4. Про термін «комунікація».

Гранично загальним є термін комунікація. У XIX ст. комунікація розглядалася в її інженерно-технічному значенні («шляхи, дороги, засобу зв'язку місць» В.В.Даль). На початку XX ст. термін набув соціального звучання, що було обумовлено його використанням у різних соціально-гуманітарних науках. Нерідко в літературі поєднуються поняття «комунікація» і «соціальна комунікація», що є некоректним, оскільки не враховуються технічні й біологічні аспекти комунікації. При подібному ототожненні неминуче виникає проблема співвідношення понять «комунікація» і «спілкування». Спілкування — поняття, яке давно й міцно існує у філософії, загальній і соціальній психології, соціології, педагогіці. Тому виникає проблема, чи не позначає термін «комунікація» те ж коло явищ, що і поняття «спілкування». Визначилися такі підходи до її вирішення.

Перший підхід полягає в ототожненні двох понять. Його притримується багато психологів і філософів. У деяких словниках термін «комунікація» трактується як «шлях повідомлення, спілкування». Деякими фахівцями було доведено, що етимологічно і семантично терміни «спілкування» і «комунікація» — тотожні.

Другий підхід пов'язаний з розмежуванням понять «комунікація» і «спілкування». Відзначають, що ці поняття розрізняються у двох аспектах. По-перше, «спілкування має практичний, матеріальний, духовний і інформаційний характер, тоді як комунікація є чисто інформаційним процесом — передачею тих або інших повідомлень». По-друге, вони розрізняються за характером зв'язку систем, що вступають у взаємодію. Комунікація є суб'єкт-об'єктний зв'язок, де суб'єкт передає певну інформацію, а об'єкт виступає у якості пасивного приймача інформації, що має усього-на-всього її прийняти, зрозуміти (правильно декодувати), добре засвоїти і відповідно з цим чинити. Комунікація є процесом односпрямованим: інформація передається тільки в одну сторону, тому не має значення, хто є приймачем – людина, тварина або технічний пристрій. Спілкування є суб'єкт-суб'єктний зв'язок, при якому «немає відправника й одержувача повідомлень — є співрозмовники, співучасники загальної справи». У спілкуванні інформація циркулює між партнерами, оскільки вони однаково активні, отже, процес спілкування на відміну від комунікації носить двонаправлений характер. Комунікація — монологічна, спілкування — діалогічна.

Відомий соціальний психолог Г.Андрєєва вважає, що спілкування — категорія більш широка, ніж комунікація. Вона виділяє в структурі спілкування три взаємозалежні сторони: комунікативну, або власне комунікацію, що складається в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються; інтерактивну, яка полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, але і діями; і перцептивну, що представляє собою процес сприйняття й пізнання один одного партнерами по спілкуванню й установлення на цій основі взаєморозуміння.

Свою точку зору висловлює А.Соколов, який вважає, що спілкування — це одна з форм комунікаційної діяльності. В основі виділення цих форм лежать цільові установки партнерів по комунікації. Таким чином, виникають три варіанти стосунків учасників комунікації: суб'єкт-суб'єктне відношення у вигляді діалогу рівноправних партнерів (така форма комунікації є спілкуванням); суб'єкт-об'єктне відношення, властиве комунікаційній діяльності у формі керування, коли комунікатор розглядає реципієнта як об'єкт комунікативного впливу, засіб досягнення своїх цілей; об'єкт-суб'єктне відношення, властиве комунікаційної діяльності у формі наслідування, коли реципієнт цілеспрямовано вибирає комунікатора як зразок для наслідування, а останній при цьому може навіть не усвідомлювати своєї участі в комунікативному акті.

Типовим способом реалізації комунікативного спілкування є діалог двох співрозмовників; керування й наслідування — монолог в усному, письмовому або поведінковому вигляді. Неважко помітити, що в даному випадку комунікація розглядається як поняття більш широке, ніж спілкування.