1.3. Екологічна компетентність майбутніх фахівців водного транспорту як складова професійної компетентності
У «Програмі дій», яка розкриває підходи щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України, йдеться про необхідність розроблення обґрунтованої системи визначення рівня компетентності випускників вищих навчальних закладів й розробленні методів об’єктивного оцінювання рівня компетентності фахівців певних освітньо-кваліфікаційних рівнів в Україні. Особливу роль у розв’язанні цієї проблеми повинні відігравати вищі навчальні заклади, де відбувається підготовка фахівців для водного транспорту, оскільки тут готують спеціалістів, професійна діяльність яких безпосередньо пов’язана з навколишнім середовищем і саме вони повинні будуть приймати рішення щодо екологічної безпеки.
Водночас у законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» (набув чинності з 25 червня 1991 р.) у статті 7 «Освіта і виховання в галузі охорони навколишнього природного середовища» записано, що підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка спеціалістів забезпечується загальною обов’язковою комплексною освітою та вихованням в галузі охорони навколишнього природного середовища, а екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища. Стаття 9 цього ж закону вказує, що кожний громадянин України має право на «одержання екологічної освіти».
Звертаємо увагу на положення Концепції екологічної освіти і виховання1, де записано, що шлях до високої екологічної культури лежить через ефективну екологічну освіту, яка на порозі 3-го тисячоліття стала необхідною складовою гармонійного, екологічно безпечного розвитку. Екологічне виховання та інформування населення, підготовка висококваліфікованих фахівців є одним із найважливіших і необхідних засобів здійснення гармонійного розвитку всіх країн світу. Концепцією визначено мету, завдання, зміст, зазначено шляхи й умови реалізації екологічної освіти, а її зміст розглядається як неперервний процес, що охоплює всі вікові, соціальні та професійні групи населення і ґрунтується на таких принципах:
системності, систематичності й безперервності, що забезпечують організаційні умови формування екологічної культури особистості між окремими ланками освіти;
орієнтації на ідею цілісної природи, універсальності зв’язків всіх природних компонентів і процесів;
міждисциплінарному підході до формування екологічного мислення, що передбачає логічне поєднання й поглиблення системних природних знань;
взаємозв’язку краєзнавства, національного і глобального мислення, що сприяє поглибленому розумінню екологічних проблем на різних рівнях;
конкретності та об’єктивності знань, умінь та навичок;
поєднання високопрофесійних екологічних знань.
За висновками вчених екологічна освіта здатна впливати на усвідомлення власної причетності до екологічних проблем, врахування у професійній, суспільній і побутовій діяльностях наслідків впливу на довкілля й таким чином спрямована на формування екологічно компетентної особистості.
Особливої актуальності екологічна компетентність набуває в процесі підготовки майбутніх фахівців транспортної галузі. Адже саме транспорт є значним забруднювачем довкілля, саме в цій галузі фіксується найбільша частка техногенних катастроф. З урахуванням сукупного тоннажу флоту України, що становить 5,7 млн. т, потреба у відповідних професійних кадрах стає очевидною. Сьогодні в процесі підготовки кваліфікованих фахівців водного транспорту необхідно враховувати проблеми пов’язані з людським фактором, а саме: професійну надійність (надійність знань, умінь і навичок в екстремальних умовах діяльності); ефективність опанування обраної професії; збереження здоров’я і продовження професійного довголіття. У центрі уваги постає свідомість фахівця. Загалом відомо, що 70 % аварій і катастроф залежать від людського фактора. Тому важливого значення набуває питання розвитку екологічної самосвідомості у вихованні майбутніх фахівців водного транспорту. Адже тільки на підставі аналізу своєї професійної діяльності, людина отримує можливість вносити необхідні корективи у поведінку, прагнути подолати ті чи інші негативні якості і сформувати позитивні. Наявність таких якостей дозволить їй зайняти активну позицію по відношенню до самої себе, усвідомлювати себе включеною до системи соціально-економічних відносин, в процес діяльності суспільного значення.
