони тинялися по танцмайданчику з одного кутка в інший, не знаючи, до чого себе приткнути, намагаючись утоп

11 білет

11.1.

ІСТОРИЧНІ ЧЕРГУВАННЯ

На відміну від фонетичних, історичні чергування не залежать від фонетичних умов, властивих сучасній українській літературній мові. Вони успадковані нею як фонетичні явища, що сформувалися на праслов’янському чи давньоруському фунті або ж виникли у процесі становлення самої української мови.

Чергування голосних

У сучасній українській літературній мові відбуваються чергування, представлені рядами голосних фонем, або альтернатів,становлення яких пов’язане з різними періодами мовного розвитку. Найдавніші чергування виникли ще в праслов’янській мові у зв’язку з закономірностями становлення її вокалізму на індоєвропейській фонетичній основі.

ІеІ: ІоІ \ ІиІ: І0І: /і/ (беру — вибори — вибирати — брати — вибір ІуІ : ІиІ : І0І (сухий — висихати — висхлий, дух — дихати — тхнути).

Завжди «і»:

Після будь-якого розділового знака (кома, крапка з комою, тире, дужки, лапки, три крапки), після приголосного звука перед приголосним. Наприклад: зібрав і пішов.

Початок речення. Наприклад: І день іде… (Тарас Шевченко)

Зіставлення понять. Наприклад: батьки і діти.

Перед звуком [й] та буквами «я», «ю», «є», «ї». Наприклад: Знайшли і ялинку, і їжака.

Завжди «й»:

Між голосними звуками. Наприклад: Глядачі кричало «браво» й аплодували.

Після голосного звука перед приголосним. Наприклад: яскраве й барвисте намисто.

Завжди «у»:

Перед приголосним звуком на початку слова. Наприклад: учора;

Початок речення перед приголосним. Наприклад: У Петра зібралися всі.

Між приголосними звуками на межі слів. Наприклад: прийшов у село;

Якщо наступні приголосні «в», «ф» або їхні сполуки з іншими звуками («льв», «св», «тв», «хв»). Наприклад: занурився у хвилю; Після розділового знака перед приголосним (кома, крапка з комою, тире, дужки, лапки). Наприклад: Моя мама, учителька, сьогодні провела відкритий урок.

Завжди «в»:

Між голосними звуками. Наприклад: прибула в Одесу;

Перед голосним на початку речення: В Острозі відновила роботу Острозька академія.

Після голосного звука перед приголосними (крім тих випадків, коли наступним стоять приголосні «в», «ф» або їхні сполуки з іншими звуками: «льв», «св», «тв», «хв»). Наприклад: відпочивала в Криму, але поїхала у Львів.

Не відбувається чергування «у» та «в» у словах, де від зміни літери (звука) змінюється значення слова. Наприклад, всунути – усунути. Перше слово має значення «вставити, включити, внести», а друге – «винести, виключити, забрати».

Відповідно не змінюються власні назви та іншомовні слова: Вашингтон, Удмуртія, Владивосток, Уругвай, університет.

Чергування приголосних

Історичні чергування приголосних, реалізовані у випадках словозміни і словотвору. У переважній більшості випадків згадані фонетичні процеси реалізувалися на межі кореневих і словозмінних або словотворчих морфем. У зв’язку з цим у плані синхронної інтерпретації вони виступають як такі, що зумовлюються морфологічними позиціями, тобто виявляються перед іменниковими і дієслівними закінченнями та формотворчими і словотворчими суфіксами. У фонетичній системі сучасної української літературної мови регулярно відтворюються чергування приголосних, зумовлені:

першою перехідною палаталізацією ІгІ . /ж/ (друг — друже — дружити — дружина), /кі: ІчІ (вік —вічний), ІхІ \ Іш/ (страх — страшний — страшити)',

2) другою перехідною палаталізацією: ІгІ: /з/ (допомога — допомозі, подруга — подрузі), Ік/ : /ці (запорука — запоруці, кузка — кузці), ІхІ: /с/ (завірюха — завірюсі, стріха — стрісі)',

3) третьою перехідною палаталізацією: ІгІ: Із'І (княгиня — князь), Ік/ : ІцІ (лик — лице);

4) позицією приголосних перед у, а саме: ІгІ: їжі (допомогти —допоможу), /ні : ІчІ (плакати— плачу), ІхІ : /ш/ (колихати —колишу), /д/ : /діє/ або /ж/ (садити — саджу — саджений — са¬жа). І ті : /ч/ (крутий — кручу — кручений — круча), ІзІ : /ж/(мазати— мажу), ІеІ : /ш/ (носити— ношу— ношений— ноша). З синхронного погляду на основі давніх чергувань, а також власне українських фонетичних змін — ствердіння приголосних перед е та и, виникнення подовжених передньоязикових і шиплячих приголосних перед давньою сполукою -Ь|- е виділяються ряди приголосних, поєднаних відношенням чергування у відповідних морфемах:

/г/: /ж/: /з/ : /жж/ (друг — дружба — друзі —одружений — подружжя),

Ік/ : Іч/ : Іц'І : /чч/ (ріка — річка —ріці — заріччя),

їх/ : /ш/: /с7 (порох— припорошений—у поросі),

1x1: /ш/: ІшшІ (тихий — тиша — затишшя)’, ІчІ (крутити — крутять — кручений), ІзІ : /ж/ : /з/ : Із'з'І (галузка — розгалуження — галузь — галуззя), ІеІ : /ш/ : /с7 : Іс'с'І (косити — кошу — косять — кісся).

Чергування в групах приголосних

При словотворенні в групах приголосних може відбуватися цілий комплекс різноманітних чергувань приголосних: історичних і фонетичних, зумовлених асиміляцією, дисиміляцією, спрощенням, стягненням. Вони істотно змінюють фонетичну (і морфемну) структуру слова.Творення прикметників та іменників супроводжується такими змінами, що з синхронного погляду мають статус чергувань приголосних .Відповідні фонетичні зміни виникли на межі твірних основ і суфіксів -ськ-, -ств-, -щ- після занепаду зредукованого ь, що первісно входив до їх складу. Умовно послідовність окремих фонетичних змін можна представити так: волох+ьск-ьіії> волоиіьскьій>волош'с'кьі й>волос с киіоволос кий; пророк+ьство>пророчьство>пророч ство>пророцство>пророццтво>пророцтво; полтавськіина> полтавс'чина>полтавшчина тощо.

Кінцеві приголосні основи. Словотворчі суфікси .Результати фонетичних перетворень.

