БІЛЕТ 1

1)

Мова є найважливішим засобом людського спілкування та інтелектуального розвитку особистості, визначальною ознакою держави, безцінною і невичерпною скарбницею культурного надбання народу. У державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим у останні роки не забезпечується її належний розвиток. Складною є ситуація з дотриманням норм українського правопису. Існує гостра потреба в активізації цілеспрямованої роботи над забезпеченням використання української мови у засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки, в інформаційних технологіях, рекламі тощо.

      Історичний досвід більшості європейських народів свідчить про те, що мова як важливий показник національної ідентичності була і залишається об'єктом державної підтримки та регулювання. Проте в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування.     

     Слід докладати всіх зусиль для розширення сфери функціонування державної мови, щоб вона розвивалася та відігравала консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства. Послідовне вирішення мовних питань, зміцнення державного статусу української мови передбачає стимулювання процесу побудови заможної та демократичної України.

     Відповідно до ст. 10 Конституції України, держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

     Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

    Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Отже, Конституцією України статус державної мови надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі.

     Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо).

     Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо. Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України.

     Варто зауважити, що держава аж ніяк не зобов'язує, а лише забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови, тобто надає чи створює необхідні матеріальні умови, засоби, охороняє від посягань на українську мову з боку будь-кого, виявляє про неї постійну турботу, здійснює найвище піклування, опікування, кураторство, дбайливість, старанність тощо. Тільки так можна тлумачити термін «забезпечує».

 

Усі мови світу вчені класифікують за двома ознаками, походженням (генеалогією) й типом, будовою (типологією)- Отже, є дві основні класифікації мов: генеалогічна й типо­логічна.

За генеалогічною класифікацією українська мова нале­жить до сім'ї індоєвропейської. Є ще угро-фінська, тюрксь­ка, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайська, тібетська та інші сім'ї мов. Окрему сім'ю становить японська мова.

До індоєвропейської сім'ї належить кілька груп мов: слов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська та ін.

Слов'янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської, південнослов'­янської. До східнослов'янської підгрупи належать мови: українська, російська, білоруська; до західнослов'ян­ської — польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицька (Німеччина); до південнослов'ян­ської — болгарська, сербохорватська, словенська, македон­ська, старослов'янська.

Усі слов'янські мови мають одне джерело: праслов'ян­ську або спільнослов'янську основу, яка існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно з середини III ти­сячоліття до н. е. і до V століття н. е. З перетворенням і фор­муванням слов'янських племен в окремі народності сфор­мувалися й усі слов'янські мови. Процес цей був тривалим і неоднаковим для всіх народів. Кожна із слов'янських мов зберегла багато спільних рис, зокрема основні законо­мірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й сво­їх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.

Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов'ян­ських племен, що населяли територію сучасної України — полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усномовної та писемної культури Київської держави, доки витворилася давньоукраїнська літературна мова. Історія її формування та становлення охопила кілька віків і залиши­ла нащадкам багато писемних пам'яток світського та релі­гійного характеру: літописи, повчання, сказання, «Сло­во...», збірники, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універ­сали, послання, трактати, поезію та художню прозу.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календар­ний, соціальний, господарський, побутовий. Це історичні думи та пісні, казки, легенди, перекази, оповіді, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки.

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої укра­їнської літературної мови, скарби усної народної творчості українців і багатоманіття живого мовлення на терені етнічної України

Найбільший скарб народу – це його мова. Державна мова України - українська мова. Для українців, що проживають за межаминашої Батьківщини (в Росії, США, Канаді, Анстралії, Польщі, Білорусії та інших країнах), вона також є рідною мовою. Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передачі думок, почуттів, волевиявлення. У цій ролі людська мова має універсальній характер і нею просто передавати все те, що виражається наприклад мімікою, жестами. Слово рідної мови - могутній засіб передачі від покоління до покоління історичного, культурного, морального, естетичного, побутового досвіду народу. В думи та почуччя ми проникаємо за допомогою слова. Це схованка мудрості і невмирущості народу. Національна мова з'являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом. Мова – засіб пізнання світу. Киньте у душу дитини, крім слова, його красу, і ви створите те середовище, у якому проростає свідомість.     Рідною мовою належить уважати мову своєї нації, мову предків, яка пов'язує людину з її народом, з поперед – німи поколіннями, їх духовними надбаннями. Мова – це серце нації, а нація – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Українська мова невіддільна від українського народу, від його історичного розвитку, від самої держави, від рідної землі. Про українську мову і українське слово можна говорити безкінечно. Століттями гнана і переслідувана все ж існувала вона в піснях і думках, казках і переказах, гострилася і виточувалася в переказах і прислів’ях.

2)

Лексикологія — порівняно молодий розділ мовознавства: вона сформувалася пізніше, ніж деякі інші лінгвістичні галузі (наприклад, граматика чи фонетика). Слово було об'єктом різних гуманітарних наук: філософії, логіки, поетики та ін. Тривалий час українська лексикологія розвивалася в рамках лексикографії: так, ще в XI ст. почали з'являтися короткі рукописні словники, де пояснювалися іншомовні слова, що використовувалися в різних письмових джерелах (багато з яких на той час були перекладними).

Отже, лексикологія — це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови і слово як її основну одиницю. Словниковий склад {лексику) можна розглядати в різних аспектах: в історичному, етимологічному, семантичному, стилістичному, соціолінгвістичному та ін. Відповідно до цього виділяються і галузі його дослідження.

Як окрема самостійна лінгвістична наука лексикологія пов’язана з цілим рядом інших мовознавчих дисциплін – семасіологією, етимологією, фразеологією, ономасіологією, етнолінгвістикою, граматикою, функціональною стилістикою, лексикографією та іншими. Цей зв’язок ґрунтується на об’єктивних властивостях слова, його поліфункціональності та поєднанні в лексичному складі загального, часткового та особливого (див. таблицю).

Розділи мовознавства, з якими пов’язана лексикологія

Визначення об’єкта мовознавчої дисципліни

Виявлення зв’язку лексикології з мовознавчою дисципліною

Фразеологія

Вивчає сталі, лексично неподільні поєднання слів, що відзначаються відтворюваністю, нарізно оформленістю, цілісним лексичним значенням та експресивністю

Компонентом фразеологізму є слово. При дослідженні процесів фразеотворення, особливостей фразеологічної семантики, варіативності ФО неодмінно враховуються властивості лексичного значення, специфіка його трансформації та перетворення, виділяються базові для фразеологічного складу мови лексеми як знаки національної культури

Етнолінгвістика

Вивчає зв’язки між мовою та різними сторонами матеріальної і духовної культури етносу, досліджує відображення в мові особливостей свідомості, менталітету, світобачення народу, його ідеалів і ціннісних орієнтирів

Лексичний склад національної мови відображає результати пізнавальної діяльності етносу і постає як поліфункціональне явище, що має загальну структурну природу

Граматика

Вивчає граматичну природу слова (морфологія) і вчення про сполучення слів у реченні та саме речення (синтаксис)

Лексикологія найтіснішим чином пов’язана з морфологією та синтаксисом як розділами граматики, оскільки вивчення категоріальних властивостей семантики лексичних одиниць, їхньої валентності, специфіки граматичного оформлення слова ґрунтується на визначенні специфіки лексичного значення слова

Функціональна стилістика

Вивчає диференційні ознаки структури функціональних стилів, їх зв’язок із функціями мови, процеси формування та розвитку окремих стилів, властиві для них правила відбору, використання та поєднання різних мовних засобів

Зв’язок між лексикологією та функціональною стилістикою забезпечується тим, що в лексикології мовні одиниці розглядаються з точки зору вживання, визначення шарів стилістично маркованої лексики, особливостей стильової та стилістичної диференціації лексики

Існування слова усвідомлюють не лише фахівці, озброєні лінг¬вістичними знаннями, а й інші носії мови незалежно від їх профе¬сій. Для них ця одиниця становить цілком окреслену реальність.За допомогою слів виражають думки, почуття, до слів прислуха¬ються, засвоюють нові й незнайомі слова, вивчають слова іншихмов, забуті слова рідної мови згадують1. Значеннєва і формальнаокресленість, вільна відтворюваність в усному і писемномумовленні дають можливість виділяти окремі слова, повторюватиїх у разі потреби. Слову протиставляються два поняття, а саме: І) семема, співвіднос¬на фактично з кореневою морфемою або основою (пор. голов-); 2) синтаксич¬на молекула, що об’єднує семему і морфему з граматичним значенням (пор.годов-а) і фактично дорівнює слову в одній з властивих йому форм.Близькою до викладеної є думка, згідно з якою всі труднощі, породжува¬ні проблемою слова, випливають з надання йому, подібно до морфеми, ста¬тусу окремої мовної одиниці. При цьому наголошується, що слово, не маючиознак одиниці, виступає складником на рівні речення, а цей рівень нібитогрунтується не на одиницях, а на відношеннях. З таким розумінням слова іречення не можна поголитись. По-перше, статус одиниці мовної системи зов¬сім не суперечить тому, що слово виступає осередком реалізації ссмантико-синтаксичних відношень у складі речення. Синтаксичний аспект береться доуваги в багатьох визначеннях слова. По-друге, речення грунтується не начистих відношеннях компонентів, виражених словами, а також на властивихїм значеннях, необхідних насамперед для формування змісту повідомлення,яким наповнюється відповідна синтаксична конструкція.Лексичне значення слова визначається як «певне відображен¬ня предмета, явища або відношення у свідомості, що входить доструктури слова в ролі так званої внутрішньої його сторони, сто¬совно до якої звучання слова виступає як матеріальна оболон*ка, необхідна не лише для вираження значення і для повідом¬лення його іншим людям, а й для самого його виникнення, формування, існування і розвитку»1. У наведеному визначенні під¬креслюється насамперед відображення в лексичному значенні по¬замовної дійсності. Для відповід¬ної мовної спільноти слово служить позначенням, або номінатив¬ним знаком, того чи того змісту, емоції, відношення. Інакше ка¬жучи, можливість існування слова як мовної одиниці, як компо¬нента лексичного складу цілком і повністю зумовлюється обов’яз¬ковою співвіднесеністю з яким-небудь предметом у світі мате¬ріальної дійсності, ідеології, психології, культури, морально-етич-ної сторони людського буття тощо2. По відношенню до слова пред¬метами виступають не лише конкретно сприйняті, представленівідповідною матеріальною субстанцією об’єкти (пор., наприклад,стіл, книжка, батько, хлопець, дитина, гора, долина, море, ліс,ніж, капелюх тощо), а й такі абстраговані носіями мови у процесіїх пізнавальної діяльності поняття, як розмір, форма, якість,кількість, відстань, час, зв ’язок, причина, наслідок, умова тощо.Слово як одиницю лексичного рівня мови визначають три різ¬нопланові (гетерогенні) сутності: а) матеріальна форма виражен¬ня у вигляді послідовності звуків або графічного зображення;б) значення, закріплене в суспільній комунікативній практиці;в) предмет позамовної дійсності, що іменується (називається) словом. Єдність і взаємодія цих сутностей дають можливість квалі¬фікувати слово як знак. Безпосередньо підставою для цього ви¬ступає визначальний семіотичний принцип, згідно з яким знакомстає будь-який матеріальний предмет, якщо в процесі спілкуваннявін виступає засобом передачі думки, інформації про інший пред¬мет, найрізноманітніші вияви світу позамовної дійсності, вклю¬чаючи і духовну та психічну діяльність носіїв відповідної мови.

Ознака відокремленооформленості полягає у тому, шо сло¬во — це мінімальна вільна форма, яка може вичленовуватись употоці мовлення, тобто у складі одиниць комунікативного плану,характеризуючись при цьому відповідною предметною співвідне¬сеністю. Типовою ситуацією, в якій наочно виявляється відокрем-ленооформленість, можна вважати різні аспекти лексикографічноїінтерпретації слова, зокрема в тлумачних, перекладних, етимоло¬гічних та інших словниках, де наводяться відомості про значення,переклад іншими мовами, походження відповідних мовних оди¬ниць. Важливим доказом відокремленооформленості слова є те,що воно може бути самодостатнім для формування речення.

За ознакою внутрішньоструктурної цілісності, безпосеред¬ньо пов’язаної звичайно з відокремленооформленістю, слово ви¬ступає як строго визначена, нероздільна послідовність спеціалі¬зованих з функціонального погляду складових частин, до яких вукраїнській мові належать кореневі і службові морфеми. Останні,в свою чергу, поділяються на словотворчі (суфіксальні і префік¬сальні) і формотворчі. Серед формотворчих абсолютно переважа¬ють закінчення як морфеми з власне граматичною функцією. Орі¬єнтиром, за яким визначається незмінна послідовність складовихчастин слова, виступає коренева морфема.

Фонетична оформленість слова передбачає наявність у ньому звукової оболонки - звучання. Звукова оболонка є формою його матеріального існування.

Хоч слово - самостійний компонент лексичної системи мови, але воно є членом різних системних лексичних об'єднань, до яких входять синонімічні, антонімічні ряди слів, тематичні і лексико-семантичні групи.

