9) Етимологія слів «Русь», «Україна»

Походження назви «Русь»

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2) кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4) пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6) руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село"; 9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось (над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень). В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі. Зупинимось на деяких із них.

Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера, Куніка і Томсена, спирається, крім свідчення літопису про те, що Русь — не слов’яни, а варяги, на такі головні факти: належність Русі до варягів, а не слов’ян засвідчують чужі джерела IX—X ст. — західноєвропейські, грецькі і арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті подає назви дніпровських порогів окремо «руською» і окремо «слов’янською» мовою, і «руські» назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена перших князів у Східній Європі — північно-германського походження(Рюриковичі у Новгороді а згодом і у Києві); фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жодне шведське плем’я з подібною назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова.

Прихильники автохтонності назви Русь (особливо Максимович 1837, Ламанський, Ґедеонов, а далі В. Антонович, Міщенко, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна — ці аналогії знає вже Густинський літопис); літописне ототожнення Русі з варягами спростовується тим, що варяг — не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого походження, отже й слов’янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в одному старому словнику полабської мови — Ґедеонов). При цьому одні прихильники автохтонності змушені припускати, що давніше частина слов’ян виселилася до Скандинавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші — визнавали тотожність із слов’янами — Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території України — роксоланів, сарматів, гунів, а особливо — скитів. Етимологічно теорію автохтонності назви Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у зв’язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти", що одначе не дуже ймовірно. Тому, наприклад, на географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia, литовсько-білоруська територія – як DucatusLithuania чи просто Lithuania. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. – також Roxolania).

Походження назви «Україна»

Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно «пограниччя», «окраїну», »пограничну країну« (індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«).

Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племені ґаліндів (= «пограничників», пор. литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = «люди з пограниччя», пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI-VII ст. н.е. назвою анти («пограничне плем’я, краяни»), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем’ям тогочасної слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняється наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку.

В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах XII—XIII ст. Так під р. 1187 Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що «плакашеся по немь вси переяславци», бо він був князем «всякими добродЂтельми наполнен — о нем же Украина много постона» (журилася). Це перший запис у нашому літописі, де вжито назву Україна. Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн. Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «ко Украйні Галичькой« (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис: «Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину», себто всю забужанську Україну. В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів «украйняни», під 1280 — «на ВкраинЂ», під 1282 — «на ВкрайницЂ». В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві.

І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих «україн» (як, напр., подільської, волинської чи брацлавської) називали «україніянами» або «українниками».

З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні «країни або держави, заселеної українцями», В дальшому значенні взагалі як «країна» (= гр. κώρα і латинському regio), «далекий край», в народних піснях теж як «вільна земля».