ІгІ, /ж/, ІзІ-ськ- (<ьск-)•зькг (Буг— бузький, Збараж— збаразький, боягуз — боягузький)

Ік1, ІЧІ, ІЦІ-ськ--цьк- (козак — козацький, Гадяч — гадяцький, маподець—.молодецький)

ІХІ, /ш/, ІСІ-ськ--ськ- (волох — волоський, товариш - товариський, Залісся — заліський)

ІгІ, ІзІ, ІхІ, Іш/, ІкІ-ств- (сьств-)-ств--зтв- (убогий —убозтво)-ств- (боягуз — боягузтво, птах —птаство, товариш — товариство, козак — козацтво)Іц'кІІс'к/-ИН- (син-)-ин-ІччІ (німецький — Німеччина)ІшчІ (полтавський — Полтавщина)Іс'к/•енк-ІшчІ (Васько — Ващенко)ІгІ-ш- (<-ьш-)/мечі (дорогий — дорожчий)ІСІ-III-ІшчІ (красивий — кращий)ІЗІ-ш-/меч/ (близький — ближчий)

Чергування приголосних, як і чергування голосних, пов’язане із розвитком української мови.

[г],[к],[х] перед голосним [е] переходять в [ж],[ч],[ш]. Наприклад: нога – ніженька, рука – рученька, вухо – вушний.

[г],[к],[х] перед голосним [і] переходять в [з'],[ц'],[с']. Наприклад: нога – нозі, рука – руці, вухо – у вусі. Це чергування стосується не лише питомо українських слів, а й запозичених або тих, що виникли пізніше.

Інколи ці чергування об’єднують у ряди:

[г] - [ж] - [з]: друг – друже – друзі.

[к] - [ч] - [ц]: ріка – річечка – у ріці.

[х] - [ш] - [с]: цокотуха – цокотушин – цокотусі.

Відповідно при творенні прикметників за допомогою суфіксів -ськ-, -ств- в коренях слів теж відбуваються чергування приголосних звуків, ускладнені уподібненням, які отримали назву «Зміна в групах приголосних»:

[г], [ж], [з] + -ськ-, -ств-= -зьк-, -зтв;

Наприклад: Прага – празький.

[к], [ч], [ц] + -ськ-, -ств-= -цьк-, -цтв;

Наприклад: козак – козацький.

[х] - [ш] - [с] + -ськ-, -ств-= -ськ-, -ств;

Наприклад: чех – чеський.

Це правило стосується лише українських за походженням слів. В іншомовних словах пишуться всі літери, хоча у вимові ( а отже і в фонетичному записі) зміна приголосних відбувається. Наприклад: Бангкок – бангкокський, Ла-Манш – ла-маншський.

Це стосується і деяких самоназв народів: казахський, тюркський, баскський.

11.2

Лексикографія (від грец. Хє^іко; — словесний, словниковий і урафм — пишу) — розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників різних типів.

Принципи розташування словникових одиниць і характер інформації про них безпосередньо зумовлюються типом і призначенням відповідної лексикографічної праці. У словнику може тлумачитися значення описуваних одиниць, наводитись інформація про правильність написання або вимови, подаватись переклад на іншу мову, енциклопедична інформація, явища, наукові поняття тощо.Словникам належить важлива роль у розвитку національної духовної культури як цінним джерелам інформації і засобам підвищення комунікативної культури носіїв мови.

Основні типи словників

Розрізняють два типи словників — енциклопедичні й лінгвістичні (філологічні). Між ними існують відмінності щодо реєстру слів і тих ознак, за якими вони характеризуються.

В енциклопедичному словнику, або енциклопедії (франц. епсусіоресііе, походить від грец. єукикХолаїбєіа — коло загальноосвітніх знань), описуються не слова як одиниці лексичного складу мови, а наводяться відомості про позначувані ними предметиі явища в найширшому розумінні — наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події тощо. До реєстру енциклопедичного словника входять іменники (загальні і власні) та іменникові словосполучення, тоді як лексикографічні праці лінгвістичного спрямування мають своїм завданням охопити слова різних частин мови: іменники (лише загальні назви, крім спеціальних випадків), прикметники, дієслова, прислівники, займенники, прийменники, сполучники, частки, вигуки.

У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова. Вона охоплює такі аспекти, як тлумачення прямих і переносних значень, з’ясування семантичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відомості про написання, вимову або походження тощо. З метою мовознавчого опису приймається і послідовно витримується система спеціальних ремарок, які розкривають граматичні, семантичні, стилістичні та інші характеристики реєстрових одиниць.

До найбільших за обсягом належить сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана за загальною редакцією М. П. Бажана впродовж 1959-1965 рр.

Впродовж 1974-1985 рр. вийшло українською і російською мовами друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії. До визначних досягнень української наукової думки належить Енциклопедія Українознавства (ЕУ), створена зусиллями порівняно невеликого авторського колективу поза межами України в складних умовах еміграції.

Сучасна українська лексикографія представлена двома основними типами лінгвістичних словників — двомовними і одномовними.

Двомовні словники поділяються на українсько-іншомовні та іншомовно-українські відповідно до завдань перекладу з української мови на інші мови та з інших мов на українську. За кількісним складом української лексики найповнішими є академічні шеститомний «Українсько-російський словник», тритомний «Русско-украинский словарь», однотомний «Болгарсько-український словник», двотомні «Польсько-український» і «Чесько-український»словники. Видавалися також англо-українські, німецько-україн-ські, французько-українські словники, які, однак, не завжди були досконалими щодо якісних характеристик українських перекладних відповідників.Основним типом лінгвістичних словників є різноаспектні одномовні лексикографічні праці. Вони поділяються на такі окремі різновиди словників: тлумачні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, фразеологічні, термінологічні,діалектні, мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (синонімів, антонімів, паронімів, омонімів), словотвірні тощо.

Тлумачні словники. Призначення цього різновиду одномовних словників — опис значень слів, що входять до лексичного фонду мови на відповідному історичному етапі її функціонування. Укладанню тлумачного словника передує важлива підготовча робота, яка полягає в доборі реєстру з особливою увагою до таких ознак лексичних одиниць, як відповідність їх нормам сучасної літературної мови, загальновживаність, співвідношення між нормативною лексикою і такими її стилістичними категоріями, як діалектизми, вузькопрофесійні, застарілі слова тощо. Другим важливим аспектом тлумачного словника є, звичайно, інформативність значеннєвого опису, розмежування прямих і переносних значень, вичерпність граматичних і стилістичних ремарок, ідентифікація омонімії тощо. До обов’язкових умов тлумачення слів належить використання ілюстративного матеріалу, дібраного з відповідних джерел і упорядкованого у вигляді спеціальної картотеки. У тлумачному словнику слова розташовуються за алфавітом, основною одиницею опису виступає слово.

Найповнішим щодо тлумачення лексичного матеріалу поки що залишається одинадцятитомний Словник української мови (1970-1980), укладений науковими співробітниками Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН України. Реєстр словника містить понад 135 тис. слів.