3)Прислівник — це повнозначна частина мови, яка об’єд¬нує у своєму складі клас слів із загальним категоріальним зна¬ченням непроцесуальної ознаки дії або стану, іншої непроцесуаль-ної ознаки або предмета, наприклад: швидко писати, голосно роз¬мовляти, міцно спати, злітати вгору, опинитися внизу, дуже швид¬ко писати, занадто голосно розмовляти; надзвичайно цікаве опо¬відання, надмірно ускладнене завдання; читання вголос, місто вно¬чі, повернення додому.

На основі зв’язків між чотирма основними частинами мови —іменником, прикметником, дієсловом і прислівником — з погля¬ду їх синтаксичного функціонування можна констатувати такепропорційне співвідношення: іменник: прикметник— дієсло¬во: прислівник. З цього співвідношення випливає тотожністьсинтаксичної сутності прикметника і прислівника.

Поєднуючись з іншими повнозначно-лексичними компонента¬ми у складі речення, прислівники вступають з ними в синтаксич¬ний зв’язок прилягання.

Означальні прислівники

Ці прислівники позначають кількісні та якісні ознаки дії, стану та інших ознак. Розряди прислівників діляться на три підгрупи:

• Кількісні прислівники. Позначають ступінь якості і міру дії, відповідають на запитання: якою мірою? скільки? (Приклади – мало, подвійно, трохи, досита, дотемна, багато, майже).

• Якісні прислівники. Утворюються від якісних прикметників, визначають якість ознаки чи предмета, відповідають на питання як? (Приклади – слабо, скромно, швидко, темно, повільно)

• Образу і ступеня дії. Прислівник характеризує те, як відбуваються дії, відповідає на запитання: яким чином? як? (Приклади – вщент, наосліп, нишком, на дотик)

Обставинні прислівники

Обставинні розряди прислівників описують цільові, тимчасові, причинні і просторові відносини. Розділені на 4 групи:

• Прислівники місця. Вказують на місце дії, відповідають на запитання: де? звідки? куди? (Приклади – вправо, вліво, зверху, тут, скрізь, там, туди).

• Прислівники часу. Вказують на час вчинення дій, відповідають на запитання: з яких пір? до яких пір? коли? (Приклади – сьогодні, вчора, постійно, іноді, щодня, влітку, навесні, до цих пір).

• Прислівники мети. Позначають мета дії, тобто навіщо це дія проводиться, відповідають на запитання: з якою метою? навіщо? (Приклади – напоказ, на зло, випадково, ненароком, умисно, навмисно).

• Прислівники причини. Вказується причина, через яку відбуваються дії, відповідають на питання: чому? (Приклади – тому, зопалу, зі зла, по дурості, даром, сослепу).

Прислівники співвідносяться і з іншими самостійними частинами мови – прикметниками, іменниками, дієсловами, займенниками, числівниками і дієприслівниками.

2 білет

І. Територіальні діалекти української мови. Значення діалектів для розвитку літературної мови.

Схрещення (субстрат і суперстрат) - це глибокі зміни структури мови-переможниці, тобто зміни в морфології, синтаксисі та фонетиці; це порушення внутрішніх законів розвитку мови.

1. Діалектна лексика

Основу лексики української мови складають слова, які розуміють і вживають усі. Вони називаються загальновживаними. Але є такі слова, які вживають лише в певній місцевості, в окремих говірках, наріччях. Такі слова називаються діалектними.

Діалекти (або наріччя) - це підрозділ мови, що об'єднує групу говірок, пов'язаних між собою низкою спільних явищ, невідомих іншим говіркам.

Сукупність українських говорів за особливостями фонетичних рис, лексичного складу, морфологічних та синтаксичних відмінностей поділяється на три діалектні групи або наріччя: північне, південно-східне, південно-західне.

Діалектизми - це слова, що вживаються в окремих говорах або наріччях і не поширені в мові всього народу. Це - територіальні (обласні) діалектизми та соціальні, що функціонують лише в певному соціальному угрупованні.

У розмовно-побутовому стилі нерідко зустрічається діалектна лексика. Вихована людина повинна стежити за своїм мовленням і послуговуватися загальновживаними унормованими словами української мови.

Поширена діалектна лексика у творах художньої літератури. Зразки майстерного використання її з метою зображення місцевого колориту спостерігаються у творах Панаса Мирного, Лесі Українки, І. Франка, О. Гончара, М. Стельмаха, Д. Павличка та ін. Ось як змальовує М. Коцюбинський картини життя і побуту гуцулів, використовуючи діалектну

лексику: "Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню".

Слід зазначити, що надмірне вживання діалектної лексики ускладнює читання творів.

У сучасній літературній мові діалектна лексика зустрічається дуже рідко. І зовсім не використовується в діловому мовленні, науковому та публіцистичному стилях.

Літературна мова обслуговує найвищі форми суспільно-політичних, культурних відносин, тому й багатша за своїм лексичним складом, граматичною будовою. Вона має унормований словник, граматичні форми й систему вимови, що є обов'язковими для всіх, хто нею користується.

В українській мові відбувається складний процес взаємодії між літературною мовою і діалектною лексикою, процес стирання відмінностей між літературною національною мовою і територіальними діалектизмами. Все застаріле, що є в територіальних діалектизмах, поступово відходить і замінюється загальнонародними засобами вираження. Але літературна мова не просто витісняє місцеві говори з мовної практики їх носіїв, а водночас

убирає з них усе те, що може збагатити її новими засобами виразності, образності, експресивності: новими лексичними і граматичними елементами.

Літературна мова дедалі сильніше впливає на місцеві говори і сприяє зближенню їх системи із загальнонародною національною мовою..

ІІ. Лексика української мови як система. Відкритість лексичної системи, мікросистемність. Однозначність і багатозначність слів в українській мові. Пряме і переносне значення слова. Типи переносних значень. Стилістичні можливості слова.

Уживана в мові лексика у стилістично-функціональному плані переділяється на стилістичні групи. Виділяється стилістично нейтральна (загальновживана, міжстильова) лексика і обмежена певними сферами вживання та стилями (стилістично забарвлена).

Стилістично нейтральна (міжсильова) лексика - загальновживана лексика, що не пов'язана з певними функціональними різновидами мови і не має експресивного забарвлення. Вона охоплює слова, якими послуговуються всі, хто володіє мовою. Ці слова пов'язані з повсякденним життям, із спільними для більшості носіїв мови поняттями, є звичайними, зрозумілими для всіх назвами явищ природи (сніг, дощ, вітер), тварин і рослин (корова, кіт, соловей, пшениця, соняшник, груша, дуб), родинних стосунків (батько, мати, дід, баба), речей, пов'язаних із життям людини і їх частин - предметів побуту, страв, предметів одягу (хата, стіл, стеля, ніж, ложка, хліб, сіль, борошно, борщ, каша, костюм, пальто, сорочка), органів людського тіла (голова, рука, око, нога, ніс), кольорів (червоний, зелений, рожевий, білий), дії і стану (плакати, летіти, бігти), місця, часу (там, сьогодні, завтра), чисел, числових понять (три, чотирнадцять, сотня, половина), службових елементів (і, але, якщо, бо, в, на, перед, під, через) тощо. Стилістично нейтральна лексика - основа усного й писемного мовлення. Вона характеризується стійкістю, хоча може зазнавати змін, поповнюючись новими поняттями, що стають загальновідомими (президент, атомний, політика).

Чіткої межі між стилістично нейтральною і стилістично забарвленою немає. Деякі багатозначні слова в одних значеннях можуть бути нейтральними (вода - безбарвна рідина), а в інших - закріпленими за певним стилем (у книжці багато води).

Лексику, закріплену за певними функціональними стилями, переділяють на розмовну, експресивно забарвлену та книжну, в якій розрізняють такі групи: суспільно-політична, виробничо-професійна, науково-термінологічна, офіційно-ділова.

Розмовна лексика - це слова, якими послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні. До таких належать слова з виразними експресивно-оцінними позитивними і негативними значеннями (базіка, вайло, чимчикувати) та розмовні варіанти лексичних одиниць, що мають інші літературно-нормативні відповідники.

Розмовна лексика має типові словотвірні ознаки: суфікси -ій, -уга, -юка, -ака в назвах осіб (мамій, тюхтій, хапуга, злюка, писака, читака), префікс попо- (попобігати, попозаглядати). Вона об'єднує слова, що входять до загальномовного словника, не порушуючи літературної норми: бос, велик, відик, завучка, нулівка, телик.

Розмовну лексику використовують у художніх творах як засіб відтворення особливостей живого мовлення та характеристики героїв.

Експресивно забарвлена лексика - це слова, що містять у своєму значенні компонент оцінювання, виражають почуття, позитивне чи негативне сприймання дійсності: тяжко, гніватися, теревенити, матінка.

За способом вираження емоційності, образності експресивно забарвлена лексика поділяється на такі групи:

1) органічно емоційні слова - такі, що містять емоційне забарвлення у своєму лексичному значенні. Вони здебільшого називають психічні, внутрішні стани, характер, переживання, емоційні кваліфікації дій людини (любов, радість, здоров 'я, сум, гнів, щирий, веселий, тяжко, радіти, базікати);

2) слова, емоційність яких досягається за допомоги суфіксів зі значенням пестливості, здрібнілості, згрубілості: -к-, -ик-, -OK-, -очок-, -оньк-,-еньк-,-есеньк-,-ісіньк-, -ищ(е), -езн(ий): татко, шнурок, лебідонька, чорнявенький, малесенький, землище, старезний.

Книжна лексика - це слова, що вирізняються вузькою сферою вжитку та вносять у спілкування відтінок офіційності, науковості, урочистості. У словниках біля цих слів є позначення "кн." (книжне).

Серед книжної лексики вирізняють суспільно-політичну лексику, що охоплює слова, пов'язані з політичним, громадським життям суспільства: народ, партія, інтелігенція, держава, мир, війна, сесія, страйк, Верховна Рада, політика, пікетування, свобода, декларація, суверенітет, парламент, народний депутат, демократизація, економіка, поступ, збройні сили. Суспільно-політична лексика постійно поповнюється новими словами, що позначають поняття, пов'язані з суспільним та економічним будівництвом у державі.

Кількісно велику групу слів охоплює виробничо-професійна лексика - це слова на позначення виробничих процесів, знарядь і матеріалів праці, приміщень, характерних для різних професій і спеціальностей: боронування, косовиця, плуг, хімічні добрива (для сільського господарства), вугілля, штрек, лебідка, трос, вагонетка (для шахтарів), школа, гімназія, урок, учитель, кабінет, абітурієнт, студент, професор (для педагогів).

Виробничо-професіна лексика поділяється на групи залежно від галузей виробництва, які вона обслуговує: медична, педагогічна, металургійна, харчова тощо. Звичайно ж, усі галузі мають певну кількість спільних слів, наприклад: назви підрозділів (сектор, відділ, управління, департамент), назви посад (директор, керівник, бухгалтер, юрист) тощо.

Основну частину цієї лексики становлять терміни.

Термін - це слово чи словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки. Найважливішою ознакою термінів є їх однозначність. Найбільше у мові термінів спеціальних, що характерні для певної галузі науки, культури, наприклад: мовознавчі терміни (звук, азбука, морфеміка, просте речення, номінація), історичні (історія, історіографія, феодалізм), ботанічні, технічні, медичні, психологічні, музичні, економічні. Є певна кількість загальних термінів, що вживаються у будь-якій галузі науки: аналіз, аналізувати, аргумент, система, систематизувати, класифікувати тощо.

Офіційно-ділова лексика - це слова, що вживаються в офіційно-діловому стилі літературної мови: офіційне спілкування між установами, окремими особами та установами, ділові взаємини на виробництві. Вона вживається у різного типу ділових паперах - указах, договорах, законах, актах, кодексах, наприклад: постанова, заява, інструкція, статут, свідчення, апеляція, експерт, конвенція, розпорядження, витяг, ухвала.

Значна частина офіційно-ділової лексики вже стала загальновживаною: автобіографія, доручення, квитанція, таблиця тощо.

До експресивно забарвленої лексики належать діалектизми, ар-готизми, вульгаризми.

Діалектизми - це слова, що вживаються у мовленні не всіх людей - носіїв певної мови, а лише їх частини, яка проживає в одній з місцевостей території, де поширена ця мова: хтіти, меї, свеї, легінь (парубок), перун (грім), тайстра (торба), бане, просе.

Жаргонізми - один з різновидів соціальних діалектів, слова і вирази, властиві мовленню певної групи людей, об'єднаних спільністю інтересів, родом занять: коза (зразок), хата (квартира), хвіст (академ-заборгованість), дирик (директор).

Близькими до жаргонізмів є арготизми - нелітературні слова і сполучення слів, які вживаються у мовленні декласових та антисоціальних елементів (злодію, рекетирів, бомжів, шулерів тощо). Ці слова стоять поза межами літературного вжитку: кишки (речі), карточка (обличчя).

За певних обставин спілкування уживаються вульгаризми - грубі або лайливі слова, не прийняті в літературній мові: рило, морда, пика замість обличчя, здохнути замість померти.

Жаргонізми, арготизми, вульгаризми належать до вузьковживаної лексики і в багатьох випадках нечітко розрізняються між собою. Кожен мовець ретельно добирає слова, що відповідають літературній нормі.

