Струмовідводи

Після того, як блискавоприймач отримав порцію струму, він передає його струмовідводам. Основні вимоги до струмовідводів – малий спротив, механічна міцність і стійкість до корозії, оскільки їх часто псують вітер, дощ, перепади температур. Виготовляють струмовідводи, як правило, із дроту-катанки діаметром не менше 8 мм. Найкраще для цього підійде оцинкована катанка, оскільки чорна «плакатиме».

Деякі майстри використовують для відводу струму мідь, але вона значно дорожча, з дешевших варіантів – алюміній.  Закріплюють відводи або до труб водостоку, або по фасаду спеціальними затискачами. Струмовідвід опускають по фасаду будинку найкоротшим шляхом. Він обов’язково має бути на очах, аби  можна було стежити за його цілісністю. Прокладають цей дріт у місцях, не доступних для контакту з ним, одна з вимог – прокладання дроту не ближче 3 м від вхідних дверей садиби. Із заземлювачем струмовідвід з’єднують зварюванням.

Заземлювачі

Наступним елементом схеми блискавкозахисту є заземлення, мета якого – пропустити електричний струм у землю. Основними елементами заземлення є заземлювачі або розташовані у ґрунті струмопровідні елементи, призначені для безпечного проходження струму. Заземлювачі бувають природні, штучні або змішані. Металеві предмети, що містяться у землі та не призначені для відведення струму у ґрунт, називають природними заземлювачами. Це можуть бути залізобетонні підмурки будівельних об’єктів, металеві трубопроводи або елементи будинків, що проводять струм, металевий захисний рукав силових кабелів тощо, якщо забезпечено надійний контакт із ґрунтом на значній довжині. Однак на практиці більш розповсюдженими є штучні заземлювачі, тобто металопрофілі, прути, проводи або смуги, що розташовані у ґрунті вертикально  (шпилькові заземлювачі), або горизонтально (контурні заземлювачі). Виготовляють заземлювачі із катанки або зі сталі діаметром не менше 12 мм2 для вертикальних заземлювачів і 106 мм2 – для горизонтальних. Заземлювачі також класифікують за конструкцією виготовлення. Відтак, глибинний заземлювач встановлюють вертикально методом заглиблення. Це  найпростіший вид заземлювачів. Кільцевий заземлювач – це поверхневий заземлювач, який можна у формі кільця на відстані 0,5 або ж 1 м заглибити під землею навколо внутрішнього фундаменту будівлі. Цей метод вважають одним із найнадійніших. Заземлювач фундаменту – метод, при якому заземлювач встановлюють у бетонний фундамент на перших етапах спорудження будинку.

Загалом, заземлення залежно від його призначення поділяють на:

• захисне заземлення: має на меті захист людей і домашніх тварин від ураження електричним струмом;

• робоче заземлення: забезпечує належне функціонування електричних, телекомунікаційних і радіоустановок, що також має назву функціонального заземлення;

• заземлення системи блискавкозахисту: безпечне розсіювання у ґрунті струмів розрядів блискавки.

Внутрішній захист від блискавки

Захистити зовні будинок від стихії – половина справи. Важливо також, аби після бурі залишилися неушкодженими електродроти, а відтак і техніка, яка є у будинку. Внутрішній захист будівлі здійснюється завдяки захистові внутрішніх електропроводів, через які проходить розряд блискавки. Під час удару блискавки електрорушійна сила рухається по провіднику, і що він довший, то вона потужніша. Що ближче до провідника вдаряє блискавка, то більший струм розряду блискавки і сильніше магнітне поле вона утворює. Для збереження електропроводів будинку від стихії у розподільних щитках встановлюють блискавкорозрядники. Зону їхнього захисту поділяють на «0–1», «2» і «3», або ж «A–B», «C» і «D». Зони захисту відрізняються тільки тим, де їх встановлюють, а сама схема дії – однакова. Основна мета кожної зони  – зрізати напругу струму від блискавки на захисне заземлення або на звичайний робочий нуль. Зона «A–B» захищає будинок від безпосередньої дії струму блискавки. Встановлюють її у місці підводу електрики в дім – на вході головного розподілювального щитка.

Розрядники зони «С» монтують у випадку, якщо попередньо струм від блискавки обмежений зоною «A–B». У приватних будинках розрядники зони «С» монтують у розподільних щитах між фазами. Якщо протяжність електричної мережі менша 20 м, то встановлений розрядник «С» захищає її повністю. Розрядники класу «D»  – останній етап захисту, його встановлюють безпосередньо у розетки. Він має вигляд невеликого адаптера або перехідника. Пройшовши через нього, напруга у ньому й залишається».