4 Характеристика методів словесного впливу на особистість учня

Словесні методи навчання

Одним з найпростіших і водночас найпоширеніших методів у процесі навчання єрозповідь:

– науково-популярна розповідь (грунтується на аналізі фактичного матеріалу);  – художня розповідь (образний переказ різноманітних фактів, подій, вчинків тощо);  – розповідь-опис чи оповідання (послідовний виклад основних ознак, особливостей предметів і явищ довкілля, наприклад опис історичних подій).

Основні педагогічні вимоги до розповіді: пізнавальна та виховна спрямованість; достовірність та наукова обгрунтованість фактів; достатня кількість яскравих прикладів, які доводять викладені положення; чітка логіка і достовірність викладу; образність й емоційна забарвленість; наявність елементів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається; висока культура мовлення педагога (чіткість, доступність, правильність, особистісна забарвленість).

Пояснення.

Пояснення виконує свою навчально-виховну функцію тільки тоді, коли педагог постійно пам'ятає про такі його елементи: пізнавальний, рефлексивний, емоційний і нормативний. Певна модуляція голосу, правильне мовлення і слушно вибрані слова, які відповідають рівневі розвитку учнів, відіграють суттєву роль у поясненні. Воно має впливати на емоційно-почуттєву сферу особистості учня, і тому вчителі повинні емоційно забарвлювати зміст матеріалу, що вивчається. Для підсилення ефекту пояснення можна також використовувати різні наочні засоби (картини, таблиці, моделі, муляжі тощо).  З практики дидактично-виховної роботи відомо, що надмірне збільшення часу на пояснення викликає стомлюваність і зниження уваги учнів. Цей недолік можна компенсувати епізодичним уведенням до пояснення елементів дискусії, опитування, розповіді та різноманітних прийомів проблемного навчання.

ефективне використання методу пояснення вимагає:

Докладного й чіткого формулювання навчального завдання, сутності проблеми, яка вивчається;

Послідовного розкриття причинно-наслідкових зв'язків;

Наявності переконливих прикладів, аргументів і доказів;

Використання порівняння, зіставлення, аналогії, бездоганної логіки викладу тощо.

Пояснення як самостійний метод викладу навчального матеріалу може становити суттєвий прийом інших методів навчання, наприклад лекції, показу, практичного заняття.

Лекція.

Її типові ознаки – системність, логічна послідовність, строга структурність, наукова обгрунтованість, які полегшують її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літератури; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; завершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.

За відповідної підготовленості учнів можна  застосовувати:  • курсові та монографічні лекції;  • лекції-дискусії;  • лекції-консультації;  • програмовані лекції;  • лекції з використанням техніки зворотного зв'язку.

ефективність лекції залежить від таких факторів:  – старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової й методичної обгрунтованості;  – доречного забезпечення лекції наочними та іншими засобами;  – відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення лекції;  – вдалого, невимушеного початку лекції;  – постійного підтримування двостороннього інтелектуально-емоційного контакту з учнями, заохочення до діалогу, доведення змісту лекції не за допомогою гасел та загальних слів, а науковою аргументацією;  – доступного, послідовного й дохідливого викладу матеріалу та його зв'язку з попереднім навчанням і соціальною практикою;  – застосування під час лекції різноманітних прийомів активізації уваги учнів та актуалізації їхніх знань (наприклад, пояснення, ілюстрація, демонстрація, фільм, телебачення тощо);  – прагнення зробити лекцію не тільки джерелом певних знань, а водночас надати їй консультаційної та орієнтовної функції щодо подальшого самостійного вивчення й дослідження учнями даної навчально-пізнавальної проблеми;  – синхронізації змісту матеріалу, що викладається, з відповідними навчальними посібниками, підручниками, інструкціями та засобами наочності;  – простого, природного, емоційно насиченого і науково обгрунтованого викладу змісту лекції;  – конспектування основних положень лекції як її обов'язкового елемента;  – урахування групових та індивідуальних інтересів учнів тощо.

