1937 Року Макаренко переїздить до Москви. 1937 року виходить «Книга для батьків», 1938 року — книга «Прапори на баштах».

Антон Семенович Макаренко раптово помер 1 квітня 1939 року в приміському потязі на станції Голіцино за 40 км на захід від Москви.

Антон Семенович Макаренко — один із найвідоміших педагогів, який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію виховання.

У своїй педагогічній роботі А. С. Макаренко виходив з такого положення: «Відповідальність перед дітьми — це відповідальність перед історією; сьогоднішні діти — це завтрашня історія, завтрашнє майбутнє людства, нашої великої справи».

А. С. Макаренко створив два взірцевих педагогічних заклади — колонію Горького («Педагогічна поема»), комуну ім. Дзержинського («Прапори на баштах», «Марш 30-го року»). Тисячі правопорушників, дітей без нагляду не тільки підняв «з дна» життя, але й повернув до життя, виховав їх передовими громадянами нашої Вітчизни.

У своїй педагогічній системі А. С. Макаренко насамперед виділив основні ознаки колективу:

• Спільна мета, спільна праця, спільна організація цієї праці;

• Органічний зв'язок з іншими колективами;

• Наявність органів координування і управління, відносини відповідальної залежності;

• Колектив повинен стояти на принциповій позиції світової єдності трудящого людства.

А. С. Макаренко розглядав колектив як динамічне об'єднання, яке у своєму розвитку проходить ряд стадій:

• Перша стадія — вимагає педагог, він же вивчає вихованців, організовує різноманітну колективну діяльність;

• Друга стадія — вимагає педагог і актив. Робота з активом. Різноманітні форми колективної діяльності, розвиток активності;

• Третя стадія — колектив висуває до окремої особистості.

Завідуючи колонією «малолітніх злочинців» у Трибах, А. С. Макаренко організував колектив дітей у різновікові загони для трудової діяльності й навчання. Роки були тяжкі, після революції і громадянської війни. Треба було забезпечити елементарний матеріальний рівень, тому в колонії відразу почались сільськогосподарські роботи.

Зовсім незвичний випадок стався взимку 1920 р. коли збірний загін колоністів на чолі з Семеном Калабаліним пішов у ліс по дрова. Коли вони перейшли замерзлу річку Коломак, то опинилися на території покинутого маєтку баронів Трепке, які емігрували після революції за кордон. Це була місцевість із господарськими будівлями, житловими будинками. На території маєтку був великий сад, сорок гектарів землі, луки. Але все, що можна було винести з помістя, селяни розібрали. Повернувшись у Триби вихованці не могли не розповісти про знахідку Антону Семеновичу. На загальних зборах головним завданням було отримати дозвіл від властей на відбудування маєтку у Трепках і поселитися туди. В 1922 році почались будівельні роботи по відновленню Білого будинку, який був літньою резиденцією баронів. Поступово колоністи почали переселятись на нове місце. В цей час в колонії збільшується кількість вихованців, налагоджується господарство, вдосконалюється самоврядування, збагачується педагогічний досвід вихователів.

А. С. Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його ознаки, визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Згідно з вченням Макаренка, характерними ознаками стилю життя і діяльності дитячого колективу є: мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу.

Працюючи зі специфічним контингентом, видатний педагог приділяв велику увагу розумовому вихованню дітей і підлітків, а також удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. А.Макаренко завжди попереджував своїх вихованців: «Щоб я не чув таких розмов: навіщо мені школа, я й так учений». Проводив зразкові уроки, часто відвідував уроки інших учителів, вивчав передовий педагогічний досвід.

Педагогічна система А. С. Макаренка — це складна сукупність ідей і практичних рішень, основними з яких є:

• Суть виховання як суспільного явища;

• Єдність виховання і життя;

• Мета виховання як розгорнута програма формування людської особистості;

• Колектив як метод виховання;

• Взаємовідносини колективу і особистості;

• Самоуправління у колективі;

• Виховання свідомої дисципліни;

• Зв'язок навчання із продуктивною працею;

• Праця як постійний компонент системи виховання;

• Залучення вихованців у різноманітні життєві сфери, виховання господаря життя;

• Традиції й їх виховна роль;

• Педагогічний колектив і його центр;

• Всебічний розвиток особистості;

• Роль сім'ї у вихованні дітей.

На думку А.Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою, дуже складною і різноманітною наукою. Основними характеристиками макаренківської педагогіки є діалектичне розрізнення методики навчання і методики виховання, єдність вивчення дитини та її виховання, єдність виховання дітей і організація їхнього життя, поєднання вивчення основ наук з продуктивною працею учнів, науково організована система всіх впливів, посилення уваги до дитячого колективу. Психологія має бути не основою педагогіки, а продовженням її у процесі реалізації педагогічних закономірностей та ін. Мету виховання А.Макаренко розумів як програму особистості, програму людського характеру («Методи виховання»). На його думку, у виховному процесі має бути загальна програма виховання й індивідуальна коректива до неї залежно від особистості конкретного учня.

