Розділ 3 Місце алюзій у трагедії Вільяма Шекспіра ”Ромео і Джульєта” та “Макбет”

«Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео і Джульєту» - такі останні слова однієї з перших і кращих трагедій Шекспіра.

Ця трагедія , як вважають шекспірознавці, написана 1595 року, та вона і понині не сходить з сцен театрів всього світу, набувши нового життя в музиці, балеті. Джерелом сюжету “Ромео і Джельєти” є давня легенда, яка безліч разів переповідалася італійськими новелістами. Найперша її обробка зустрічається в Мазуччо (1476). Новелу італійського письменника Бонделло, в якій мовиться про історію Ромео і Джульєтти (1554), було спершу перекладено на французьку мову. Згодом сюжет потрапив до Англії, де поет Артур Брук за його мотивами написав поему “Ромео і Джульєта”, яка й стала безпосереднім сюжетим джерелом славнозвісної шекспірівської трагедії.

Трагедія „Ромео і Джульєтта” відноситься до першого з етапів в творчості Вільяма Шекспіра, що виокремлюються шекспірознавцями. У ній гармонійно об'єднане трагічне й комічне, високий пафос кохання та трагізм непримиренної ворожнечі, що призвела до загибелі молодих закоханих. Але понад усім торжествує життєстверджуючий гімн найпрекраснішому з почуттів – вірному коханню. Цю тему можна назвати однією з вічних тем світової літератури. Трагедія Шекспіра „Ромео і Джульєтта” багато в чому вплинула на подальший розвиток цього традиційного сюжету в творах письменників різних століть, а вивченням втілення даної теми в літературі займалися багато поколінь дослідників [09876]. 

Неодноразово нам доводилось чути, як хтось говорить, що любов Ромео і Джульєти - вигадка Шекспіра. Та правда полягає в тому, що саме Шекспір возніс на крилах поезії історію хлопця і дівчини з Верони. Його творіння - усесвітньо визнаний шедевр.

Безпосередньою сюжетною основою п'єси Шекспіра послужила, як прийнято вважати, версія Брука. Додатковий вихідний матеріал могла дати невідома п'єса, згадувана Бруком, а також твори італійців. Трагедія Грото

І чи були Ромео Монтеккі і Джульєтта Капулетті  насправді, або їх образи народжені художньою фантазією нас, як читачів, це не дуже хвилює, адже та манера і стиль передачі всіх тонкостей дозволяє на повністю зануритись і повірити кожному написаному слову. І хоча дія трагедії охоплює всього лиш п’ять днів, та герої живуть пристрасно й нетерпляче, прагнучи використати кожну мить. Саме у цей короткий проміжок часу герої Шекспіра зустрічаються, знаходять любов і гинуть. І весь цей, сам по собі красивий і одночасно трагічний сюжет, автор підкріплює вдало застосованими стилістичними прийомами, серед яких, звичайно, і є міфологічні та біблійні алюзії.

Створені Шекспіром образи стали для нас настільки символічними, що втілюють для всіх нас природне тяжіння людської душі до любові і світу, яке часто виявляється знищеним в невгамовній боротьбі людей за власну перевагу. Автор намагається переконати читача в тому, що наше життя є тимчасовим і занадто коротким щоб зосереджуватись на ворожнечах, матеріальних речах. Ми перш за все люди! Люди з почуттями, цінностями…

І вогонь, який виник між головними героями, в якому вони й згоріли, покликаний був освітити іншим дійсні цінності земного буття.

В першій сцені першої дії Монтеккі говорить наступні слова:

…the sun

Should in the farthest East bean to draw

The shady curtains from Aurora's bed…

(І починає піднімать заслону

Аврориного ложа…)

Аврора - в римській міфології богиня світанку. Образ Аврори, що відхиляє завісу на сході, відкриваючи шлях сонцю, був дуже поширений у мистецтві Відродження. Тут автор завдяки міфологічній алюзії доповнює опис світанку, і водночас, немов, готує нас до чогось нового, адже світанок – це початок… початок нового дня.

В четвертій сцені першої дії Меркуціо говорить:

O, then I see Queen Mab hath been with you.

