1.2. Тенденції розвитку екологічної освіти майбутніх фахівців у контексті угод Болонського процесу

Одним із можливих шляхів вирішення проблеми покращання стану навколишнього природного середовища є вплив на систему знань, а через неї на систему свідомості людини. Необхідність розв’язання цієї проблеми особливо суттєво виявилася останніми роками через усвідомлення людством наближення екологічної кризи. Історичний аналіз розвитку взаємовідносин людини і природи свідчить про їхню глибоку суперечливість. З одного боку людство виникло в процесі еволюції Землі і безумовно становить невід’ємну складову біосфери, проте з іншого, використовуючи природні ресурси на власні потреби, сприймає природу прагматично, що й сприяє її відчуженню від навколишнього природного середовища.

Означена проблема має як філософський, соціально-економічний, так і глибокий психолого-педагогічний контекст, який мо жна розглядати на трьох рівнях – глобальному, державному та особистісному. Перший – охоплює проблеми, які перетинаються із усіма сферами сучасного людства й відповідно відіграють роль об’єднувальних чинників для світової спільноти (В.Вернадський, Б.Коммонер, О.Леопольд, Д.Маркович, Д.Меддоуз, М.Мойсеєв, А.Печчеї, В. Тесле, Т. де Шарден). Н а другому рівні відбувається пошук шляхів щодо розв’язання екологічних проблем на загальнодержавному рівні (М.Дробноход, М.Кисельов, В.Крисаченко, Г.Філіпчук, А.Урсул). Третій рівень спрямовано на визначення можливостей кожної особистості у подоланні негативного впливу на довкілля, що відбувається в процесі професійної діяльності. Цей рівень безпосередньо залежить від екологічної компетентності особистості (О.Біда, І.Білик, К.Гуз, Н.Єфіменко, С.Шмалєй, О.Плахотнік, А.Степанюк, Г. Тарасенко, Л.Титаренко), адже «у своїй практичній діяльності людина ставить перед собою конкретну мету, керуючись певними інтересами, серед яких можуть бути як особисті, так і державні. Але в процесі досягнення цієї мети, людина часто не зупиняється ні перед якими перешкодами»¹.

У цьому сенсі доречною звернутися до позиції вітчизняних і зарубіжних вчених (Г.Бачинського, В.Бганба, С.Дерябо, М.Дробнохода, М. Кисельова, В. Крисаченка, В.Кобилянського, М.Мойсеєва, Г.Пустовіта, Н.Пустовіт, А. Степанюк, Г. Філіпчука, Ф.Хилька, С.Шмалєй, А. Швейцера, Е. Наеса) щодо можливостей екологічної освіти у розв’язанні зазначених протиріч і суперечностей. Саме екологічна освіта, кінцевою метою якої є формування екологічної свідомості, покликана сприяти всебічному розвитку особистості, удосконаленню професіоналізму фахівців, стати могутнім чинником розвитку духовної культури українського народу. На вирішення цього завдання має бути спрямована оновлена й удосконалена система екологічної освіти і виховання².

Сучасні підходи вимагають свідомої відмови від уявлень про зміст екологічної освіти як сукупності знань з різних предметів, натомість потребують розвитку екологічної свідомості, виховання особистості з екологічним світоглядом, яка буде психологічно готовою до екологічно доцільної діяльності. Окрім опанування теоретичних знань про закономірності розвитку природи і суспільства, екологічна освіта передбачає формування високої культури, практичних умінь та навичок у спілкуванні з природою; розвиток дбайливого, господарського ставлення до природи; особистої відповідальності за стан довкілля на національному і глобальному рівнях; формування активної громадянської позиції при розв’язанні екологічних проблем³.

Наразі, як науковці, так практики усвідомлюють суспільну необхідність у вихованні екологічно грамотного фахівця, який в змозі відчувати себе органічною складовою природи; визнавати необхідність партнерської взаємодії та непрагматичного ставлення до навколишнього середовища. Отже нове століття все очевидніше ставить вимогу вже нині готувати спеціалістів, які будуть здатні:

• розв’язувати складні екологічні проблеми, обумовлені нерозумною діяльністю людей у ХХ ст., недбалим використанням природних ресурсів;

• закрити чи перепрофілювати підприємства, які забруднюють атмосферу;

• раціонально, гранично економно користуватися тими природними ресурсами, які не можуть бути поновленими;

• розширити всебічну морально-етичну вихованість, ядром якої є усвідомлення кожним відповідальності за власні дії та вчинки;

• матимуть високий рівень екологічної культури⁴.