Орфографічні словники. В орфографічних словниках наводяться відомості про правильне написання слів відповідно до чинних орфографічних норм. Розташовані в алфавітному порядку, слова подаються в початкових формах: іменники — в називному відмінку однини, прикметники — у формі чоловічого роду однини, дієслова — в неозначеній формі (доконаного і недоконаного виду).

Історичні словники. В історичних словниках за основу береться діахронічний принцип добору і аналізу лексичного матеріалу. Реєстр укладається на базі пам’яток писемності відповідних історичних періодів мови. В історичних словниках відтворюються особливості правопису тих джерел, з яких добирається реєстр та ілюстративний матеріал.

Інші типи словників. До лінгвістичних належать словники синонімів, антонімів і омонімів, їх призначення полягає у відображенні відповідних різновидів семантичних відношень між словами. Так, у словниках синонімів наводиться тлумачення слів, об’єднаних у синонімічні ряди, фіксуються стилістичні відмінності між ними. У словникових статтях антонімічних словників тлумачаться протиставлювані лексичні одиниці. Призначення словника омонімів полягає в описі семантичних і формальних ознак слів, що зберігаються тільки за формою і звучанням.У діалектних словниках інтерпретуються з семантичного і граматичного поглядів слова, властиві діалектним ареалам різного розміру— від говірки одного населеного пункту до наріччя або сукупності наріч.

Українська лексикографія має давню традицію, початок якої збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків та копій південнослов’янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова пов’язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами.

1. Глоси виконували перекладну, тлумачну або етимологічну функції, як, наприклад, у «Повісті минулих літ» (Кумани, рекше Половци), Київському літописі (нарекоша имя єи Єфросінья и прозваниемь Изморагд'ь еже наречеться дорогий камень) тощо.

У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з XIII ст. Протягом ХУ-ХУІ ст. продовжувалася традиція використання глос для пояснення незрозумілих слів українськими. До третьої чверті XVI ст. головним виявом лексикографічної роботи залишалися глоси, але мотиви використання їх стали вже іншими.

Першим українським словником став «Лексисть ст> толкованіемт> словенских*ь слові, просто» невідомого автора. Словник не датований, але дослідники переконливо довели, що укладався він до 1596 р.

До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить «Словарь української мови» у чотирьох томах, виданий за редакцією Б. Д. Грінченка в 1907-1909 рр.

Протягом 1959-1970 рр. вийшли друком російсько-українські термінологічні словники з фізики (16 тис. термінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис.термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис.термінів), фізіології (15 тис. термінів) тощо.

У 1999 р. видано академічний «Словник синонімів української мови» у двох томах (близько 9200 синонімічних рядів).

Важливе місце в українській лексикографії посідають словники спеціального призначення — орфографічні, фразеологічні, академічні, мови письменників, іншомовних слів, орфоепічні, зворотні, словотвірні і морфемні.

11.3

Загальне поняття про числівник

Числівник називає кількість предметів або порядок їх при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

За значенням числівники поділяються на кількісні і порядкові. За будовою вони бувають прості, складні і складені.

Кількісні числівники називають кількість предметів і відповідають на питання скільки? До них належать:

а) власне кількісні — називають кількість окремих предметів: три, п'ятнадцять, сто двадцять, мільйон, трильйон, квадрильйон;

б) дробові — називають кількість частин предмета: півтора, одна десята, дві треті, сім двадцятих;

в) збірні — називають кількість сукупних предметів: двоє, обидва, четверо, десятеро, двадцятеро;

г) неозначено-кількісні — вказують на приблизну кількість: багато, кілька, кільканадцять, кількадесят, кількасот.

Порядкові числівники вказують на порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? За своєю формою вони близькі до прикметників: перший, п’ятий, десятий, сотий, тисяча дев'ятсот тридцять другий, п'ятдеся- тидвохмільйонний.

Числівники, які мають у своєму складі тільки один корінь, називаються простими: один, два, десять, сорок, сто,

тисяча, кілька.

Числівники, що пишуться одним словом, але мають у своєму складі два чи більше коренів, називаються складними: одинадцять, п'ятдесят, шістдесят, п'ятсот, шістдесятий, стодвадцятип'ятитисячний.

Числівники, що складаються з двох або більше окремих слів,називаються складеними: двадцять один, сто сорок п 'ять, дві треті, п 'ять тисячних, тисяча дев 'ятсот дев 'яносто перший.

Написання числівників і відчислівникових слів

1. У складних числівниках у кінці першої частини м'який знак не пишеться: п'ятнадцять, шістнадцять, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, п'ятсот, шістсот, дев'ятсот.

2. Порядкові числівники на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний пишуться одним словом, і перша частина в них стоїть у родовому відмінку (крім сто і дев'яносто): двохсотий, трьохтисячний, двадцятип'ятитисячний, трьох-

сотп'ятдесятимільйонний (але: стотисячний).

У порядкових числівниках, утворених від назв десятків,

перша частина не змінюється: п'ятдесятий, шістдесятий,

сімдесятий, вісімдесятий.

3. На початку складних слів (прикметників, іменників)

перші чотири числівники мають форми одно-, дво-, три-,

чотири-: двоповерховий (не «двохповерховий»), триярусний (не

«трьох'ярусний»), чотирикутник. Форми двох-, трьох-,

чотирьох- вживаються лише перед частинами, що

починаються з голосного: двохелементний, трьохактний,

чотирьохосьовий (але: чотиривісний).

Числівники п 'ять і більше (крім сто і дев 'яносто) на

початку складних слів мають форму родового відмінка:

п'ятиденний, п 'ятдесятирічний, п 'ятисоткілограмовий (але:

стодоларовий). Це стосується і числівників два, три, чотири,

якщо вони є частиною складеного числівника: двадцять два

роки — двадцятидвохрічний (але: дворічний), тридцять три

дні — тридцятитрьохденний (але: триденний).

4. Якщо перша частина відчислівникового слова

записується цифрами, то кінцева частина приєднується

безпосередньо до цифр через дефіс: 53-мільйонний, 12-поверховий,

86-процентний, 250-квартирний, 125-річчя (читається: п'ят-

десятитрьохмільйонний, дванадцятиповерховий, вісімдесяти-

шестипроцентний, двохсотп 'ятдесятиквартирний, стодвад-

цятип 'ятиріччя).

Букви дописуються до цифр тільки на позначення

порядкових числівників: 7-й, 9-ї, 10-ю, 11-го, 12-му, 70-х, 1990-і

(наприклад: 7-й клас, о 9-й годині, на 12-му поверсі, початок

70-х років тощо).

Якщо закінчення числівника позначається однією бук-

Морфологія і правопис 95

вою, то до цифри дописується лише закінчення (від основи

букви не відриваються): перша — 1-а; друга — 2-а; третя —

3-я; третю — 3-ю; сьому — 7-у; десяту — 10-у. Якщо

закінчення числівника позначається двома чи трьома буквами, то

до цифри дописуються лише ті букви, які йдуть після букви,

що позначає голосний: першої — 1-ї; першого — 1-го;

першому — 1-му; першим — 1-м; перших — 1-х, першими — 1-ми;

сьомому — 7-му.