Розвиток індивідуальності А. С. Макаренко пов'язував не тільки зі здібностями людини, але і з темпераментом, і з рисами характеру. Із цього приводу А. С. Макаренко зауважував, що мета індивідуального виховання полягає у визначенні перспектив розвитку здібностей людини, формуванні її характеру.

Навчально виховний процес має на меті формування високої дисципліни і виконавчої чіткості у вихованців. Значна роль належить навчально-виховному процесу школи, зокрема шкільній дисципліні.

Шкільна дисципліна — дотримання учнями правил поведінки у школі та за її межами, чітке й організоване виконання ними своїх обов'язків, підкорення громадському обов'язку.

Розуміння учнями необхідності дотримання шкільної дисципліни не тільки у школі, а й у громадських місцях, в особистій поведінці; готовність і потреба у виконанні загальноприйнятих норм і правил дисципліни у школі та за її межами, саме це є показниками високого рівня дисципліни.

Зовнішній контроль певною мірою є примусом до позитивної поведінки. Водночас діє внутрішній контроль, коли певні норми поведінки настільки засвоєні, що стали внутрішніми переконаннями людини, і вона виконує їх, часто навіть не замислюючись над тим, чому чинять так, а не інакше. Якщо від виконання вимог шкільного режиму можна ухилитися, контролю з боку педагогів чи колективу учнів можна уникнути, то від власної совісті важко сховатися. Як стверджував А.Макаренко, у вихованні слід домагатися розумного поєднання зовнішнього і внутрішнього контролю за поведінкою вихованців, навчити їх «робити правильно, коли ніхто не чує, не бачить і ніхто не дізнається».

У вихованні взагалі й у зміцненні дисципліни зокрема особливе значення має правильний тон і стиль діяльності учнівського колективу. Якщо панує життєрадісний тон, в основі якого свідома дисципліна, єдність і дружба, почуття власної гідності кожного члена колективу, виховання учнів дається легше.

Доволі цікавим є принцип паралельної дії, використовуваний А.Макаренком, згідно з яким вихованцеві пред'являють вимогу не прямо, а через колектив, коли відповідальність за кожного покладається на колектив і його самоврядування. А також цей принцип дуже впливає на згуртованість колективу. Цю методику можна застосовувати вже на другій стадії розвитку колективу. Такій же меті підпорядкована організація колективної діяльності. Різноманітна спільна діяльність робить життя дитячого колективу цікавим, сприяє налагодженню стосунків між первинними колективами, загальношкільним і первинними колективами, що згуртовує і первинні колективи, і загальношкільний. Об'єднують колектив цікаві конкретні справи, що потребують узгоджених дій кожного. Якщо учні, наприклад, самостійно розпочали певну діяльність, вони розподілять обов'язки між собою, охоче займатимуться конкретною роботою, переживатимуть радість від досягнутих успіхів.

На згуртованості учнівського колективу позитивно позначається і згуртованість у діяльності педагогів, єдність вимог до нього. А.Макаренко вважав, що у згуртованому педагогічному колективі кожен педагог насамперед дбає про згуртованність загальношкільного колективу, відтак — про справи свого класу й лише потім — про власний успіх.

А. С. Макаренко виходив з того, що сім'я є природним людським колективом. Виховання — це процес соціальний, у якому беруть участь люди, речі, явища, але перш за все і більше всього, люди. Із них на першому місці, як підкреслював Макаренко, батьки і педагоги.

А. С. Макаренко розглядав питання сімейного виховання з державної точки зору. Кожна сім'я повинна виховувати дітей відповідно до державних завдань. Батьки повинні добре знати і розуміти, що вони виховують дитину не тільки для своїх радощів. У сім'ї під їх керівництвом росте людина, яка повинна стати гідним громадянином своєї Батьківщини.

Об'єктом для наукових узагальнень А. С. Макаренка була жива практика виховання дітей у трудових сім'ях, яку він вивчав через власні спостереження, розмови, листування. Завдяки цьому в його творах змальовано цілу галерею різних сімей, на прикладі яких яскраво і переконливо розкриваються різні сторони народної педагогіки.

Відчутним є виховний вплив домашнього середовища, тобто сімейного оточення, а також оточення дитини поза школою (двору, вулиці), сусідів. Підтримуючи з ними добрі стосунки, батьки вводять дітей у громадське життя, навчаючи їх жити з людьми і для людей.

Родинна педагогіка вчить дітей вибудовувати розумні взаємини з однолітками у дворі. Тут дитина шліфує свій характер, позбувається недоліків, що не можливо за перебування її тільки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому в цій справі необхідно виявляти обережність. Однак надмірна обережність може зашкодити, оскільки взаємодія з однолітками сприяє фізичному, розумовому, духовному розвитку дитини і далеко не завжди псує її.

Водночас спеціальної виховної роботи потребує профілактика таких патологічних явищ суспільного життя, як пияцтво, наркоманія, куріння, хабарництво, злодійство, рекет, проституція.

А. С. Макаренко вважав, що хороших людей можуть виховати лише щасливі батьки. Якщо до шести років дитина виховувалася правильно і в ній виховані певні звички активності і гальмування, то на таку дитину ніхто не вплине погано. Дуже шкідливо впливають на дітей сварки і роздратованість у сім'ї — ознака розпущеності, відсутності дисципліни, недоліків у світогляді. Повинна бути не лише чітка мета виховання, а й продумана деталізована програма виховання.