Таким чином, особливої значущості набуває точка зору щодо ролі й напрямів екологічної освіти. Зокрема вчені виокремлюють: світоглядний напрям, екологічний професіоналізм майбутнього спеціаліста, екологічна спрямованість фахівців гуманітарного профілю. Перший напрям є світоглядним, універсальним й формується у загальноосвітній школі, обґрунтовує доцільну діяльність, раціоналістичну позицію людини у біосфері. Другий – визначає майбутню професійну діяльністю студента з урахуванням набутих екологічних знань. Третій – визначається підготовкою спеціалістів, які здатні вирішувати різноманітні задачі взаємовідносин людини і довкілля.

Тепер недостатньо підготувати «освіченого професіонала» – кваліфікованого робітника, техніка чи магістра. Необхідно виховати людину духовну, яка усі свої дії буде оцінювати і детермінувати вищими цінностями¹. Вирішення цього важливого питання передусім покладається й на екологічну освіту. Адже одним із провідних підходів в екологічній освіті є саме ціннісний, який ґрунтується на формуванні духовних, теоретико-пізнавальних передумов, морально-етичного ставлення до навколишнього середовища. Головною метою сучасної екологічної освіти є формування екологічного мислення, яке детермінує доцільну поведінку людини у професійній діяльності та повсякденному житті. У цьому контексті екологічне мислення – це суспільно важлива риса особистості, що виявляється в особливостях поведінки у соціально-побутових і професійних ситуаціях та усвідомленому прагненні проектувати способи своєї діяльності як екологічно доцільні.

Концепція екологічної освіти і виховання в Україні виходить з розуміння, що метою людської діяльності є підтримання життєздатних характеристик природи, а не споживче її використання. Положення Концепції ґрунтуються на урахуванні прогресивних тенденцій: визнання принципу міждисциплінарності й комплексності; взаємозв’язку природоохоронних теоретичних знань з практичною діяльністю; концентрації екологічного змісту в узагальнюючих, інтегрованих темах і курсах; запровадження екологічних екскурсій, практик, таборів; використання проблемних методів навчання².

На теоретичному рівні в Україні розв’язанню питань раціонального використання і охорони водних ресурсів приділяється серйозна увага. Екологічна стратегія формування Концепції сталого розвитку України визначається офіційними документами, серед яких «Основні напрями державної політики України у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» (затверджені Верховною Радою України 5 березня 1998 року), «Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води» (затверджена Верховною Радою України 27 лютого 1997 року), «Національний план дій з гігієни довкілля» (затверджений Постановою Кабінету Міністрів України); «Про заходи щодо поліпшення стану гігієни довкілля на 2000-2005 роки» № 1556 від 13 жовтня 2000 року) й інші національні та державні екологічні програми. Окрім того, водний кодекс, прийнятий у 1995 році з доповненнями у 2000 році, у комплексі з заходами організаційного, правового, економічного і виховного впливу формує і встановлює водно-екологічний правопорядок і сприяє ефективному, науково обґрунтованому використанню вод та їх охороні від забруднення, засмічення та вичерпання.

Водночас Україна послідовно і наполегливо бере участь в об’єднанні зусиль держав щодо захисту світового океану від забруднення, у тому числі шляхом використання міжнародних правових заходів. Зокрема українські представники є у різноманітних робочих органах Міжнародної морської організації (ІМО), Україна брала участь у підписанні Міжнародної конвенції щодо упередження забруднення з суден (МАРПОЛ) (Бюлетень № 2 змін і доповнень до конвенції МАРПОЛ 73/78 та резолюції Комітету ІМО щодо захисту морського середовища від забруднень з суден, прийнятий 09.07.1996), її представники працюють у комісії ООН з питань захисту навколишнього середовища (ЮНЕП) та інших міжнародних організаціях

Проте, затвердження низки офіційних документів щодо охорони навколишнього природного середовища взагалі, та гідросфери зокрема, не розв’язує проблему стану довкілля, яка навпаки набуває загострення. Здійснення природоохоронних програм і відповідних заходів вимагає суттєвих витрат. Однак, за прогнозами спеціалістів, протягом найближчих років Україна буде обмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього середовища. Отже необхідно визначити пріоритетні напрями для розроблення реалістичних, ефективних рішень цієї проблеми. Найбільш вагомими серед них є створення неперервної системи екологічної освіти, одну з ланок якої становить екологічна майбутніх спеціалістів водного транспорту.