Вони становлять меншу групу: Руслан, Іван; Шевченко, Леонов; Київ. Полтава; Україна, Росія; Сула, Дніпро: майдан Незалежності; Чорне море. Азовське море; село Броварки, селище Глобине; газета "Голос України"; орендне підприємство "Київенергоремонт"; видавнцтво "Алерта".

Слова бувають однозначні й ба­гатозначні, мають пряме й переносне значення і можуть вжи­ватися в переносному значенні. Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення мають переважно назви людей за різними оз­наками {українець, киянин,), назви тварин ,рослин ,конкретних предметів місяців і днів , більшість відносних прикметників {міський, кленовий, числівники (два.) Також однозначними є терміни {банкнот, вексель, інструк­ція, катет, аорта, меридіан, тонна, метр). Слово, що має два і більше значень, називається багато­значним. Здатність слова виступати з різними значеннями на­зивається багатозначністю, або полісемією.   Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна — «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану ого­рожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (люд­ська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо. Основне й побічні значення слова. У багатозначному слові одне значення основне, інші — побічні. У слові голова основним є значення «частина тіла», побічними — «розум», «керівник», «передні ряди», «основна річ» тощо. Іноді в слові буває два й більше основних значень. Наприклад, слово грубий має три основні значення: «товстий»; «необроблений»; «брутальний». Часом основним для слова є не первинне його значення, а похідне, як це сталося, наприк­лад, з іменником колія, основним значенням для якого тепер є не «наїжджене заглиблення від коліс на дорозі», а «лінія з двох паралельно прокладених рейок, призначена для руху поїздів* трамваїв тощо». Більшість загальновживаних слів української мови — багатозначні. У багатозначному слові одне лексичне значення сприймається як основне, вихідне, а інші як похідні, вторинні значення.

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто є полісемічними.

Однак, значна частина слів — однозначні, або моносемічні.

Слова, що мають одне й те саме значення у будь-якому контексті, називаються однозначними. Вони здатні називати тільки одне якесь поняття, одне явище дійсності, одну ознаку тощо.

У період свого виникнення слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово — однозначне, а здатність виражати різні значення ним набувається з часом.У багатозначному слові розрізняють пряме й переносне значення. Пряме значення слова — його основне, як правило, первинне значення. Наприклад, пряме значення слова полотно — “лляна, конопляна, бавовняна тканина особливого переплетення” Переносне значення слова — одне із значень багатозначного слова, яке виникло й закріпилося за ним внаслідок перенесення назви з одного предмета чи явища на інший предмет чи явище за подібністю. Переносне значення завжди вторинне і пов’язане з основним, прямим значенням. Наприклад, значення слова полотно “картина художника” (Величні красоти гірської природи показано на численних полотнах. — О.Ільченко), “проїзна частина дороги” (За насипаним полотном залізниці .Ці речі так назвали тому, що вони або виконуються на полотні (картина художника), або нагадують смугу розстеленого полотна (проїзна частина дороги, плоска частина інструмента). Крім переносного значення, існує ще переносне вживання слова. Слово, вжите в переносному значенні, образно характеризує предмет, дію чи ознаку за схожістю. Переносне вживання слова за своїм змістом індивідуальне і використовується тільки в певному контексті. Наприклад, у реченні Зимовий вечір усе ткав і ткав над селом свої полотна, і вони ніжно спадали з невидимих верстатів на прихоплену морозцем землю (М.Стельмах) слово полотно набуло переносного значення “сніговий покрив”, хоч саме по собі воно такого значення не має — ні прямого, ні переносного. У способах переносного вживання розрізняють метафору, метонімію і синекдоху. Метафора — перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явище за їхньою схожістю. Наприклад, у реченні ^ Там море дере синю одежу об гострі скелі на білі клапті і закидає ними весь берег (М.Коцюбинський) метафора синя одежа моря образно характеризує морські хвилі, а білі клапті — це піна від хвиль, які розбиваються об прибережні скелі. Метафори бувають за кольором (сріблиться річка, бронзовий загар); за формою (мереживо гілок, павутина доріг); за розміром (крапля надії, море радості); за місцем (ніс корабля); за динамічністю (спалах ентузіазму); за відчуттям дотику (шовкова трава, шорсткий голос) тощо. Метонімія — перенесення назви за суміжністю. При метонімії назва матеріалу може вживатися замість назви речі (фарфор і фаянс замість фарфоровий і фаянсовий посуд); назва предмета замість його вмісту (чайник закипів замість: вода в чайнику); назва місцевості замість людей тієї місцевості (місто прокидається замість люди, що живуть у місті); Синекдоха — перенесення назви частини на ціле (найменування предмета за його характерною деталлю). Це, власне, різновид метонімії. Наприклад, назва частини тіла може вживатися на означення людини (роботящі руки, носа не показувати куди); руда борода захвилювалася. З переносного вживання слова розвивається його перенос­не номінативне значення. Спочатку це сприймається як щось незвичне, випадкове, а з часом, якщо таке вживання повто­рюється, до нього звикають, і воно набуває статусу постійно- номінативного. Білет №2.завдання 3.

1. Іменник –  самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?

Граматичні категорії іменника: рід – чоловічий/жіночий/середній, число – однина/множина, відмінок – називний/родовий/давальний/знахідний/орудний/місцевий/ кличний.

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого. Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднують­ся в семантичну групу назв істот. Сюди належать: на­зви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, жу­равель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви по­мерлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними (від лат. abstraction — відтягнення, відвернення). Це іменники, які називають поняття, що не мають реального втілення (хоч виникнення та існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес (хід, біг), якість (чорнота, ясність), риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні вияви інтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання), є науковими та виробничими термінами. Бувають похідні і непохідні. З суфіксами:

-ість якість, щедрість, духовність

-ств(о) суспільство, студентство

-цтв(о) мистецтво, керівництво

-зтв(о) боягузтво, убозтво

-от(а) спільнота, гризота

-нн(я) вміння, навчання

-тт(я) почуття, сприйняття

-изм ліризм, класицизм

-ізм, -їзм героїзм, реалізм

-ощ(і) пустощі, прикрощі

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягають лічбі. Проте в них є рід і словозміна. Їх легко розрізняти за суфіксами :

Суфікси Приклади

-ств(о)/-цтв(о)/: студентство, парубоцтво;

-н(я): вороння, коріння;

-инн(я)/-овинн(я)/: ластовиння. кукурудзиння

-в(а): мушва, братва;

-от(а): голота, кіннота;

-ин(а)/-овин(а)/: озимина, городина;

-ник/-няк/: чагарник, сосняк;

-еч(а): стареча, малеча;

-і(я): братія, адміністрація;

-ик(а)/-ік(а)/: символіка, проблематика;

-арій: розарій, гербарій;

-іан(а): Франкіана.

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.

До збірних не належать:

іменники, що підлягають лічбі

іменники, що мають форми однини і множини

Приклади: група, загін, рій, ліс, народ, полк, екіпаж та ін.

Речовинні іменники називають речовину. Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже потім порахувати одиниці виміру. Тому, речовинні іменники вживаються лише в однині. Речовинні іменники можуть мати форму множини, якщо:

вказують на різновиди, ґатунок мінеральні води, натуральні соки, ефірні спирти

вказують на велику кількість.

Приклад:

Вівса, пшениці, ячмені — все це зіллялось в одну могутню хвилю. (Михайло Коцюбинський).

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот.

До назв істот належать

іменники, що називають: Приклади:

людей хлопець, донька, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина

тварин, птахів, комах ведмідь, корова, чапля,індик, синиця, бджола, комар

міфологічних істот демон, лісовик, відьма, русалка

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв неістот.

До назв неістот також

належать іменники, що називають: Приклади:

сукупності осіб група, натовп, загін, юрба, зграя, табун, рій

назви організмів бацила, мікроб, вірус

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

для істот-хто? кого?

для неістот-що? чого?

Морфологічні характеристики:	Приклади:
у назвах істот-осіб чоловічого роду збігаються форми знахідного та родового відмінків однини і множини	родовий відмінок — друга, друзів знахідний відмінок-друга, друзів
у назвах неістот збігаються форми називного і знахідного відмінків множини	книги (стоять)-(бачу) книги столи (стоять)-(перенесуть) столи

Прислівники виконують основні синтаксичні функції: 1) означальну – здатність прислівників означати дієслово, іменник, інший прислівник, ціле речення. 2) здатність виступати в ролі компонента складеного дієслівного присудка.

БІЛЕТ №3

І. Предмет фонетики і фонології, зв’язок з іншими лінгвістичними дисциплінами. Загальна характеристика фонетичної системи сучасної української мови. Основні звукові одиниці мови: лінійні (сегментні) – звуки – та нелінійні (суперсегментні) – наголос, інтонація. Акустичні властивості мовних звуків. Три аспекти вивчення звука.

Фонетика (від грец. — звуковий, голосовий) у широкому розумінні— розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови в зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою. У вузькому розумінні у фонетиці вивчають

артикуляційні й акустичні особливості звуків мови, закономірності їх сполучуваності у мовленнєвому потоці, пов'язані з ними позиційні зміни, наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку

на склади, а також більші відрізки. Це власне фонетичний аспект вивчення звукової сторони мови.

Та для використання мови як засобу спілкування першорядне значення має функціональний, або лінгвістичний, аспект звуків мови. Він полягає у з'ясуванні тієї ролі, яку звуки виконують у формуванні, розпізнаванні і розрізнюванні значущих мовних одиниць — морфем, слів та їх форм. Функціональний аспект звуків мови виступає предметом вивчення у ф о н о л о г і ї (від грец. — звук і — слово, вчення), яку деякі мовознавці вважають самостійною лінгвістичною дисципліною і протиставляють

її фонетиці. Однак фонетика і фонологія — це два якнайтісніше взаємопов'язаних аспекти дослідження і практичного опису, зокрема з лінгводидактичною метою, одних і тих самих явищ — звукових одиниць, що становлять матеріальну основу мовної комунікації. Залежно від завдань дослідження звукової системи мови фонетика поділяється на описову та історичну.

Завдання о п и с о в о ї фонетики полягає у встановленні звукової системи мови на певному етапі її розвитку і функціонування.

І с т о р и ч н а фонетика вивчає формування звукової системи протягом ряду періодів розвитку української мови, з'ясовує виникнення або занепад звуків, еволюцію звукових явищ на шляху до становлення фонетичної системи сучасної української мови.

Предметом вивчення в курсі сучасної української літературної мови виступає описова фонетика.

Для описової фонетики важливе значення мають результати, одержані внаслідок застосування експериментальних методів дослідження артикуляційних і акустичних особливостей звуків. До експериментальних методів належать палатографія, завдяки якій

визначаються місця контактування язика з піднебінням при звукоутворенні, тензопалатографія (вимірювання сили артикуляції), рентгенографія, за допомогою якої визначається положення органів мовлення у їх динаміці, осцилографія (визначення тривалості, висоти й інтенсивності звуків), спектрографія, за допомогою якої здійснюється розкладання відрізка мовлення на складові звукові коливання. На основі використання згаданих та інших інструментальних методів дослідження звукової матерії мови сформувалася спеціальна мовознавча дисципліна— експериментальна фонетика,

результати якої використовуються в українському мовознавстві. Фонетика тісно пов'язана з іншими мовознавчими дисциплінами, зокрема з орфоепією, графікою, орфографією, а також лексикою, граматикою і стилістикою.

Основу української графіки становлять літери (букви) — визначальний засіб фіксації писемної форми мовлення. Вони перебувають у безпосередньому зв'язку з тими одиницями, які утворюють фонологічну систему української мови, тому переважно функціонують як засоби їх графічного позначення.

Орфографія української мови великою мірою грунтується на фонетичному принципі, який полягає в тому, що написання відповідає звуковому вираженню слова. У зв'язку з цим літери набувають статусу орфограм.

Про тісний зв'язок фонетики й морфології свідчить, наприклад, таке явище, як чергування звуків, що є фонетичним засобом вираження ряду граматичних значень, наприклад: везу — віз, носити — ношу, мести — мету — мів — мела.

Значну роль відіграють фонетичні явища й у синтаксисі. Так, однією з головних ознак речення, реалізованого в усному мовленні

у вигляді відповідного висловлення, є інтонаційна організація. Комунікативні різновиди речень (висловлень) розрізняються винятково показниками, що за своєю природою є фонетичними явищами. Роль логічного і фразового наголосу виявляється тільки в реченні як комунікативній одиниці. У системі стилістичних прийомів, орієнтованих на передачу власне змістового та емоційного плану відповідних повідомлень, виділяють фонетичні засоби, або засоби фонетичної стилістики. До них належать різноманітні явища звукового оформлення прозового і віршованого мовлення, а саме: ритмічне членування, досягнення виразності рим, алітерація і асонанси, звуконаслідування, звукові форми, що виконують важливі стилістичні функції.

Розрізняють лінійні і нелінійні звукові одиниці.

Лінійні, або сегментні, звукові одиниці – це звуки й склади. Лінійними вони звуться тому, що ідуть один за одним, сегмент за сегментом, у мовному потоці. Так, звукова форма кожного слова становить один звук або послідовність кількох звуків чи складів.