До римських цифр букви не дописуються: І квартал, у II

кварталі, починаючи з III кварталу.

Відмінювання числівників

1. Числівник один відмінюється за родами, числами та відмінками, як займенник той (дуже подібно до відмінювання прикметників).

2. Числівники два, три, чотири, кілька, багато та всі

збірні відмінюються за зразком відмінювання числівника два

(у збірних числівниках у непрямих відмінках суфікс -еро

відпадає).

Лише числівники чотири (четверо) і багато в орудному

відмінку мають закінчення -ма: чотирма, багатьма.

Числівник обидва, обидві, обоє в непрямих відмінках має форми

обох, обом, обома.

3. Числівники від п'яти до вісімдесяти (крім сорока),

кільканадцять, кількадесят відмінюються як п 'ять (у

складних числівниках п 'ятдесят — вісімдесят відмінюється тільки

друга частина).

4. Числівники сорок, дев 'яносто, сто в усіх відмінках, крім

називного і знахідного, мають однакове закінчення –а.

5. У складних числівниках від двохсот до дев'ятисот, а

також кількасот змінюються обидві частини: перша — як

числівник два або п 'ять, друга — як іменник місто в

множині. Пишуться вони разом.

Тільки числівник двісті в називному відмінку має

своєрідну форму (це колишня двоїна).

6. Числівники тисяча, мільйон, мільярд відмінюються, як

іменники відповідної відміни і групи.

7. Порядкові числівники змінюються за родами, числами

й відмінками, як прикметники: третій — як прикметники

м'якої групи, усі інші — як прикметники твердої групи.

Причому в складених порядкових числівниках змінюється

тільки останнє слово (у складених кількісних числівниках

відмінюються всі складові частини).

8. У дробових числівниках чисельник відмінюється, як

відповідний кількісний числівник, а знаменник — як

порядковий. Причому після чисельника дві, три, чотири

знаменник ставиться у формі називного відмінка множини, а після

п 'ять і більше — у формі родового множини: дві треті

(частини), три п 'яті (частини), чотири десяті (частини).

Зв'язок числівників з іменниками

1. Після числівника один навіть тоді, коли він входить до

складеного числівника, іменник ставиться в однині: 31 день,

71 кілограм, 1191 кілометр.

2. Після числівників два і більше іменник стоїть у

множині: два дні, три тижні, чотири місяці, п 'ять років, десять

століть.

3. Після дробових числівників іменник стоїть незмінно

в родовому відмінку однини: півтора місяця, півтора року;

дві десяті процента, двох десятих процента, двом десятим

процента, двома десятими процента.

4. Збірні числівники поєднуються:

а) з іменниками чоловічого роду, що означають назви

осіб, тварин та птахів: двоє киян, троє школярів, четверо

коней, п 'ятеро орлів;

б) з іменниками середнього роду: двоє вікон, троє відер

(а також: два вікна, три відра), двоє лошат, четверо телят,

п 'ятеро хлоп 'ят;

в) з іменниками, що мають лише множину: двоє воріт,

троє окулярів, четверо ножиць (а також: три пари окулярів,

чотири пари ножиць).

5. У датах назви місяців вживаються тільки в родовому

відмінку: перше (число місяця) лютого, першому (числу

місяця) лютого, з першим (числом місяця) лютого, з двадцять

четвертим серпня, з першим вересня.

Особливості наголошування числівників при словозміні Словозміні числівників властиві такі акцентуаційні особливості:

1.У числівників один—десять, двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят — вісімдесят при відмінюванні наголос переходить на закінчення: один — одного, п'ять — п'ятьма, дев'ять — дев'яти, тридцять — тридцятьма, п'ятдесят — п'ятдесятьма.

2.У числівників одинадцять — дев'ятнадцять, одинадцятеро — дев'ятнадцятеро наголошується колишній прийменник на. У непрямих відмінках паралельним формам властиве переміщення наголосу на закінчення: одинадцятьох, одинадцятьом, одинадцятьма (одинадцятьома) тощо.

3.Складні числівники двісті — дев'ятсот у непрямих відмінках мають два наголоси: основний на закінченні або останньому складі основи, якщо вона має нульове закінчення, і додатковий —на останньому складі першого компонента: чотирьохсот, чотирьомстам, чотирмастами; дев'ятисот, дев'ятистам, дев'ятьмастами, дев'ятьомастами.

4.Числівники один, одна, одно, одне у складі стійких сполучень мають наголос на першому складі основи: один одного, один одному, одйн одним, одйн до одного, один по одному, всі до одного, ні одного, ні одному.

11.4

1.

Вона – займ особовий

Росте – дієсл

Ще – частка

Завтра – присл

Буде – дієсл

Вишенька – ім

Але – сполучник сурядності, протиставний

Печаль – ім

Приходить – дієсл

Завчасу – присл як способу дії – як? Або часу – коли?

Це – частка

Ще – частка

Не – частка заперечна

Сльози – іменник

Це – частка

Квітуча – дієприкм, активний, теп час

Вишенька – іменник

Що – займ, ( можна замінити словом котра?)

На – прийм

Світанку – іменник

Струшує – дієсл

Росу – іменник

2.

Вона – особовий займенник,

Початкова форма – вона, 3тя особа однини, Н.в. простий первинний, жін.рід, синтаксична роль – підмет

Росте

Початкова форма – рости, (що робити?), вид недоконаний, неперехідне, дійсний спосіб, теп. час, однина, 3 тя особа, 1 дієвідміна ( -уть, -ють), синтаксична роль – присудок простий дієслівний

Ще

Завтра - прислівник часу (коли)

Нема ступеня порівняння, синтаксична роль – обставина часу

Буде – дієслово

Поч форма – бути, недоконаний вид, спосіб дійсний, майб час, 1 дієвідміна, синтаксична роль – частина іменного складеного присудка

Вишенька - іменник

Початкова форма – вишенька, загальна назва, неістота, число – однина (вжив.в однині і множині), жін. Рід, 1 відміна, тв. група, Н.в. синтаксична роль – іменний складений присудок

3. Фонетичний

Ви`ше(и)нька – 8 букв, 7 звуків, 7 фонем

Ви-ше(и)-нька

Ви – відкритий, наголошений

Ше – відкритий, дозвуковий, прикритий, ненаголошений

Нька – відкритий, тризвуковий, прикритий, ненаголошений.

Наголошений перший склад, наголос нерухомий.