Педагогам і батькам слід мати на увазі, що окремі телепередачі, статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому не рідко він схвально сприймає те, що заслуговує осуду, намагається наслідувати «телегероя».

У період статевого дозрівання підліткам, на думку А.Макаренка, особливо потрібен душевний контакт з батьками. Неприпустиме «шпигування» за дітьми, підозріле ставлення до дружби дітей різної статті. Це робить їх потайними, замкненими, позбавляє дорослих можливості благотворно впливати на їхню психіку і поведінку.

Отже, у процесі соціалізації головне місце займає вміння особи контактувати і співпрацювати з іншими. Саме тому колективне виховання є основою правильного виховання, адже особа засвоює норми і правила колективу, суспільний досвід, вчиться регулювати свою поведінку тощо. Людина в колективі — це людина в суспільстві. Знання теорії та практики колективного виховання є особливо важливим для педагогів у здійсненні їхньої діяльності — вмінні допомагати і бути провідником у процесі соціалізації.

Аналізуючи усе, напрошується висновок, що уся історія вітчизняної педагогіки, починаючи з 40-х років, у своєму поступальному русі відчуває благотворний вплив педагогічних поглядів А. С. Макаренка — яскравого представника педагогічної науки.

43. Основні тенденції розвитку школи і педагогіки в росій 18-19 ст. Розвиткові педагогічної думки в Росії у XVIII ст. передусім сприяли освітня діяльність і педагогічні погляди Михайла Васильовича Ломоносова (1711—1765), який виступав за демократизацію освіти, за народну школу. Він вважав, що система освіти повинна складатися з трьох ступенів державної безстанової школи: початкової, середньої — гімназії та вищої — університету. Головне завдання школи — виховати в дітей любов до праці, навчити їх «правил і прийомів поведінки», дати освіту. Мета виховання — формування щасливих, духовно і фізично розвинених громадян. Обстоюючи принцип народності у вихованні, наголошував на необхідності виховувати у дітей любов до вітчизни, гуманність, вірність громадянському обов'язку, прагнення до знань, працьовитість, силу волі, відвагу, скромність, тобто риси, притаманні народові.М. Ломоносов створив навчальні плани і програми для навчальних закладів різних типів, визначив основні принципи та методи навчання, запровадив класно-урочну систему. Був переконаний, що провідними методами навчання є бесіда, розповідь, лекція, які необхідно доповнювати вправами. Навчання повинно мати виховний характер, забезпечувати свідоме, міцне, систематичне засвоєння матеріалу, матеріал слід викладати стисло, підкріплюючи теоретичні положення фактами, наочністю, враховуючи вікові та психологічні особливості учнів, їх природні нахили та ін. У моральному вихованні М. Ломоносов обстоював метод прикладу, переконання: могутнім засобом виховання вважав працю; виступав проти фізичних покарань. Цінні його думки про сімейне виховання, взаємозв'язок школи і сім'ї, про допомогу батьків учителям. Він написав підручники («Риторика», «Російська граматика», «Стародавня російська історія» та ін.), які упродовж півстоліття були кращими в російській загальноосвітній школі. «Російська граматика» витримала 14 видань, її було перекладено багатьма іноземними мовами, покладено в основу всіх наступних граматик, що розроблялися в Росії. М. Ломоносов — основоположник університетської освіти в Росії. За його ініціативи й активної участі в 1755 р. було відкрито Московський університет. Він виступав за те, що викладачі й студенти університету повинні паралельно з навчанням займатися науковою роботою. Помітний слід у розвитку педагогічної думки в Росії залишив відомий учений, хірург і анатом, основоположник військово-польової хірургії, Микола Іванович Пирогов (1810—1881). Свої педагогічні погляди він виклав у статтях та офіційних документах «Питання життя», «Про публічні лекції з педагогіки», «Про методи викладання» та ін. У статті «Питання життя» виступив проти станової системи освіти в Росії, вузькопрофесійної підготовки молоді, зниження загальноосвітнього рівня навчання учнів початкової та середньої школи і студентів університетів. Високо оцінював роль знань у підготовці розумове розвиненої особистості. Обстоюючи ідею людяності у вихованні, сформулював прогресивну ідею виховного навчання, при цьому велику увагу приділяв моральному вихованню, вихованню чесної, правдивої, щирої людини. Він вимагав, щоб усе негативне, що є в житті й побуті, було усунуто із системи засобів виховання молодого покоління; щоб своєю поведінкою вчителі наполегливо й систематично впливали на дітей і молодь. Найважливішим чинником морального виховання, на його переконання, є наука, яка дає змогу людині зрозуміти природу, розвиває її свідомість, допомагає пізнати себе й інших.У центрі уваги педагогів, за Пироговим, повинні бути активні методи навчання, які сприяли б розвиткові думки учнів, розвивали б їх здібності та інтереси, прищеплювали б уміння самостійно працювати. В усіх навчальних закладах слід широко використовувати наочність. З метою активізації учнів варто організовувати навчальні ігри, оскільки вони сприяють розвиткові мислення, почуттів, фантазії.Учений виступав передусім проти існуючого формалізму під час перевідних і випускних екзаменів, який знижує їх ефективність. За правильної організації екзаменів, вони потрібні при вступі молодих людей до вищих навчальних закладів, проте слід зважати не лише на бали, а й на їх загальний розвиток, на прагнення здобути наукові знання, оволодіти методами наукових досліджень.Великого значення у навчанні й вихованні М. Пирогов надавав добре підготовленим учителям-вихователям, які повинні дбати про підвищення свого методичного рівня, обмінюватися досвідом з іншими, в усьому бути прикладом для молоді. Проте головне для вчителя — його освіта, ґрунтовне знання свого предмета і методики навчання та виховання учнів. Важливим аспектом морального виховання він вважав формування свідомої дисципліни, ріпіуче боровся проти використання у дисциплінуванні учнів тілесних покарань, що негативно впливають на нервову систему та психіку дитини, принижують людську гідність. Проте, заперечуючи їх теоретично, він, будучи керівником Київського учбового округу, не зумів відстояти свою позицію при обговоренні цього питання і підписав циркуляр, яким дозволялися різки як засіб покарання школярів.М. Пирогов наголошував, що завдяки належній освіті жінка може досягти того ж рівня, що й чоловік. Однак виступаючи за рівноправність чоловіка і жінки в освіті, він не був прихильником їх рівноправності загалом. Видатний російський письменник і педагог Лев Миколайович Толстой (1828—1910), заперечуючи революційну перебудову суспільства, мріяв про мирне самовдосконалення людей. Його педагогічні погляди знайшли відображення у статтях «Загальний нарис характеру Яснополянської школи», «Про народну освіту», «Про методи навчання грамоти», «Проект загального плану організації народних училищ», «Про виховання» та ін. Він показав неспроможність абстрактної педагогіки, відірваної від практики. Доводив, що педагогіка буде справжньою наукою лише тоді, коли спиратиметься на досвід учителів і будуватиме свої висновки на узагальненнях педагогічної практики. У 60-х роках Л. Толстой обстоював думку, що школа повинна давати учням широке коло знань, всебічно розвивати їх творчі сили, але заперечував наперед укладені програми, твердий розклад занять і вимагав, щоб зміст навчальних занять у школі визначався інтересами й потребами дітей. На його думку, головне завдання школи — щоб дитина охоче і добре вчилася. Для цього необхідно, щоб те, чому її навчають, було зрозуміле, захоплююче та відповідало її розвиткові.