Кожен фахівець повинен бути переконаним не тільки у необхідності раціонального природокористування, але й вирішувати якісно нові завдання – прогнозувати вплив на довкілля та зміни, які можуть відбутися. У процесі підготовки спеціалістів такого рівня, на думку вчених, нагальним завданням стає необхідність розробки освітнього екологічного стандарту як для педагога, так і для учня й студента У такому контексті слушною є позиція вчених щодо всезагальності екологічної освіти, адже еколого-зорієнтована підготовка необхідна людям різних спеціальностей. Кожна із них має свої вимоги, критерії, специфіку. Економісту, правнику, політику, педагогу, інженеру потрібна екологічна освіченість. І, незважаючи на певні особливості, екологія має усвідомлюватися кожним як етичне ставлення до природи, людини до людини та всього живого на Землі1
Останніми роками поняття компетентності набуло широкого дискусійного обговорення серед країн-учасників Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD), де проводились дослідження з цієї проблематики. За визначенням Міжнародного департаменту стандартів для навчання, досягнення та освіти (International Board of Standards for Training, Performance and Instruction (IBSTPI) поняття компетентності визначається як спроможність кваліфіковано здійснювати діяльність, виконувати завдання або роботу. При цьому поняття компетентності охоплює сукупність знань, навичок і відношень, що дають змогу особистості ефективно здійснювати діяльність або виконувати певні функції, що підлягають досягненню певних стандартів у галузі професії або виду діяльності. З метою полегшення процесу оцінювання компетентностей, Департамент пропонує виділити з поняття такі індикатори, як набуті знання, уміння, навички та навчальні досягнення.
Поняття компетентність є більш широким ніж утворенням ніж знання, вміння й навички, оскільки охоплює не тільки когнітивний та операційно-технологічні складові, але й мотиваційні, етичні, соціальні та поведінкові. Воно вбирає результати навчання, систему ціннісних орієнтацій, звички, формується у процесі навчання, але не тільки у навчальному закладі, але й під впливом професійної діяльності, друзів, політики, релігії, культури.
Проаналізуємо дефініцію «компетентність», «професійна компетентність» з тим аби визначити функції та обґрунтувати зміст «екологічної компетентності фахівців водного транспорту» як однієї із складових професійної компетентності.
У педагогічній науці «компетентність» визначається як спроможність особистості сприймати індивідуальні та соціальні потреби й відповідати на них, кваліфіковано будувати діяльність у будь-якому напрямі, виконувати певні завдання або роботу. Поняття «компетентність», «формування компетентності» наразі жваво дискутуються й останніми роками були предметом дослідження багатьох міжнародних організацій, які розробляють рекомендації щодо формування компетентності. Розроблення, запровадження й поширення самого терміну виявилися реакцією роботодавців на невідповідність рівня освіти вимогам суспільства.
У сучасній науково-педагогічній літературі накопичено достатньо велику кількість інформації, спрямованої на аналіз сутності компетентнісно орієнтованого навчання й терміни «компетенція», «компетентність», «компетентний» є часто вживаними. У деяких дослідженнях терміни «компетенція» і «компетентність» використовуються як синоніми (Джон Равен), інші (Е.Шорт, Р.Уайт, А.Бермус) чітко розмежовують ці поняття.
За твердженням одного із розробників поняття «компетентність» англійського вченого Дж. Равена, – це специфічна здатність, необхідна для ефективного виконання конкретної дії у певній галузі, яка охоплює вузькоспеціальні знання, уміння, способи мислення, а також відповідальність за власні дії”1. А.Бермус, досліджує компетентність з позиції інтегрованого підходу – компетентність є системною єдністю, що інтегрує особистісні, наочні і інструментальні (зокрема комунікативні) особливості і компоненти2.
У працях А.Хуторського вказується, що «компетенція» і «компетентність» (лат. competentia) означає коло питань, в яких людина є добре обізнаною, володіє певними знаннями і досвідом. Компетентна в певній сфері особа має необхідні навички і вміння, за допомогою яких може об’єктивно оцінювати ситуацію і ефективно діяти у разі необхідності3.