She is the fairies' midwife, and she comes

In shape no bigger than an agate stone

On the forefinger of an alderman,

(Була з тобою королева Меб!...

То повитуха фей, така маленька, -

Не більша, ніж агатовий камінчик

У олдермена в персні…)

Королева Меб – образ кельтської міфології, який знайшов своє продовження у народних повір’ях, де з нею пов’язувалися різноманітні дива. Так, вона нібито допомагала народженню синів, підмінювала у колисках немовлят і т. п.

А в другій дії під час розмови з Ромео, який клянеться в вірності та любові, Джульєта, хоч і довіряючи кожному слову, все ж дозволяє сумнівам закрастися в голову:

Yet, if thou swear'st,

Thou mayst prove false. At lovers' perjuries,

They say Jove laughs.

(О, не клянись! Зламати можеш клятву:

Недурно ж кажуть, що з любовних клятв

Сміється сам Юпітер).

…з любовних клятв Сміється сам Юпітер. – так твердить великий давньоримський поет Публій Овідій Назон (43 до н. е. -18 н. е.) у поемі “Мистецтво кохання”. Юпітер вважався покровителем стосунків закоханих, і без клятви вірності цьому богові не проходило жодне весілля. Верховний бог давньоримської міфології Юпітер у творі Овідія сміється з клятв закоханих, які легко даються і ще легше забуваються. Цими словами Джульєта, немов, намагається бути більш “приземленою” і не жити одними ілюзіями. Автор вдало вжив цю, здавалося б, непоказну алюзію, та це не так. Вона показує, що все таки і Джульєта – символ вірного кохання – теж пускала сумніви до свого серця, хоча, багато дослідників стверджують, що це не слова сумніву, а крик душі, який, насправді, означає не сумніви Джульєти у вірності Ромео, а сумніви у тому , чи дійсно доля дозволить їм бути разом. Джульєта сумнівається не у почуттях, а в обставинах. Щож, можна зробити висновки, що ця алюзія, як і багато інших, можна трактувати по-різному. Я, все ж, не згідна з твердженнями дослідників і вважаю, що автор хотів сказати читачу, що навіть найвірніша та найщиріша любов не виникає одразу, тому, повністю ймовірно, що і в Джульєти могли закрадатись певні сумніви щодо їхніх почуттів.

Міфологічну алюзію можна побачити і в наступних рядках Меркуціо (сцена 3):

Alas, poor Romeo, he is already dead! stabb'd with a white wench's black eye; shot through the ear with a love song; the very pin of his heart cleft with the blind bow-boy's butt-shaft; and is he a man to encounter Tybalt?

(Ох, бідолаха Ромео! Він і так уже мертвий! Його проткнули орні очі того білолицього дівчиська; йому прострелено вухо любовною пісенькою; йому розтято серце надвоє стрілою паскудного сліпого хлопчиська. То вже де йому мірятися силами з Тібальтом?)

Паскудний сліпий хлопчисько – мається на увазі Купідон, давньоримський бог кохання, аналог давньогрецького Амура. Ці слова дають нам можливість зрозуміти, що у Ромео на думці лише Джульєта, а все, що відбувається навкруги не має значення, адже це все суєта, яка тепер для нього на другому місці.

В другій сцені третьої дії Джульєтта, сповнена горя та відчаю, вже не бачить сенсу дальше жити. І цей стан головної героїні Шекспір вдало доповнив біблійною алюзією, яка, здається, передає всю пустоту душі Джульєтти, для якої ця ситуація прирівнюється до приходу Страшного суду:

What storm is this that blows so contrary?

Is Romeo slaught'red, and is Tybalt dead?

My dear-lov'd cousin, and my dearer lord?

Then, dreadful trumpet, sound the general doom!

For who is living, if those two are gone?

Як? Буря ця лютує з двох боків?

Ромео вбито, і помер Тібальт?

Кузен мій любий і коханий муж?!

Сурми ж, страшна сурмо, загибель світу!

Хто житиме, коли цих двох нема?...

