1.2 Конкретизація терміна біблійна алюзія

Дослідження алюзії може мати літературознавчий чи лінгвістичний напрямок, проводитися у сфері когнітивної лінгвістики, вивчення міжкультурних зв’язків або проблеми інтертекстуальності. Коло запитань, яких може торкатися проблема алюзії є досить широким, а тому виділення конкретної суміжної області дослідження чи проблеми прямо залежить від поставлених завдань.

Біблійна алюзія – біблійний текст у тексті певного художнього твору. В основу теорії “тексту в тексті”, тобто наявність чужого тексту у певному авторському тексті (репрезентантом якого є біблійна алюзія), був покладений принцип діалогічності М. М. Бахтіна [14]. Під текстом як чужим, так і сприймаючим, користуючись дефініцією Н.С. Валгіної, ми розуміємо комунікативну одиницю вищого порядку, через яку здійснюється мовленнєве спілкування. Текст є динамічною одиницею, організованою в умовах реальної комунікації, що має екстра- та інтралінгвістичні параметри [18, с.7]. Коли мова йде про біблійну алюзію, сприймаючий текст слід вважати, дискурсом через те, що при його аналізі звертаються до екстралінгвістичних факторів – психологічних соціокультурних фонових знань і т. ін.. [18, с. 20; 53, с.87]. Інтертекстуальність розглядається у дослідженнях структураліста Р. Барта як між текстуальний взаємовплив по низхідній та висхідній діахронних прямих, що зумовлений існуванням джерел певного тексту до його створення та після нього [12].

За визначенням Н. С. Валгіної, “текст у тексті” – це введення в оригінальний авторський текст чужого тексту [18, с. 141]. Дослідниця виділяє наступні форми включення чужого тексту до тексту певного художнього твору:

1. Обрамлення основного тексту (епіграф);

2. Вкраплення іншої мови (французька мова у “Війні та мирі” Л. Толстого);

3. Цитування чужих рядків без будь-яких виділень та посилань. Серед типів цитат виділяють точні, неточні, неприховані та приховані цитати;

4. Літературні ремінісценції – ознаки, які викликають спогад про інший твір як результат запозичення автором певного образу, мотиву, стилістичного прийому.

Біблійні мотиви, образи, крилаті вислови, зазвичай, слугують багатим матеріалом для творчих перетворень у поетичних та прозаїчних текстах художньої літератури. Н. С. Валгіна виділила два види їх застосування:

1. з‘єднання текстів – звичайні введення у текст або сюжет, які достатньо відкриті, а кордони їх зіткнення помітні;

2. проникнення біблійного сюжету та образності у контекст твору, що являє собою засіб особливого художнього осмислення дійсності, коли текст художнього твору стає біблійним тайнописом, який важко піддається розшифруванню через суцільне накладення на текст певного твору біблійного тексту (поема А. Ахматової “Реквієм”) [18, с. 143-145].

Як зазначив критик Д. Фіске, інтертекстуальність передбачає прочитання будь-якого одного тексту у зв’язку з іншим, а отже, привнесення певного обсягу текстуальних знань. У цьому процесі, на думку вченого, не виникає необхідності щодо ознайомлення читачів із чужими текстами, оскільки підсвідомо читачі здатні самі створювати певні смисли, використовуючи свої знання стосовно розшифрування культурних кодів, закладених у контексті художнього твору. Згідно з цим тлумаченням між текстуальності, проблема “чужого слова”, а отже і біблійних алюзій у певному тексті, стосується суто читацьких аудиторій, а не самого автора тексту. У ньому йдеться про роль читачів при декодуванні “чужих текстів”, але не береться до уваги специфіка стратегії самого авторського кодування певного тексту [92].

У перекладознавстві виявляється не лише авторський, але й перекладацький вплив на сприйняття читацькою аудиторією “чужого тексту”. Словацький дослыдник А. Попович провив чытке розмежування мыж конфронтацыйно-творчим (авторським) та модифыкацыйно-репродукуючим (перекладацьким) метакомуныкативним контекстом та розробив детальну класифікацію типів між текстуальних зв’язків на окремих рівнях тексту і на макротекстуальних рівнях [64].

Подальше опрацювання проблеми вторинної мета комунікації здійснено О. В. Дзерою у статті “Інтерпритація біблійних мотивів у трагедії Шекспіра “Гамлет” українськими перекладачами”. Вчена досліджує між текстуальні зв’язки твору, які належать до відкритої структури наміру тексту, наголошуючи на можливостях перекладацького тлумачення прототексту і його біблійних алюзій у тексті-приймачі, та експлікації прихованого в результаті перекладацької надінтерпритації, тобто власного тексту і його між текстуальних зв’язків [32, с. 150]. Отже, з огляду на між текстуальність, біблійна алюзія являє собою чужий текст у тексті-приймачі, у сприйнятті якого виявляється авторський, перекладацький (у текстах перекладів) та читацький вплив.

На відміну від фонових знань, що являють собою сукупність відомостей, якими володіє той, хто створює текст, і той, для кого текст створений, вертикальний контекст – це належність певної одиниці тексту [28, с. 7]. Він пов'язаний з історико-філологічними аспектами певного літературного твору і тому становить частину саме філологічної науки. Для визначення рівня філологічного фонового знання читача та для аналізу тексту будь-якого літературного твору, І. В Гюббенет виділяє алюзію – як одну з категорій вертикального контексту.