До нелінійних (суперсегментних, надсегментних) звукових одиниць належать наголос та інтонація. Нелінійні звукові одиниці характеризуються тим, що їх не можна вимовити ізольовано, як звуки або склади, вони ніби нашаровуються на звукові послідовності.

Акустичні властивості мовних звуків.

Звук як фізична сутність являє собою хвильове механічне коливання частинок пружного середовища (газу, рідини, твердого тіла). Звуком називають також відчуття, що виникає внаслідок дії звукових хвиль на орган слуху — вухо.

За акустичними ознаками звуки поділяються на тони і шуми.

Тони виникають унаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань.

У чистому вигляді як тони, так і шуми трапляються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму — незначний елемент тону. Отже, різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум, — і відповідно поділяються на дві групи: голосні й приголосні. Голосні

— це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні — звуки, в основі яких лежить шум.

З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розрізняються за силою (інтенсивністю), висотою, тривалістю і тембром. Сила (інтенсивність) звука залежить від амплітуди коливань голосових зв'язок, яка, в свою чергу, зумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила (інтенсивність) звука. Інтенсивність звука не становить сталої величини для кожного голосного звука. У мовленнєвому

потоці сила звука перебуває в складному зв'язку з наголосом, позицією в слові, його артикуляційними ознаками.

Наприклад, найбільшу інтенсивність мають відкриті голосні [я], [є], найменшу — закриті [у], [і], що легко переходять у приголосні [в], [й].

З силою звука безпосередньо пов'язана його гучність, під якою розуміють сприйняття сили звука слуховим апаратом людини. Регулювання сили звуків зумовлюється умовами спілкування, зокрема відстанню між його учасниками, а також емоційним станом мовців.

Т р и в а л і с т ь звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами (мс) — тисячними частинами секунди. Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є герц (Гц), який дорівнює одному коливанню за секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20 000 Гц.

Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється о с н о в н и й тон. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Чим коротші й більш напружені зв'язки, тим вищий звук. За своїм тембром основний тон є індивідуальним для кожної людини і змінюється порівняно мало — залежно від мелодики мовлення.

До основного тону в надгортанних порожнинах, залежно від їх форми й розміру, приєднуються додаткові тони — так звані о б е р т о н и . Вони створюють характерні (власні) тони звуків, що відрізняють їх один від одного. Індивідуальне забарвлення звука, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, створюваних у надгортанних порожнинах, називається тембром.

ІІ. Явище омонімії. Типи омонімів і шляхи їх виникнення. Питання про критерії розрізнення омонімії та полісемії. Відмежування лексичних омонімів від омофонів, омографів і омоформ. Міжмовна омонімія. Функціонально-стилістичне використання омонімів.

Омонімія як лексико-семантичне явище характеризується тим, що для позначення абсолютно різних предметів позамовної дійсності використовується один і той самий форматив, тобто матеріальне вираження словесного знака. Отже, омонімами (від грец. — однойменний) називають слова, що вимовляються і пишуться однаково, але не мають нічого спільного у властивих їм значеннях. Наприклад: дід-1 (батьків або материн батько; чоловік похилого віку), дід-2 (будяк,), дід-3 (сніп соломи або очерету, зв'язаний так, що половина верхівок з одного боку, а половина — з іншого; сніп, що стоїть на почесному місці в хаті), дід-4 (їжа з пшона та борошна), дід-5 (назва танцю).

Існує кілька шляхів становлення омонімії. Заслуговує на увагу насамперед повне розмежування лексико-семантичних варіантів, втрата метафоричних або метонімічних відношень між головним і похідними (переносними) значеннями. Внаслідок таких дивергентних змін у семантичній структурі багатозначних слів виникають не випадкові омоніми, які переважають у словниковому складімови, а лексичні одиниці, ймовірність появи яких фактично прогнозується об'єктивними процесами лексико-семантичного розвитку.

Можна з певністю констатувати саме таку лінію розвитку омонімів коза— 2, 3, 4, 5, які первісно могли об'єднуватися за ознакою багатозначності як метафоричні і метонімічні номінації, а саме: коза-2 (перенесення назви тварини на знаряддя, пристрій за ознакою подібності), коза-3 (назва зумовлена тим, що міх волинки виготовляється з козячої шкіри), коза-4 (назва зумовлена тим, що парний чуб норця нагадує роги кози), коза-5 (на рибу перенесено назву коза «волинка» у зв'язку з тим, що вона видає своєрідний писк)1. Метафорично або метонімічно пов'язані в минулому значення нівелюються внаслідок чітко виявленої віддаленості тих семантичних полів, до яких входять лексичні значення аналізованих омонімів. На окрему увагу заслуговує назва коза-6 (в'язниця, карцер), яка вважається запозиченням з польської мови. Згадана номінація цікава насамперед тим, що на її прикладі можна засвідчити реалізацію таких шляхів становлення омонімічного ряду, як іншомовні лексичні запозичення і зміна форми етимологічно непрозорого слова під впливом іншого слова. Польська назва koza (в'язниця, карцер) виникла, мабуть, унаслідок фонетичної зміни старопольського іменника kloza (замкнене приміщення, в'язниця, карцер), запозиченого через німецьке посередництво і безпосередньо пов'язаного за походженням з лат. clausa — комора.

Руйнування полісемії призводить до того, що одне слово перетворюється на два або більше, в той час як багатозначність ґрунтується на єдності лексико-семантичних варіантів.

Омоніми виникають унаслідок повного фонетичного збігу слів або частини їх форм, що первісно характеризувалися різним звучанням. Така конвергенція знаходить свій вияв як результат дії певних закономірностей фонетичного розвитку. Як окреме джерело формування омонімів розглядають також словотвірні процеси, зокрема творення похідних лексичних одиниць від однієї й тієї самої основи за допомогою афіксів з різними значеннями, наприклад: заговорити-1 (почати говорити) — заговорити-2 (впливати на кого-небудь своїм мовленням, відвертати увагу або втомлювати розмовою); перечитати-1 (прочитати ще раз, повторно) —перечитати-2 (прочитати все або багато чого-небудь).

За характером тих ознак, що дають змогу констатувати наявність відповідного відношення між двома або більшою кількістю слів, розрізняють: 1) лексичні омоніми; 2) омоформи; 3) омографи; 4) омофони.

Лексичні омоніми поділяються на два різновиди — повні і часткові.

П о в н и м омонімам властиві такі типологічні ознаки: 1) належність

до одного лексико-граматичного класу; 2) збіг усіх форм,

властивих відповідним словам. Відношення повної омонімії характеризує такі випадки, як: секретар-1 (службова посада) —

секретар-2 (назва птаха); маŭка-1 (трикотажна сорочка без рукавів

і коміра) — маŭка-2 (весняний безкрилий жук родини нарив-

никових); крона-1 (верхня частина дерева, сукупність його гілок)

— крона-2 (грошова одиниця у деяких європейських країнах)

тощо.

Неповні (часткові) лексичні омоніми — це слова, у яких

збігається лише частина форм, наприклад: студія (майстерня живописця

або скульптора, художній або театральний навчальний

заклад, кіностудія) — студії (навчання, ретельне вивчення або дослідження

чого-небудь); лицювати (перешивати, перелицьовувати

одяг: лицюю, лицюєш, лицює, лицюють) — лицювати (личити:

вживається тільки форма третьої особи лицює, лицюють).

Омоформами називаються морфологічні омоніми, що виділяються

на підставі звукового збігу і однакового написання форм

слів, що належать до різних лексико-граматичних класів або ж

різних форм одного й того самого слова, наприклад: стук (форма

наз.-зн. відм. одн. іменника) — стук (специфічна звуконаслідувальна

(вигукова) форма, співвідносна за значенням з дієсловом

стукати); кілька (маленька рибка родини оселедцевих) — кілька

(неозначено-кількісний числівник); синів (род. відм. мн. іменника

син) — синів (форма мин. ч. чол. роду дієслова синіти); раз (наз.

відм. одн. іменника) —раз (род. відм. мн. того ж іменника).

Омографи — це орфографічний тип омонімів, які утворюють

слова, однакові за написанням, але різні за звучанням. Відмінність

у звучанні зумовлюється різною позицією наголосу як у

лексичних омонімах, так і у формах одного й того самого слова,

наприклад: деревина (одиничне дерево, пор. також: картоплина,

цибулина тощо) — деревина (матеріал для будівництва та виготовлення

різних предметів); дерен (поверхневий шар грунту, вкритий

травою і густо пронизаний її корінням) — дерен (кущ або дерево

родини кизилових з їстівними кислувато-солодкими ягодами; кизил);

сбга (жанр давньоскандинавського народного епосу) — сагб

(річкова затока); сурма (духовий музичний інструмент) — сурма

(сріблясто-білий крихкий метал); водії (род. відм. одн. іменника

вода) — води (наз.-знах. відм. мн. того ж іменника); озера (род.

відм. одн. іменника озеро) — озера (наз.-знах. відм. мн. того ж

іменника).

Омофони з'являються у таких випадках, коли існують невідповідності

між вимовою і правописом. Вони збігаються за вимовою,

але характеризуються різним написанням: біль (відчуття фізичного

страждання) — білль (англ. bill — законопроект; конституційний

акт, напр., Білль про права). Невідповідності між вимовою

і написанням можливі також у разі нерозрізнення [є] та [и] в

ненаголошеній позиції, як, наприклад: гриби (наз.-знах. відм. мн.

іменника гриб) — греби (наказова форма дієслова гребти); прибляклий

(активний дієприкметник мин. часу від дієслова приблякнути)

— пребляклий (префіксальне утворення від прикметника бляклий);

преглухий (дуже глухий) — приглухий (глухуватий).

Подібно до лексико-семантичних варіантів багатозначних слів

значення омонімів конкретизується у контекстах. У зв'язку з цим

Л. А. Булаховський зауважував: «Боротьба з омонімією і в масовій,

і в літературній мові ніколи не досягає абсолютних результатів:

у всіх мовах, в одних — більше, в інших — менше, залишається

значна кількість омонімів, що не стоять серйозно на заваді

точному розумінню, будучи супроводжувані іншими мовними ознаками,

здатними забезпечити ясність висловлюваної думки, насамперед

і взагалі— виразним контекстом... Можлива неясність

фразного змісту, залежна від властивих мові усталених у ній омонімів,

...може знайти своє спеціальне застосування у грі словами,

дотепних навмисно організованих непорозуміннях, легке розплутання яких дає своєрідну насолоду»1. У цілеспрямованому використанні

омонімів виявляється передусім авторська орієнтація на

досягнення певного стилістичного ефекту, наприклад: Сумління —

річ тендітна і марка. Вже дехто з нього й пилу не стирає. Маркові

що? Є скрипка у Марка. Де хтось би плакав, а Марко заграє;

Біднесенький мій ліс, хіба уже пора? А може, ти ще в осені побудеш?

Завернеш птиць сріблястого пера, одягнеш листя і звірят

побудиш; Все квапимось із «ніколи» в «ніколи». Для грека

час не мчався. Навпаки. Час був циклічний. Він ішов по колу і

повертався знов через віки (Л. Костенко).

ІІІ. Парадигматичні типи формозміни іменників. Особливості відмінювання іменників І відміни. Особливості відмінювання іменників ІІ відміни. Групи іменників (тверда, м’яка, мішана).Особливості відмінювання іменників ІІІ та ІV відмін.

З погляду відмінювання, особливості якого найбільшою мірою виявляються у формах однини, іменники сучасної української літературної мови поділяються на чотири основні парадигми, або відміни. У цьому класифікаційному поділі до уваги беруться дві провідні ознаки — рід іменника і характер його закінчення в називному відмінку однини. До неосновних, часткових ознак належать зміни в основі, зокрема поява спеціальних формотворчих суфіксів, відсутніх у називному відмінку однини.

У межах парадигми можливі також супровідні морфонологічні зміни, а саме: перенесення наголосу з основи на закінчення і навпаки {жінка — жінки, голова — голови), чергування звуків (голосних:

голова — голів, приголосних: нога — нозі, стаття — статей), чергування голосного звука з нулем звука і навпаки (пісок — піску, жінка — жінок).

Іменникові відміни становлять різні з погляду вираження флексій граматичні класи слів, що дає змогу виділяти в їх складі окремі вужчі, конкретніші зразки відмінювання.

До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого і спільного роду із закінченням -а (Микол-а, рук-а, душ-а, Галин-а, плакс-а). Після кінцевого м'якого приголосного основи виступає орфографічний варіант закінчення -я: пісн-я, наді-я, статт-я, судд-я, Ілл-я. До цієї ж парадигми належать аугментативні іменники на -є за умови, що вони вживаються в жіночому роді (гадючище, бородище).

У д р у г і й відміні об'єднані іменники чоловічого й середнього роду з такими формальними показниками: а) іменники чоловічого роду з нульовим закінченням у називному відмінку однини (завод, робітник, стіл, день, край, обрій); із закінченням -о (дядьк-о, парубійк-о, Петр-о, Іваненк-о); б) іменники середнього роду із закінченнями -о, -є, -а (орфографічно -я): вікн-о, дн-о, пол-е, мор-е, віконц-е, житт-я, корінн-я, лист-я, підгір '-я, пір'я.