Колективну навчально-пізнавальну роботу й активний взаємозв'язок вчителів і учнів забезпечують бесіда, мозкова атака, інтелектуальна розминка, дискусія тощо.

Бесіда.

Основні різновиди навчальної бесіди:

Вступна (як правило, проводиться перед початком навчальної роботи з метою з'ясувати розуміння учнями запланованих навчальних заходів і перевірити їхню готовність до певних навчально-пізнавальних дій);

Бесіда-повідомлення (базується на спостереженнях, певних документах тощо);

Бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу);

Контрольна (використовується для перевірки засвоєних знань);

Репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше);

Катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам'яті);

Евристична (педагог за допомогою вміло поставлених запитань скеровує учнів на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обгрунтувань на основі наявних знань і досвіду).

Метод бесіди використовується, коли проблеми, які слід обговорити, є надмірно складними й учні не в змозі їх зрозуміти самостійно та під час проведення занять іншими методами. Бесіду можна застосовувати як окремий прийом навчання під час лекції для більш дохідливого пояснення або після лекції для поглиблення знань, які вимагають додаткової самостійної роботи, а також з метою обговорення і контролю рівня опанування матеріалу.

Незалежно від мети методика бесіди складається з таких частин:

Вступна (нагадування й виклад основної інформації, яка стосується методики та змісту проведення бесіди);

Основна (ознайомлення з новими проблемами, їх зв'язок з попередніми знаннями, відповідне їх обговорення й аналіз, спільне обгрунтування);

Заключна (підсумок результатів обговорення, аналіз і оцінка відповідей учнів, завдання для самостійної роботи й рекомендації щодо застосування отриманих знань у практичній діяльності).

5 Методи організації діяльності та формування досвіду поведінки учнів

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування дій і вчинків, якщо вони мають негативний характер. А. С. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Педагогічна вимога — це процес озброєння учнів нормами поведінки. Зміст вимоги визначається моральними нормами, правилами, статутом школи, заповідями Біблії. Вимоги бувають прямі (наказ, вказівка) і непрямі (прохання, порада, натяк). Вимога впливає не тільки на свідомість учнів, а й активізує їхні вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сферу діяльності в позитивному напрямі, сприяючи цим самим виробленню позитивних навичок і звичок поведінки.

Поставлена учням вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і сильною, її пред'являють тоді, коли свідомість учня підготовлена до її сприймання. Щоб учні не заспокоювалися на досягнутому, вимоги повинні зростати. Якщо вимога справедлива, то учень скоріше буде її виконувати, а якщо вона дріб'язкова і формальна, то така вимога втрачає своє виховне значення і сприймається вихованцем як несправедливість. Крім того, вимога повинна ставитися чітко, переконливо, конкретно, тоді її виконання буде відповідальним. У школі існують єдині вимоги до учнів з боку всього педагогічного колективу, які ставляться систематично і послідовно.

Вимога -прохання ставиться тоді, коли між педагогом і учнями встановилися добрі взаємини, довіра і повага.

Вимога-довір'я застосовується у вигляді різного типу доручень, як повага до учня.

Вимога-схвалення використовується в тих випадках, коли учень домігся певних успіхів, а похвала педагога спонукає його до поліпшення діяльності.

Вимога-натяк — це може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до учня чи класу, вони застосовуються тоді, коли для одержання бажаного результату потрібен незначний вплив.

Вимога-умова ставиться учням тоді, коли для виконання бажаної для них діяльності їм необхідно спочатку зробити щось інше.

Вимога-осуд полягає в негативній оцінці конкретних дій і~ вчинків учня і розрахована на гальмування небажаних вчинків та стимулювання позитивних.

Найбільш різкою формою вимоги є погроза. Погроза має бути обґрунтованою, а невиконання вимог повинно призвести до реалізації погрози до кінця.