Отже, компетентність розглядається ученими достатньо неоднозначно. Наприклад, як:
ступінь сформованості суспільно-практичного досвіду (Ю.Ємельянов);
адекватність реалізації посадових вимог (Л.Анциферова);
рівень спроможності навчитися спеціальним методикам й індивідуальним формам активності (Л.Урванцев);
поєднання психічних якостей, психічного стану, які дають можливість діяти самостійно й відповідально; оволодіння людиною навичками й уміннями виконання трудових операцій (А.Маркова);
рівень умінь особистості, який визначає ступінь відповідності певній компетенції, що дозволяє конструктивно діяти у соціальних умовах, які швидко змінюються (В.Дьомін);
готовність на професійному рівні виконувати свої посадові й спеціальні обов’язки (В.Маслов);
вищий рівень майстерності (І.Кандаков);
здатність й готовність особистості до дій, заснованих на знаннях і досвіді, набутих у процесі навчання і соціалізації (Г.Селевко);
знання, уміння й досвід, а також здатність мобілізувати ці знання й досвід в конкретній соціально-практичній ситуації (Е.Зеєр).
Вчені виокремлюють види компетентності у різних сферах діяльності4:
самостійно-пізнавальній – ґрунтується на засвоєнні способів набуття знань із різних джерел інформації;
громадянсько-суспільній;
соціально-трудовій – уміння аналізувати ситуацію на ринку праці, оцінювати власні професійні можливості, орієнтуватися у нормах й етиці трудових взаємовідносин, навички самоорганізації;
побутовій сфері – й зокрема власного здоров’я, сімейного побуту;
культурно-дозвіллєвій – вибір шляхів використання вільного часу, культурного й духовного збагачення.
Рівень компетентності особистості не може бути зведеним лише до набуття певної сукупності знань, досвіду, цінностей тощо. Так, В.Подоляк вказує, що «компетентність» належить до сфери умінь та якостей особистості й формується на основі опанування змісту програмного матеріалу, набуття певного життєвого досвіду у суспільстві1.
Виразною ознакою розвитку національної системи освіти, за Я.Кодлюк, є розбудова її на компетентнісно орієнтованій основі, що зумовлено кількома причинами: 1) переходом світової спільноти до інформаційного суспільства; 2) модель особистісно орієнтованого навчально-виховного процесу як оновлена парадигма освіти передбачає визнання студента суб’єктом цього процесу, носієм двох груп якостей – уміння навчатися та бажання вчитися, що можливе за умови та сформованості позитивного емоційно-ціннісного ставлення як до процесу діяльності, так і до її результату; 3) оскільки до основних загальноцивілізаційних тенденцій сучасного світу відносять глобалізацію всіх сфер життєдіяльності особистості і суспільства (В.Кремень), актуалізується проблема надання молодій людині елементарних можливостей інтегруватися в різні соціуми, самовизначатися в житті, активно діяти, бути конкурентоспроможною на світовому ринку праці2.
Міжнародна комісія Ради Європи розглядає поняття компетентності як загальні вміння, які з одного боку передбачають спроможність особистості сприймати та відповідати на індивідуальні та соціальні потреби; а з іншого, як комплекс ставлень, цінностей, знань і навичок. Й відповідно сформулювано перелік основних (ключових) компетенцій: вивчати; шукати; думати; співпрацювати; діяти; адаптуватись.
За Л.Тархан, компетентність – це цілісна особистісна якість спеціаліста з висококваліфікованими професійними знаннями, здатного до активних дій й сукупністю певних умінь і навичок - самостійність, готовність брати на себе відповідальність, надійність креативність, уміння висловлювати власну думку, терпимість, сприйняття, відкритість культурі й світу.
На сучасному етапі соціально-економічного розвитку суспільства, як вказує І.Соколова, компетентність виступає показником якості вищої освіти, що формує її професійні чинники, використовувані для прийняття рішень і діяльності у сфері обраної професії. Отже, ми погоджуємося з авторкою у тому, що професійна компетентність є узагальненою характеристикою спеціаліста3.
Таким чином, переорієнтація сучасної вищої освіти на європейські стандарти передбачає, підготовку компетентного фахівця, який усвідомлює свою соціальну відповідальність, уміє визначати провідні завдання професійної діяльності й знаходити шляхи їх розв’язання, є суб’єктом особистісного і професійного зростання, ключовою фігурою у сучасному суспільстві. Адже в умовах особистісно-зорієнтованої освітньої парадигми формується новий тип особистості, що передбачає принципово інший підхід до управління процесом формування професійної компетентності.