Виходячи з ідеї вільного виховання, Л. Толстой вважав, що школа повинна займатися тільки освітою, а не вихованням учнів. Згодом він визнав помилковість цього погляду і дійшов висновку, що школа має також виховувати дітей, але в релігійному дусі.Виступаючи проти догматичного навчання і зазубрювання, Л. Толстой наголошував, що дітей треба навчати так, щоб вони могли самостійно формулювати висновки, які випливають із спостережень і дослідів. Високо оцінюючи роль наочності в навчанні, закликав вивчати предмети і явища в природній обстановці, проводити екскурсії в поле, до лісу, де діти можуть спостерігати за життям рослин, тварин та ін.Л. Толстой розробив методику шкільної розповіді й бесіди, подав взірці використання живого слова вчителем. Методом бесіди він пробуджував думки дітей, допомагав їм самостійно вникнути у складні питання. Найвагоміший внесок зробив у методику написання дітьми творів, що сприяють розвиткові їх творчих задатків. Великої уваги видатний письменник надавав питанням сімейного виховання. Вимагав, щоб батьки виховували дітей у дусі поваги до праці, піклувалися про їх усебічний розвиток, наголошував, що вирішальний вплив на поведінку дітей справляє приклад батьків. На його думку, діти народжуються без негативних якостей, ці якості формуються під впливом середовища і неправильного виховання. Особистість дитини потрібно поважати і вміло розвивати її задатки й творчі здібності.