З урахуванням основних положень законів Про освіту, Про вищу освіту, Національної доктрини розвитку освіти на засадах гуманізації та диференціації в Україні наразі розробляються нові навчальні плани, посібники, підручники для навчальних закладів різних рівнів акредитації та профільних напрямів. Набули поштовху тенденції щодо розроблення і впровадження екологічно спрямованих предметів.

Проте проблему сучасної екологічної освіти в Україні не можна розглядати поза загальносвітовими тенденціями цієї освітньої галузі. Вони є виключно складними за своїм змістом й вимагають об’єднання світової педагогічної спільноти у віднайдені нових стратегій організації, змісту, форм, створенні нової освітньої екологічної парадигми.

Природа не знає кордонів і екологічна освіта має сприяти формуванню європейського освітнього простору, використовуючи національний досвід і традиції для взаємного збагачення. Участь країн у Болонському процесі повинна сприяти самоідентифікації національних цінностей суспільного розвитку, збереженню їх в як у національному, так і європейському освітньому просторі.

Головне завдання, висунуте країнами, які є учасницями Болонського процесу полягає в об’єднанні освітніх систем країн Європи, за умови збереження їхньої національної самобутності, історичних традицій та особливостей. Перші спроби надати вищій освіті європейських країн об’єднувальних, спільних рис мали місце ще у 50-ті роки минулого століття з часу підписання Римської угоди. Подальший розвиток цих спроб знайшов своє втілення у низці заходів, які відбувалися на теренах Європи.

Певним поштовхом для визначення, упорядкування й визнання доцільності таких заходів були різноманітні чинники, які передусім мали соціально-економічне підґрунтя. Серед провідних причин вчені називають такі¹:

1. Монопольний стан США на світовому ринку, систематичне випередження європейських країни за низкою показників, які належать до системи освіті.

2. Перенесення конкуренції у наукову сферу.

3. Потреба переорієнтації вищої освіти до вимог роботодавців, адже освіта, яка не враховує постійно змінювані потреби виробництва не здатна готувати конкурентноспроможних фахівців.

4. Прагнення об’єднати розрізнені потенціали у єдиний потужний економічний механізм. Проте у вирішенні цієї проблеми певні перешкоди створюють освітянські проблеми, пов’язані із відмінностями у рівнях підготовки фахівців, дипломах про вищу освіту тощо.

Певного поштовху означені події набули й через усвідомлення того, що вища освіта перестає бути суто елітарною, натомість усе більше набуває масовості – у розвинутих країнах понад 50% молоді навчаються у вищих навчальних закладах. Отже зростання попиту на освітні послуги послугувало підґрунтям для підвищення ефективності системи освіти у європейських країнах.

Сучасний зовнішньополітичний курс України спрямований на нарощування зусиль щодо інтеграції країни у європейське співтовариство. Передусім ці кроки сприятимуть реалізації національних інтересів України та уможливлять піднесення її освітнього потенціалу до світових стандартів. Водночас, неможна інтегруючись до європейських політичних та економічних інституцій залишати поза увагою питання формування професійної еліти за загальноєвропейськими нормами.

Провідні завдання Болонського процесу полягають у забезпеченні сумісності і визначенні схожості систем вищої освіти країн-учасниць, сприянні культурному та освітньому різноманіттю й створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення конкурентоспроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на світовому ринку праці.

Входження України до Європейського освітнього простору вимагає від навчальних закладів запровадження сукупності заходів задля розширення можливостей навчання незалежно від специфіки здійснюваної підготовки, включаючи знання отримані на попередньому освітньому рівні. Такі дії мають бути невід’ємною складовою діяльності у сфері вищої освіти. Адже наразі є підстави констатувати, що «чимало випускників вищих навчальних закладів не конкурентоспроможні на європейському ринку праці. Це зобов’язує менше говорити про власні досягнення, а більше аналізувати світові та європейські тенденції реформування освіти»¹.