Голосні звуки:

И – переднього ряду, високо-середнього піднесення, нелабіалізований, голосний вияв /и/

Е (и­) – переднього ряду, високо-середнього піднесення, нелабіалізований, головний вияв /е/

А – заднього ряду, низьке піднесення, не лабіалізований, головний вияв /а/

Зміни у слові: е – позиційні е(и) – в ненаголошених позиційна зазнає редукції.

Приголосні:

В – сонорний, губний, губно-губний, щілинний,неносовий, твердий, головний вияв /в/

Ш – шумний, глухий, піднебінний, шиплячий

Н’ – сонорний (дзвінкий), зубний, м’який, головний вияв /н/

К – шумний, глухий, задньоротовий (задньоязиковий зімкнений), твердий

4. Лексичний

1. Вишенька

2. Самостійна частина мови

3. Означає рослину

4. Конкретне значення

5. Багатозначне слово (дерево і ягідка)

6.Вжито в прямому значенні

7.Нема синоніма

8.Нема антоніма

9.Омонімів нема

10.Паронімів нема

11.Від вишня походить за допомогою суфікса –еньк

12. Активний шар лексики

13.Загальнонародне. Стилістично забарвлена лексика

14. Худ.твір, худ.стиль,розмовний стиль

15. Зменшувальна форма

5. Словотвірний

Вишенька – іменник

Вишня – спільнокореневе (мотивуюче)

Дереватор – еньк(а)

Твірна основа – вишн (вишньк)

Суфіксальний спосіб творення

Словотвірне значення – назва предмета

Морфологічні зміни – додавання –е

6. Морфемний

Вишенька

Закінчення – а, утворює форму жін. Роду

Похідна основа

Основа зв’язана, бо без закінчення не існує

–виш – корінь – вишня, вишневий

–еньк – формотворчий, утворює пестливу форму іменника

Нема історичних змін у слові.

12 білет.

1 ) До активно вживаних належить та частина слів сучасної укра¬
їнської мови, яка об’єднує у своєму складі відносно обмежену
кількість лексичних одиниць, особливо часто використовуваних у
мовленні у зв’язку з найістотнішими для сучасного суспільства
реаліями, поняттями і ситуаціями. Із загальномовного погляду
для поняття активна лексика важливе значення мають такі ознаки, як стилістична нейтральність відповідних слів, розвинена
система властивих їм значень і найважливіша роль у забезпеченні
мовою комунікативної функції. Водночас потрібно виділяти і таке
поняття, як обсяг активного словника окремо взятої людини — но¬
сія української мови. Цей показник перебуває у безпосередній за¬
лежності від рівня освіти, професійної підготовки, духовної культу¬
ри, особистих позапрофесійних зацікавлень кожного індивіда тощо.До складу активної лексики належать, звичайно, не лише за¬
гальновживані слова, а й окремі терміни, професіоналізми, чому
сприяють, зокрема, процеси детермінологізації. Певне уявлення
про активність вживання слів можуть дати, безперечно, дослі¬
дження з проблем статистичної лексикології мовлення.З погляду індивідуального слововживання до активних нале¬
жать такі слова, які носій мови вживає у своєму мовленні (усному
й писемному), розуміє, розпізнає в текстах або мовленні інших осіб.

ЗАСТАРІЛІ СЛОВА — слова, а також їхні окр. значення та номінат. словосполучення, що на даному етапі розвитку мови вийшли із заг. вжитному етапі розвитку мови вийшли із заг. вжитку. За ступенем застарілості виділяють: 1) слова, що вже зовсім не вживаються в мовній практиці, напр., такі назви спорідненості, як братучадо, братанич, братичич, синовець ‘син брата’, сестричич, сестринець ‘син сестри’, нетій ‘племінник’; назви одиниць виміру — волока, корх, полуланок та ін.; 2) слова, що в сучас. мові вживаються рідко (належать до пасивного словника), з певними, переважно стиліст, настановами і здебільшого зрозумілі мовцям: брань ‘битва’, вікторія ‘перемога’, дука, панотець і паніматка як шанобливі назви батька і матері, ясновельможний і т. ін. Ряд З. с. або застар. значень лишається тільки в стійких словосполученнях: три чисниці до смерті (чисниця — три нитки), не йняти віри, нашого полку прибуло (полк — у знач, ‘сукупність людей, натовп’). Серед 3. с. виділяють історизми й архаїзми. Історизми — це слова або їх окр. значення (семант. історизми), що вийшли з ужитку разом з позначуваними ними реаліями і не мають у сучас. мові синонім, замінників. Це назви понять матеріальної культури (одягу, їжі, знарядь праці та зброї, грошей і т. п.), соціально-політ. сфери, професій, звичаїв та обрядів і т. ін. минулих епох: кобеняк, саламаха, рало, гаківниця, злотий, боярин, соцький, волость, зборня, панщина, непман, МТС, дружина (військо князя), магдебурзьке право, кожум’яка, гувернер, досвітки, справляти колодія. Вони використовуються як засіб номінації при зображенні відповідної епохи. Архаїзми — це витіснені ін. синонімами назви понять, що існують і в наш час (напр., аероплан — літак, перст — палець). Розрізняються такі типи архаїзмів: 1) власне лексичні — слова, що застаріли в цілому (чадо, ректи, понеже); 2) лексико-фонетичні, що відрізняються від сучас. варіантів тільки одним чи кількома звуками або місцем наголосу (сей, пашпорт, глас, піїт, філозоф); 3) лексико-морфологічні — застар. словоформи та грамат. характеристики слова (люде — сучас. люди, авто — раніше ч. p.); 4) лексико-словотвірні, що відрізняються від сучас. однокорен. синонімів словотв. формантом — суфіксом або префіксом (податель, подаяніє, возгордитися); 5) лексико-семантичні, у яких застар. є лише окр. значення (броня у знач, ‘зброя’, худий ‘поганий’, машина ‘паровоз, поїзд’, пор. машиніст). Архаїзми використовуються в сучас. мові тільки з певними стиліст, настановами.

З. с. можуть знову входити до активного словника як назви відроджених у нових умовах реалій (напр., у військових званнях: мічман, прапорщик), а також з набуттям нового значення (робітнича династія, яничар ‘той, хто зрікся рідної мови, культури’), стиліст, забарвлення — піднесеного або, навпаки, жарт.-ірон. (баталія — жартівл. ‘сварка, бійка’). З. с. протиставляються неологізмам.

Неологізми (від грец. Neos «новий» і logos «слово») - це нові слова, новизна яких відчувається говорять. Неологізми бувають мовні, лексичні, семантичні, авторські та індивідуально-стилістичні.

Мовні неологізми створюються головним чином для позначення нового предмета, поняття. Вони входять у пасивний словниковий запас і відзначаються в словниках російської мови. Неологізмом є слово до тих пір, поки воно зберігає наліт свіжості. Так, нещодавно ввійшли в російську мову слова бульдозер, вертоліт, космонавт, нейлон, універсам повністю освоєні і активно вживаються, а колишні в 20-і роки неологізми будьоннівець, жінвідділів, лікнеп, нарком, неп встигли увійти в активний словниковий запас, але потім стали историзмами. Якщо поняття актуально, а у слові добре пов'язано з іншими словами, те слово скоро перестає бути неологізмом.