Для якісного виконання кожного виду діяльності, у тому числі й професійної, доцільно чітко обумовлювати вимоги до кінцевого результату і продукту діяльності. У випадку підготовки спеціалістів для водного транспорту кінцевий результат обумовлено соціальним замовленням, який сформульовано в освітніх програмах і відповідних державних документах. Так національна програма «Освіта» (України ХХІ ст..) передбачає, що у результаті освіти «повинно відбуватися формування освіченої творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров’я, забезпечення пріоритетності розвитку людини, відродження трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних і світових взірців».
Методологічні засади й теоретико-практичні умови формування професійної компетентності проаналізовано у працях учених А. Бермуса, О.Дубасенюк, Е.Зеєра, В.Краєвського, Н.Кузьминої, А.Маркової, Н.Ничкало, С.Сисоєвої, Л.Тархан й інших дослідників.
Професійну компетентність розглядають як рівень володіння знаннями, вміннями та нормативами, необхідними для виконання професійних обов’язків, а також як реальну професійну діяльність відповідно до еталонів і норм суспільства1. Тобто, її виявлення відбувається через систему знань, умінь, особистісних якостей, що є адекватними структурі та змісту діяльності особистості2.
За А.Марковою професійна компетентність ґрунтується на таких складових: професійні знання та вміння, використовувані в реальній праці; професійна позиція; психологічні якості особистості3. С.Сисоєва і Н.Баловсяк професійну компетентність визначають як найвищий рівень професійної майстерності – знань, умінь, розвитку здібностей, результатів і способів діяльності людини, норм поведінки, внутрішніх мотивів, що дозволяють досягти високих результатів професійної діяльності4.
Адекватними характеристиками професійної компетентності, що відображають її сутність і зміст, доцільно назвати такі: розуміння суті виконуваного завдання; знання досвіду у відповідній сфері та активне його впровадження; вміння обирати засоби, адекватні конкретним обставинам; відчуття відповідальності за досягнуті результати; здатність оцінювати власні помилки й коригувати їх .
У психолого-педагогічних дослідженнях зазначається, що проблема формування професійно-компетентного спеціаліста у тій або іншій галузі сучасного виробництва набула наразі особливої актуальності. Адже сучасні перетворення та реформи, що відбуваються в Україні, змінюють і вимоги до професійної компетентності. Водночас саме формування професійної компетентності більш ніж інші освітні підсистеми реагує на зміни, що відбуваються. Отже її мета полягає у гарантуванні всебічного розвитку та неперервному доступі до навчання і оновлення знань та навичок, що вимагаються суспільством. Сучасна професійна компетентність спрямовується на підготовку фахівця, спроможного відповідати за своє професійне майбутнє, здатного утвердити себе в умовах конкуренції на ринку праці.
Одним із провідних чинників, що забезпечують зростання виробництва та поліпшення якості продукції, є впровадження сучасних технологій. Проте цей процес не може відбуватися без випускників вищих навчальних закладів, які мають високий рівень професійної компетентності. Тобто мова йде про необхідність формування компетентної особистості, яка володіє не лише знаннями, набутими в процесі навчання у вищому навчальному закладі, а вміє адекватно діяти у відповідних виробничих і побутових ситуаціях, вміє передбачати наслідки своєї діяльності та прогнозувати наслідки впливу такої діяльності. Одну із складових цієї компетентності становить екологічна – «здатність особистості до ситуативної діяльності в побуті та природному середовищі, коли набуті екологічні знання, навички, досвід і цінності актуалізуються в умінні приймати рішення і виконувати адекватні дії, усвідомлюючи їх наслідки для довкілля» 5. Отже, формування екологічної компетентності майбутніх фахівців спрямовано на усвідомлене використання набутих знань у практичну діяльність й одночасно виступає засобом виховання, в процесі якого відбувається формування системи цінностей, а відтак й морального ставлення людини до навколишнього природного середовища.