(Переклад Ірини Стешенко) [050500]

…Сурми ж, страшна сурмо, загибель світу! – У Біблії мовиться про те, що сурма архангела має провістити кінець світу і початок Страшного Суду. Джульєта вже не бачить сенсу життя, адже тих людей, для яких вона хотіла жити – вже немає. Автор показує наскільки Ромео був для неї важливим, він був, немов, її світлоу в житті, за яким вона слідувала, а тепер… А тепер темрява… Вона немає за ким слідувати, і не бачить дорогу, адже світло згасло… Смерть Ромео і Тібальта – це духовна смерть Джульєти. Це як кінець світу.

Вона звертається до рядків з Біблії, чим закликає Бога до Страшного Суду. Відчай охопив її. Вона хоче бути з Ромео, а чи буде це на землі чи на небі - для неї не так важливо. Вона просить Бога забрати і її, бо вона лишилась самісінька на цілому світі. Побачивши мертвого Ромео, вона думає лише про те, як швидше померти самій. Вона засмучена, що Ромео сам випив всю отруту. Зате поряд з ним лежить кинджал. Без вагань дівчина встромляє собі в груди кинджал.

Їхні родини опам’яталась запізно, адже, як ми знаємо, аж тільки після смерті Ромео і Джульєти дві родити зрозуміли мізерність своєї ворожби, але це вже було запізно, адже трагедія вже сталась і нічого змінити не можна. Монтеккі та Капулетті, забувши про старі незгоди, протянули руки один одному, невтішно оплакуючи мертвих дітей. Вирішено було поставити на їх могилах по золотій статуї.

Неясно, що послужило причиною цієї ворожнечі, очевидно лише, що вона давня і непримиренна, втягуюча у вир пристрастей і молодих і старих. А чи вартувала ворожба між цими двома родинами смертей двох закоханих людей?

Не тільки “Гамлет”, ”Ромео і Джульєта”, але й ще один шедевр Вільяма Шекспіра є цікавим з точки зору використання міфологічних та біблійних алюзій. Це трагедія ”Макбет”. Хоча зараз ми і не уявляємо казну світової літератури без “Макбета” Вільяма Шекспіра, але спочатку ця робота була написана Шекспіром для того, щоб його трупа могла вгодити королю.

Четверта з великих трагедій Шекспіра була створена в 1604-1606 pp., найвірогідніше- 1606 р. Про це зокрема свідчить прозорий натяк у 2 сцені II дії на злободенну подію, судовий процес священика-єзуїта Гарнета, пов'язаний з відомою Пороховою змовою, який розпочався наприкінці березня 1606 р. Перша вистава трагедії відбулася в липні чи серпні того ж року в театрі «Глобус», а потім при королівському дворі. За життя Шекспіра цей твір не друкувався, вперше він з'явився друком in folio 1623 p. Деякі шекспірознавці-текстологи (Кеннет М'юїр, Д. Довер Вілсон та інші) вважають, що текст «Макбета» - один з найгірших у F, з численними пропусками й помилками. Щоправда, висловлюються й інші думки, наприклад, Г. Б. Гаррісон у передмові до видання «Макбета» в серії «The Penguin Shakespeare» свідчить, що друк у F підготовлений старанно. Але всі дослідники звертають увагу на те, що текст «Макбета» значно коротший за тексти інших драм Шекспіра початку XVII ст.: у ньому близько двох тисяч рядків, тоді як у «Гамлеті» - близько чотирьох тисяч, а в «Отелло» й «Королі Лірі»-близько трьох з половиною. Очевидно, у F був надрукований текст, підготовлений до вистави, з відповідними скороченнями [80008].

Саме тому більшість дослідників схиляються до думки, що зберігся лише скорочений варіант трагедії. Однак ця трагедія композиційно завершена, та ще й так художньо виразно, що які б не були втрати, пов’язані з втратою повної версії твору, “Макбет” визнаний одним із шедеврів трагічної музи Шекспіра.