Лексичні неологізми можуть бути утворені за наявними в мові моделями: венероход, прімарсіться, полуторасменка, бестер «помісь білуги зі стерляддю» або запозичені з інших мов: бобслей, макіяж, панк, рекет, спонсор.

Семантичні неологізми - нові значення відомих слів: зебра «смуги на проїжджій частині вулиці, що позначають перехід», ГПД «подовжений кіносеанс; продовжені заняття в школі», повзунок «замок блискавки», штрих «паста для виправлення помилок в друкованому тексті».

Авторські, індивідуально-стилістичні неологізми створюються письменниками, поетами для додання образності художнього тексту. Неологізми цього типу «прикріплені» до контексту, мають автора. За самим цілям їх створення вони покликані зберігати незвичайність, свіжість. Авторські неологізми, утворені за продуктивним моделям, називаються потенційними словами: тяжелозвонкое скакання, я огончарован (П.); клоповодство, обер-шанувальник (С.-Щ.); молоткастий, двухметроворостая, рука мілліоннопалая (М.); стіхокрад (М.Г.). Філологія (від лат. Occaslonalis «випадковий») - авторські неологізми, створені за незвичайним моделям: хілософія (М.Г.); спортсмедний лоб (Цв.); стрекозел, монтекаряікі (М.); осенебрі (Возі.). Авторські неологізми можуть бути семантичними: розсипчасті від старості професора (М.); небеса викриті (Іс.).

Неологізми можуть виникати і як нові назви предметів, що вже мають назви. Так, при своєму виникненні неологізмами були слова вертоліт, дирижабль, льотчик, суднобудівник, що замінили слова гелікоптер, цепелін, авіатор, корабел. Сучасний неологізм комп'ютер вживається замість ЕОМ

2) М о р ф е м і к а — розділ граматики, який вивчає морфемний склад слова, закономірності конструюван ня слів за певними правилами сполучуваності морфем.Традиційно морфеміку відносять до морфології, об’єктами вивчення якої є внутрішня граматична будова слова і граматичні класи слів. Оскільки одиниці, що виділяються у внутрішній будові слів, є знаками — значущими частинами морфологічної одиниці-конструкції — і беруть участь у граматичному оформ ленні лексико-граматичних класів слів (частин мови), це дає підставу для виділення морфеміки в окремий розділ із само- стійним об’єктом вивчення — одиницями, меншими за слово, — морфемами. Морфеміка вивчає морфеми та класифікацію їх за функціями й іншими ознаками, поділ слів на морфеми, правила сполучуваності у внутрішній будові слова і зміни у морфемних структурах. Морфеміка тісно пов’язана з розділом «Морфонологія», в якому вивчаються звукові зміни у морфемах і на їх стику в слові, та «Словотвором», оскільки морфеми розгля- даються у зв’язку з похідністю слів, особливо афіксальних утворень.

Кожна одиниця мови має свою структуру, яку утворюють взаємопов’язані і співвідносні елементи значення і вираження (крім фонеми).Слово як морфологічна одиниця-конструкція — це єдність взаємопов’язаних і співвідносних морфем, які його утворюють. Морфема (грец. цорсрг| — вигляд, форма) — це найменша неподільна значуща частина слова. Морфема є носієм певного лексичного чи граматичного значення і регулярно відтворюється у процесі мовлення відповідно до моделей слів, властивих певній мові. Наприклад, у слові братній виділяються три морфеми: брат-н-ій; перша з них наявна в споріднених словах брат, братів, брататися, братство; друга — властива прикмет- никам відіменникового творення на зразок муж-н-ій, друж-н-ій (від друг), а третя — функціонує в усіх прикметниках м’якої групи в називному відмінку. Вияв морфеми у слові і його словоформах позначається терміном «морф» («морфа»). Морф (морфа) — конкретний вияв морфеми, найменша значуща частина, що виділяється у складі певної конкретної словоформи слова; те саме, що й варіант морфеми. Аломорф (аломорфа) — це морф певної морфеми, що за- знав фонетичної модифікації, зумовленої звуковим складом сусідніх морфів або формальною будовою слова. Наприклад, морфема з в українській мові може мати звукові варіанти з-,зі-, із-, с-: збити, зійти, ізняти, спитати. Виявом однієї кореневої морфеми є аломорфи род- і рід- у словах родити, родина, рід, рідня. Кореневі аломорфи слід відрізняти від суплетивних коренів. Суплетивними є корені двох слів, від яких творяться супле- тивні форми одного слова. Наприклад: поганий — гірший, найгірший; брати — взяти; я — мене, мені; ми — нас, нам; він — його, йому.

Морфемна структура слова — це закономірна єдність взаємопов’язаних складових частин його, розташованих у певній послідовності відповідно до ролі їх в організації слова як цілісної одиниці лексичного і граматичного рівнів мови. За значенням і роллю в будові слова морфеми поділяються на кореневі та афіксальні, або службові, формальні (словотворчі і граматичні).Коренева морфема є носієм поняттєвого змісту слова. Втілю- ючи ідею тотожності його самому собі, або внутрішню форму слова, коренева морфема протиставляється формальним засобам вираження словотвірних і граматичних значень. Афіксальні морфеми є засобом вираження словотвірних і граматичних значень: 1) оформлення основи слова; 2) творення похідних у процесі деривації (словотвірного перетворення кореня) або граматичних форм у процесі граматичної модифікації кореня того самого слова. Пор.: 1) білити і біліти; нести і носити; 2) білий, білуватий, білизна, біленький, більмо; 3) білий, біла, біле, білі; білий — біліший — найбіліший.