Вправи — багаторазове повторення певних дій, вчинків, це не механічний, а свідомий творчий процес. У результаті вправ формуються уміння, навички, звички, нові знання, манери поведінки, розвиваються розумові здібності. Учні щоденно вправляються у виконанні розпорядку дня, вимог шкільного режиму, у навчальній і трудовій діяльності. До застосування вправ педагог повинен підходити вдумливо і творчо, дотримуватися таких вимог: обґрунтованість необхідності вправ, доступність вправ, ЇХ систематичність, достатня кількість для формування певних навичок і звичок поведінки.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми громадської поведінки. Метод привчання має особливе значення у вихованні, учень повинен постійно дотримуватися певних вимог з перших же днів перебування у школі. Привчати потрібно за допомогою чітких правил, показів зразка. Для цього потрібен час, поспішність шкодить. Важливе значення має доброзичливий контроль і самоконтроль. Суворий режим формує динамічний стереотип, який лежить в основі утворення звичок.

Доручення — це метод виховання, який своєю метою має вправляння в позитивних діях і вчинках. Застосування цього методу вимагає врахування індивідуальних особливостей учнів. Наприклад, неорганізованим учням корисно давати завдання підготувати і провести захід, який вимагає самостійності, ініціативи, зібраності. Одержавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість, значення для колективу і для себе. Доручення повинне бути посильним для учня, нескладним, педагог повинен навчити учня виконувати його і з часом 1 ускладнювати. Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Виконання доручень повинно оцінюватися.

6 Методи стимулювання та регулювання поведінки учнів

Ця група методів регулює, коригує і стимулює поведінку, діяльність і вихованість учнів. До неї належать:

Змагання — це здорове суперництво, прагнення до пріоритету, першості, самоутвердження; змагання бувають колективні та індивідуальні, тривалі й епізодичні. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків, воно організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, учить перемагати, змушує відстаючих підтягуватися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи.

Заохочення — це схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення. У школі застосовуються такі види заохочення, як подяка директора школи (за наказом), вміщення портрета на дошці відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи, нагородження грошовою премією, екскурсією. Потрібно вміло застосовувати заохочення "авансом", але не зловживати ним. Схвалення і заохочення зростає, якщо воно включає в себе не лише результат, а й мотив і спосіб діяльності.

Покарання — це несхвалення, осуд негативних дій та вчинків. До цього методу ставлення неоднозначне. До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовуються такі покарання, як догана за наказом директора школи, усне зауваження, зауваження в щоденнику, зниження оцінки за поведінку, виклик на педраду, виключення зі школи (за злодійство, хуліганство). Покарання коригує поведінку учнів, але воно не повинне завдавати ні фізичних, ні моральних страждань учневі. Потрібно вміло і тактовно застосовувати покарання, будь-яке покарання повинне супроводжуватись аналізом причин і умов, які передували вчинку.

Заохочення і покарання лише тоді ефективні, якщо вони справедливі, нечасті, мають гуманний характер, не ображають гідності людини, використовуються в міру їх зростання, від найменшого до найбільшого.

7 Мета, завдання,основні напрями морального виховання молоді.

Моральне виховання — це виховний вплив школи, сім'ї, громадськості, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі та практичної діяльності.

Моральне виховання — дуже важка робота для вчителя, тому що не завжди збігаються вимоги школи і сім'ї, у суспільстві відбувається багато негативного, нелегко скласти програму виховної роботи, усе в ній передбачити і виконати. Крім того, виховання має внутрішні суперечності: не спрацьовує відразу зворотний зв'язок (результатів виховної роботи відразу не побачиш), виховання потрібно здійснювати за багатьма напрямами (розумовим, моральним, трудовим, естетичним, екологічним, правовим, статевим, фізичним тощо). І все це потрібно зробити вчителю.