Відомий педагог і психолог Павло Петрович Блонський (1884—1941) обстоював самостійність педагогіки як науки. На його думку, педагогічна теорія повинна мати всі характеристики наукового знання: концептуальність, чіткий понятійний апарат, власні методи дослідженя. Він розробив такі методи педагогічного дослідження: опитування, анкетний метод; тестування; тривале спостереження; статистичний метод. Визначаючи місце виховання в розвитку особистості, дійшов висновку, що спадковість є одним із чинників розвитку людини, але вирішальна роль належить вихованню. Ідеалом виховання має стати людина, в якій поєднувалися б знання про природу, суспільство, здоров'я, вміння пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота, багатство естетичних почуттів. Завдання школи — навчити жити, виробити в учнів уміння і бажання здобувати знання впродовж життя, озброїти їх уміннями і навичками самоосвіти, «робити свою освіту».П. Блонський був прихильником активних методів навчання, що ґрунтуються на інтересі дитини й на організації її самостійної діяльності. Провідним вважав дослідницький метод, який охоплює дитячий експеримент, систематичні спостереження, екскурсії. Намагався запровадити в школі генетичний метод, згідно з яким дитина ніби повторює історію, генезис науки. Історія розвитку розуму дитини — копія розвитку розуму людства, але копія нечітка, з масою прогалин, вставок із сучасної свідомості. Дитина серцем і думкою пов'язана з історією рідної культури, з народом. Такий метод дає опору освіченій людині, робить для неї батьківщину батьківщиною і виховує в неї повагу до свого народу.Учений розширив традиційне розуміння мети трудової школи, яка передбачала передусім ручну працю учнів. Він увів ширше поняття — соціальна праця. Великого значення надавав політехнічній підготовці школярів. Цінним внеском П. Блонського у педагогіку є розробка ним питань статевого розвитку і статевого виховання дітей та підлітків. Набули наукової інтерпретації такі питання, як сексуальні переживання хлопців і дівчат різного віку, їх вплив на статеве життя в зрілому віці, психологія кохання, перше кохання та ін.Багато цікавих думок П. Блонський висунув і щодо підготовки вчителя, який повинен бути вихованою й освіченою людиною, знавцем своєї науки та її викладання.

Станіслав Теофілович Шацький (1878—1934) написав низку педагогічних праць: «Мої педагогічні шляхи», «Бадьоре життя», «Піднесення якості уроку», «Про ліквідацію другорічництва» та ін. Його вважають засновником нової форми роботи з дітьми та підлітками — дитячих клубів, покликаних задовольнити дитячі запити й сприяти розвитку ініціативи та самодіяльності дітей (нині аналогічні клуби діють під назвою «клуби за інтересами»). Робота в організованих С. Шацьким дитячих клубах складалася з таких основних елементів: фізична праця; ділове самоврядування (соціальна діяльність); мистецтво (живить естетичні почуття); гра; робота розуму, розумова діяльність; охорона здоров'я (самозбереження). Поєднання цих елементів підсилює соціальні навички.У своїх працях С. Шацький розвивав проблему раціоналізації процесу навчання, розумного використання кожної хвилини на уроці. На його думку, треба продумувати не лише те, в якій послідовності викладати матеріал, а й те, щоб діти були активні, привчалися до самостійної роботи на уроці, яку він вважав одним із шляхів раціоналізації пізнавальної діяльності учнів. Учитель повинен розробляти самостійні завдання.Важливе завдання школи і вчителя — навчити дитину працювати, розвивати в учнів дослідницькі вміння, прагнення до дослідницької роботи. С. Шацький вивчав послідовність етапів такого дослідження в учнів (постановка питання — гіпотеза — дослідження гіпотези шляхом спостереження, досвіду — результати дослідження у формі запису, малюнка, виготовлення колекції). Він одним із перших дослідив педагогіку дитячого співтовариства («колективу»), порушив питання про те, як привчити дітей жити разом, спільно працювати, допомагаючи одне одному, і дати їм відчути, що спільними зусиллями можна зробити значно більше, ніж кожному окремо. С. Шацький розкрив низку закономірностей формування дитячого колективу (самоврядування, чіткий розподіл обов'язків, організація корисної діяльності в умовах взаємодопомоги і контролю, шефство старших над молодшими, громадська думка, формування звичаїв, рух колективу вперед).На думку Шацького, у вихованні підростаючого покоління особливе місце має належати праці. Він акцентує на її соціально-виховній ролі. Праця школярів — засіб, що дає можливість дитині відчути себе учасником загальної праці. Учений висуває до дитячої праці певні вимоги (її різноманітність, пов'язаність з працею дорослих, продуктивність; зміна видів праці, її систематичність і посильність; розумна організація праці, емоційна забарвленість, захопленість; усвідомлення учнем значущості своєї праці для народу).С. Шацький вважав, що виховує підростаюче покоління не лише школа, а й навколишнє середовище. Тому необхідно вивчати його потенційні виховні можливості й розумно їх використовувати.

44. Педагогiчнi погляди М. Костомарова, П. Кулiша та сучасна системанацiонального навчання i виховання.у Миколи Костомарова бажання якомога глибше вивчити український народ, його історію, звичаї, побут, усну поетичну творчість, удосконалити знання української мови. З цією метою він розпочав етнографічні екскурсії по селах Харківщини, записував українські  пісні.      Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського фольклорного й літературного процесу, спілкування з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, Г. Квіткою-Основ’яненком, а особливо з І. Срезневським та членами його романтичного літературного гуртка, викликали в нього бажання писати українською мовою. Як письменник М. Костомаров синтезував у своїй творчості історію, фольклор і романтичну поезію. На початку 1838 р. він написав драматичні твори “Сава Чалий”; протягом 1839-1841 pp. вийшли у світ його віршові збірки “Украинские баллады”, “Ветка” та історична трагедія “Переяславська ніч”. Ці твори привертали увагу студентства та творчої інтелігенції новизною проблематики у вивченні історії Південної та Західної Росії.   У  1841 році він подав на захист магістерську дисертацію “О причинах и характере унии в Западной России”. Однак після тривалого розгляду в Харкові й Москві міністр народної освіти С. Уваров відхилив її і наказав знищити весь тираж. Друга його магістерська дисертація “Об историческом значении русской  народной  поэзии” була успішно захищена  в січні 1844 р. У цій праці головним предметом дослідження стала українська  народна словесність. Після  закінчення університету деякий час М. Костомаров служив юнкером у Кінбурнському драгунському полку, що стояв в Острогозьку, але скоро був від служби звільнений.