За значенням і функцією в структурі слова морфеми поділяються на к о р е н е в і т а с л у ж б о в і . К о р і н ь — це основна, стрижнева морфема, що виражає загальне (поняттєве) лексичне значення слова.Корінь є носієм речового значення слова, що відображає елемент об’єктивної дійсності, а тому є обов’язковою частиною кожного слова. Як поняттєва морфема корінь об’єднує всі споріднені слова. Повторюючись у споріднених за походженням словах, коренева морфема об’єднує ціле гніздо похідних слів.Наприклад, корінь весн- об’єднує спільним поняттєвим змістом слова, належні до різних частин мови: весна, провесна, весніти, весняний, навесні. Значення кореня в словотвірних рядах споріднених слів видозмінюють і конкретизують словотворчі афікси — суфікси і префікси, які завжди пов’язані з коренем і без нього вживатися не можуть. Порівняно з афіксами корінь характеризується більшою автономністю. У незмінюваних словах, особливо службових, корінь не поєднується з афіксами. Наприклад, у словах амплуа, так, про, хай, ага виділяється тільки коренева морфема.У змінюваних словах крім кореня та словотворчих афіксів,які уточнюють його значення, наявні також морфеми, що виражають граматичні значення слова й утворюють його форми, —це закінчення та формотворчі афікси. На відміну від афіксів корінь не має чітко закріпленого за ним місця у слові. З нього може починатися слово {місто, рід-н-ий), він може стояти після префікса чи двох префіксів(на-род, воз-з’-єдн-а-ти) або поєднуватися з іншим коренем у складному слові (криг-о-лам). За особливостями вияву в споріднених словах розрізняють незв’язаний і зв’язаний корені. Н е з в ‘ я з а н и й ( в і л ь н и й ) корінь має здатність до вільного вияву свого морфемного статусу як у непохідному, так і в похідному слові. Наприклад, корінь ліс- здатний виступати у слові ліс, що осмислюється у зв’язку з нульовим, або фонетично не вираженим, закінченням у називному відмінку однини, і в похідних словах лісок, лісовий, узлісся, пролісок, лісник, лісництво та в інших споріднених, до складу яких входять також словотворчі афікси й закінчення. Більшість слів мають вільні корені.З в ‘ я з а н и й корінь в сучасній мові не може виявляти себе самостійно, а лише в поєднанні зі службовими, афіксальними морфемами. Наприклад, слова відняти, підняти, розняти сприймаються як похідні, але корінь цих слів зв’язаний, він не може виявити себе самостійно, без префікса, і виступає тільки в похідних словах.

Афікси (від лат. affixus — прикріплений) є носіями словотвірного і граматичного значень слова, тобто уточнюють речове значення кореня, видозмінюють основне лексичне значення, тобто слугують засобом творення похідних слів або вказують на відношення його до інших слів, виступаючи засобом творення форми того самого слова. Афікси мають певні, закріплені за ними в мові значення і виступають з цими значеннями у низці слів або у тій самій граматичній формі слова як показник цієї форми.Наприклад: у словах робітниця, учениця суфікс -иц- виражає словотвірне значення вказівки на особу за родом діяльності разом із флексією -а{я), що оформляє ці іменники і виражає ознаки жіночого роду однини називного відмінка.Значення афіксів виявляється не самостійно, а в єдності з коренем слова. Саме тому можлива омонімія афіксів. Вони здатні поєднуватися з коренями слів різних словотвірних типів,наприклад: суфікс -ик у словах Івасик, коник, гвинтик; префікс при- у словах присмерк, пришкільний, привітати. Афікси послідовно розрізняються за місцем і роллю у слові.За місцем у слові виділяють префіксальні і постфіксальніморфеми. Префікс (від лат. ргае — попереду і fixus — прикріплений) — морфема, що стоїть перед коренем, наприклад: прославитися, над-будова, на-земний. Постфікс (від лат. post — після і fixus — прикріплений) —це афікс, прикріплений після кореня. До постфіксів належать суфікс, флексія і власне постфікс. Суфікс (від лат. suffixus — підставлений) — це морфема,що займає місце відразу після кореня, поряд із ним, наприклад:спів-ак, літ-н-ій, віт-а-ти. Флексія, або закінчення, — це афікс, який займає кінцеву позицію в змінюваному слові, слугуючи показником синтаксичних відношень між пов’язаними словами в словосполученні і реченні. Наприклад, у словосполученнях глибок-е озеро,перша група закінчення вказують на зв’язок залежних від іменників прикметника і числівника. Власне постфікс — це афікс, що знаходиться в абсолютному кінці слова, після закінчення і виконує словотворчу і граматичну роль. Наприклад, постфікс -ся — це змертвіла давня форма знахідного відмінка зворотного займенника себе, що зазнав десемантизації. Він приєднується до дієслів як словотворчий афікс і водночас надає їм зворотного або пасивного значення: учити — учитися, писати — писатися. Конфікс — це поєднання префікса і постфікса, які спільно функціонують у процесі словотворення. Конфікси ще називають циркумфлексами, тому що вони оточують корінь з обох боків одночасно: рукав —> нарукавник, глина —> суглинки, брова —•>надбрівний, стовп —> остовпіти, літній —•» по-літньому.Інтерфікс (від лат. inter — між і fixus — прикріплений) —це афікс, що стоїть між двома (або більше) основами у склад- них словах — композитах.

3)

Присвійні прикметники

Присвійні прикметники називають ознаку, що виражає належність предмета людині (рідше — тварині), і відповідають на питання чий? чия? чиє?

Наприклад: мамин погляд, Шевченкова поема, Орисине вбрання.

Присвійні прикметники мають свої особливості. Вони утворюються тільки від назв осіб і тварин (рідко — від уособлених предметів) за допомогою суфіксів:

а) -ів (-їв), -ин- (-їн-) та їх варіантів у відкритому складі -ов-, -ев- (-єв-) від назв осіб: Дмитрів батько, Андріїв спів, сестрина ручка, Софіїна писанка, братова куртка, дідусева хата;

б) -ач- (-яч-), -ин- (-їн-) — від назв тварин: заяча здобич, качине гніздо.

Деякі присвійні прикметники мають нульовий суфікс (вовчØий, ведмеж͡Øий, овеч͡Øий), який виражає значення присвійної ознаки.

Присвійні прикметники в називному (знахідному) відмінку однини чоловічого роду мають коротку форму: братів, Олегів, материн, Миколин, соловейків.

Присвійні прикметники вживаються переважно в усному мовленні, народній творчості і художніх творах. В інших стилях вони, як правило, виступають компонентами стійких сполук: ахіллесова п´ята, базедова хвороба, дамоклів меч тощо.

Межі між розрядами прикметників певною мірою умовні. Прикметники можуть уживатися як у прямому значенні, так і в переносному.

Якісні прикметники переходять у відносні, якщо втрачають властиві їм ознаки (здатність виражати різну міру ознаки) і позначають постійну властивість предмета: чорна ніч - чорна металургія, важкий камінь - важка промисловість.

Відносні прикметники, уживаючись у переносному значенні, набувають ознак якісних прикметників і переходять у якісні: залізний обід - залізний характер, срібний ланцюжок - срібний голос.

Присвійні прикметники у свою чергу переходять у відносні і якісні, якщо набувають їхніх ознак:лисяча (чия?) нора (присвійний) - лисячий (який?) комір (відносний) - лисячий (який?) погляд ( = хитрий погляд - якісний).

Відмінювання прикметників

1. Прикметники мають дві групи відмінювання:

а) тверду — з основою на твердий приголосний у називному відмінку однини: білий, біла,біле; гарячий, гаряча, гаряче; народний, народна, народне; батьків, батькова, батькове;

б) м'яку — з основою на м'який н або й: синій, синя, синє; ранній, рання, раннє; безкраїй, безкрая, безкрає.