Методологічною основою морального виховання є етика — наука про мораль, її природу, структуру і особливості походження. Мораль — це система принципів, норм і правил, які регулюють поведінку людини в суспільстві, роблять її правильною. Поняття "моральний", "моральність" використовують, коли мова йде про конкретний вчинок, практичну сторону стосунків. Отже, мораль, етику і моральність не можна вважати синонімами.

Зміст морального виховання в національній школі дається в концепціях національного виховання (1996 р.), позакласної виховної роботи (1994 р.), української національної школи-родини (1994 р.), безперервної системи національного виховання (1994 р.) та в інших нормативних документах. Він включає в себе формування національної свідомості, виховання любові до розбудови національної державності; патріотизм; участь молоді в практичних справах розбудови нашої держави; формування в учнів почуття гідності, гордості за свою Батьківщину, вірності Україні. У зміцненні патріотичних почуттів велику роль відіграє героїчне виховання — формування бойового морально-психологічного духу, виховання глибокого розуміння громадянського обов'язку, готовності захищати Батьківщину, оволодіння військовими знаннями, вивчення бойових традицій та героїчних сторінок історії українського народу, його збройних сил,

О. Вишневський виділяє три етапи розвитку національної свідомості дитини.

І. Етап етнічного самоусвідомлення з раннього дитинства — це формування культу рідного дому, сім'ї, предків, рідного села, міста. У процесі етнізації велике значення має рідна мова, казки, народні пісні, звичаї, обряди, творчість.

ІІ. Етап національно-політичного самоусвідомлення в підлітковому віці — це відновлення історичної пам'яті, формування почуття національної гідності.

ІІІ. Етап громадсько-державного самоусвідомлення — це формування правильного розуміння понять "патріотизм", "націоналізм", "інтернаціоналізм", прищеплення почуття національної, расової, конфесійної толерантності. Моральні цінності поділяються на такі групи: о загальнолюдські, абсолютно вічні, які мають необмежену сферу застосування (гуманізм, доброта, чесність, правда, гідність, мудрість, справедливість, відчуття прекрасного тощо);

о національні — значущі для одного народу (патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять тощо);

о громадянські — це визнання прав і свобод людини, обов'язку перед іншими людьми, поваги до закону, державних символів, уряду, до ідеї соціальної гармонії тощо;

о сімейні — моральні основи життя сім'ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, старших, пам'ять про предків, взаємоповага в сім'ї;

о цінності особистого життя — девіз, за яким живе людина, орієнтири поведінки, цілі, прагнення. Вони визначають риси її характеру, поведінку, успіхи, стиль особистого життя.

8 Мета, завдання, зміст розумового виховання молоді.

Розумове виховання — це цілеспрямована діяльність педагогів, батьків, громадськості, самого учня щодо розвитку розумових сил і мислення, прищеплення їм культури розумової праці.

Завдання розумового виховання: о озброєння учнів знаннями основ наук;

о формування наукового світогляду та національної свідомості;

о розвиток мислення взагалі і різних його видів (діалектичного, логічного, абстрактного, узагальненого, теоретичного, індуктивного, дедуктивного, алгоритмічного, технічного, репродуктивного, творчого, системного); оволодіння основними мислительними операціями (аналіз, синтез, порівняння, систематизація);

0 формування в учнів культури розумової праці (загальні та спеціальні навчальні вміння, вміння раціонально організовувати режим розумової роботи, здатність робити все точно й акуратно, тримати в порядку робоче місце, матеріали; уміння зосереджено й уважно працювати, долати труднощі, розвивати пам'ять, контролювати себе). До завдань розумового виховання належить формування наукового світогляду. Науковий світогляд — це цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людини до навколишньої дійсності і самої себе.

Науковий світогляд формується у процесі вивчення шкільних навчальних дисциплін, у позаурочній виховній роботі, через доцільну і професійну позицію педагогів і батьків. Детально ця тема розкривається в лекції про В. О. Сухомлинсь-кого та в його праці "Про розумове виховання" (К, 1998).