Залучення України до європейського освітнього та наукового простору є складним та багатоаспектним завданням, яке вимагає вирішення багатьох питань як на державному рівні, так і у кожному навчальному закладі. Передусім це сприяння розвитку вітчизняної освіти й набуття нових якісних ознак, за умови збереження національних особливостей і якості та примноження кращих світових освітніх тенденції. За таких умов на перший план висувається доцільність порівняння та зіставлення вітчизняних критеріїв освіти із європейськими стандартами та пошук шляхів щодо їх удосконалення та оновлення.

Головною метою цього процесу є консолідація зусиль наукової і просвітницької спільноти та урядів європейських країн задля суттєвого підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти. Щодо позиції України відносно Болонського процесу, є думка, що для країн, які прагнуть до економічного суспільного розвитку, альтернативи Болонському процесу немає, а Україна вже й так достатньо спізнилася з цією справою².

Головне завдання Болонського процесу чітко визначено в останніх документах. У матеріалах «Комюніке зустрічі європейських міністрів», які відповідають за вищу освіту» (Прага, 19 травня 2001 р.) та «Комюніке конференції міністрів, які відповідають за вищу освіту» (Берлін, 19 вересня 2003 р.) вказується необхідність «ставлення до освіти як до суспільного блага і суспільної відповідальності», що й становить, на думку російських учених, провідне завдання Болонського процесу³.

Наразі Україна вже зробила певні кроки щодо реалізації положень Болонської декларації. Так Міністерство освіти і науки підготувало відповідний план дій, який охоплює усі концептуальні положення декларації: впровадження загальноєвропейської прозорої і двоступеневої системи порівняння освітніх кваліфікацій, запровадження двоступеневої системи вищої освіти, створення єдиної системи загального заліку періодів і обсягів навчання, подолання перешкод мобільності студентів і адміністративного корпусу університетів, налагодження співробітництва у створенні загальноєвропейської системи критеріїв і методів оцінювання якості освіти, пропаганда європейського виміру вищої освіти, передусім це програми, інституціональне співробітництво і розвиток програм, що поєднують навчання, дослідження і практику. Понад шістдесят вищих навчальних закладів України беруть участь у проведенні експерименту щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу.

Водночас, має місце неоднозначність поглядів науковців і практиків щодо доцільності входження України до Болонського процесу. На попередньому етапі дискусії точилися навколо питання доцільності вступу України у Болонський процес і мали переважно консультативний характер, натомість після приєднання України вони набули певної гостроти і посилення. Загалом точки зору фахівців мають два доволі полярних вияви. Одна група вбачає у самій можливості вступу України до Болонського процесу певну панацеєю від багатьох освітніх проблем, які накопичилися протягом тривалого періоду. Натомість інші застерігають від абсолютизації процесу і вказують на безліч неузгоджених питань, невирішуваність яких спричинить профанацію самої ідеї. Очевидно обидві позиції є крайніми, проте кожна вказує на необхідність пошуку компромісного варіанту. Актуальною є узагальнена точка зору вітчизняних науковців і практиків про те, що участь системи вищої освіти України в Болонських перетвореннях має спрямовуватись на її розвиток, набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Водночас успіх й суспільне сприйняття Болонських принципів залежить від обраних підходів трактування їх концептуальних теоретичних положень та методів впровадження у практику.

Таким чином, інтегрування України до світового європейського простору, зокрема через участь у Болонському процесі, є набагато складнішим процесом, а основні принципи Болонської декларації залишаються предметом жвавих дискусій у наукових колах України і західноєвропейських країн.

Україна, а також Вірменія, Грузія, Азербайджан та Молдова офіційно приєдналися до Болонського процесу 19 травня 2005 року на конференції у м. Бергені (Норвегія) й вже налічується 45 країн, що підписали Болонську декларацію. Входження у Болонський простір, на думку переважної більшості фахівців, є для українського суспільства важливим та необхідним кроком, передусім через необхідність визнання українських дипломів за кордоном, підвищення ефективності та якості освіти й, відповідно, конкурентоспроможності випускників українських закладів освіти на європейському й світовому ринку праці. Водночас, дискусії щодо переваг освітньої моделі, яку пропонує Болонська система, й донині не згасають як на теренах України, так і в решті країн Європи.