Інтерес  М. Костомарова до визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького став поштовхом переїзду його на роботу ближче до місця цих подій – у Київський учбовий округ. У вересні 1844 р. він став викладачем історії у Рівненській гімназії. Микола Іванович у цей час відвідував місця історичних подій, де записував  перекази,  народні  пісні  й  легенди.  У 1845 р. М. Костомарова пере- ведено до Києва на посаду вчителя історії Першої київської гімназії, а в  червні 1846 р. він був обраний ад’юнкт-професором кафедри російської історії Київського університету. В грудні 1845- січні 1846 pp. Микола Іванович брав активну участь в організації Кирило-Мефодіївського товариства, написав його статут. Програмні засади товариства, крім “Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”, були викладені М. Костомаровим в “Книгах буття українського народу” та у відозвах “До братів-українців”, “До братів-росіян”, “До братів-поляків”.  Братство внаслідок доносу наприкінці березня 1847 р. було викрите, М. Костомарова разом із  Т. Шевченком  та  іншими  членами  товариства   заарештовано.  Після  річного ув’язнення в Петропавловській  фортеці  Микола Іванович був засланий під нагляд поліції у м. Саратов із забороною викладати у навчальних закладах. У квітні 1859 р. Костомаров був запрошений очолити кафедру російської історії в  Петербурзькому університеті як екстраординарний професор. Лекції його користувалися величезною популярністю і завжди збирали широку аудиторію слухачів. У викладацькій роботі М. Костомаров ставив перед собою два головних завдання: висувати в історичному житті на перший план пізнання народу  в усіх неповторних виявах його життя та популяризувати ідею федерації як вільного об’єднання народів на рівноправних взаємовигідних засадах. Ці настанови, крім лекцій, були розгорнені ним у ряді наукових праць 60-70-х років ХІХ ст: “Начало Руси” (1860), “Две русские народности|” (1861), “Черты народной южнорусской истории” (1861), “Мысли о федеративном начале в древней Руси” (1861).

У Петербурзі  Костомаров  мав  можливість  зустрічатися   з  Т.Шевченком, М.Чернишевським,

П. Кулішем. Разом з В. Білозерським і П. Кулішем він брав активну участь в організації першого українського журналу “Основа”, виробленні принципів університетської реформи,  заснуванні вільного університету, підтримці вимог жінок працювати в артілях, редагував перше посмертне видання творів Т. Шевченка.  М. Костомаров активно виступав як літературний критик, вів багаторічну полеміку з реакційними колами про українську мову й літературу, цікавився роботою журналу “Киевская старина”. У 1862 p. вчений розпочав видання серії популярних книжок для народного читання, яке було  припинено у зв’язку з Валуєвським указом 1863 року. У 1864 р. М.Костомаров був обраний професором Харківського університету, але як “українофіл” до викладання не був допущений. У 1875 р. по смерті матері до М.Костомарова в Петербург переїхала А. Л. Крагельська, яка протягом останнього десятиріччя стала дбайливою помічницею свого чоловіка. Незважаючи на погіршення власного  стану здоров’я у 1885 р. вчений закінчив видання 12 томів “Актов Южной и Западной России”. Помер Микола Іванович Костомаров 18 квітня 1885 pоку, похований на Волковому цвинтарі у м. С-Петербург. Право на видання своїх творів учений заповів «Літературному фонду», особисту бібліотеку просив передати Київському університету, а власні кошти витратити на будівництво школи в його рідній слободі Юрасівка. Його творчий доробок – близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей. До сьогодні збереглася садиба Костомарова  під Прилуками в селі Дідівці, де він працював останні десять років.  Громадськість Чернігівщині, культурні діячі намагаються реставрувати будинок і відкрити на його базі меморіальний музей. Педагогічний музей України популяризуючи вітчизняну педагогіку, приділяє значну увагу проведенню виставок, які присвячені видатним науковцям та педагогам. У фондах музею можна ознайомитсь з примірниками  першого українського журналу “Основа” (1862), в організації якого активну участь брав М. Костомаров.

Пантелеймон Куліш - видатний літератор, культурний діяч, фольклорист, мовознавець, перекладач, учитель, педагог-методист, просвітитель.

Усе своє життя П.Куліш служив українській національній ідеї, убачав у ній єдину мету. Він критично розглядав процеси життя рідного народу як необхідну передумову становлення нації та національної держави, тому поставив перед українцями високі моральні та духовні вимоги.

Виховання учнів має спиратися на надійний фундамент загальнолюдських моральних цінностей, щоб довести, що головними в житті є не матеріальні блага, а духовні вартості. Ще філософ Платон говорив: "Головні турботи повинні бути присвячені душі, потім менш важливі турботи - тілу, що підкоряється душі... "

Для П.Куліша Україна не тільки найцінніша святиня. Любов до неї, істинний патріотизм - наріжний камінь світогляду митця. У своїй творчості він глибоко й різнобічно досліджує історію, культуру, важкий і трагічний шлях рідної землі.