До м'якої групи належать більшість прикметників:

а) на -дній, -тній: безодній, будній, городній, задній, іногородній, обідній, передній, полудній, посередній, середній, спідній, сусідній; братній, всесвітній, досвітній, достатній, житній,

кутній, літній, майбутній, могутній, незабутній, новітній, освітній, передсвітній, посутній,присутній, путній, самобутній, самодостатній, самотній (але: самітний), середній,

старосвітній, суботній, хатній;

б) на -жній, -шній: ближній, дорожній, заміжня, мужній, нижній, подовжній, порожній,справжній, художній; внутрішній, вчорашній, горішній, долішній, домашній, завтрашній, зовнішній, колишній, навколишній, нинішній, прийдешній, ранішній, сінешній, сьогоднішній, теперішній, торішній, тутешній;

в) інші: безкрайній, верхній, вечірній, давній, древній, крайній, осінній, останній, пізній, ранній, сторонній, довгошиїй, довговіїй.

Слід розрізняти дружній (належний другові, сповнений почуття дружби: дружній погляд) і дружний (зв'язаний дружбою, злагоджений: дружний гурт). Ознаки обох груп мають при відмінюванні прикметники на -лиций (блідолиций, довголиций, круглолиций і т. д.).

2. Прикметники змінюються за відмінками, родами (в однині) і числами. На відміну від іменників, закінчення в усіх прикметників однотипні. Є лише деякі відмінності у вживанні и та і в закінченнях прикметників твердої і м'якої груп. Нижче в таблиці подано буквені закінчення прикметників твердої і м'якої груп. Паралельні закінчення в тих самих

прикметниках подано через похилу риску.

3. Прикметники на -лиций в основному відмінюються, як прикметники твердої групи. У них тільки перед а, о та у кінцевий звук ц стає м'яким (як у займеннику цей).

Деякі прикметники, втрачаючи значення ознаки і набуваючи значення предметності, переходять у розряд іменників, зберігаючи формальні (граматичні) ознаки прикметників, які стають у прикметника самостійними, незалежними від іменника. Пор.: майбутнє рішення — наше майбутнє, знайома жінка — наша знайома, учительська робота — зайшли в учительську. Зберігаючи словозміну прикметника, такі слова відповідають на питання іменника й виконують у реченні його синтаксичну функцію, наприклад: Виступав мій давній знайомий (хто?), Я зустрівся з давнім знайомим (з ким?).  Існують різні ступені субстантивації прикметників: повна (лексична) і неповна (синтаксична). До першої групи належать прикметники, які зовсім утратили прикметникове значення і виконують граматичну функцію іменників, зберігши лише мовну оболонку прикметника, наприклад: операційна, набережна. Сюди ж відносять географічні назви, що походять з прикметників: Срібне, Ніжин, Пирятин, Рівне, Зарічанське тощо значну кількість прізвищ: Задніпровський, Петрів, Колодний, Яворівський.  До другої групи належать прикметники, які можуть передавати значення або прикметника, або іменника, що визначається контекстом і їхньою граматичною роллю в реченні, наприклад: моє минуле і минуле літо, черговий по гуртожитку і черговий студент. Це: назви деяких предметів, приміщень, страв (пальне, чайна, шампанське, учительська, диспетчерська), окремі абстрактні поняття (далеке, знайоме, сьогочасне, давнє, чуже), назви осіб за професією, соціальною належністю, зовнішньою чи внутрішньою ознакою (їздовий, ротний, убогий, німий, військовий, цибатий), назви тварин (вороний, зозулястий, круторогі), частина слів військової лексики (типупередова), термінологічні назви (фрикативний (звук), дотична (лінія), бурова (установка) та ін.). 

Білет 13

1)Афікси. Типи афіксальних морфем. Афікси
(від лат. а$іхи5 — прикріплений) є носіями словотвірного і грама¬
тичного значень слова, тобто вони уточнюють значення кореня,
видозмінюють первісне лексичне значення як засоби творення по¬
хідних слів або вказують на відношення його до інших слів, ви¬
ступають засобом творення форми того самого слова. Афікси ма¬
ють певне закріплене за ними в мові значення і виступають з цим
значенням у цілому ряді слів або в тій самій граматичній формі
слова як показник цієї форми. Наприклад: слова плановик, степо¬
вик, сніговик мають суфікс -ик, який видозмінює значення кореня
і формує нову назву з особовим або предметним значенням.Значення афіксів виявляється не самостійно, а в єдності з ко¬
ренем слова. Саме тому можлива омонімія афіксів. Вони здатні по¬
єднуватися з коренями слів різних словотвірних типів. Суфікс -ик у
словах Івасик, коник, гвинтик — омонімічний, так само, як і пре¬
фікс при- у словах присмерк, пришкільний, привітати.

Афікси послідовно розрізняються за місцем і роллю у слові.За місцем у слові виділяють префіксальні і постфіксальні мор¬
феми.Префікс (лат. ргае/іхиз — прикріплений спереду) — мор¬
фема, шо стоїть перед коренем, наприклад: про-славитися, над¬
будова. на-земний.Постфікс (від лат. розі — після і лат. /Ьсиз — прикріпле¬
ний) — це афікс, що виступає у слові після кореня.До постфіксів належать суфікс, флексія і власне постфікс.Суфікс (від лат. зи^їхиз — підставлений) — це службова
морфема, що, як правило, посідає місце відразу після кореня, поряд
із ним, наприклад : спів-ак, літ-н-ій, віт-а-ти, але неб-ес-н-ий,
та-ес-н-ий.Флексія, або закінчення, — афікс, що займає кінцеву
позицію в змінюваному слові і є засобом творення форм слова.Власне постфікс — це афікс, що виступає в абсолютному кін¬
ці слова. Наприклад, постфікс -ся приєднується до дієслів як сло¬
вотворчий афікс і водночас надає їм зворотного або пасивного
значення: учити —учитися, писати — писатися.До постфіксів зараховують також окремі частки, що стали за¬
собом творення займенників і прислівників: будь-, небудь-, казна-,
хтозна- тощо, однак вони можуть приєднуватися не лише в кінці
слова (хто-небудь, який-небудь), а й на початку (будь-що, казна-хто,
хтозна-коли).Такі постфікси відрізняються від постфікса -ся тим, що не ві¬
діграють класифікуючої ролі, тобто не є засобом оформлення і роз¬
різнення однієї якоїсь частини мови (наприклад коли-небудь —
прислівник, хто-небудь — займенник).

Поділ слова на морфеми - необхідна передумова засвоєння учнями словотвірного аналізу, однак морфемний і словотвірний аналізи повинні не тільки доповнювати один одного, але й осмислюватися як прийоми, що забезпечують різні аспекти тлумачення структури слова.