Наразі Болонський процес знаходить широку підтримку з боку ЮНЕСКО, Європейської ради і Європейської комісії. Зокрема за підтримки Європейської комісії було створено координаційну групу з питань Болонського процесу, результатом якої є організація і проведення семінарів й конференцій з питань ефективності і доцільності Болонського процесу.

Сучасний зовнішньополітичний курс України вимагає нарощування зусиль щодо інтеграції країни у європейське співтовариство. Такі кроки забезпечать реалізацію національних інтересів України та сприятимуть піднесенню її освітнього простору до світового рівня. Адже, інтегруючись до європейських політичних та економічних інституцій не можна залишати на узбіччі питання формування професійної еліти за загальноєвропейськими нормами.

Наразі у вітчизняній системі освіти визначені мета реформ, принципи, пріоритети, завдання щодо забезпечення якості вищої освіти, які відповідають вимогам Болонського процесу. Забезпечення якості освіти пов’язано із збільшенням сумісності та порівнянності вищої освіти, створенням більш прозорих структур і поліпшення якості вищої освіти в Європі на рівні ВНЗ і на національному рівні; розвитком загальних критеріїв і методології із забезпечення якості; забезпеченням якості в кожному з ВНЗ, що є основою для реальної підзвітності академічної системи в рамках національної системи якості, відповідно до принципу інституційної автономії університетів.

Важливою є позиція, щодо участі системи вищої освіти України в Болонських перетвореннях через спрямовування на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Орієнтація на Болонський процес не має приводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями стандарту, та визначити можливості її вдосконалення на новому етапі»¹.

Однією з передумов участі країн у єдиному загальноєвропейського просторі є запровадження у вищий школі кредитно-модульної системи підготовки фахівців. Як визначальний аргумент наводиться той факт, що кредитно-модульна система підготовки фахівців – це не тільки один із шляхів оптимізації навчального процесу, це – визнаний у Болоньї європейський стандарт та інструмент реалізації завдань мобільності студента і викладача, а, отже, – і важливий чинник входження національної системи освіти до спільного європейського простору. Кредитно-модульна система підготовки фахівців відкриває нові можливості для розвитку системи вищої освіти, тому розглядається питання про беззаперечне її запровадження у структуру навчального процесу; до цього закликають і країни учасниці Болонського процесу ¹.

Доцільність запровадження кредитно-модульної системи підготовки фахівців обумовлюється:

• запровадженням системи кредитів, узгодженої з Європейською системою ECTS;

• розробкою міжнародних освітніх програм;

• впровадження системи документів про вищу освіту однією (кількома) з європейських мов та системи взаємовизнання документів;

• визнанням роботодавцями додатків до документів про вищу освіту.

Впровадження кредитно-модульної системи у вищій школі України має на меті: досягнення відповідності стандартам європейської системи освіти, яка ґрунтується на системі знань, умінь і навичок випускника; затвердження загальноприйнятої та порівняльної системи освітньо-кваліфікаційних ступенів; забезпечення прозорості системи освіти та академічного і професійного визнання кваліфікацій.

Кредитно-модульна система організації навчання вимагає нових підходів роботи із студентами адже спрямована передусім на створення сприятливих умов для кожного, хто навчається – дає можливість обрати власний темп навчання, методи і засоби навчання, ураховувати фізіологічні і розумові особливості і здібності, а, головне, особливий акцент зроблено на самостійну навчальну діяльність студента. Такий підхід є особливо актуальним для екологічної освіти, оскільки дає можливість хоча б частково вирішити одне з протиріч, яке виникає через невідповідність між обсягом сучасної екологічної інформації, вимогами до рівня екологічної підготовки та її рівнем у майбутніх фахівців.