Основний зміст «Макбета», як і інших великих Шекспірових трагедій початку XVII ст., пов'язаний з кризою ідеології ренесансного гуманізму. Тут з могутньою художньою силою виражено ще один з істотних аспектів названого явища - кризу ренесансного індивідуалізму, який був одним з наріжних каменів ідеології Відродження. Звільняючись від пут феодально-корпоративної системи середньовіччя, людина Відродження усвідомлювала себе як самодостатню духовну й моральну силу, котра стверджує себе, свою «богорівність» у великих діяннях. Причому гуманісти вважали, що розумна й доброчесна природа людини іманентно спрямовує її по шляху добрих помислів та вчинків. Але хід суспільно-історичного життя неухильно заперечував ці постулати гуманістичної ідеології, руйнував наївно-оптимістичну й на свій лад догматичну віру в природжену доброту й розумність людської натури. Відповідно ренесансний індивідуалізм дедалі частіше обертався своєю темною, «демонічною» стороною,- насиллям і тиранією, аморальністю і підступністю, дикими оргіями хижацьких апетитів, ексцесами непомірного честолюбства. Зазнав краху ідеал ренесансної особистості-героїчної, гуманної, одухотвореної, спрямованої до добрих діянь, що стверджують високу гідність людніш, натомість приходило нове розуміння людської природи як складної й суперечливої, здатної і до добра, і до зла [80008].

Ця трагедія одна з найвідоміших Вільяма Шекспіра, яка віддалено заснована на історії шотландського короля Макбета. Це історія про небезпеку надмірної жаги до влади та зраду друзів.

П’єса починається з розмови трьох відьом, які обговорюють, коли вони зійдуться знову – вирішують зібратись ”як тільки завершиться бій перемогою сторони однієї ”. Та ці три відьми не прості персонажі.

В ті часи, коли Шекспір писав ”Макбета” (1605), по всій Англії горіли вогнища, на яких спалювали жінок, які звинувачувались у чаклунстві. Книги, в яких заперечувалось чи піддавалось сумнівам існування відьм, публічно спалювалися на вогнищах. Однак Холиншед, англійський історик XVI ст., у якого Шекспір запозичив загальні контури сюжету своєї трагедії, припускав, що Макбету з’явились не “звичайні” відьми. “То були, пише Холиншед, - три віщі сестри, то є богині долі, або інші чарівні істоти”. В тексті шекспірівської трагедії про відьом також говориться як про віщих сестер.

В давньоскандинавських віруваннях ”віщими сестрами” називалися три норни, які мали владу над долями людей, які відповідали трьом паркам давньогрецької міфології. Тому, можна стверджувати про наявність у назві Три відьми міфологічної алюзії.

Приклад міфологічної алюзії спостерігається у наступних рядках:

From Fife, great king; Where the Norweyan banners flout the sky And fan our people cold. Norway himself, With terrible numbers, Assisted by that most disloyal traitor The thane of Cawdor, began a dismal conflict; Till that Bellona's bridegroom, lapp'd in proof, Confronted him with self-comparisons, Point against point rebellious, arm 'gainst arm. Curbing his lavish spirit: and, to conclude, The victory fell on us.

…Король Норвегії й кавдорський зрадник

На нас напали із численним військом.

Але Макбет, Беллони наречений,

В броню закутий, сміло в бій вступив-

Рука з рукою, груди із грудьми -

І загнуздав зухвалий дух,- ми врешті

Перемогли.

(Переклад Бориса Тена)

Беллона — богиня війни в давньоримській міфології, була дружиною Марса, ототожнювалася із сабінською богинею Неріо. Беллона є однією із найстаріших римських божеств. ЇЇ називали богинею підземного царства. ЇЇ ім’я походить від bellum або duellum – “війна”. Зображувалася з мечем або бичем, з факелом, в довгому вбранні, часто в центрі битви, на колісниці. Її атрибут – подвійна сокира.

Автор порівнює Ромео з нареченим Беллони, що дає можливість читачеві краще зрозуміти Ромео з іншої сторони. Він може бути не тільки ніжним, закоханим та романтичним, але й сміливцем, який безстрашного йде у бій. Він є уособленням мужності, на що і хотів наголосити Вільям Шекспір, використовуючи вищезгадану алюзію.