Методика виявлення рівня сформованості світогляду учнів включає:

а) аналіз відповідей учнів із світоглядних питань на уроках;

б) спостереження за діяльністю і поведінкою учнів у різних ситуаціях;

в) порівняння даних спостережень батьків, педагогів та інших учасників педагогічного процесу;

г) проведення спеціальних співбесід, обговорення моральних та інших проблем. (Про розумове виховання детальніше див на с. 461.)

9 Мета, завдання, зміст методи трудового виховання молоді

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільного життя — ролі громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Роль трудівника передбачає вміння і бажання активно трудитися, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Головне завдання трудового виховання — це вироблення потреби в праці, правильного ставлення до цілей, процесу, результатів праці та до людей праці. Учні охоплені такими видами праці:

1. Навчальна — головна, перший серйозний і важливий обов'язок учнів перед суспільством.

2. Самообслуговування — дуже важливий щоденний вид діяльності дітей.

3. Суспільно-корисна праця, до неї залучаються переважно старшокласники, вона найбільш сприяє соціалізації особистості.

4. Продуктивна праця існує в школі, якщо для цього створені необхідні умови; цей вид діяльності готує молодь до життя, ринкових відносин, сприяє формуванню багатьох необхідних прикмет людини-виробника, людини-творця.

5. Творча праця, розвиток творчих здібностей учнів на уроках у гуртковій та позашкільній діяльності.

Отже, існує система трудового виховання учнів, у якій найважніша роль належить трудовому навчанню — здійснення загально-трудової, загальновиробничої, загально-технічної й спеціальної підготовки.

Трудове навчання має виховуючий, розвиваючий і профорієнтаційний, тобто інтегративний характер.

У процесі щоденного самообслуговування в учнів виробляються навички культурної поведінки в суспільстві, у сім'ї і в школі. Під час суспільно-корисної і продуктивної праці учні вчаться жити в колективі (клас, різновіковий загін, учнівська бригада, табір праці і відпочинку, кооперативи та інші трудові об'єднання школярів). Учні вчаться демократії, самоврядування, госпрозрахунку, набувають якостей ініціативного, дисциплінованого, відповідального господаря суспільного й індивідуального виробництва, крім цього, учаться бережливості, діловитості, розрахунковості, раціонального планування своєї роботи, прийомів контролю за якістю виконання роботи. На уроках і в позакласній роботі слід застосовувати поряд з бесідою, розповіддю такі форми і методи, як виробничі екскурсії, розв'язування задач з економічними розрахунками, участь в економічному аналізі процесу і результатів суспільнокорисної і продуктивної праці, ділові гри.

10 Мета, завдання, зміст методи естетичного виховання молоді

Національне виховання в українській школі передбачає залучення молодого покоління до творчої участі в рідній та загальнолюдській культурі, примноженні її досягнень. Звідси — необхідність удосконалення художньої освіти та естетичного виховання підростаючих поколінь, розвиток у школярів почуття прекрасного.

Естетика — це філософська наука про прекрасне в житті і мистецтві, про особливості пізнання і перетворення світу "за законами краси", про загальні закономірності мистецтва, художньої творчості й естетичного виховання.Естетичне виховання — це систематичний цілеспрямований вплив на особистість, орієнтований на формування її естетичних ідеалів, смаків і потреб, на вироблення здатності сприймати, переживати й оцінювати прекрасне у природі, житті, мистецтві і праці, на пробудження і розвиток її творчих здібностей і непримиренності до всього потворного і нікчемного в житті й діяльності. Влучно говорять: естетично вихована людина вміє бачити, розуміти і створювати прекрасне.

Завдання естетичного виховання такі:

1. Навчити учнів бачити прекрасне.

2. Виробити здоровий естетичний смак.