На Міжнародній конференції «Захист навколишнього середовища у системі національної і європейської освіти» (Ніше, Сербія, жовтень, 2005 р) відбулася дискусія учених і практиків щодо глобальних проблем сучасності – глибокі зміни, які відбуваються у соціокультурній сфері, політичному житті, екологічні трансформації, що загрожують життю на планеті². Професор белградського університету, відомий українській спільноті як автор монографічних праць «Соціальна екологія», «Екологічна освіта і майбутнє цивілізації» Д.Маркович переконливо довів особливу роль екологізації усієї освіти, її іманентну сутність у процесі підготовки спеціалістів будь-якого профілю. Від рівня екологічної культури, як культури нової якості, залежить вектор цивілізаційного розвитку. Позитивно оцінюючи зусилля вищих навчальних закладів щодо участі у Болонському процесі, професор застерігає від поспішності, втрати корисного досвіду підготовки спеціалістів, недооцінювання національної специфіки освіти.

Досвід запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладами України, дає підстави для висновків:

1. Наразі у вищих навчальних закладах впроваджується двоступенева (структура навчальних планів підготовки бакалавра, магістра) чи двоступенева трициклова (структура навчальних планів підготовки бакалавра, спеціаліста і магістра включає три цикли, які обчислюються у кредитах) кредитна структура; система післядипломної освіти, система перепідготовки і підвищенні кваліфікації кадрів, у системі дистанційного навчання.

2. У навчальний процес впроваджується модульно-рейтингова технологія навчання, яка є необхідною складовою кредитно-модульної системи підготовки фахівців.

3. Однією з переваг модульно-рейтингової технології навчання фахівці називають рейтингову систему оцінювання знань студентів. Рейтинг складається з рейтингу балів за навчально-пізнавальну діяльність.

4. Традиційна система оцінювання знань не скасовується, а діє паралельно.

У сучасних умовах конкурентоспроможність випускника вищого навчального закладу визначається інтегральним показником якості його професійної компетентності. Її ефективність в умовах кредитно-модульного навчання, яка поширюється й на екологічну освіту, можна забезпечити за умови:

• визначення механізму оцінювання рівня професійної компетентності спеціаліста (у тому числі й екологічної) з урахуванням тенденцій світового освітнього досвіду;

• розроблення методики впровадження цього механізму у навчально-виховний процес;

• формування діагностичних методик оцінювання професійної компетентності за двома напрямами: 1) оцінювання професійної компетентності на підставі кваліфікаційного стандарту; 2) оцінювання професійної компетентності майбутнього спеціаліста як особистості;

• віднайдення технології взаємодії в системі “викладач – студент”, що є адекватною цілям і завданням оцінювання.

Водночас методологія навчання в КМСОН передбачає переорієнтацію усіх видів навчальної діяльності студента з лекційно-інформативної на індивідуально-орієнтовану форму, що забезпечують умови індивідуалізації та диференціації навчання. Такий підхід до організації навчального процесу надає можливість студентам вивчати навчальний курс за індивідуальним планом, достроково здавати заліки тощо. За таких умов діяльність студента спрямовується на індивідуальну самостійну навчальну роботу, консультування, активну роботу на семінарських і лабораторно-практичних заняттях. Перевага надається дискусійним технологіям, аналізу конкретних ситуацій, розв’язанню проблемно-ситуативних задач, діловим іграм.

На реалізацію сукупності цих особливостей необхідно зважати у процесі організації екологічної освіти майбутніх фахівців водного транспорту. Наприклад, самостійна робота є важливим засобом засвоєння студентом навчального матеріалу, а відведений на неї час має становити приблизно 25% академічного кредиту. Для її оптимізації необхідно: 1) розробити методичну базу для організації самостійної еколого-пізнавальної діяльності студентів; 2) створити умови для впровадження й поширення методичних матеріалів серед викладачів навчальних закладів.

Таким чином, одним із провідних завдань Болонської декларації можна вважати започаткування його ролі інтегратора у створенні спільного європейського освітнього простору, спрямованого, у тому числі, на формування екологічної культури. Тоді екологічну компетентність майбутніх фахівців водного транспорту можна представити як одну із складових професійної компетентності, доцільність якої обумовлена вимогами Болонської декларації, а процес її формування як алгоритм з такою послідовністю: визначення змісту екологічної освіти з урахуванням профільного спрямування; виявлення організаційно-педагогічних умов забезпечення наступності екологічної освіти, розроблення системи контролю якості даного виду освіти в умовах модульно-рейтингової технології навчання.