4. Війна, мир і мовна війна без миру (1941-1989)

Під час Другої світової війни сталінський режим пішов на певні поступки, санкціонувавши апелювання пропагандистів до патріотичних почуттів різних народів СРСР. Це мало насамперед мобілізаційне значення. В листопаді 1941 р. в Саратові було скликано перший мітинґ представників українського народу, який прийняв звернення «До українського народу». У ньому йшлося про «священну землю українську». Тут містився заклик до боротьби проти німецького рабства, адресований до «вільнолюбних українців, нащадків славних борців за рідний край - Данила Галицького і Сагайдачного, Богдана Хмельницького і Богуна, Тараса Шевченка і Івана Франка, Боженка і Миколи Щорса».

Після смерті Сталіна в березні 1953 р. в Україні спостерігається посилення руху на захист української мови. Хрущовська, нехай і обмежена, але все-таки - «лібералізація» принесла обнадійливі зміни, що торкнулися і мовної сфери. В УРСР збільшується кількість видань українською мовою.

У 1956 р. в журналі «Комуніст України» з'явилася стаття, автор якої наполягав на розширенні прав української мови, її впровадження у всі сфери «державної, партійної та економічної структури республіки». Понад те, саме під час «відлиги» було зафіксовано найвищу вимогу щодо статусу української мови.

На початку 1960-х р. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Своїм головним завданням рада проголошувала координацію соціолінгвістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалося лише російської мови. Натомість у національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання лінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов.

Відповідну спрямованість роботи згаданої ради виразно ілюструвала її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 р. Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» у програмі далі доводилося, що насправді «рівноправ'я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялися на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську і естонську. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних. Таким чином, українська й білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову.

Це стало найбільш помітно із середини 1960-х р., особливо після зміщення М.Хрущова. Українська та білоруська мови стали першими кандидатами на те, щоб бути поглиненими в ході утворення «радянського народу», по суті, цілковитої русифікації.

Саме тоді з'явився памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який написав літературний критик І.Дзюба. Він заходився переконувати партійно-державних владоможців, що «сьогодні українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності, а раз так - ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити». Дзюба апелював до частини російського і русифікованого населення в Україні, насамперед з-поміж інтелігенції, яка не бачила справжнього стану справ у національній сфері в Україні і слугувала режимові у здійсненні русифікаторської політики.

Дзюба добре вдокументував свою працю, звертаючи, зокрема, увагу на те, що у 1963 році в СРСР друк російською мовою становив 75% назв і 81,4% тиражу, а мовами всіх неросійських народів - лише 25% і 18,6% тиражу. «Маємо, - доводилося у праці, - вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов'язані з цим ненормальні наслідки для суспільства». На цю ситуацію звернули увагу влади учасники Всеукраїнської наукової конференції з питань української мови, проведеної 10 - 15 лютого 1963 р. у Києві. Саме тоді було запропоновано проголосити українську мову державною мовою в державних і громадських установах. Проте влада на це не пішла.

Новий етап наступу на українську мову розпочався з приходом до влади у травні 1972 р. В.Щербицького. Симптоматично, що у своїх численних статтях, книгах і виступах він завжди уникав вживати вислів «український народ», надаючи перевагу терміну «народ України». Та й українську мову підкреслено ігнорував, і оскільки для місцевої номенклатури був приклад за номером 1, то це вкрай негативно впливало не тільки на мовну ситуацію, а й на національну політику в УРСР загалом.

У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Вона стала плацдармом у наступі на національну школу. Його посилила Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22 - 24 травня 1979 року). Рекомендації конференції були обов'язковими для виконання в системі народної освіти і культури. Згідно з ними, запроваджувалося тотальне, розпочинаючи з дошкільних закладів, вивчення російської мови. Викладачам, які переходили на російську, підвищували заробітну плату. Їх заохочували, пропаґували, нагороджували як вчителів-новаторів. За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл в УРСР зменшилась. А у Кримській області і в Донецьку не залишилося жодної такої школи.

В. Щербицький та його оточення неухильно виконували рекомендації центру. Кількість книжок, що видавалися наприкінці 1970-х рр. українською мовою, впала до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня переддня «українізації», а співвідношення російських і українських книжок, виданих в УРСР, становило 3:157. Переважна більшість газет і книг, що їх читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в УРСР, більшість була російськомовною. Перевага національної мови була безсумнівною в газетній справі (тільки за кількістю назв), але за кількістю примірників щоденні російськомовні газети мали велику перевагу.

Розширювався випуск якісної навчальної літератури російською мовою. Розгорталася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчальних закладів, спроможних провадити заняття російською мовою. У середині 1980-х років у класах з українською мовою навчання перебувала тільки п'ята частина київських учнів. У педагогічних училищах столиці до 70% лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті імені Тараса Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін.

У 1985 р. в СРСР розпочався процес перебудови, що дало змогу порушити питання про справжній стан національних культур та мов. Уже в 1986 р. починає розгортатися дискусія про стан української мови. При цьому у різних реґіонах УРСР шанувальники мови починають утворювати громадські організації. З кінця 1980-х років проблема української мови поступово починає включатись у політичний дискурс.

11 лютого 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови імені Т.Шевченка. На її відкритті виступив О.Гончар. Він оцінив стан української мови як «мовний Чорнобиль». У наступних виступах на конференції лунала критика політики денаціоналізації, внаслідок якої українська мова втратила державну, об'єднувальну та суспільну функції, висувалися вимоги конституційного захисту української мови, надання їй статусу державної.

23 вересня 1989 року працював об'єднаний пленум правлінь Спілки письменників України і Товариства української мови з порядком денним «Українська мова: реальність і перспективи». Робота цього форуму не лише ще раз засвідчила наростання дискусій про статус і становище української мови, а й передувала важливій політичній події. 28.09.1989 р. пленум ЦК Компартії України увільнив від обов'язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ В.Щербицького. Рівно за місяць, тобто 28 жовтня, Верховна Рада УРСР прийняла закон УРСР «Про мови в Українській РСР». У цьому документі підкреслювалося, що УРСР «забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, ґарантування його суверенної національної майбутності». Разом з тим закон підтверджував статус російської мови «як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР».

Невдовзі СРСР зазнає краху, замість УРСР постане самостійна Україна, яка візьме у майбутнє не лише плани і сподівання на реальні (а не лише декларовані) зміни статусу української мови, а й успадкує тягар втрат, перешкод, недоліків, детермінованих її довготривалим нерівноправним становищем у русифікованому культурному просторі.