25 Визначні українські гуманісти - Юрій Дрогобич, Павло Русин та ін. Гуманістичний та реформаційний рух. Поширення книгодрукування.

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV -- XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління -- на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми втни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського, а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст. Оріховський, повинно належати королеві, «Не з італійцем маєш справу нині, -- звертається він до папи, -- а з русином; не з папським, а з королівським підданим».

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви.

Центральний принцип етики гуманізму -- принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого -- патріотизм, служіння державі, суспільна активність -- грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю» (Dialog. -- S. 11), і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Найважливіший принцип громадянського гуманізму -- це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, ностальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV -- XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися».

Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості. Відсутність або порушення якогось з цих прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, варварство, деспотизм і суперечать природному праву. Задовго до Лока Оріховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої свободи, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують судові справи на власний розсуд.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину -- творця історії, проголошували людину рівною Богові Щодо традиції засвоєння античної історії варто відзначити велике значення античної поезії, яку гуманісти всіляко підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім дитям, «гомінким і солодким».

Коли гуманісти беруться за вирішення конкретних, актуальних політичних завдань, питань сучасного суспільного життя, історія набуває у їніх творах публіцистичного характеру. Дійовими особами у них виступають живі співвітчизники: князь Костянтин Острозький, рід Одровонжа, «всюди відомий Іван», Ян Тарновський, збирач податків Миколай Лутомирський та ін.; оспівуються українські міста, ріки, урочища, села.

Із зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'язку захищати вітчизну, дбати про її безпеку і спокій. Ці питання особливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями польської шляхти, перманентними спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми соціальними і релігійними проблемами. Але якщо раніше український народ покладався лише на непевну ласку своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний захисник його інтересів -- запорізьке козацтво, з яким нападники уже мусили рахуватися. Антологія «Українські гуманісти епохи Відродження (XVI -- початок XVII ст.)» складається з творів 25 мало відомих (чи й зовсім не відомих) авторів, більшість з яких писали латинською мовою, решта -- польською та українською. Майже всі тексти даються у перекладі сучасною українською мовою, за винятком кількох, які відбивають специфіку давньої української мови, не русифікованої видавцями XIX ст. Це, зокрема, деякі твори Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Герасима Смотрицького, Лаврентія Зизанія та рукопис українського списку словника Максима Грека.

Чи не вперше в Україні, в одній книжці вміщені твори авторів різних конфесій -- православних, уніатів, католиків. Таким чином, робиться спроба подолати конфесійний патріотизм, притаманний донедавна українським радянським дослідникам. Виявляється, що не тільки православні були українськими патріотами, хотіли добра своєму народові, а Україні волі, але й їхні опоненти.

До українських гуманістів XVI -- початку XVII ст. ми зараховуємо передусім тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав Оріховський-Роксолан, Павло Русин із Кросна та ін.