Поділ іменників І та ІІ відмін на тверду, м’яку і мішану групу Іменники поділяються на тверду, м’яку і мішану групу. Якщо основа іменника закінчується на твердий приголосний, то це іменник твердої групи, якщо на м’який приголосний, то це іменник м’якої групи, якщо на твердий шиплячий (ж, ч, ш, буква щ) – іменник мішаної групи. До м’якої групи належать також іменники середнього роду на -е з основою на нешиплячий (поле, море, сонце, серце, віконце), бо в них при відмінюванні кінцевий приголосний основи стає м’який.

Поділ іменників на групи існує для правильного написання закінчень слів. Наприклад, в орудному відмінку іменники І і ІІ відмін твердої групи у закінченні матимуть букву -о: головою (І відміна), сином (ІІ відміна); м’якої і мішаної груп – букву -е- (-є): мрією, піснею, гущею, мишею, товаришем, плащем.

До т р е т ь о ї відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням у називному відмінку однини: тінь, сіль, відстань, папороть, любов, верф, кіновар, ніч, далеч, гуаш, нехворощ. Виняток становить іменник мати, який у називному відмінку має закінчення -и, а в решті форм вживається з основою, ускладненою суфіксом -ер-, і типовими для третьої відміни закінченнями.

До ч е т в е р т о ї відміни належать два різновиди іменників:

1) іменники середнього роду на -а (після приголосних, крім шиплячих, виступає його орфографічний варіант — закінчення -я), які в непрямих відмінках однини, крім знахідного й орудного, і в усіх формах множини мають основи з суфіксом -ат- (при закінченні -я виступає орфографічний варіант -ят-): курч-а (курч-ат-и, курч-ат-і), хлоп'-я (хлоп'-ят-и, хлоп'-ят-і); 2) кількісно обмежена

група іменників середнього роду на -я (орфографічне вираження закінчення) з основами, ускладненими суфіксом -єн- у непрямих відмінках: ім'-я, ім-ен-і, ім-ен-а, ім-ен-ами тощо.

Білет №4.

2. Голосними називаються звуки, що складаються тільки з голосу. При їх творенні повітря повільно проходить через ротову порожнину і не зустрічає жодних перешкод (а, о, у, и, і, е).

Приголосними називаються звуки, що мають у своєму складі голос і шум або тільки шум. При їх творенні повітря зустрічає на своєму шляху перешкоди ([б, п, д/д', т/т', г, к, ґ, ф, ж, з/з', ш, с/с', х, дж, дз/дз', ц/ц', ч, в, м, й, н/н', л/л', р/р']).

Приголосні звуки можуть утворюватися за допомогою голосу й шуму або тільки шуму (голосові зв’язки дрижать дуже сильно, слабко або зовсім розслаблені). Залежно від цього звуки поділяються на сонорні, дзвінкі та глухі. У сонорних звуках голос переважає над шумом ([м, в, н/н', л/л', р/р', й]). Дзвінкі звуки складаються з голосу і шуму ([б, д/д', з/з', ж, дж, дз/дз', г, ґ]). Глухі звуки складаються тільки з шуму ([п, т/т', х, ф, с/с', ц/ц', ш, ч, к]). В українській мові 11 дзвінких і 12 глухих приголосних. Більшість дзвінких і глухих звуків утворюють пари [б–п, д–т, з–с, дз–ц, ж–ш, дж–ч, г–х, г–к, д'–т', з'–с', дз'–ц'].

Із 32 приголосних звуків в українській мові 22 — тверді і 10 — м’які. Частина приголосних звуків утворює пари за твердістю/м’якістю. М’який знак й не має пари серед твердих приголосних. Звуки [б, п, в, м, ф, ж, ч, ш, дж, г, к, х, ґ] не мають парних м’яких, вони можуть тільки пом’якшуватися перед і, а також зрідка перед іншими голосними або при подовженні (вітер — [в’ітеир], похід — [пох’ід]).

Більшість голосних — це голосні переднього і заднього рядів. Голосних середнього ряду мало. За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс. Акустична класифікація – це розподіл звуків за слуховим сприйняттям. З погляду акустики голосні виділяються як чисто тональні звуки, в яких відсутні шуми. Розрізнення тонального ефекту, наприклад, у звучанні [а] чи [о] досягається лише зміною резонатора – порожнини рота, глотки й участю губів.

3. Антоніми (від rp. ant і "проти' й ônyma "ім'я") - різні за звучанням слова, які мають протилежні, але співвідносні значення. В антонімічні відношення вступають лише ті слова, які можуть означати ступінь ознаки (наприклад, від тихий і голосний можна утворити форми тихіший, голосніший, найтихіший, найголосніший), протилежно спрямовані дії (входити - виходити) і точки простору та часу (верх - низ, рано - пізно, літо - зима). Розрізняють чотири групи антонімів: контрарні, комплементарні, контрадикторні та векторні.

Антонімія - важливий стилістичний засіб. Вона є основою стилістичних прийомів антитези (від гр. antithesis "протиставлення"), суть якої полягає в зіставленні протилежних явищ, образів для посилення враження (любов і ненависть, правда і кривда; Бідний піт ллє, а багатий його кров п'є), та оксиморона (від гр. oxymoron "дотепно-безглузде"), тобто поєднання контрастних за змістом понять, що разом дають нове уявлення (дзвінка тиша, гарячий сніг, раби волі, багатство бідних, сліпота зрячих, живий труп тощо).

За характером відношень у семантичному полі антоніми бувають двох видів:

А) з проміжними ступенями вияву якостей, коли між двома антонімічними поняттями розташовуються одне чи більше понять із менш вираженою інтенсивністю: гарячий — гаряченький — теплий — тепленький — теплуватий — прохолодний — холоднуватий — холодний — крижаний, світло — сутінки — темрява;

Б) без проміжних ступенів вияву якостей: життя — смерть, перемога — поразка, присутній — відсутній, лівий — правий, однаковий —різний, множити — ділити, наступи ти — відступати, нападати — захищатися, купувати — продавати, говорити — мовчати, всередині — зовні, вгору — вниз.

За структурою антоніми бувають:

А) різнокореневі (власне лексичні): великий — малий, легкий — важкий, спека — мороз, мужність — боягузтво, любити — ненавидіти;

Б) однокореневі (словотвірні): надія — безнадія, спокій —неспокій, орієнтація — дезорієнтація, логічний — алогіч­ний, раціональний — ірраціональний; особливо багато їх серед дієслів: відчинити — зачинити, увійти — вийти, навантажити — розвантажити, недосолити — пересолити.

ЕНАНТІОСЕМІЯ - (від гр. enantios — протилежний і sema — знак) поляpизацiя значень, pозвиток у словi значення пpотилежного пpямому: халат (почесне вбрання) вiльний домашнiй одяг; ажуp (фр. a jour — тимчасове, на один день, з дipками) — витончена pобота; геpой (у значенні невдаха).

Антитеза (грец.— протиставлення) — стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Наприклад: «Думав, доля зустрінеться — спіткалося горе» (Т. Шевченко). Антитеза часто зустрічається в прислів'ях та приказках, афоризмах: «Ситий голодного не розуміє», «Багатство дме, а бідність вдвоє гне». Антитеза використовується для опи­сів, характеристики предметів, часто іронічної або сатирич­ної. Наприклад: Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Оксиморон (грецьк. oxymoron — дотепна нісенітниця, від oxys — гострий, moras — безглуздий) — різновид тропа, що полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект (світла пітьма, суха вода, крижаний вогонь тощо). Принцип семантичної несумісності між іменником та прикметником широко використовується у художній літературі, водночас він спостерігається між однорідними присудками, між означеннями одного й того ж слова та ін.

4. До якісних належать прикметники, що виражають прямі, безпосередні ознаки предметів, які можуть виявлятися різною мірою: молодий - молодший - наймолодший, пізній - пізніший - найпізніший. Якісні прикметники називають:

а) властивості і якості предметів, що сприймаються зором, слухом, нюхом, смаком, дотиком: білий, гучний, духмяний, солодкий, твердий;

б) просторові та часові ознаки: широкий, далекий, давній, сучасний;

в) риси характеру та розумового складу людей: сміливий, прудкий, розумний, талановитий;

г) вікові ознаки і фізичні риси людей і тварин: старий, молодий, худорлявий, гладкий;

ґ) загальну оцінку: гарний, поганий, хороший та інші ознаки.

Якісні прикметники мають низку морфологічних, словотвірних і лексичних особливостей, які відрізняють їх від прикметників відносних і присвійних. Якісні прикметники здатні утворювати ступені порівняння (вищий і найвищий), що позначають різну міру вияву ознаки предмета: міцний - міцніший - щонайміцніший, густий - більш густий - найбільш густий. Окремі якісні прикметники можуть мати повну і коротку форми: певний - певен, зелений - зелен, дрібний - дрібен. Від багатьох якісних прикметників можуть утворюватися прислівники на -о, -е (приємно, дрібно, добре, рішуче) та абстрактні іменники із суфіксами -ість, -от-, -ин-, -ств-, -еч-, -ав- (-яв-) (самотність, німота, глибина, убозтво, порожнеча, блакитнява). Якісні прикметники можуть сполучатися з прислівниками дуже, трохи, надзвичайно, зовсім, надто та ін.: дуже повільний, трохи сумний, надто широкий. Від якісних прикметників за допомогою суфіксів і префіксів утворюються прикметники зі значенням здрібнілості, згрубілості, різної міри вияву ознаки (гарненький, тонесенький, здоровенний, хитрющий, надзвичайний, прегарний, завеликий, великуватий). Способом складання слів утворюються складні прикметники зі значенням великої міри вияву ознаки (білий-білий, дужий-предужий, милий-милесенький). Якісні прикметники здатні утворювати антонімічні пари (великий - малий, багатий - бідний, добрий - злий) та синонімічні ряди (добрий - приязний, привітний, ласкавий, чуйний; сміливий - хоробрий, мужній, відважний, безстрашний).

Прикметники із значенням безвідносної міри якості предмета. Безвідносна міра якості предмета властива якісним прикметникам. Суть її полягає в тому, що виділяється ознака за мірою (чи ступенем) інтенсивності її, але без елементів порівняння. В українській мові виділяють три ступені інтенсивності ознаки — недостатній, помірний і надмірний та дві форми вияву кожної з них: синтетичну і аналітичну. Прикметники недостатнього ступеня передають міру якості неповну, незначну, часткову, тобто кількісно меншу, в порівнянні з тим, що передається звичайним прикметником. Проста (синтетична) форма прикметників цього ступеня утворюється від основи звичайного прикметника та суфіксів -уват- (-юват-): солодкий — солодкуватий, червоний — червонуватий, тісний — тіснуватий, великий — великуватий, синій — синюватий тощо.

Відносні прикметники відрізняються від якісних і за граматичними, і за лексичними ознаками, вони, наприклад, не утворюють ступенів порівняння, ступенів якості, не можуть сполучатися з прислівниками, не мають антонімічних пар тощо. Серед їхніх характерних граматичних особливостей можна відзначити і те, що прикметники цієї групи мають лише похідну основу (шкіряний, береговий, дніпровський), мають синоніми серед іменників у родовому відмінку, іноді з прийменниками для, з. Пор.: деснянські береги — береги Десни, віконні рами — рами для вікон, пластмасова миска — миска з пластмаси.

Ступінь порівняння — це здатність вияву ознаки в різних кількісних вимірах. Він завжди визначається «кількістю» переважальної ознаки. Існує вихідна форма, інакше — звичайний (позитивний) ступінь, від якого утворюються вищий (компаратив) та найвищий (суперлатив) ступені. Звичайний ступінь прикметників характеризується тим, що передає ознаку як таку, свідчить про її наявність у предметі, але не вказує на її кількість чи міру. Напр.: зелений луг, блакитне небо, складне завдання, широка ріка, солодкі груші. Прикметники вищого ступеня набувають певного значення в плані кількісного виміру ознаки. У цьому суттєва різниця між значенням прикметника звичайного ступеня і вищого. У першому випадку ознака предмета характеризується безвідносно і безпосередньо, в другому вона набирає відносного, порівняльного значення. Прикметники найвищого ступеня передають повну, абсолютну перевагу одного предмета над іншими за якоюсь відомою ознакою; наприклад: це — активні студенти курсу, це — найактивніший студент на курсі. У прикметників вищого ступеня існують дві форми вираження — проста (синтетична) і складена (аналітична).

5. Пролітають – дієслово, над – первинний прийменник, ними – особовий займенник, віки – іменник, лихоліття – іменник, і – сполучник, хмарки – іменник, я – особовий займенник, там – вказівний займенниковий прислівник, теж – сурядний сполучник, пролітаю – дієслово.

Пролітають: дієслово, початкова форма – пролітати, відпов.на пит. «що роблять?», особова форма, неперехідне, недоконаний, дійсний спосіб, теперішній час, третя особа множини, друга дієвідміна, присудок.

Над: первинний прийменник, службова частина мови, простий, вживається з іменником місцевого відмінку.