3. Зробити життя дітей духовно багатшим, ознайомивши їх з кращими творами літератури і мистецтва. Якщо дитина матиме глибокі знання та уявлення про прекрасне, вона зможе відрізняти і правильно оцінювати потворне, трагічне, героїчне, комічне, величне. Якщо прекрасним є життя, то потворне — усе, що губить життя, заважає прогресу, спотворює людину. Трагічне — усе те, що викликає почуття смутку, горя, це події, які призводять до рішучої, нещадної боротьби двох сторін. Комічне — це все нікчемне, потворне, яке виступає як смішне. Естетичне виховання не обмежує своїх завдань формуванням почуття прекрасного, трагічного, комічного, потворного, а включає і формування здатності до творчого перетворення світу відповідно до об'єктивних законів розвитку світу і людської життєдіяльності. Уся тонкість і майстерність педагога в естетичному вихованні полягає в умінні встановити різницю між естетичним сприйняттям і сприйняттям як простим психічним актом.

Вихователь має постійно спрямовувати увагу вихованців на відбір і нагромадження вражень, відповідних їхній уяві про прекрасне. Усе відоме, звичне, банальне в чуттєвому матеріалі потрібно відкинути, зняти або подати в новому ракурсі. Естетично розвинений індивід чутливо відгукується на коло впливів зовнішнього світу, і ці впливи глибокі й істотні, змістовні й життєві.

Завданням естетичного виховання є розвиток в учнів творчих здібностей, а саме: оригінальності, ухиляння від шаблону, ініціативності, наполегливості, високої самоорганізованості, колосальної працездатності. Естетика додає незадоволення досягнутим і постійне прагнення вдосконалюватися. Естетичний смак — така якість творчої особистості, яка забезпечує їй оригінальність сприйняття, розуміння і відображення оточуючої дійсності. Естетичні потреби — це мотиваційна сторона естетичних творчих здібностей, вона ніби спрямовує особистість на вчинки і дії, створення явищ і предметів, що відповідають емоційно-інтелектуальній єдності. Без естетичних потреб і естетичних творчих здібностей немає справді естетичної творчої особистості. Вся виховна робота повинна оцінюватися за цим важливим показником.

Особливе місце в естетичному вихованні має зайняти українська національна культура. У багатьох школах виникають малі академії мистецтв (МАМ), університети народознавства, товариства народних умільців, школи і класи кобзарського, сопілкарського мистецтва, етнографічні групи, фольклорні ансамблі, вертепи, "подорожі" до джерел рідного слова, уроки на природі, години улюбленої праці, творчості, уроки емоційної культури, мандрівки в історію тощо.

Джерелами естетичного і художнього виховання є художня література, музика, образотворче мистецтво, кіно, природа, оформлення школи і її приміщень, зовнішній вигляд учителів і учнів, стосунки між учителями й учнями, естетичне у праці.

Шляхи естетичного виховання:

§ залучення дітей до праці (прибирання, догляд за тваринами, праця в саду, на городі, у полі, на пришкільних ділянках, у майстернях). Діти люблять працю, у процесі якої створюється щось красиве, незвичне. В. О. Сухомлинський говорив, що радість праці — це могутня виховна сила;

§ естетичне виховання в навчальному процесі. Можливості для естетичного виховання учнів є в кожному навчальному предметі, і естетичне виховання повинне відбуватися на кожному уроці. Унікальні можливості формувати почуття прекрасного мають уроки фізкультури. Вони формують красу людського тіла, естетичне ставлення до тіла, фізичного обличчя людини, її рухів.

11 Мета, завдання, зміст методи фізичного виховання молоді

Фізичне виховання — це широка галузь педагогічного впливу на учнів. Воно здійснює фізичний розвиток, створює умови для поліпшення розумового, морального й естетичного виховання. Тому це багатогранний процес організації пізнавальної фізкультурно-оздоровчої діяльності учнів, спрямований на зміцнення потреби в заняттях фізкультурою і спортом, розвиток фізичних сил і здоров'я, вироблення санітарно-гігієнічних навичок і звичок здорового способу життя. Це завдання фізичного виховання.