Разом із Т.Шевченком, М.Костомаровим, В.Білозерським він прагнув "видвигнути рідну націю з духовного занепаду". Першим завданням і першим кроком було - повернути народу мову.

Його мрія - просвітництво незалежних верств українського населення. Ще на початку цієї діяльності П.Куліш висловив кредо: "Україна й українська мова зробилися тепер моєю істинною святинею".

У своїх статтях, рецензіях він рішуче стає на захист самобутності українського слова: "Я всего больше радуюсь пробудившейся в наших грамотных малороссиянках любви к родным песням и родной словесности. Это верный залог распространения нравственных понятий в нашем обществе и применения их к нашей жизни. Национальная поэзия, поднимая в молодой душе матери все чисто человеческое над материальным, готовит в ней апостола добродетели не на одно, а на несколько грядущих поколений" [3].

За прикладом чеських слов'янофілів минулих десятиліть, він прагнув цілком відтворити Біблію народною мовою, що іноді призводило до курйозних зворотів. Однак створення українського перекладу Святого Письма, доступного розумінню простого народу, стало знаменною віхою в історії національної культури.

Ідея відродження рідної школи та створення українських підручників глибоко хвилювала видатного педагога, справжнього патріота П.Куліша. Навчання рідною мовою, засвоєння етики свого народу - ці важливі чинники він вважав головними у формуванні духовного світу учнів.

У 1857 році виходить у світ буквар-читанка П.Куліша "Граматка" - підручник для дітей, написаний сучасною українською літературною мовою. Це вияв педагогічно-методичного обдарування дослідника. У вступі до цього посібника він писав: "Треба учить письменства так, щоб дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до сього найперша поміч - щоб граматка зложена була рідною українською мовою. Навчившись читать по-своєму, усяке зрозуміє і церковну, і московську печать, тоді і нехай береться за які хоч книги" [4]. Отже, українським педагогом було втілено в життя провідний принцип педагогіки навчання дітей рідною мовою.

Уперше в історії розвитку методичної думки та української школи був узагальнений досвід викладання рідної мови попередніми поколіннями, представлені ідеї та принципи, на яких, за П.Кулішем, потрібно будувати навчання мови. Цей підручник автор протиставив схематизму й догматизму в оволодінні мовою, а головну увагу зосередив на розвитку духовних здібностей учня, його мислення, особистості. Він дібрав змістовні дидактичні тексти, що мали розвивати високі патріотичні почуття: оповідання про героїчне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури та фольклору. Для читання методист запропонував "наставительні піснословія", "божественні псалми", прислів'я, вірші, які мають яскраво виражені гуманістичні орієнтири.

Подаючи в "Граматці" інформацію про священне письмо, П.Куліш використав стародавні традиції навчальної книжки - азбуку XV—XVI11 ст. - у формі діалогу (питання - відповідь), навів окремі сторінки біблійної історії, активно вживав народну мову. У ній надруковані три "Псалми Давидові" в перекладі Т.Шевченка (12,53,132). Це була їх перша публікація.

Т.Шевченко високо оцінив "Граматку". 10 грудня 1857 року він записав у щоденнику: "Сегодня вечером Варенцов возвратился из Петербурга и привез мне от Кулиша письмо и только что отпечатанную его "Граматку". Как прекрасно, умно и благородно составлено этот новый букварь. Дай Бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленную попами невольничью голову" [3, с. 121].

4 січня 1858 року в листі до П.Куліша Т.Шевченко знову схвально відгукнувся про цю працю: "Граматка" твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі й розказать. Розкажу колись, як дасть Бог побачимось" [3, с. 121].

Із виховною метою автор пропонує повчальні прислів'я, зміст яких допоможе майбутнім дорослим громадянам жити справедливо й правдиво.

У текстах, які потрібно було читати дітям і дорослим, П.Куліш подав коротку історію українського народу та імена його найголовніших діячів, уривки з українського фольклору. Письменник звертав увагу дітей і дорослих на важке політичне становище українського народу, закликав до єдності. Продовжуючи давні традиції української читанки, він доповнив її новим актуальним матеріалом, узятим перш за все з життя.

"Граматка" включила в себе навчання дітей грамоти, читання й письма українською мовою з елементами граматики, орфографії, а також пояснювальне читання з використанням вправ із розвитку зв'язного мовлення.

Роботу над граматикою П.Куліш пропонував організувати практично, радив добирати для навчання доступні й зрозумілі дітям тексти й речення, а правила вивчати не ізольовано, а в тісному зв'язку з читан­ням, роботою над удосконаленням комунікативних умінь та навичок.

У підручнику міститься українська азбука, мала й велика (із 36 букв), виділені вправи, у які включені поради про те, як вимовляються в українській мові "г", "ы", ъ" (ідеться про проривний [ґ] для позначення твердості; П.Куліш захищає букви "ы" і "ъ", виходячи з того, що вони є в церковних книгах).

