23 Раціоналізм р.Декарта

 Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку став французький філософ Рене Декарт. Найважливішою характеристикою філософії Рене Декарта є антиемпіризм. Проте свою методологію будував на принципах раціоналістичної дедукції (логічний умовивід від загального до окремого), вважав, що нічого не можна сприймати на віру, все підлягає критичному аналізу та сумніву. Не викликають сумнівів лише найочевидніші положення та судження (саме очевидність вважав критерієм істини). А найбільш очевиднішим із суджень є твердження «Я мислю — отже, я існую». Тому найочевидніше має стати вихідним положенням філософії. З очевидного положення випливають два основні висновки: по-перше, розумовоосягнений світ істинніший, вищий, аніж світ чуттєвий; по-друге, самосвідомість людини має дуже велику цінність. Суть дедуктивного методу Рене Декарт зводить до чотирьох правил: перше — вихідний пункт наукового пізнання — визнання джерел, початку. Істинними можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність для розуму самоочевидна; друге — формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ, кожну складну проблему слід ділити на простіші; третє — дотримуватись певного порядку мислення — йти від простого до складного, і четверте — досягнення повного пізнання, повноти пізнання.   Критерій ясності й очевидності приводить Рене Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Рене Декарту належить ідея створення загального наукового методу — універсальної математики, що забезпечить панування над природою. Дуже влучно охарактеризував значення наукового методу, що дозволить: по-перше, перетворити пізнання на організовану діяльність, вільну від випадковостей; по-друге, орієнтуватися не на окремі відкриття, а поєднувати зусилля усіх наук. Наукові знання, як їх уявляє Рене Декарт, це не окремі відкриття, а їх система. Суттєве місце у філософії Рене Декарта займає поняття субстанції, яку визначив як річ (будь-яке суще), що не потребує для свого існування нічого іншого, крім самої себе. Створений світ поділяє на два роди субстанції — духовну та матеріальну. Головна ознака духовної субстанції — неподільність, матеріальної — подільність до безмежності. Основні атрибути субстанції — мислення та протяжність. Духовна субстанція містить у собі ідеї, що властиві їй із самого початку, а не здобуті у досвіді. Рене Декарт прихильник теорії вроджених ідей і роздуму як умови загального та необхідного знання, тобто науки та філософії. Матеріальна субстанція ототожнюється з природою і вважається, що все у природі підкоряється суто механічним законам, що можуть бути відкриті за допомогою математичної науки — механіки.

24 Французьке просвітництво і матеріалізм 18 ст

Просвітництво — найважливіший феномен духовного життя європейських країн XVІІІ ст. За своєю назвою це сукупність антифеодальних ідей, які були формою самосвідомості нового суспільного класу — буржуазії. Просвітництво — ідеологія так званого третього стану, який об'єднував селянство, буржуа, ремісників і який постав проти панівних прошарків феодального суспільства, духівництва і дворянства. Неоднорідність соціальної бази Просвітництва зумовила строкатість течій та ідеологічних учень, які у різних країнах Європи мали свої специфічні особливості. Найбільш радикальної форми Просвітництво набуло у Франції, ставши ідеологічним підґрунтям революції.

Незважаючи на певні регіональні розбіжності, ідеологія Просвітництва має характерологічні риси. Головна з них — віра в особливу роль наукових знань, поширення яких набуває вирішального значення у боротьбі з феодальними порядками, розв'язанні соціальних проблем.

Адже феодальне суспільство, на думку просвітників, — це царство темряви та невігластва, засноване на ошуканстві народу. Воно буде зруйноване світлом науки і розуму. Отже, розвиток наукових знань і освіта — головний засіб у боротьбі проти феодального деспотизму, релігійного фанатизму і соціальної несправедливості. При цьому особливий акцент робився саме на пізнанні природи. Феодальний світ оголошувався протиприродним. Ототожнивши принципи розуму із законами природи, просвітники вимагали перебудувати суспільство на основі цих принципів і висували вимогу надати законам природи характеру юридичних норм.

П'єр Бейлн— представник раннього Просвітництва. Він виступив проти релігії та ідеалістичної метафізики. Головна його праця —"Історичний та критичний словник" (1694). У ній найяскравіше виявився скептицизм філософа.

Основоположниками французького Просвітництва стали Ф. Вольтер і Ш. Монтеск'є.

Вольтер— багато обдарована особистість. Філософ, письменник, учений, публіцист, невтомний борець проти феодальної системи і абсолютизму, Вольтер був прихильником секуляризації церковних земель, підпорядкування церкви державі, рівності усіх громадян перед законом. З особливою завзятістю він боровся проти релігії, особливо католицизму, хоча й не був атеїстом, залишаючись на позиціях деїстично обмеженого матеріалізму. Шарль Монтеск'є поділяв позиції деїзму, філософ, письменник та історик. Творчість його мала антифеодальну та антиклерикальну спрямованість. Він вважав, що жодна релігія не може претендувати на абсолютну істину і залежить від особливостей політичного устрою. Головна праця Монтеск'є — "Про дух законів". Мислитель намагався з'ясувати об'єктивні підстави законодавства й особливості державного ладу. Як представник географічної школи у соціології, він був переконаний, що політичний устрій певної країни залежить від таких природних чинників, як клімат, величина території, родючість землі. Тому законодавець, вдосконалюючи систему законів, має враховувати ці обставини й узгоджувати юридичні норми із законами природи.

Ідеї Монтеск'є, як і Вольтера, були надзвичайно популярні у XVIII ст. Проте починаючи із 40-х років їх місце заступають представники революційного крила французького Просвітництва.

Ідейними джерелами французького матеріалізму були, з одного боку, матеріалістична лінія Декарта, започаткована його фізикою, а з іншого — сенсуалізм Дж. Локка. Важливу роль у пропаганді й поширенні останнього відіграла праця Кондильяка "Дослід про походження людських знань" (1746), де гносеологічна теорія англійського філософа дістала дальший розвиток. Початком послідовного застосування принципів матеріалізму до пізнання людини стала праця Ламетрі "Природна історія душі". Назва його відомого трактату "Людина — машина" красномовно засвідчила остаточну перемогу природничонаукових і навіть механістичних принципів у підході до проблем людського буття.

Один з послідовних матеріалістів XVIII ст. К. Гельвецій у своїй праці "Про розум" надав гносеології Дж. Локка практичного спрямування, застосувавши його сенсуалізм до явищ суспільного життя та розв'язання морально-етичних проблем. Нарешті, справжньою біблією французького матеріалізму стала праця П. Гольбаха "Система природи", де вибудовано всеохоплюючу систему матеріалістичного світогляду.

Творчість французьких матеріалістів, як і усіх просвітників, характеризується значною увагою до особи, її потреб, соціально-політичних умов її життя. Однак людина розглядається як суто природна істота, невід'ємна частина природи, підпорядкована її загальним законам, а свобода — як цілковита залежність людини від природи, власних матеріальних потреб та інтересів. Саму ж природу вони тлумачили механістично, як величезну машину, частини якої поєднані причинними зв'язками і для якої люди є лише невеличкими пружинками. Відтак необхідність природи перетворюється на фаталізм, а людська свобода — на примару. Французькі матеріалісти довели до краю антигуманістичні тенденції, властиві новоєвропейському матеріалізмові, що цілком закономірно призвело до його ідейної кризи.