Pale Hecate's offerings, and wither'd murder, Alarum'd by his sentinel, the wolf, Whose howl's his watch, thus with his stealthy pace. With Tarquin's ravishing strides, towards his design Moves like a ghost. Thou sure and firm-set earth, Hear not my steps, which way they walk, for fear Thy very stones prate of my whereabout, And take the present horror from the time, Which now suits with it. Whiles I threat, he lives: Words to the heat of deeds too cold breath gives.

Бліду Гекату славлять чарівниці;

Виття вовків, дозорців власних, вчувши,

У пітьмі крадеться німою тінню

Хирляве вбивство, наче ґвалтівник

Лихий Тарквіній до своєї жертви.

О вічно непорушна твердь землі,

Моїх не слухай кроків, щоб каміння

Не заволало й не злякало тиші

Жахливої, що ночі цій так личить.

Я ще погрожую, а він живий -

Від зайвих слів холоне запал дій.

(Переклад Бориса Тена)

…Лихий Тарквіній… - Макбет згадує легендарного давньогрецького царя Тарквінія, що збезчестив Лукрецію. Злочин Тарквіні зображено Шекспіром в його поемі “Лукреція”. Відповідно до римських переказів, він був останній, сьомий цар Стародавнього Риму. Він був відомий своєю тиранією. Саме тому автор і порівнює з Тарквінієм, який не знав милосердя.

В трагедії є ще одна дійова особа, ім’я якої теж викликає свої асоціації. Це ім’я Геката. В трагедії це похмуре божество, яке розмовляло з відьмами і намагалось вбити Макбета. Геката є одним із страшних божеств Геката є одним із страшних божеств давньогрецької міфології. Її інколи зображували з трьома головами: кінською, собачою та головою лева. Є припущення, що культ Гекати існував спочатку у фракійців і від них вже перейшов до греків.

Ми також зустрічаємо і таке ім’я як Горгона, що черговий раз підтверджує глибокі знання та зацікавлення В. Шекспіра міфологією. Горгона - жінка-потвора зі зміями замість волосся; обертала на камінь усіх, хто на неї дивився.

Боротьба добра і зла, головна тема трагедій Шекспіра початку XVII ст. В «Макбеті» ми вже знаходить своєрідне вирішення. Адже тут немає протагоніста й антагоніста і вони якоюсь мірою поєднуються в Макбеті. Так як у ньому перемагає темна сторона, тобто зло і він перетворюється на страшне лихо для країни, носіями добра в дедалі більшій мірі стають ті, що вступають у боротьбу проти Макбета, а згодом і увесь народ Шотландії повстав проти його кривавих дій. Більше того, сама природа постає проти торжества зла, проти кривавої тиранії,- такий символічний підтекст знаменитої сцени, коли «Бірнамський ліс іде на Дунсінан». Як зазначає англійський шекспірознавець Д. Холоуей, воїни з віттям дерев дуже нагадували Шекспіровим сучасникам заклечані святкові процесії сільських громад, які відбувалися навесні й мали колись ритуальне значення.

В жодній з великих трагедій перемога справедливості над злом не є настільки повною та реальною як у “Макбеті”. Немає потреби доказувати наскільки невиправданим був оптимістичний фінал трагедії для шекспірівського часу. Можливо, це навіть було поступкою автора минущим обставинам. Для нас же в цьому є інший сенс – і він вже не залишався прихованим для сучасників Шекспіра, - а саме те, що немає і не може бути ніякого виправдання прагненню людини бути вищим за інших людей за допомогою злодійств; ніяка уявна велич не в змозі виправдати будь-яке зло.

Я вважаю, що трагедії Шекспіра, проаналізовані мною, цінні не тільки унікальністю вживання стилістичних прийомів, але й вічністю тем, які порушив Вільям Шекспір. Ці теми, проблеми актуальні й сьогодні, адже Шекспір піднісся над цим світом і подивився на нього зверху – з точки зору не буденного, тлінного, а вічного, неминущого. І цей погляд дає напрямок і нам, сьогоднішнім поколінням, які шукають істину, сенс буття, що ніколи не втратять своєї значущості.