Подаються в підручнику й уроки вивчення та засвоєння складів, із яких методист радив навчати читання.

Буквар орієнтував учителів на розвиток у дітей логічного мислення, навичок самостійної роботи, упровадження на уроках мови виховного принципу навчання.

Викликає інтерес те, що автор "Граматки" подає в ній елементарні відомості з арифметики, "... котра показує всяку лічбу грошам, хлібу і всякому ділу". У розділі "Арифметика" подаються відомості про саму науку, її практичне застосування, ілюстрації цифр, закінчуючи мільйонним розрядом. Кожній математичній операції відведено свій підрозділ.

Буквар давав дітям найнеобхідніші в житті знання не тільки з мови, а й із арифметики, географії, історії.

Так, розділ "Прислів'я" призначався для читання. Він містив коротку історію України, де автор характеризує її політичне самоврядування, зображує багатовікову боротьбу козаків із турками, а також дає географічні описи української землі.

У підручнику П.Куліш умістив і деякі методичні рекомендації щодо використання "Граматки". Звертаючись до дорослих читачів і вчителів, він пояснює: "Чоловіче розумний! Ти бачиш, що книжка ся готується не для одних дітей. Отже, навчаючи дітей письменства, показуй їм буйну печать, ... а сам прочитуй дрібну, щоб і тобі самому порозумнішать. Як же навчаться діти читать і зможе їх розум знести вищу науку, тоді ж їх до сего не примушуй, бо наука премудрости не любить ніякого примусу. Доброю волею чоловік із письменного робиться розумним." [3, с. 120].

П.Куліш, як бачимо, створив навчальну книжку для дітей, умістивши в ній матеріал для керівництва процесом читання вчителями та батьками.

Крім названих вище функцій, "Граматка" П.Куліша виховувала в дітей і дорослих почуття єдності українства, розділеного кількома сусідніми державами на частини. У кінці читанки розповідається про українців, які живуть "по обидва боки Дніпра": у Карпатах, Волині, на Поділлі. Письменник закликає до єдності, "щоб жили люди великою сім'єю" [3].

Отже, читанка як вид навчальної книжки призначалася для навчання дітей і дорослих читання, розвивала їхнє мислення, громадські почуття на матеріалах рідного фольклору, адаптованих релігійних текстах тощо. Закінчується "Граматка" повчальною настановою: "Кінець і Богу слава" [3].

У зв'язку з необхідністю включати до читанки зразки усної народної творчості П.Куліш із пієтетом писав про вершинні здобутки українського фольклору: "Ще мусите декотрі народні думи і пісні туди помістити, яко твори поетів безіменних... Се такі твори, що Шевченко читав їх стоячи навколішках, і не

було б Шевченкового вірша і в нас, коли б сього не було. Ляхи і москалі нічогісінько такого не мають. Се наші народні гордощі. Се наша давня, передшевченківська словесність..." [5].

П.Куліш утілював принцип природовідповідності, прагнучи поєднати людину з природою, рідною землею та виховувати особистість так, "щоб вона твердо на своїй землі стояла".

Таким чином, у "Граматці" П.Куліша втілено такі лінгводидактичні принципи навчання мови, як зв'язок навчання й виховання, теорії з практикою, навчання з життям, природовідповідності; етнопедагогічний, комунікативно-діяльнісний підходи; функційно-стилістичне спрямування; комплексний підхід до формування різних видів мовленнєвої діяльності тощо.

Великою заслугою П.Куліша є вироблення українського правопису, відомого як "кулішівка". 1856— 1857 рр. П.Куліш як фольклорист і етнограф видає велику двохтомну фольклорно-історичну та етнографічну працю "Записки о южной Руси". У цьому творі він уперше застосував новий придуманий ним правопис, котрий пізніше дістав назву "кулішівка".

Це був перший український фонетичний правопис, що використовувався й для видання "Кобзаря" 1860 року, журналу "Основа" 1861—1862 рр. "Кулішівка" лягла в основу сучасного українського правопису. Цим автор виявив свій хист мовознавця. Для забезпечення унормованої єдності він запропонував спрощений правопис української мови, пристосований до найлегшої вимови слів (полтавсько-чигиринський діалект).

У "кулішівці" знайшли нове відображення літери "і", "ї", "є", які знаходились у грамотах Богдана Хмельницького. Це було початком стабільного українського правопису, що став своєрідним засобом духовного єднання народу.

П.Куліш був також педагогом-практиком і педагогом-ученим. Він працював викладачем у гімназіях, училищах, Петербурзькому університеті.

У своїх творах письменник пропагував ідею освіти для народу, вважаючи, що школа повинна бути доступною дітям незаможних, а сімейне виховання потрібно поєднувати зі шкільним навчанням.

П.Куліш невтомно працював на ниві просвітництва. Він засуджував таку освіту, яка веде до відчуження від народної моралі та одвічних моральних цінностей.

Отже, освітній ідеал П.Куліша — духовно багаті, міцні здоров'ям люди, здатні змінити світ. Школа, на його думку, не повинна бути ізольованою, у ній має втілюватися розумне й гармонійне. Це значно підніме рівень духовного життя української нації.