Оскільки сучасна професійна діяльність вносить суттєві зміни у природне середовище, збільшує можливість виникнення локальних, регіональних і навіть глобальних техногенних катастроф, необхідно поставити у центр уваги підготовки майбутніх фахівців формування їх екологічної відповідальності, яка передбачатиме не стільки вироблення емпіричних навичок, скільки виховання духовності, моральності, високої загальної екологічної культури. Формування усвідомленої активної життєвої позиції майбутнього фахівця, відповідального не лише за висококваліфіковане виконання свої службових обов’язків, але й за збереження навколишнього середовища, Л.Білик виокремлює як один із провідних складників професійної підготовки майбутніх фахівців технічного профілю1.
Так, С.Бондар вважає, що бути компетентним – означає вміти мобілізувати в даній ситуації здобуті знання і досвід2, а І.Тараненко вказує, що в ідея компетентності ґрунтується на вихованні компетентної людини та працівника, який не лише має необхідні знання, професіоналізм, високі моральні якості, але й уміє діяти адекватно у відповідних ситуаціях, застосовуючи ці знання і беручи на себе відповідальність за певну діяльність. Спільною ознакою у визначенні поняття компетентності названо «прив’язку» до ситуації: діяти адекватно до ситуації, вміння опановувати нові ситуації, застосовувати знання, уміння та досвід відповідно до ситуації3.
Формування екологічної компетентності відбувається у процесі екологічної освіти й відповідно екологічна компетентність покликана слугувати провідником екологічної культури у змісті професійної освіти, забезпечувати реалізацію особистісно-розвивальної функції у технології навчання, створювати мотивацію для ціннісної орієнтації у навчальних конструктах.
Як правило, у психолого-педагогічній літературі екологічну компетентність пов’язують із набуттям студентами; а) системи знань про навколишнє середовище (соціальне і природне у їх взаємозв’язку і взаємозалежності), б) практичного досвіду використання знань для вирішення екологічних проблем на локальному й регіональному рівнях; в) прогнозуванням відповідної поведінки й діяльності у професійній сфері і побуті; г) потребою спілкування з природою та бажанні брати особисту участь в її відновленні та збереженні.
У цьому сенсі важливим є зауваження щодо виокремлення рівнів екологічної освіти: базового – для широких верств населення, професійна діяльність яких суттєво не впливає на стан довкілля, та поглибленого – для професійних груп, діяльність яких суттєво впливає на довкілля чи тих, що займаються безпосередньо природоохоронною діяльністю4. Відповідно, можна виокремити різновиди екологічної компетентності: повсякденно-побутової і професійної5.
Екологічну компетентність можна розглядати як складову життєвої компетентності, сутність, зміст й методологічні засади якої розкрито у дослідженнях С.Бондар, К. Корсака, А.Маркової, Дж. Равена, Л.Хоружої, А.Хуторського, І. Ящук. Саме набуття життєво важливих компетентностей, як вважають учені європейських країн, може дати можливість особистості орієнтуватись у сучасному суспільстві, інформаційному просторі, швидкоплинному розвиткові ринку праці, подальшому здобуванні освіти. Отже, життєва компетентність має різні прояви й виявляється у різних сферах життєдіяльності, в тому числі у професійній, яка формується, зокрема, у процесі здобуття вищої освіти.
Водночас, екологічна компетентність безумовно є складовою професійної компетентності, проблема якої починаючи з 90-х років ХХ століття активно вивчалася вітчизняними й зарубіжними вченими (В.Бондар, А.Вербицький, А.Глазунов, Н.Грохольска, О.Дубасенюк, Н.Матяш, Н.Остапчук, Л.Петровська, В.Яровий та інші) (Рис. 1.1).
Таким чином, однією із складових професійної компетентності фахівців водного транспорту є її екологічна складова. Формування екологічної компетентності забезпечує місток між природничими та гуманітарними науками, а її результатом є не тільки сформовані знання і уміння, а й набуті навички адаптувати організм до впливу несприятливих фізичних факторів праці.