Зміст фізичного виховання: гімнастика, легка атлетика, рухливі ігри, кросова, лижна, ковзанярська підготовки, плавання, теоретичні відомості про суть і значення фізкультури і спорту.

Головні засоби і методи фізичного виховання: а) природні сили (сонце, повітря, вода); б) режим харчування, праці і відпочинку; в) ранкова гімнастика; г) уроки фізкультури; д) позакласна робота (спортивні ігри, гуртки, секції, туризм). Форми й методи потрібно використовувати комплексно:

1. Фізичні вправи або фізтренування — це привчання дітей до охайності, чистоти, тренування в бігу, гімнастиці, важкій атлетиці. Учні повинні свідомо ставитись до фізичних вправ, мобілізувати свою волю.

2. Методи переконання (роз'яснення) і позитивного прикладу. Вони використовуються у процесі фізичних вправ, тренувань і спортивно-масових заходів.

3. Методи схвалення й осуду, контроль за виконанням санітарно-гігієнічного режиму, участю у спортивно-масовій роботі.

Фізичне виховання у процесі навчання. У процесі навчання потрібно систематично виконувати санітарно-гігієнічні заходи і фізичні вправи (порядок, чистота повинні бути зразковими, вологе прибирання приміщень, освітлення класів, розміщення парт, свіже повітря, легкі вправи на перервах, рухомі ігри).

Підчас уроків потрібно передбачати розумову втому і застійні явища в організмі, проводити фізкультпаузи на уроці — це легкі вправи на 1-1,5 хвилини під керівництвом учителя; особливу роль ці вправи мають у початкових і середніх класах. Дійовим засобом фізичного виховання є уроки фізкультури. Фізичне навантаження на організм під час уроку повинне зростати поступово, досягати максимуму в другій половині уроку, а в кінці уроку — знижуватися. Типова схема уроку фізкультури така:

1. Вступна частина (3-5хв.) — це організація учнів на заняття, пояснення завдань і змісту уроку, проведення легких вправ (розминка).

2. Основна частина уроку (20-30 хв.) — це проведення основних фізичних вправ (біг, ігри, піднімання тягарів тощо).

3. Заключна частина. її завдання — заспокоїти учнів, підбити підсумки занять.

На інших уроках (математики, фізики, історії, літератури) також потрібно підтримувати санітарно-гігієнічний режим, заохочувати до занять фізкультурою і спортом, розповідаючи про видатних учених та про роль праці і спорту в їхньому житті. Система позаурочних занять фізкультурою і спортом повинна бути пов'язана з фізичним вихованням на заняттях. У позаурочній роботі є низка напрямів фізичного виховання:

1. Санітарно-гігієнічна освіта учнів з метою формування у них санітарно-гігієнічних умінь і навичок. Це бесіди про режим праці, відпочинку, харчування, гігієну тіла, способи загартовування організму, зміцнення фізичних сил і здоров'я. Слід читати учням лекції про досягнення фізкультури і спорту, значення спортивних комплексів (ГПО), організовувати зустрічі із спортсменами.

2. Використання сил природи (сонця, повітря, води) для зміцнення здоров'я, фізичних сил учнів. Проводити прогулянки й екскурсії на природу, походи по рідному краю, ігри на місцевості.

3. Спортивне вдосконалення в різних видах фізкультури і спорту. Це організація спортивних секцій з гімнастики, легкої атлетики, а також ігор.

4. Організація і проведення спортивно-масових заходів у школі: спортивних свят, військово-спортивних ігор, спартакіад, спортивних змагань, вечорів, конкурсів.

5. Організація різноманітної трудової діяльності, пов'язаної із затратами м'язової енергії, фізичним тренуванням, перебуванням на свіжому повітрі.

До проведення вищевказаних заходів слід залучати всіх учнів і паралельно проводити індивідуальну роботу. Весь педко-лектив, учнівські організації повинні бути зацікавлені, щоб заняття фізкультурою і спортом проводилися з учнями щоденно.