1.2. Епідеміологія та контроль за вітряною віспою

ВВ можна охарактеризувати як карантинну, «вакцинозалежну», інфекцію з аерозольним механізмом передачі, що реалізується повітряно-крапельним і контактним шляхом та здатна зумовлювати спалахи в організованих (військових, дитячих) колективах, де реєструється високий рівень захворюваності [43, ¹²⁸, ¹²⁹]. Передача від особи до особи відбувається при прямому контакті з елементами висипки (везикула), слиною або слизовими інфікованої особи при кашлі або чханні, проте утворення кірочок унеможливлює даний шлях передачі. Непрямий шлях пов’язують з контактом із нещодавно зараженими особистими речами, такими як одяг інфікованої особи, елементами інтер’єру та ліжкової білизни, елементами електронних приладів (клавіатура) [¹³⁰].

ВВ поширена на всіх континентах. У загальній популяції VZV є ендемічним та здатен інфікувати будь-кого незалежно від статі, расової та класової приналежності [¹³¹, ¹³², ¹³³]. Індекс контагіозності ВВ сягає 61–100% [43, 51]. Сприйнятливі особи мають 80–90% ризик зараження ВВ після тісного сімейного контакту з хворим на ВВ / ОГ [43].

Єдиним джерелом та резервуаром VZV інфекції є хвора людина в останні 1–2 дні продромального періоду та впродовж п’яти днів після появи останніх висипань. Раніше не інфікованих осіб слід вважати заразними протягом 10–21 дня після контакту з хворим [29, 30, 31, 34, 43, 104, 227].

Розповсюдженість ВВ в загальній популяції країн з помірним кліматом становить 13–16 випадків на 1,0 тис. населення, з піком захворюваності у віці від 1 до 9 років, проте відмічається зсув в бік інфікування дітей молодшого віку (до 5 років) [66]. Інші дані свідчать, що в умовах помірного клімату захворюваність ВВ становить 13–16‰, а епідемії повторюються з інтервалом 2–5 років. В той же час, захворюваність на ОГ складає 5–6,5‰ в осіб до 60 років та збільшується до 8–11 ‰ у осіб до 70–80 років [105, ¹³⁴, ¹³⁵]. Щороку у США спостерігається понад 1,0 млн. випадків ОГ (10‰ в популяції до 80 років), а вірогідність атаки протягом життя складає 30% [¹³⁶, 105].

Цінність повідомленого анамнезу перенесеної ВВ залежить від віку пацієнтів (2% для вікової групи 1–4 роки та 78% у осіб старше 10 років), в той час коли VZV серопозитивність збільшується з віком від 4% серед вікової групи 1–4 роки до 95% серед осіб старше 15 років. Тому цінність повідомленого анамнезу може бути предиктором VZV серопозитивності в групі осіб старше 15 років [¹³⁷].

До 1995 р. в США госпіталізація обумовлена ВВ складала 11–13,5 тис., а летальність 100–150 випадків щороку. Вакцинопрофілактика різко знизила частоту хвороби на 100 тис. населення в групі осіб до 20 років, при цьому госпіталізації потребували 170 осіб (один з яких завершився летально). Ризик бути госпіталізованим при ВВ для невакцинованих осіб в сім разів вищий [¹³⁸]. Частота амбулаторних звернень з причини ВВ статистично достовірно знизилась на 66% з 106,6 до 36,4 на 100 тис. населення після запровадження вакцинопрофілактики, а госпіталізацій з тієї ж причини – на 53% (з 30,9 до 14,5 на 100 тис.) [¹³⁹].

В Європі частота госпіталізації з приводу ВВ коливається від 1,3 до 4,5 на 100 тис. населення в рік, а середня тривалість перебування в стаціонарі становить 3–8 днів. Від 0,4 до 10,1% госпіталізованих свідчать про різні ускладнення з боку ЦНС. Серо-епідеміологія VZV характеризується дещо нижчою серопревалентністю в південних регіонах, в порівнянні з центральними та північними регіонами, проте більшість дорослих є серопозитивними. Ризик летального наслідку в результаті ВВ в європейських країнах у 25–174 рази вище серед дорослих [¹⁴⁰].

ВВ характеризується переважним ураженням дитячого населення планети, проте за даними Центрів по профілактиці та контролю за інфекціями (США) та деяких вітчизняних фахівців близько 10–30% випадків захворювання ВВ може припадати на дорослий вік [55, 131, 132]. Орієнтовна частка «дорослих» хворих на ВВ (старше 14 років) може становити біля 10–20% від загальної популяції дітей [45]. Останніми роками в Україні поступово збільшується частка дорослих хворих [¹⁴¹].