У вітальному сенсі екологічна компетентність є проявом відповідного способу буття людини, який вона створює на засадах своєї життєвої активності через зв’язок із навколишнім природним світом. Існування цих зв’язків було визнано завдяки відомим мислителям, філософам вченим (В.Вернадського, Л.Гумільова, О.Чижевського, В.Сухомлинського).
Основні підходи до змісту, сутності та структури екологічної компетентності, визначення принципів за якими відбувається формування цієї якості визначено у працях Л.Білик, Н.Єфіменко, О.Колонькової, В.Маршицької, О.Пруцакової, Н.Пустовіт, Л.Руденко, Л.Титаренко, С.Шмалєй.
Рис. 1.1. Екологічна компетентність фахівця водного транспорту
Л.Титаренко розглядає процес формування екологічної компетентності особистості через призму цінностей і мотивів поведінки особистості. Це дає змогу прогнозування і корекції поведінки особистості у природі. Її формування, вказує дослідниця, детерміноване зовнішніми виховними впливами та діяльністю людини. Водночас сам процес детермінації варто розуміти як шлях переломлення зовнішніх виховних впливів у внутрішні процеси особистості – її спрямованість, інтереси, потреби, мотиви та ін. У цьому розумінні основою формування екологічної компетентності виступає індивідуальний досвід особистості в спілкуванні з природою1.
Єдиного підходу до визначення поняття екологічної компетентності немає. На основі праць вчених (С. Вітвицька, І.Єрмаков, В.Краєвський, О. Овчарук, Д. Равен, А.Хуторськой) екологічну компетентність можна визначити як інтегрований результат навчальної діяльності студентів, який формується передусім завдяки опануванню змісту предметів екологічного спрямування і набуттям досвіду використання екологічних знань у процесі навчання предметів спеціального і професійного циклів і, зокрема, інформаційних технологій, а її структуру як сукупність мотиваційного, інтелектуального та діяльнісного складників1.
Аналіз особливостей формування екологічної компетентності студентів вищих технічних закладів освіти показує, що усі її компоненти спрямовані на забезпечення готовності до майбутньої фахової діяльності. Сучасна професійна підготовка, у тому числі й екологічна, не вичерпуються знаннями про природу, її закони, техніку, але й передбачає опанування способами діяльності, уміннями їх здійснювати. Таким чином, формування екологічної компетентності студентів значною мірою залежить від ефективності навчання та його спрямованості на виховання готовності до екологічної діяльності.
Для визначення ролі і функцій екологічної компетентності у змісті професійної компетентності особливого значення набуває проблема її змістових компонентів. Так за твердженням Л.Волошко, доцільно виокремлювати функціонально-технологічний блок, що розкриває мету, зміст, структуру, методи та засоби формування професійної компетентності фахівця; особистісний блок, який характеризує професійно значущі якості, що підвищують ефективність виконання професійних функцій і адапційний блок – розкриває особливості формування індивідуального стилю професійної діяльності2.
Теоретичні положення, що визначають процес формування екологічної компетентності у вищих навчальних закладах та їх екстраполяція на систему професійної компетентності майбутніх фахівців водного транспорту, з урахуванням її особливостей та потреб, дають підстави визначити провідні підходи у розробленні основ екологічної компетентності як складової професійної компетентності. Такими підходами є:
науковий – охоплює поняття, закономірності, інформацію, що характеризують та визначають взаємодії у системі «людина-природа-суспільство». Забезпечує науковість та інноваційність знань в процесі професійної екологічної підготовки;
системний підхід – спрямований на усвідомлення професійної екологічної підготовки як цілісного утворення, яке має змістовні, структурні і функціональні зв’язки;
ціннісний – ґрунтується на усвідомленні необхідності відповідально ставлення до навколишнього природного середовища та особистого внеску у збереженні природи в процесі професійної діяльності;
нормативний – спрямований на засвоєння сукупності екологічних норм, законів, правил, що регулюють професійну діяльність;
особистісно-діяльнісний – забезпечує формування професійних вмінь екологічної діяльності. Його реалізація відбувається в процесі використання усіх форм і методів активного навчання, сукупності педагогічних технологій, які надають можливість моделювати наслідки професійної діяльності у навколишньому, у тому числі й водному, середовищі.