Ними: особовий займенник, поч.форма – вони, відпов.на пит. «ким?», множина, місцевий відмінок, обставина.

Віки: іменник, відпов.на пит. «хто? що?», неістота, загальна назва, абстрактне значення, рід чоловічий, множина, називний відмінок, перша дієвідміна, тверда група, підмет.

Лихоліття: іменник, відпов.на пит. «хто? що?», неістота, загальна назва, абстрактне значення, рід середній, множина, називний відмінок, перша дієвідміна, м’яка група, підмет.

Фонетичний: [ ли(е)хо(у)л’іт:’а], 4 склади, всі відкриті, наголос на третій склад, голосні звуки – и(е), о(у), і, а; и(е) – звучання и наближене до е, о(у) – звучання о наближене до у, приголосні звуки – л, х, л’, т:’, л – дзвінкий твердий, х – глухий твердий, л' – пом’якшений, дзвінкий, т:’ – глухий, м’який, подовжений. У слові 9 букв, 8 звуків, подвоєння тт позначається як один подовжений звук т:’.

Лексичний: поч.форма – лихоліття, повнозначне слово, в даному реченні означає нещастя, слово однозначне, слово вільне, синоніми – лихо, лиха година, нещастя, антоніма нема, за походженням українське, не запозичене, належить до активної лексики, міжстильове, нейтральне.

Словотвірний: твірні слова – лихо і літа, словотворчий засіб суфікс -т-, суфіксальний тип.

Морфемний: змінюване слово – лихоліттям, лихоліттю, позитивне закінчення -я, ????????????

Білет №5.

1. Учені-мовознавці, аналізуючи взаємодію звуків у мовному потоці, виявили, що на якість їх постійно впливає артикуляція сусідніх звуків. Унаслідок цього відбуваються комбінаторні зміни звуків. Одні з них пристосовуються до інших, наприклад, голосні до приголосних і навпаки ([с°ум] — [с] перед наступним [у] огублюється). Інші уподібнюються, коли поряд стоять звуки однієї групи — обидва голосні або обидва приголосні. Уподібнення називається латинським терміном — асиміляція. Це зміни голосних або приголосних унаслідок впливу попереднього звука на наступний чи наступного — на попередній. Наприклад: у слові [проз'ба] глухий [с'] перед дзвін­ ким [б] одзвінчується, перетворюючись на дзвінкий [з']; у слові [н'іхт'і] дзвінкий [г] перед глухим [т] оглушується; у слові [куз'н'а] твердий [з] перед м’яким [н'] по­ м’якшується. Протилежним за наслідком є фонетичне явище, яке називається дисиміляцією (від лат. гіШШіМз — несхожий), коли при взаємодії однакових звуків один із них втрачає які-небудь спільні ознаки. Наприклад: кращий —» [крйсший] —> [крашший] —> [крупний].

Асиміляція (від лат.— уподібнення) та дисиміляція (від лат. — розподібнення) властиві фонетичній системі української мови і простежуються тільки в мовному потоці, як правило, в межах одного такту чи одного складу. Тому асиміляція і дисиміляція — явища усного мовлення. Правда, окремі асимілятивно-дисимілятивні зміни з часом можуть фіксуватися графічною системою мови і переходити в орфографічне письмо (як приклад можна взяти хоча б позначення на письмі оглушеного префікса с- (із з-) чи передавання подовженого приголосного). Під асиміляцією як фонетичним явищем слід розуміти уподібнювання одного звука іншому, здебільшого сусідньому. Асиміляція може бути прогресивною або регресивною, повною або частковою, за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення та за м’якістю.

Сучасній українській мові, як і російській та іншим слов’янським, властива переважно регресивна часткова асиміляція за дзвінкістю, глухістю, м’якістю, рідше за способом і місцем творення.

Дисиміляція це таке фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приголосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким. Отже, це розподібнення звуків. Дисиміляція виявляється у: • Зміні [кт] на [хт]: кгто — хто. • При творенні вищого ступеня порівняння прикметників [сш], [зиі] змінилися на [шч] і [жч]:висший — вишиїий — вишчий (орфогр. вищий), низший — нижиіий — нижчий. • Зміні [чн] на [иін] у деяких давніх словах: мірошник, рушник, а також рушниця, соняшник, сердешний. • Розподібненні двох однакових звуків при творенні інфінітива від коренів, що закінчувалися на [д], [т]. Унаслідок регресивної дисиміляції утворилося звукосполучення [ст]: плет-ти — плести, вед-ти — вес­ти, мет-ти — мести, бред-ти — брести. Таким чином, явища асиміляції й дисиміляції приголосних звуків сприяють зручності у вимові, роблять її природною та милозвучною.

Іноді при вимові для зручності відбувається збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.

1. Найчастіше: тиждень – тижня, виїздити – виїзний, лестощі – улесливий, щастя – щасливий, вість – вісник, честь – чесний. Але в словах: зап'ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістнадцять літера т зберігається. Примітка: у прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних -стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: баласт - баластний, компост -компостний, контраст - контрастний, форпост – форпостний.

2. У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із суфіксом -ну-: бризк - бризнути, брязк - брязнути, тріск - тріснути, але випуск - випускний, виск – вискнути, пропуск – пропускний та ін.

3. –шчк- спрощується на –шк-: дощок – дошка, зморщок – зморшка, витріщити – витрішки.

4. Спрощення відбувається також у групах приголосних –стц-, -лнц-, -рдц-, -сткл-, -рнц-, -стк-: місце (від мьстьце), сонце (від "солнце"), серце (від "сердце"), скло (від "стекло"), чернець – ченця, місто – міський.

5. У групі приголосних -слн- випадає л : масло - масний, мисль - умисний, ремесло - ремісник.

Фонологічна (або фонематична) транскрипція записує фонеми. Для цієї транскрипції української мови пристосовують українську абетку, але без літер ї, є, я, ю, щ; замість в може вживатися [ў]. Ідеально кожна фонема мала б передаватися однією літерою; тому м'які приголосні позначають як [т’], [д’], тощо, а дз, дж — спеціальними лігатурами. Також широко вживається транскрипція латинськими літерами:/i/ /e/ /y/ /u/ /o/ /a/, /p/ /b/ /m/ /ŭ (або v)/ /f/ /v/ /t/ /d/ /s/ /z/ /c/ /dz/ /l/ /n/ /š/ /ž/ /č/ /dž/ /r/ /t’/ /d’/ /s’/ /z’/ /c’/ /l’/ /r’/ /n’/ /j/ /k/ /g/ /x (або ch)/(/dz/ і /dž/ теж часто позначають спеціальними лігатурами).

Наприклад, «суди», «сюди» та «що» передаватимуться як:

[суди́], [с'уди́], [шчо],

або /sudý/, /s’udý/, /ščo/.

Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и — як [еи] чи [ие] (н-д, [неису]); варіанти фонеми в: [v] чи [w] [voda/woda] (де v, w подібні до англійських v, w), напівм'яке [в'] [в'ін]; [а] варіант /а/, як у [c'äd' сядь]; довгота звука позначається [:] і наголос [ ́], наприклад, [роз:у́ти] /роззути/.

Фонологічну транскрипцію часто подають між скісними дужками / /, а фонетичну транскрипцію — між квадратовими [ ]. Кількість знаків може бути більша чи менша, і транскрипція відповідно буде точніша чи спрощена. На основі латинських літер з додатковими знаками побудовано міжнародний фонетичний алфавіт для фонетичної та фонологічної транскрипцій всіх мов, який одначе майже ніколи не використовується в українському мовознавстві.

2. Синонімія як тип лексико-семантичних відношень, грунтується на тому, що слова, які належать до однієї й тієї ж частини мови, характеризуються повним або частковим збігом своїх лексичних значень.

Синонімічний ряд — це група слів (синонімів), що об'єднані спільним основним значенням. Синонімічні ряди об'єднують слова з гранично близькою семантикою, що належать до однієї частини мови. Відхилення пояснюється можливостями вживання однієї частини мови в значенні іншої: багато, чимало, безліч, сила, сила-силенна, маса, тьма, тьма-тьмуща, хмара. У випадку коли слово багатозначне, то кожне його окреме значення входить у різні синонімічні ряди: тихий, неголосний, приглушений (спів, гомін); тихий, повільний, неквапливий (течія, їзда); тихий, безтурботний, спокійний (життя, радість). Синонімічні ряди не замкнені, вони можуть постійно поповнюватися новими словами, втрачати застарілі слова.

Сукупність усіх синонімів певного змісту називають синонімічним рядом. Члени кожного ряду ідентифікуються семантично і стилістично відносно домінанти ряду, тобто слова семантично найбільш простого, стилістично нейтрального і синтагматично найменш закріпленого. Домінанта найповніше втілює семантику ряду: лікар - доктор, ескулап; говорити - казати, мовити, розмовляти, балакати, гомоніти, базікати, молоти.

Класифікація:

1. Абсолютні синоніми (безвідносні) – однакові за лексичним значенням, інколи мають незначні відмінності. Наприклад, сферою вживання. Так «оплески» і «аплодисменти» означають: «Плескання в долоні на знак вітання кого-небудь або схвалення». Проте перше слово більш характерне для побуту, а друге для документів. Часто абсолютні синоніми утворюються від запозичення іншомовних слів. Наприклад «азбука» - старослов'янське, «абетка» - українське, а «алфавіт» - іншомовне.

2. Семантичні (ідеографічні, логічні) синоніми відрізняються одне від одного лише відтінками лексичного значення. Емоційно-експресивно вони приблизно однакові. Наприклад, слово «успіх» має цілу низку синонімів: досягнення, удача, здобуток, перемога, талан, щастя, звершення, поступ, тріумф, рекорд. Кожне з цих слів має своє значення, яке не повністю співпадає зі значенням інших слів синонімічного ряду. Успіх - позитивний наслідок роботи, справи, змагання. Рекорд – найвищий наслідок у якійсь роботі. Тріумф – блискучий публічний успіх.

3. Стилістичні синоніми мають виразно різне експресивне забарвлення і належать до конкретних стилів, обмежені тією чи іншою сферою вживання. Наприклад слово «лице» має нейтральне забарвлення і вживається без обмежень, а застаріле «лик» характерне для поетичної мови, тоді як виразно вульгарне «твар» несе негативний відтінок.

4. Контекстуальні синоніми – цікаве явище в мові, адже зближення за значенням відбувається лише в певному мовленнєвому контексті. Наприклад, не є на перший погляд синонімами слова «високий» і «багатий», однак, коли говориться про урожай, то можна їх взаємно замінювати.

5. Мовознавчі інколи ще виділяють окремо фразеологічні синоніми, де будь-який фразеологізм співвідноситься з одним нейтральним словом або іншим фразеологізмом. Наприклад, байдики бити – лінуватися; комарика придавити – спати, давати хропака.

Стилістичні функції: Стилістична синонімія реалізується передусім як функція оцінки і стильової організації тексту. Власне стилістична функція характеризується тим, що до денотативного значення приєднується емоційно-експресивне (конотативне) значення. Синоніми, які відрізняються оцінкою та іншими прагматичними характеристиками, називають стилістичними. Семантичні і стилістичні функції синонімів взаємопов'язані. Закріплення за синонімами певних стилістичних функцій може привести до часткової зміни їхньої семантики.

Стилістичні синоніми, які виражають більший ступінь прояву ; певної ознаки (властивості), мають більш "конденсовану" семантику, ніж співвідносні нейтральні слова. В мові художньої літератури вони використовуються як образотворчий засіб створення градації.

В стилях мови: Офіційно-діловий стиль, якому притаманне прагнення до граничної точності вислову (щоб уникнути неправильного тлумачення), використовує синоніми обмежено, бо вони майже завжди вносять у мовлення зміни відтінків значення. Тут синоніми зазвичай використовують для пояснення й деталізації. Загалом синонімія як стилістичний засіб не характерна й для наукової мови, хоч тут вона представлена ширше, ніж в офіційно-діловому стилі. У наукових текстах синоніми використовують як засіб контекстуального уточнення. Зазвичай лише для уточнення, пояснення слів іншомовного походження (дисперсія - розсіювання). У публіцистичному стилі з огляду на його нахил до експресії висловлення (поряд з логізацією викладу), орієнтацію на усно-розмовну форму мовлення синоніми використовуються досить широко. Синоніми в публіцистичному й особливо в художньому стилі використовуються для урізноманітнення викладу, для уникнення монотонності, набридливих повторів. У розмовному мовленні широко представлені загальномовні й контекстуальні синоніми, що є емоційно-експресивними замінниками нейтральних слів загальнонародної мови.

3. Морфологія (від грец. morphi — форма, logos — слово, вчення) – розділ граматики, в якому вивчаються явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів (частини мови) граматичні категорії і систему їх словозміни. Об’єктом вивчення в морфології є слово як носій ряду граматичних значень, що виражає відповідні граматичні категорії, властиві лексико-граматичним розрядам слів.