Факторами ризику розвитку ВВ вважають: зниження популяційного імунітету, велику скупченість людей, погіршення екологічних показників, вихідний імунний дисбаланс та інші [20].

Клініко-епідеміологічне розслідування 1648 випадка первинного (спорадичного) захворювання на ВВ / ОГ в організованих колективах (школах та закладах денного догляду) одного з штатів у США в 2003–2010 рр. показало: на долю ОГ припало 290 (18%), а ВВ – 1358 (82%) випадків відповідно. Від 290 хворих на ОГ з трансмісією VZV інфекції було асоційовано 29 (9%), в результаті чого 84 особи дошкільного та шкільного віку захворіли на вторинну ВВ (протягом 10–21 доби після появи першого хворого), яка мала легкий перебіг у 58 (70%) хворих. Окрім того, шляхом забору стерильними паличками зразків зі столів, дошок, індивідуальних шаф, дверних ручок та комп’ютерної клавіатури в кімнатах або класах, де працювали особи з ОГ, було виявлено ДНК VZV починаючи з третьої доби після появи випадку ВВ / ОГ, яке продовжувалось більше 3 місяців, що поставило питання вірулентності виділеного генетичного матеріалу. З епідеміологічної точки зору, власне тривала детекція ДНК VZV на елементах оточуючого середовища, вказує на тривалий контакт сприйнятливого контингенту зі збудником [¹⁴²].

Проведення іншого епідеміологічного дослідження спалаху ВВ в установі тривалого нагляду за пацієнтами показало, що через захворювання на ОГ одного 86-річного пацієнта, протягом наступних трьох тижнів три особи захворіло на ВВ – один робітник та два пацієнта установи, що знаходились в різних крилах будівлі. Клінічно всі випадки ВВ були легкими (<100 елементів висипу), лабораторно підтвердженні наявністю ДНК VZV та anti-VZV IgG, які наросли під час хвороби. Увагу дослідників привернула відсутність у ротоглотці ДНК VZV при її наявності на рамці та столику функціонального ліжка – 1,21х10⁶ та 2,81х10⁷ геномних еквіваленти відповідно. При обстеженні зразків взятих з різних поверхонь оточуючих предметів установи встановило наявність дикого типу ДНК VZV у 69% (18 з 26) зразків. Аналіз генотипу VZV характеризував його філогенетичне розташування ближче до Мозаїчного, аніж Європейського генотипу. Більшість штамів VZV на території США відносяться до Європейського (81,5%), Мозаїчного (15,5%) та Японського (3%) генотипів. Представлені дані по новому характеризують динаміку передачі VZV від хворих на ОГ, що вимагає прийняття нових стратегій превентивних заходів [¹⁴³].

Прогнозуючи потенційний вплив ВВ на боєздатність військових підрозділів необхідно враховувати суперечливі дані, так CDC повідомляє про 10–30% загальної популяції дорослих людей є серонегативними щодо VZV інфекції, що свідчить про потенційний ризик ураження для ⅓ особового складу військового підрозділу. Вітчизняні військові епідеміологи вважають, що 10–20% чисельності окремого підрозділу є групою ризику для «резервування» занесеного у військовий колектив збудника ВВ [68]. В той же час, твердження про майже 99% імунізованість до VZV серед дорослого населення виглядає, на нашу думку, дещо перебільшеним [53, 56, ¹⁴⁴].

Епідемічна ситуація з ВВ у ЗСУ вважається нестабільною. Впродовж 1994–2002 рр. захворюваність на ВВ збільшилась у 8,6 разів з 1,2‰ до 10,2‰, а «дитячі» інфекційні хвороби входили в п’ятірку основних інфекційних причин захворюваності за даними офіційних звітів [¹⁴⁵, ¹⁴⁶].

Вважається, що поширенню ВВ можуть сприяти прояви дезадаптації військовослужбовців (протягом перших 3–6 місяців відбуваються процеси адаптації до нових умов праці та життєдіяльності), які впливають на імунний статус військовослужбовців та підвищують вразливість до різних патогенів на тлі загального «зниження» імунітету в популяції [¹⁴⁷, ¹⁴⁸]. До того ж, все частіше зустрічаються повідомлення про формування вторинних імунодефіцитних станів у працездатних осіб дорослого віку [¹⁴⁹, 147, ¹⁵⁰, ¹⁵¹].