Аналіз навчальних планів, програм підготовки бакалаврів і спеціалістів за напрямом «Морський та річковий транспорт» та урахування позицій вітчизняних і зарубіжних науковців дозволили взяти за основу визначення професійної компетентності як інтегральної характеристики ділових і особистісних якостей спеціаліста, яка відображає не тільки рівень знань, умінь, досвіду, достатніх для досягнення цілей професійної діяльності, але й соціально-моральну позицію особистості. Водночас виділити складові професійної компетентності майбутніх фахівців водного транспорту:
практична (спеціальна) компетентність – високий рівень знань, техніки й технологій, використовуваних у професійній діяльності;
соціальна компетентність – здатність брати на себе відповідальність і приймати рішення, брати участь у спільному прийнятті рішень;
психологічна компетентність – усвідомлення культури емоційного сприйняття, вміння й навички рефлексії, досвід емпатійної міжособистісної взаємодії і самореалізації;
інформаційна компетентність – володіння новими інформаційними технологіями;
комунікативна компетентність – знання іноземних мов, високий рівень культури спілкування;
валеологічна компетентність – наявність знань і вмінь у галузі збереження здоров’я, здорового способу життя;
екологічна компетентність – прояв відповідного способу буття людини у професійній і побутовій діяльності, створений на засадах життєвої активності через зв’язок із навколишнім природним світом.
Найбільш сутнісними характеристиками екологічної компетентності є:
екологічна культура, ціннісні орієнтації, світоглядні позиції, мотивів природовідповідна діяльність;
здатність інтегрувати, переносити й використовувати набуті знання і досвід у конкретні ситуації;
здатність і готовність приймати обґрунтовані рішення, обираючи найбільш оптимальний для даної ситуації варіант;
вміння організовувати взаємодію з іншими людьми у межах екологічної діяльності;
прагнення й здатність розвивати власний професійний, особистісний потенціал, набувати нові способи екологічної діяльності.
Екологічна компетентність ґрунтується на знаннях про загальні закони розвитку природи і суспільства, екологічній відповідальності за професійну діяльність. Феноменологія екологічної компетентності ґрунтується на складній супідлеглій організації її взаємопов’язаних компонентів. Її формування в особистості відбувається під впливом неперервної екологічної освіти, у процесі професійної освіти, а згодом і професійної діяльності; вона органічно входить до усіх груп ключових компетентностей (Рис. 1.2)1.
Утворювані феномени екологічної компетентності мають таке наповнення:
Особистість + здобування професійної освіти під впливом неперервної екологічної освіти формування особистості фахівця в її цілісності, з урахуванням внутрішніх мотивів і стимулів своєї діяльності, спрямованістю на професійне становлення й особистісне еколого-професійне удосконалення, що спонукає ставитися до природи як до світу свого буття;
Особистість + сформовані ключові компетентності під впливом неперервної екологічної освіти трансформація технократичного мислення на екологічно-орієнтоване, спрямоване на природовідповідне ставлення до навколишнього середовища на усіх етапах фахової діяльності та повсякденному житті; формування умінь передбачати наслідки впливу своєї виробничої і побутової діяльності на навколишнє середовище.
Рис. 1.2. Феномени екологічної компетентності
Професійна освіта на тлі ключових компетентностей під впливом неперервної екологічної освіти гармонізація взаємовідносин людини з природою на засадах усвідомленої необхідності й внутрішньої готовності здійснювати природовідповідну, ресурсозберігаючу діяльність на усіх етапах професійної і побутової діяльності.
Виходячи із функцій, які покладаються на екологічну компетентність її складовими компонентами є: аксіологічний (ціннісно-мотиваційний); когнітивний (знанієво-змістовий); діяльнісний (практично-технологічний); нормативний. Кожний із компонентів вбирає сукупність значень, які наповнені конкретним професійним (навчально-предметним), виховним, комунікативним, ціннісно значимим змістом (Рис. 1.3).
Рис. 1.3. Структурні компоненти екологічної компетентності фахівця
Аксіологічний (ціннісно-мотиваційний) – формує внутрішні мотиви, що спонукають особистість до екологічної діяльності, залежить від сфери переживань ґрунтується на