Відповідно до вияву граматичних значень слово може видозмінюватись, утворюючи усталену мовною практикою систему форм. Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою. Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей (відношень між словами), називаються словозміною. А система форм, співвідносних із певною системою синтаксичних граматичних значень, називається його парадигмою. Своєрідність видозміни слів, що належать до іменних частин мови, на відміну від дієслова, відбита в термінах відмінювання (для іменних частин мови) і дієвідмінювання (для дієслів).

У словах, що не виражають граматичних видозмін як синтаксичних властивостей слова (у них це нульовий показник), виступає одна словоформа. Це так звані незмінювані слова. Словозмінні значення в сучасній українській мові в основному виражаються словозмінною морфемою — флексією. Однак система відмінювання та дієвідмінювання, крім флексій, включає й систему відповідно оформлених основ з урахуванням морфонологічних явищ (чергувань звуків, перенесення наголосу в слові та ін.), наприклад: дуг-а, дуг-й, дуг-ою, дуз-і, дуг-и, дуг, дуг-ам, дуг-ами; водж-ух вдд-иш, вод-ить, вод-имо, вод-ите, вод-ять.

Об’єктом морфології є також словоформи, в яких виражаються граматичні характеристики слова незалежно від його синтаксичних властивостей, наприклад, форми ступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітив, дієприслівник.

Слово — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження. Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.

Словоформа — це граматична форма того самого слова, яка виявляє лексичну тотожність із співвідносними словами. Словоформи — це лексичні одиниці з конкретним граматичним значенням. Словоформа - це основний носій граматичного значення. Сукупність словоформ певної лексеми називається граматичною парадигмою. Парадигма — вся сукупність форм слів, що утворюють лексему, а також зразок, схема словозміни.

Граматична категорія — це найзагальніше поняття, що об'єднує ряд співвідносних граматичних значень і виражене в певній системі співвідносних граматичних форм. Поняття граматичної категорії ґрунтується на розумінні об'єктивно існуючих взаємозв'язків між мовними системами і підсистемами. Граматична категорія є поняттям родовим щодо цілого ряду однорідних граматичних значень. Дієслівна категорія особи, наприклад, об'єднує ряд співвідносних граматичних значень, що виявляються у відповідних граматичних формах 1-ї, 2-ї, 3-ї особи; в категорії відмінка іменників узагальнюється вся різноманітність значень семи відмінків і система відмінкових форм.

Усі граматичні категорії поділяють на морфологічні і синтаксичні. До морфологічних категорій належать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Очевидно, сюди можна віднести категорію комунікативної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності-заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які формують парадигму речення. Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні категорії — це такі, в яких члени виступають як рубрики класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційними, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до дієслів доконаного чи недоконаного виду або двовидових. Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно поєднується в мовленнєвому ланцюжку

Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення[1].. В українській мові таким засобом звичайно є службові морфеми у морфології та синтаксичні зв'язки й відношення слів і речень у синтаксисі. Наприклад, граматичними формами слова яблуко є яблука, яблуком, яблуками тощо. Вони утворюються за допомгою морфем — закінчень, і передають різні граматичні значння одного й того ж слова у лексичному розумінні. Граматичною формою в синтаксисі може бути, наприклад, порядок слів у реченні.

Граматичні значення виражаються різними матеріальними засобами (суфіксами, префіксами, закінченнями тощо). Ці засоби об'єднуються на основі спільних характеристик у групи, які називаються способами. Для всіх мов світу граматичні способи зводяться до таких: 1) афіксація; 2) чергування; 3) наголос; 4) повтори; 5) словоскладення; 6) суплетивізм; 7) спосіб службових слів; 8) спосіб порядку слів; 9) спосіб інтонації. Способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться у межах слова, називають синтетичними, а способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться поза словом, - аналітичними.

4. Хай – наказова частка, буде – дієслово, легко – якісно-означальний прислівник, дотиком – іменник, пера – іменник, вічно – якісно-означальний прислівник, спомином – іменник, пресвітлим – прикметник, цей – вказівний займенник, білий – відносний прикметник, світ – іменник, березова – присвійний прикметник, кора – іменник, по – первинний прийменник, чорних – відносний прикметник, днях – іменник, побілена – дієприкметник, десь – неозначений займенниковий прислівник, звідтам - прислівник місця.

Хай: модальна наказова частка, службова частина мови.

Буде: поч.форма – бути, «що робить?», безособова форма, неперехідне, недоконаний вид, дійсний (наказовий?), майбутній, проста форма, безособове дієслово, присудок.

Легко: якісно-означальний прислівник, відпов.на пит. «як?», простий ступінь, утворений від прикметника легкий, обставина.

Дотиком: іменник, поч.форма дотик, відпов.на пит. «ким? чим?», неістота, загальна назва, конкретне значення, чоловічий рід, однина, орудний відмінок, перша відміна, тверда група, підмет.

Пера: іменник, поч.форма перо, відпов.на пит. «кого? чого?», неістота, загальна назва, конкретне значення, середній рід, однина, відмінок родовий, перша дієвідміна, тверда група, обставина.

Фонетичний: [бе(и)резо(у)ва], 4 склади, усі відкриті, наголос на другий склад, е(и), е, о(у), а – голосні звуки, е(и) – звучання е наближене до и, о(у) – звучання о наближене до у, б, р, з, в – приголосні звуки, дзвінкі, тверді, у слові 8 букв, 8 звуків.

Лексичний: березова, слово повнозначне, виконує описову функцію, однозначне, вільне, синонімів/антонімів нема, за походженням українське, активна лексика, міжстильове, нейтральне.

Словотвірний: твірне слово – береза, основа – берез, словотвірний засіб – суфікс -ов-, морфологічний спосіб творення, суфіксальний.

Морфемний: змінюване – березовий, березовими, закінчення –а позитивне, основа березов- похідна (суфіксальна), вільна, закрита, тверда, корінь берез- (береза, березовий), суфікс –ов-.

Білет №6.

1. Структура. В українській мові 38 основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних, додатково визначають 13 приголосних фонем у периферійній підсистемі, але існують інші погляди на фонемний склад української мови. Однією з особливостей Ф. с. укр. мови є заг. схильність до дзвінкої вимови, що виявляється у зберіганні дзвінкості приголосних у кін. слова (дуб, сторож, віз), за незначними винятками також перед глухим приголосним (бігти, книжка), а в звук. реалізації майже в послідовній асиміляції глухої наступною дзвінкою: [боро∂’ба, проз’ба, воґзал] — орфогр. боротьба, просьба, вокзал. У Ф. с. укр. мови немає голосних фонем серед. ряду, а фонем високого підняття — три — і, е, и; у звук. реалізації фонем спостерігається схильність до вокальної гармонії, що виявляється, зокрема, у вимові фонеми [е] та [и] в ненаголош. позиції як [еи] та [ие]. В укр. мові складотв. фонемами виступають лише голосні.

Фонема — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці. Функції: конститутивна (фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів); ідентифікаційна (із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова); дистинктивна (фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму).

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони). Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів: Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції. Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/. Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Позиція фонологічна, умови реалізації фонем в мові. Ці умови включають: безпосереднє фонетичне оточення (звукові поєднання); місце у складі слова (почало, кінець, усередині морфеми, на стику морфем); положення по відношенню до наголосу (ударний — ненаголошений склад). П., в якій фонема зберігає свою відмінність від всіх ін. фонем, називається сильною. Інакше П. є слабким. У сильній П. фонема представлена різновидом, який називається основним виглядом фонеми. У слабкій П. фонема піддається кількісній і (або) якісній модифікаціям, що приводять до нейтралізації відмінностей між двома або більш фонемами, внаслідок чого вони збігаються в одному варіанті (наприклад, російські фонеми «д» і «т» збігаються в кінці слова перед паузою у варіанті «т», т.к. ета П. є слабкою для зіставлення глухих і дзвінких приголосних). Модифікації основного вигляду фонеми, що не порушують фонемної розрізнюваності, називається варіаціями (наприклад, в слові «сядь» явна представлена звуком переднього ряду «ä», який є варіацією фонеми «а» в П. між м'якими приголосними, ср. «сад», де ця фонема реалізується звуком заднього ряду). Поняття П. використовується і при аналізі на ін. мовних рівнях.

Вокалізм — система голосних фонем певної мови з усіма їх рисами, які виявляються у процесі артикуляції в мовленні. При вимові голосних (вокальних) звуків органи вимовляння не утворюють жодних перешкод, тому ці звуки артикулюються за участю одного лише голосу. В. української літературної мови творять шість фонем: /а/, /о/, /у/, /є/, /и/, /і/. В окремих діалектах кількість голосних є більшою. У порівняльній граматиці індоєвропейських мов цим терміном позначається також явище апофонії (тобто аблаут, або морфонологічне чергування) голосних фонем у певній морфемі, наприклад: є — и — 0 (нуль звука): беру — відбираю — брати. В. разом з консонантизмом творять фонологічну систему певної мови, широко використовувану в художній літературі.

Консонантизм — система приголосних фонем певної мови. На відміну від вокальних фонем при творенні приголосних окремі органи мовлення наближаються одні до одних. Це спричинює виникнення перешкод, породжує шум. К. української літературної мови складають 32 фонеми - 22 твердих і 10 м'яких: /в/, /й/, /л/, /м/, /н/, /р/; /б/, /п/, /д/, /т/, /дз/, /ц/, /дж/, /ч/, /з/, /с/, /ж/, /ш/, /г/, /х/, /ґ/, /к/, /ф/; /д'/, /т' /з'/с'/, /дз'/, /ц' /н'/. /л'/, /р'/. Характерною ознакою приголосних фонем української мови є те, що фонеми в кінці, а також у середині слів після глухих приголосних і перед ними не оглушуються. Виняток становлять сполучення фрикативного г з наступними глухими к, т, коли цей дзвінкий звучить як глухий х: /вохко/, /лехко/, /кіхті/, /ніхті/. У той же час для української фонологічної системи характерне одзвінчення глухих приголосних після і перед наступними дзвінкими консонантемами, наприклад: бджола, Гандзя, /молод'ба/, /йаґби/, /проз'ба/ та ін. Саме це, а також наявність спрощення у групах приголосних зумовлюють дзвінкість та милозвучність мови художніх творів української літератури, навіть на деяких її стильових тенденціях, які зверталися до К. із цілком свідомим завданням, хоча б епатаційним, як футуристи, схильні до нагромадження приголосних.

2. Паронімія (від др.-греч. παρα- - Приставка зі значенням суміжності, ὄνομα - "Ім'я") - подібність слів - паронімів за формою при відмінності за змістом. Також зазвичай помилкове вживання одного з них замість іншого. Наприклад адресат - адресант. Паронімія пояснюється нетвердим знанням значення одного з слів або навіть обох, некомпетентністю говорить (пише) в тій сфері діяльності, звідки взято слово, а також парапраксісом (напр. застереження). Деякі пароніми широко поширюються в мові і знаходять відображення в словниках. Наприклад, дієслово "порушувати" (від фр. bouder ), Що означає "дутися", "сердитися", "бути налаштованим проти чого-небудь", дуже часто вживається замість подібного дієслова "розбурхувати", і це значення занесено до словників.

Причини появи: 1. Деякі пароніми виникли в результаті історичного розвитку слів, зокрема в результаті: а) диференціації значень раніше синонімічних слів (симпатичний - симпатичний, солодощі - солодощі), колишніх варіантів одного слова (стрілок - стрілець, вінок - вінець), б) втрати семантичної та стилістичної співвідносності між російським та церковнослов'янською словом (невіглас - невіглас, чужий - чужий, годі й шукати - здобути); в) зміни в коренях однокореневих давньоруських слів: клювання - дзьоб, тінь - темінь, потоки - патьоки; г) переходу присвійних прикметників у відносні з значенням 'зроблений з чого-н.': черепаховий 'зроблений з черепахи'; (черепаховий суп, гребінь) - паронім черепашачий 'відноситься до черепахи' (черепашачий корм, панцир); аналогічно крокодиловий - крокодилячий. 2. Пароніми утворюються при словотворенні, зокрема: а) аффіксаціей: до виробляє основі додаються співзвучні приставки (в-/вз-, о-/об-, о-/от-, про-/пред-, по-/про-), суфікси (-н-/-ск-, -н-/-лів-, -ічн-/-іческ-): вдихнути - зітхнути, засудити - обговорити, омити - відмити, прозирати - передбачати, вчинок - провина, скотний - скотський , фантастичний - фантастичний, демократичний - демократичний, гіпотетична - гіпотетичний, вдалий - щасливий, б) в результаті переходу прикметника в іменник при наявності в мові однокореневого іменника: робочий (робочий і колгоспниця) - працівник (найняти працівника); в) при утворенні похідних від слів-омонімів: кулачний від кулак (кулачний бій) - куркульський від кулак (куркульський підспівувала); заводський від завод (заводський брак) - заводний від завод (заводний механізм).

Класифікація: Пароніми поділяються на кореневі, афіксальні та етимологічні. Кореневі пароніми мають різні корені, зовнішня схожість яких є випадковою: укр. екскаватор - ескалатор. Загальною мотивацією і загальним семантичним зв'язком такі пароніми не об'єднані.

Афіксальні пароніми об'єднані спільною мотивацією і загальним семантичним зв'язком. Вони мають спільний корінь, але різні, хоча і подібні дериваційні афікси: укр. абонемент - абонент, економічний - економний. Суфіксальна паронімія широко поширена в медичній та хімічній термінології, де не тільки корені, але й суфікси мають термінологічне значення. Так, наприклад, суфікс -ид в хімічній термінології позначає сіль, молекули якої не містять атоми кисню (хлорид, сульфід і так далі), натомість –ат позначає солі, що містять атоми кисню (сульфат, карбонат і так далі).

Етимологічні пароніми - це одне і те ж слово, запозичене мовою різними шляхами кілька разів (через посередництво різних мов) і в різних значеннях: укр. проект (засвоєно безпосередньо з латинської) - прожект (засвоєно через посередництво французької мови).Запозичення з близькоспоріднених мов (російська - польська - церковнослов'янська) або з мов-предків (французька- латинська, хінді - санскрит) можуть викликати етимологічну паронімію, якщо запозичене слово схоже на вже наявне споконвічне слово в даній мові. Іноді паралельно можуть вживатися оригінальне запозичення і запозичення, піддане контамінації під впливом народної етимології: укр. ординарний - одинарний.

Стилістичне використання: Паронімами може стимулюватись поява певної (позитивної чи негативної) емоційності, в конкретному мовленнєвому контексті ними може створюватись і більш чи менш очевидна каламбурність. Близькозвучністю і своєрідною семантичною близькістю паронімів породжується неповторність властивої їм експресії, що відповідно налаштовує мов­ців емоційно, не залишає їх байдужими до висловлюваного. Пароніми використовують в усіх стилях мови. їх стилістична наснага й енергія найширше виявляється в художніх текстах і у фольклорі: Не знаходжу в них [у футбольних м’ячах] нічого ні динамічного, ні демоніч­ного (О. Гончар) — сказано інтригуюче, частково й каламбурно (звукова близькість, але семантична віддале­ність: це, імовірніше, омонімія); Я певний, ви знайдете, зв’яжетесь… — Ні з ким я в’язатися не буду… (С. Журахович) — вислів помітно контрастний, пароніми в ньому створюють ефект незвичності, отож, і досить ви­разної емоційності. Поетичний вислів І невідь звідки падають ці сни… Лечу на крилах персів в країну пер­сів, в державу персів, в князівство персів, у Персію, сказати б (І. Драч) пародійний, стилістично зорієнто­ваний на збудження певного почуттєво-гумористичного стану людини, наповнює сказане відтінком незлої насмішливості.

3. Дієприкметник — особлива форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією або станом: намальований (такий, що його намалювали). До прикметника дієприкметник подібний тим, що відповідає на питання який? Яка? Яке? Які?; змінюється за родами, числами, відмінками; стоїть у тому ж роді, числі і відмінку, що й іменник, із яким пов’язаний; має такі самі відмінкові закінчення. Дієприкметник має такі ознаки дієслова: час: теперішній і минулий: сяючий, посинілий; вид: доконаний і недоконаний: роблений, зроблений; здатність мати при собі залежний від нього іменник: овіяний вітром, займенник: омріяний тобою або прислівник: прочитаний виразно.

Активні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку виконує пояснюваний іменник: атакуючий загін, дозрілий плід.

Пасивні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку над пояснюваним іменником виконує хтось інший: розв'язана задача, пошитий костюм.

Творення: Активні дієприкметники теперішнього часу в українській мові не існують, але були утворені за зразком російських. Ті в свою чергу, також не мали їх, а запозичили з церковнослов'янської мови: "горящий" проти питомого "горячий", що стало прикметником, як і українське "гарячий". Тому в сучасній мові вживаються дуже обмежено. Утворюються від основи теперішнього часу дієслів недоконаного виду (форма третьої особи множини без закінчення) за допомогою суфіксів: для дієслів І дієвідміни -уч- (-юч-), для дієслів II дієвідміни — -ач- (-яч-) словоформи: Ріж[уть] + уч(ий) → ріжучий, пала[ють] + юч(ий) → палаючий, леж[ать] + ач(ий) → лежачий, го[ять] + яч(ий) → гоячий і т.і. — одна з найуживаніших помилок в українській мові. Подібні форми українській мові не властиві. Їх вживають, коли не можуть позбутися впливу російської мови, де подібні словоформи - невід'ємна частина мови. В українській мові вживається форма той, що... чи такий, що... - що ріже, що палає, що лежить і т.і. Слово лежачий це прикметник, як і значущий.

Активні дієприкметники минулого часу утворюються від основи неозначеної форми (відкидання від інфінітива кінцевого -ти-) тільки неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л-: дозрі[ти] + л[ий] → дозрілий.

Пасивні дієприкметники утворюються від основи неозначеної форми перехідних дієслів(минулого часу — від дієслів доконаного виду, теперішнього — від дієслів недоконаного виду) за допомогою суфіксів -н-, -ен- -т-: виконати + н(ий) → виконаний, пошити + т(ий) → пошитий, обговорювати + н(ий) → обговорюваний, бачити + ен(ий) → бачений.

Дієприслівник — особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши? Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши. Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною. Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником: незмінюваність; залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини.

Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи дієслова теперішнього часу за допомогою суфіксів –учи, -ючи, -ачи, -ячи: читаючи, люблячи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів –вши, -ши: добігши, написавши. Дієприслівники потрібно відрізняти від однозвучних із ними дієприкметників у формі називного відмінка множини. А ми лежачі, як сніг поснулі — Лінивий сидячи спить, а лежачи робить.

4. Сьогодні – обставинний прислівник часу, сніг – іменник, іти – дієслово, вже – модальна підсилювально-видільна частка, поривавсь – дієслово, осінь – іменник, похлинулась – дієслово, димом – іменник, хай – модальна наказова частка, буде – дієслово, гірко – якісно-означальний прислівник, спогадом – іменник, про – первинний прийменник, вас – особовий займенник, світло – якісно-означальний прислівник, предивним – прикметник.

Сьогодні – обставинний прислівник часу, «коли?», обставина.

Сніг – іменник, «що?», неістота, загальна назва, конкретне значення, чоловічий рід, однина, називний відмінок, перша відміна, тверда група, підмет.

Іти – дієслово, «що робити?», інфінітив, неперехідне, перша дієвідміна, частина присудка.

Вже – модальна підсилювально-видільна частка, службова частина мови.

Поривавсь – дієслово, «що робив?», особова форма, неперехідне, доконаний вид, дійсний спосіб, минулий час, перша дієвідміна, частина присудка.

Фонетичний: [пре(и)дивни(е)й], три склади, другий і третій закриті, перший – відкритий, наголос на другий склад, голосні звуки – е(и), и, и(е), е(и) – звучання е наближене до и, и(е) – звучання и наближене до е, приголосні звуки - п, р, д, в, н – всі дзвінкі, п – глухий, тверді, 9 букв, 9 звуків.

Лексичний: повнозначне слово, однозначне, вільне, синоніми – дивовижний, чудовий, антоніми – звичайний, за походженням незапозичене, активна лексика, міжстильове, нейтральне.

Словотвірний: твірне слово – дивний, твірна основа див-, словотворчий засіб префікс пре-, суфікс -н-, морфологічний спосіб словотворення, префіксально-суфіксальний.

Морфемний: змінюване слово – предивно, предивна, предивними, закінчення –ий позитивне, основа слова предивн- похідна, префіксально-суфіксальна, вільна, закрита, тверда, корінь див – диво, дивний, префікс пре-, суфікс –н-.

Питання №7. 1

1. ІСТОРИЧНІ ЧЕРГУВАННЯ, морфологічні чергування, традиційні чергування — звукові чергування, зумовлені істор. причинами, відсутніми в сучас. мові. Є наслідком фонет. змін, що відбувалися у давніші часи. Найраніші І. ч. голосних виникли ще в дослов’ян. період як відображення кількісних і якісних особливостей індоєвроп. та праслов’ян. монофтонгів і дифтонгів: а) е — о (наголошене е в праслов’ян. дієсловах на означення одноразової нетривалої дії — ненаголошене о в дієсловах із значенням тривалої, повторюваної дії: везти — возити, нести — носитив)  б. е — і, що відбиває колишнє чергування ĕ — ē; у праслов’ян. мові ĕ перейшло в е, ē — в Ђ (давньорус. плету — заплЂтати) > укр. і: летіти — літати, мести — замітати;; е) е — о — и — ø (беру — збори — збирати — брати, стелити — столи — застилати — слати); у — и — о — ø (дух — дихати — дохлий — тхнути) та ін. Чергування голосних кореня слова в різних грамат. формах позначаються терміном «аблаут» (нім. Ablaut — чергування голосних). Такі морфонологічні зміни в корені розрізняють грамат. форми, отже, виконують роль внутр. флексії. Внаслідок істор. процесів у фонет. системі давньорус. та староукр. діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні: а) о, е у відкритих складах — і в закритому складі, що виникло після занепаду зредукованих ъ, ь (стола — стіл, коня — кінь, росла — ріс, печі — піч, семи — сім); див. також Редуковані голосні; б) о, е — # (нуль звука), що також є наслідком занепаду зредукованих (садок — садка, день — дня); в) е — о після шиплячих та j перед твердими приголосними (женити — жонатий, черниця — чорний, вечеря — звечора, шести — шостий; г) о, е — и після р, л, у кол. сполуках tnъt, tlъt, trьt, tlьt (давньорус. кровь — кръвавыи > укр. кров — кривавий, брова — чорнобривці, дрож — дрижати, глотка — глитати, бренькіт — бриніти). І. ч. приголосних, зумовлені істор. змінами в системі консонантизму, відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми. Найдавнішим чергуванням приголосних, властивим усім слов’ян, мовам, була зміна ще в праслов’ян. мові задньоязикових г, к, х на м’які шиплячі ж’, ч’, ш’ (перша перехідна палаталізаціязадньоязикових): дорогий — дорожити, могти — можу, вік — вічний, плакати — плачу, дух — душити. У праслов’ян. період відбулася також зміна г, к, х — з’, ц’, с’ перед закінченням і з колишнього Ђ (друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних): книга — книзі, свічка — свічці, муха — мусі. Закономірними для укр. мови стали чергування передньоязикових зубних з шиплячими: д — (д)ж, т — ч, з — ж, с — ш, а також к — ч, х — ш, г — ж, ст — шч(щ) в основах дієслів: радити — раджу, летіти — лечу, возити — вожу, косити — кошу, плакати — плачу, рухати — рушу, могти — можу, пустити — пущу; губні приголосні в такій же позиції зумовили сполуку з епентетичним л або зj: б — бл, п — пл, в — вл, м — мл, ф — фл: робити — роблю, ліпити — ліплю, ловити — ловлю, відломити — відломлю, графити — графлю; б — бj, п — пj, в — вj, м — мj, ф — фj, р — pj: бити — б’ю, пити — п’ю, вити — в’ю, любов — любов’ю, імені — ім’я, верф — верф’ю, матір — матір’ю; чергування т — с, д — с на місці dt, ttунаслідок дисиміляції перед наступним інфінітивним суфіксом -ti (псл. vedti > вести, metti > мести): плету — плести, мету — мести, бреду — брести,

ЧЕРГУВАННЯ /О/, /Е/ З /І/

Чергування /о/, /е/ з /і/ досить поширене у сучасній українській мові, оскільки властиве тільки їй (в інших слов'янських мовах воно відсутнє).

Голосні /о/, /е/ у відкритому складі чергуються з ІМ у закритому складі: ночі - ніч, столи - стіл, кореня - корінь, робота - робітник.

Це чергування відбувається в різних формах того самого слова та в різних словах спільного кореня або спільної основи, тобто охоплює сферу словотворення і словозміни: осені - осінь, воля - вільний.

Інколи послідовність чергування /о/, /е/ з ІМ порушується в сучасній українській літературній мові. Воно не відбувається:

1. У повноголосних формах -оро-, -оло-, -ере-, -еле- зі сталим наголосом: ворон, шелест, мороз, холод, очерет.

Винятки: поріг, сморід, просторінь.

2. У звукосполученнях -ор-, -ое-, -ер-: горб, шерсть, шовк;

3. Коли /о/, /е/ випадні: день - дня, лісок - ліска, липень - липня.

4. У суфіксах -очк-, -ечк-, -оньк-, -еньк-, -есеньк-: гілочка, доленька, дівчинонька, малесенький.

5. У словах книжкового походження і похідних від них: закон, прапор, верховний.

6. У словах іншомовного походження: диплом, атом, альбом, жетон, студент, диригент, але папір - паперу, дріт - дроту, табір - табору, колір - кольору, Антона - Антін.

7. У суфіксі -тель- і префіксі воз-: учитель, вихователь, возз 'єднання.

8. У деяких прізвищах: Котляревський, Садовський, Петовський, але Крижанівський, Голованівський.

9. У складних словах з морфемами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход: водовоз, хлібороб, скороход, але перехід, газопровід, всюдихід, провід, виріб, захід.

10. У родовому відмінку множини іменників жіночого і середнього роду: основ, будов, меж, потреб, значень, звернень, імен, чудес.

11. В особових формах дієслів дійсного та наказового способів: пишеш, малюєш, винось, виходь.